Главная | Обратная связь

Завдання до індивідуальної роботи студентів під керівництвом викладача (у вигляді розширеного конспекту)

1. Економічні погляди Ж. Б. Сея (“Трактат по политической экономии”. – М., 2000. – С. 20 – 60).

2. Економічні погляди Фрідріха Ліста (“Лист Ф. Национальная система политэкономии”. – СПб, 1981. – Т. 1. – С. 9, 18 – 19, 154).

 

Перелік запитань до самостійної роботи студентів
(самостійна робота у вигляді конспекту)

1. Критичний напрям політичної економії – С. Сісмонді, П. Прудон та К. Родбертус.

 

Економічні погляди А. Сміта та Д. Рікардо

А. Сміт (1723–1790 рр.).

Англія середини XVIII ст. – епоха становлення нового економічного порядку, цей процес відображено у працях А. Сміта – творця теорії ринкової економіки, в якій є й суперечливі положен­ня.

У праці “Дослідження про природу і причини багатства на­родів” А. Сміт започаткував систематизований виклад політичної економії. Він досліджує “людину економічну”, не ізолюючи її від інших аспектів людського буття.

А. Сміт ствердно називає першоджерелом багатства працю. Праця продуктивна у матеріальній сфері виробництва, тому що прирощує капітал. Праця непродуктивна у сфері обслуговування, тому що приносить лише дохід.

На його думку, основним фактором зростання багатства та “загального добробуту” є поділ праці, який веде до збільшення продуктивності життєдіяльності людини. А. Сміт відкриває джерело багатства нового часу – поділ праці на основі його взаємодії з капіталом; промисловість робить свої перші успіхи у зростанні багатства, її носій – підприємець, власник мануфактури. Його ру­шійний мотив – егоїзм, він повинен отримувати прибуток, це зао­хочує його. Він заповзятливий, ощадливий, відмовляється від насолод та інших земних благ. Підприємець – людина доброчесна і природна, але він не з’явився з нічого і з нізвідки.

Пуританізм в Англії носив радикальний характер. У концепції Сміта, де егоїзм – рушійна сила економіки, зберігається і теза: “нагляд за порядком Всесвіту, піклування про всесвітній добробут і розумних істот належить Богові, а не людині, призначення людини більш обмежене і відповідає її слабким силам та вузькості розуміння. Вона має піклуватися про власне щастя і добробут свого сімейства, своїх друзів, своєї країни”.

Концепція “економічної людини” народилася на основі моральної філософії, елементом якої в XVIII ст. була психологія. Це і зумовило видиму подвійність “економічної людини”, яка ототожнюється з пуританином, з його раціоналізмом, доброчесністю. Йому притаманні поміркованість, виражена в турботі про здоров’я та добробут, незмінна помірність та велика працелюбність.

Отже, такою є “економічна людина” А. Сміта, герой нового часу. Ця людина – не монах, не лицар, а діловий, підприємливий бізнесмен, який відмовляє собі в багатьох задоволеннях, людина діла, людина праці. Цей функціонер несе людству новий економічний порядок, який А. Сміт розкриває разом з роллю капіталу.

Сміт досліджує вплив на “економічну людину” природних умов. “Економічна людина” прагне до сімейного добробуту, що породжує і суспільний добробут. Вона прагне збільшити запаси капіталу.

Заповзятливість залежить від розмірів власного капіталу. Звідси один з найважливіших висновків про місце і роль малого і середнього бізнесу. У країнах, що досягли високих меж багатства, звичайна ринкова норма процента дуже низька, тому тільки най-багатші люди можуть жити на проценти зі своїх грошей. Усі власники невеликих і середніх статків змушені самі продуктивно витрачати свої капітали.

У Сміта наявність у окремої особистості будь-яких привілеїв визначається не народженням або королівською волею, а успіхами в продуктивному процесі. Людина відірвалася від общини, вона індивідуально автономна. Вона контактує з такими самими індивідами. У цьому відбувається її самореалізація. Вона володіє таким скарбом, як інформація.

Основою економічних поглядів А. Сміта є потреба та важливість нагромадження капіталу. Капітал – це рушійна сила еко­номічного процесу, це запас продукції (не використаний для споживання), що дає прибуток. Продуктивним є капітал, зайнятий не лише у сільськогосподарському виробництві, але й у всіх галузях матеріального виробництва. Вперше капітал було поділено на основний (знаряддя праці, продуктивні сили) та оборотний (гро­ші, сировина, готова продукція).

Учення про капітал складається з трьох частин: про капітал взагалі, про основний і обіговий капітал, про способи застосування капіталу.

“Капітал взагалі з’являється на тій історичній стадії, коли з’являється відомий надлишок у формулі виробництво – споживання. Коли людина, споживаючи його за можливості більш ощад­ливо, намагається виробити щось своєю працею у відшкодування своїх запасів, поки вони не будуть цілком спожиті. У цьому разі її дохід походить виключно від її праці”.

