Главная | Обратная связь

Середньовічне місто, цехове ремесло, торгівля

 

З початком другого тисячоліття поступово відроджуються забуті навички і ремесла. У кінці ХI ст. відбувається виділення ремесла з феодального натурального господарства. Утворення середньовічних міст супроводжувалося зростанням продуктивних сил, розвитком товарного господарства та обміну, концентрацією зайнятого в ньому населення у окремих населених пунктах. Відроджуються старі римські ремісничі міста (Рим, Лондон, Бонн) та формуються нові (Гамбург, Любек, Лейпциг, Магдебург). Вотчин­ні ремісники переводилися на оброк і покидали феодалів. Феодали також сприяли формуванню міст. У руках сеньйора зосереджува­лася вся повнота влади – суд, фінанси, він присвоював значну частину міських доходів.

Намагання сеньйорів отримати від міст якомога більше вигоди зумовило комунальний рух, який у ХIII ст. переріс у хвилю комунальних революцій з метою завоювання незалежності і самоуправління. У результаті боротьби складалися різні типи міст, зокрема: міста-держави – Флоренція, Генуя, Венеція, Мілан, міста-комуни – Брюгге, Гент, Суассон, вільні міста – Гамбург, Бремен, Любек, імперські міста – Ньюрберг, Аугсбург, а також відповідні системи міського самоврядування, закріплені юридично у вигляді магдебургського права, саксонського дзеркала, швабського дзеркала та інш. Більшість міст були аристократичними демократичними суспільними осередкамии. Структура управління виглядала таким чином:

 

 

Ремесло у містах мало простий товарний характер. У ХII – ХIII ст. утверджується цехова система ремісничих об’єднань. Цехи – це корпоративні об’єднання виробників, що формувалися за професійною ознакою та виступали як адміністративно-територіальні, фіскальні, релігійні, військові осередки, де гарантувалися кожному учаснику певні права та привілеї, зокрема – право захисту, матеріальної допомоги, переходу з одного виробничого стану в інший. Структура цехів виглядала таким чином:

 

 

Цехове життя регламентувалося відповідними статутами, які передбачали стосовно основної продуктивної сили – учнів – зас­тосування елементів економічного та позаекономічного примусу. Зберігався дрібний характер виробництва. До певного часу цехова організація захищала монополію міських ремісників, створювала умови для розвитку продуктивних сил, сприяла поглибленню спеціалізації, підвищенню кваліфікації простого товарного виробництва. Але, починаючи з кінця ХIV ст., у зв’язку із розширенням внутрішнього та зовнішнього ринків, вони стали гальмом розвитку технічного прогресу, оскільки намагалися зберегти дріб­не виробництво, остерігаючись конкуренції.

Розвиток ремесла зумовлює активізацію торгівлі, особливо морської. 400 років (ХІ–ХV ст.) основним центром морської євро­пейської торгівлі була Північна Італія: Венеція, Генуя, Піза, Флоренція.

Другим центром морської торгівлі стає Північна Європа (Балтика), де переважав обмін продуктами сільського господарства та ремесла. У містах (Гамбург, Бремен, Брюгге, Лондон) відбувався перепродаж худоби, шкіри, сукна, льону, хутра, солі, лісу, оливи тощо. У ХIV–ХV ст. формується торговельний союз 160 приморських міст – “Ганза” (спілка), до якої входили також Рига, Гданськ та В. Новгород.

Купці Ганзи користувалися привілеями, зокрема:

– заборонялася конфіскація товарів;

– купець не відповідав за компаньйонів;

– влада не мала права розпоряджатися майном купця;

– існувала торговельна монополія на північних морях;

– інтереси ганзійців забезпечував власний військовий флот.

Існувала і сухопутна торгівля, але була важкою і небезпечною: ”Що з воза впало – те пропало”.

Серед грошових одиниць переважали дукати північноіта­лійські (золоті) – 3–4 г, талляри (срібні) – 30 г.

У Ломбардії (Італія) формуються перші банки, об’єднуються у компанії і гільдії торговці та лихварі. У ХV ст. з’являється кочів­ний фінансовий ринок – “Безансон”.У Флоренції складається об’­єднання банкірів Альбертіні та Медичі. Векселі міняли на гроші. Здійснювали безготівкові рахунки. Надавали кредити приватним особам, феодалам та цілим королівствам. У Німеччині виділяються банкірські сім’ї Фугерів, Вельзерів.

Економічна думка середньовіччя.
Учення про “справедливу ціну” Фоми Аквінського

 

Мислення середньовічної людини мало теологічний характер. Економічна думка ще не відокремилася у самостійну галузь знань, її проявам властивий практицизм. Основними джерелами економічної думки середньовіччя є, як правило, юридичні кодекси й церковні пам’ятки. Середньовічні трактати містять різноманітні конкретні господарські поради, практичні рекомендації, але в них мало теоретичних узагальнень та спроб осмислення сутності еко­номічних процесів та явищ.

До таких документів потрібно віднести “Салічну правду” (V ст.) – звід давнього звичаєвого права у державі франків, ”Капітулярій про вілли” (ІХ ст.), ”Книгу страшного суду” (к. ХІ ст.)– звід феодальних законів у Англії.

Утворення середньовічних міст визначалося зростанням про­дуктивних сил, розвитком товарного господарства та обміну. В умовах поступового відродження лихварства, гріховність процен­та заперечували каноністи у своєму вченні про ренту та товариства. Слід зазначити, що вчення каноністів являє собою скоорди­новану систему поглядів на економічні процеси того часу, але вони вплетені в богослов’я, заземлюючись у сповідальнях і церковних кафедрах. Це вчення справило серйозний вплив на законодавство середніх віків.