Звідси робиться висновок, що є дохід від праці і є дохід від капіталу (запасу). Залежно від того, як ці запаси (капітал) приносять дохід, вирізняють основний і обіговий капітал. Капітал може бути застосований двома різними способами, для того щоб дати дохід, або прибуток, своєму власнику. Капітал купця приносить прибуток через обіг, він купує і перепродує товар. Це – обіговий капітал. Якщо дохід або прибуток не переходить від одного власника до іншого, або без подальшого обігу – основний капітал.

Основний капітал – це машини, знаряддя праці, прибуткові будови (усе це відрізняється від житлових будинків), розчищення, осушення, огороджування, удобрювання, придбані й одержані здіб­ності всіх жителів або членів суспільства. “Придбанням таких здібностей вважається також утримання їх суспільством способом виховання, навчання або учнівства, що завжди потребує справжніх витрат і являє собою основний капітал, який начебто реалізується в особистості”.

Будь-який основний капітал спочатку виникає з капіталу обігового – тут висловлюється ідея кругообігу капіталу, розглянута в третьому томі “Капіталу” К. Маркса.

“Гроші – це велике колесо обігу, це велике знаряддя обміну і торгівлі, хоч і становлять, поряд з іншими знаряддями виробницт­ва, частину, і до того ж вельми цінну частину капіталу, і не входять жодною частиною в дохід суспільства, якому вони належать”.

У судженнях про капітал у А. Сміта “можна знайти більш чи менш певні зародки майже всіх більш пізніх протилежних теорій”. Сміт не вдавався до систематичного дослідження важливого питання, з якого ж джерела походить прибуток на капітал. За однією версією, дохід на капітал походить від того, що “покупці через бажання капіталістів до прибутку змушені погодитися платити за товар більше, аніж коштує затрачена на нього праця, прибуток - це надлишок цінності продукту над цінністю створеною пра­цею. За другою версією, прибуток - являє собою утриману частину створеної працею цінності”.

Сміт робить важливі економічні висновки: капітал – потуж­не знаряддя зростання багатства, його збільшення – справа національна. “Будь-яке збільшення або зменшення капіталу природно веде до збільшення або зменшення промислової діяльності, кількості продуктивних робітників, а отже, і мінової вартості річного продукту землі та праці країни, багатства і реального доходу всіх її жителів”.

Як справжній пуританин, Сміт проголошує: “Капітали зрос­тають у результаті ощадливості. Ощадливість, а не працелюбство, є безпосередньою причиною зростання капіталу”. “Кожний марнотратник є ворогом суспільного блага, а будь-яка ощадлива людина – громадським благодійником”. Сміт – пуританин, для нього бездіяльність – ознака аморальності; пуританство – основа його поглядів щодо ставлення до праці, багатства (“так китайці багатшають завдяки ощадливості”). Ощадливість, а не працелюбство, є безпосередньою причиною збільшення капіталу. Як бачимо, закон про психологічне почуття ощадливості китайці відкрили набагато раніше за Адама Сміта.

Сміт піддає гострій критиці марнотратство, яке примен­шує дохід, призначений на приріст продуктивної праці. Воно неминуче зменшує кількість праці, яка збільшує вартість того пред­мета, на який вона затрачається, а отже, річний продукт землі і праці всієї країни справжнє багатство і доходи її населення. Пока­зуючи обмеженість поглядів фізіократів, які бачили в земельних власниках об’єктивні умови відтворення, у тому числі виробництво предметів розкоші. Сміт зазначає, що їхні витрати на купівлю вітчизняних товарів рівною мірою зменшують фонд утримання продуктивної праці. Він робить важливий висновок щодо вивезення капіталу: “інтерес власників грошей вимагає, щоб вони були задіяні в обігу. І оскільки для них немає застосування всередині країни, вони будуть всупереч усім законам і заборонам відсилатися за кордон”. І остаточний удар по меркантилізму – теза про вивезення валюти за кордон: вивезення золота і срібла в цьому разі є не причиною, а наслідком занепаду країни.

У Сміта велике значення для зростання багатства має вчення про монополію і конкуренцію. Він розрізняє монополії, створені державою, і монополії економічні. Якщо монополія стримує зрос­тання багатства, прирікаючи його на застій, то конкуренція утворює прибуток, стимулює зростання багатства.

“Жодне суспільство, без сумніву, не може процвітати й бути щасливим, якщо значна частина його членів бідні й нещасні”, – зазначає Сміт. Пізніше ця ідея буде реалізована в теорії “держави загального благоденства”.

А. Сміт чітко фіксує вплив фондоозброєності праці на її продуктивність. “Продуктивна сила тієї самої кількості робітників може бути збільшена тільки в результаті збільшення або вдосконалення машин і знарядь, які полегшують і скорочують працю, або в результаті більш доцільного поділу і розподілу праці”. Машина – це один із факторів зростання продуктивності праці, поряд з поділом праці.

Підґрунтям економічної концепції Адама Сміта є схильність людей до обміну, а це риса психологічна. “Ми звертаємося не до їхньої гуманності, а до їхнього егоїзму, і ніколи не кажемо їм про труднощі, а говоримо про їхню вигоду. Не було б схильності до торгу й обміну, давній людині доводилося б самій здобувати для себе все необхідне для життя”. З обміну Сміт виводить поділ пра­ці, степінь поділу праці визначається можливостями обсягу ринку (ідея рівноваги в початковому вигляді пропонується Смітом). Поділ праці та обмін передбачають наявність знаряддя обміну. Таким знаряддям є гроші. Гроші мають товарну природу і виконують важливу функцію як засіб обігу.

Якщо обмін є однією з найважливіших характеристик сучасного йому господарства, то зрозуміло, що існує мінова вартість і споживча вартість.

Щодо поняття вартості, то воно розглядається як “цінність”. Цінність має подвійне значення – корисність та можливість придбання інших предметів. Корисність є “цінністю у споживанні”, а можливість придбання – “цінністю в обміні”. Мінова (природна цінність, що визначається через працю) цінність товару для товаровиробника визначається кількістю чужої праці, яку він може одержати в обмін на одиницю свого товару. Гроші становлять лише номінальну вартість товару.

У кінцевому підсумку цінність у Сміта – це сума первинних доходів: заробітна плата, прибуток та рента. Цілісною субстанцією первинних доходів є праця, уречевлена в товарах, які

 

 

одержують через обмін. Основними факторами та причинами відхилення ринкової ціни (за якою продається товар), від природної (грошового виміру цінностей) є попит та пропозиція. За умов природного стану (вільної кокуренції) вони зумовлю­ють тяжіння руху товарних потоків до стану ринкової рівноваги.

А. Сміт стверджує: “Будь-яка людина, що одержує свій дохід з джерела, що належить особисто йому, повинна його отримати або від своєї праці, або від свого капіталу, або від своєї зем­лі. Дохід, який отримують від праці, називається заробітною пла­тою; дохід, одержаний з капіталу особою, яка особисто застосовує його, називається прибутком; дохід, отриманий від капіталу особою, яка не застосовує його, а позичає іншому, називається про­центом, або грошовим зростанням. Він являє собою винагороду, що сплачується позичальникові кредитором за той прибуток, який він має можливість отримати за допомогою цих грошей. Частина цього прибутку, природно, належить позичальнику, який бе­ре на себе ризик і турботи щодо залучення капіталу до справи, а частина природно належить позикодавцеві, який дає позичальнику можливість отримати прибуток. Дохід з землі називається рентою і дістається землевласнику”.

Сміт розглядає заробітну плату як робітників, так і упра­вителів, яким заробітна плата дається за особливий вид праці, а саме: за працю з нагляду та управління справою.

Сміт – протестант, для нього праця – це служіння Богові і обов’язок доброчесної людини, тому він не засуджує дохід відкапіталу як плату за ризик.“Він не мав би жодного інтересу наймати цих робітників, якби він не міг розраховувати одержати від продажу виготовлених ним виробів щось понад суму, достатню лише для відшкодування його капіталу”.

Сміт не робить висновку про гармонію інтересів трьох основних класів, хоч у теорії трудової вартості він наголошує, що заробітна плата становить лише частину справжньої ціни, джерелом якої виступає праця, а з цього випливає, що прибуток є вирахуванням з вартості, а отже – праці. Тут Сміт виступає як дитина свого часу. Бізнесмен – людина доброчесна, він через нагромадження створює умови для тих, хто живе на заробітну плату.

Для XVIII ст. було характерним твердження, що добре тільки природне. Сміт зберігає рису, типову для Просвітництва, про місце і роль природності (природне бажання і рушійні мотиви, природні цілі, природні норми заробітної плати, прибутку і ренти), на відміну від фізіократів, він за спонтанний економічний устрій, заснований на особистому інтересі індивідів.

Невидима рука спрямовує, підтримує “природний рух речей до кращого, незважаючи на безглуздя і величезні помилки адміністрації”. Суть “невидимої руки” полягає у встановленні таких суспільних прав та умов, коли завдяки вільній конкуренції підприємців і через власні інтереси ринкова економіка буде якнайкраще вирішувати суспільні завдання і приведе до гармонічного поєднання власної та колективної волі з максимально можливою користю для всіх та кожного. Тобто “невидима рука” незалежно від волі та намірів “економічної людини” – направляє її і всіх людей до найкращих результатів, користі і до більш високих цілей суспільства, тим самим, виправдовуючи прагнення людини-егоїс­та ставити власний інтерес вище суспільного. Таким чином, зав­дяки “невидимій руці” ринковий механізм господарювання буде автоматично врівноважуватися.