Християнство протягом століть засуджувало багатство у формі приватної власності. Вчення Євангелія неодноразово зак­ликає людей утриматися від гонитви за багатством, яке може від­волікти від служіння Богові, заглушити приховані в людях зерна добра. Егоїстичному присвоєнню багатства християнство про­тиставило милосердя, яке дається всім, хто просить.

“Хіба Бог такий несправедливий, що розподіляє між нами засоби до життя не порівну, і ти мусиш жити у достатку, тим часом як інші бідують”.

Це релігійне почуття – породження моральності – закріпи­лось у “природному праві”, яке спиралось на дві засади:

а) всі люди від природи рівні;

б) відмітна ознака природи – простота і схожість.

У кодексі церковного права пізнього середньовіччя, який з’явився із зазначенням різниці між природним і цивільним правом в істинних виразах Юстиніанових Інституцій, до двох прик­ладів заснування природного права – шлюбу та виховання дітей – додані спільність майна і свобода особистості.“Люди повинні користуватися сьогодні всім, що існує у світі”, – говорить Клі­ментій. Та, якщо прагнення до особистого збагачення гріховне, то чи можна виправдати торгівлю? Торгівля, очевидно, несе благо суспільству, не всякий торгівець користолюбний. Він мусить утримувати сім’ю, чому допомагає торгівля [58].

Так, повертаючись на історичну арену, економічна проблема – відносини продавця й покупця, кредитора й боржника – на­буває першочергового значення.

Та, з позиції християнства, торгівля гріховна (за деякими винятками). Оскільки покупець і продавець шукають вигоди, тоб­то чинять несправедливо, вони не турбуються про свою душу, во­ни забувають Бога, а це – гріх. Принцип християнства “у всьому з людьми поводьтеся так, як би ви хотіли, щоб поводилися з вами” дає підстави для функціонування “справедливої ціни” у теологів.

Учення про “справедливу ціну” з’являється з відродженням ринкових відносин у середньовічній Європі і належить до ранньо­го середньовіччя.

Багато важливих економічних ідей висловив Фома Аквінський (1225–1274 рр.) у творах – “Сума проти язичників“ та “Сума теології”.

Він обстоює ідеї централізації влади, визнає соціальну ієрархію. Приватна власність розглядається ним як необхідний інститут людського життя. Живучи в добу початку кризи натурального господарства та активного процесу урбанізації, що свідчило про повторне відділення ремесла від натуральної сеньйорії та розвиток товарообміну, Фома Аквінський розмірковував про проблеми обміну, торгівлі, ціни, торгового прибутку, грошей. Згід­но з розробленим ним тлумаченням “справедливої ціни” (що озна­чала вартість, цінність, ринкову ціну) дозволено по праву продавати річ дорожче, ніж вона варта, хоча не повинна продаватися дорожче, ніж коштує її власникові. “Справедливі ціни“ можуть бути джерелом примноження приватної власності та створення “помірного багатства”.

Розмірковуючи про розумові та моральні чесноти, він довів поняття справедливості, яку визначає як “постійне і тверде ба­жання давати кожному те, на що він має право”. Схема дово­дів: по-перше, справедливе все те, що узгоджується з Римським правом; по-друге, те, що природно для всіх та не є гріховним; по-третє, операція – це один з варіантів подарунка, де вигода більша, ніж ціна подарунка. А отже, він спростовує настанови Римського права: по-перше, закони Божеські не можуть бути спростовані законами людськими, які заохочують нечесні вчинки (обман), по-друге, порок не стає меншим через те, що він природний для всіх, по-третє, справедливість торгівлі не дорівнює справедливості у дружбі.

Ось такий спосіб доведення існування справедливої ціни речей. Отже, Фома Аквінський стверджує, що кожна річ має свою визначену “справедливу ціну”, установити яку можна точно.

Утім це твердження не стало аксіомою, оскільки вивчення цього економічного феномена не завершено й сьогодні. Але “сп­раведлива ціна” є історичним фактом.

“Справедлива ціна” – це не результат вільної гри ринку, вона встановлюється або державою, або торговими ремісничими гільдіями, або містами. “Справедлива ціна” повинна реалізувати одне з положень християнства про те, що Бог визначив кожному його соціальну станову роль (християнство тут запозичує індуїстсь­ке положення про касти, де реалізується земне призначення лю­дини). Але “справедлива ціна” є кайданами на шляху прогресу.

Активний розвиток торгівлі зумовив зростання ролі грошової системи і виникнення лихварства. Фома Аквінський вважав, що гроші з’явилися для полегшення обміну внаслідок домовленості між людьми. Він виділяв “внутрішню цінність” та “номінальну цін­ність” монети. З одного боку, він виступав проти псування мо­не­ти, з іншого – вважав, що “номінальну цінність” може визначити держава, та припускав можливість її певного відхилення від “внут­рішньої цінності”. Збільшення багатства за рахунок лихварського процента не повинне бути самоціллю торгової та лихварської діяльності, але його наявність є своєрідним відшкодуванням втрачених доходів, які позикодавець міг би заробити, використавши позичені гроші у власних інтересах.

Однією з найсуттєвіших помилок середньовіччя було вчення “про непродуктивність капіталу”, або “аксіоми про безплід­ність капіталу” – заперечення продуктивності грошей.