Отже, держава не повинна втручатися в економічне життя – це вихідна основоположна теза А. Сміта.

За Смітом, “держава породжується природним рухом речей”.Вона забезпечує охорону в суспільстві злагоди, порядку, справедливості, майна громадян, свободу в досягненні своїх цілей та повинна виконувати такі функції:

а) забезпечувати такі послуги, які невигідні або неможливі для приватних осіб;

б) підтримувати режим природної свободи, відмовитися від підтримки монополій, заохочувати вільну конкуренцію;

в) забезпечувати охорону життя, власності, свободи громадян, необхідний мінімум зарплати, оборону країни, правосуддя тощо [58].

У перехідний період від аграрного до індустріального сус­пільства на основі фіскального досвіду продовжується еволюція принципів оподаткування. А. Сміт у своєму трактаті “Досліджен­ня про природу і причини багатства народів” запропонував принципи рівності, визначеності, зручності, дешевизни оподаткування. На його думку, громадяни зобов’язані оплачувати податками державні витрати залежно від своїх можливостей відповідно до доходів, одержаних під захистом держави; податок повинен бути точно визначеним щодо часу, способу справляння та розміру, зро­зумілим платнику; податок повинен стягуватися в момент і способом, найбільш зручним для платника; видатки фінансового відомства зі справляння податків повинні бути якомога меншими порівняно із сумою податкових надходжень. За А. Смітом, податки – “необхідне зло”.

Д. Рікардо (1772–1823)

1817 року Д. Рікардо опублікував основну свою працю “Засади політичної економії і оподаткування”. Якщо у фізіократів і Сміта предметом дослідження було виробництво, то в Рікардо – розподіл, але на підставі виробництва.

Є доходи факторів виробництва, однак головне питання – чи фактори виробництва в гармонії реалізації їхніх інтересів, чи вони мають антагоністичні засади. Звідси - різні соціальні висновки, саме у цьому криється розбіжність між концепціями.

Д. Рікардо став тією знаковою постаттю, яка поклала початок марксизму і теорії соціалістичного реформістського “радикаль­ного” напряму.За Д. Рікардо, саме класові відносини лежать в основі процесів розподілу доходів у суспільстві. Оскільки він був упевнений, що зростання доходів капіталістів (прибуток) обов’язково знижує дохід робітників (заробітну плату) і навпаки, вбачаючи у цьому жорсткий закономірний зворотній зв’язок.

Головне питання: у чому джерела багатства? Відповідь фізіократів – це природа і праця від Бога; Сміт стверджує: праця і природа. Рікардо дає однозначну відповідь – праця. Вона єдиний творець вартості. Проте пізніше він припускає, що іншим джерелом може бути час (колись пустеля Сахара була житницею. Потепління на Землі вносить багато змін у проблему її цінності).

Д. Рікардо вперше ввів поняття “природної” та “ринкової” ціни праці. Характеризуючи “природну” ціну праці як можливість робітника утримувати своєю працею себе та сім’ю, а “ринкову” ціну праці як плату, що складається під впливом реального співвідношення попиту і пропозиції на працю.

Рікардо наголошує, що праця є основою будь-якої вартості. Він визначає різницю між простою і складною працею: “Праця різної якості винагороджується по-різному”. В останні роки життя він визнає, що вчення про вартість небездоганне. Чим вища заробітна плата, тим нижчий прибуток, і навпаки. “Прибуток буде високим або низьким відповідно до того, низька чи висока заробітна плата”. Прибуток має одне джерело – вирахування з продук­ту праці. Праця, що створює вартість, включає і додаткову вар­тість, такий висновок Д. Рікардо.

Д. Рікардорозширив та доповнив теорію вартості через теорію розподілу. Багатство розподіляється на заробітну плату, прибуток та ренту. Розподіл вважається фактором зростання. Заробітна плата – це дохід робітника, плата за працю. Прибуток – це перевищення цінності над заробітною платою.

Д. Рікардо – економіст доби початкового етапу індустріальної революції, і це відобразилося у його прагненні до “механізації”, в якій він убачає засоби вияву негативних процесів, які проходили в ті часи. Це проблема зростання ефективності сільського господарства, проблема падіння економічного зростання. Так, Рікардо формулює залежність застосування великої кількості машин і вартості продукту. Відносні ціни товарів будуть підвищуватися зпадінням заробітної плати і падати з підвищенням заробітної плати – парадоксальний для свого часу висновок. Але, слід зазна­чити, що в XX ст. питома вага заробітної плати у витратах виробництва становила майже половину, а ціна благ падала.

“Ця теорія – про функціональні принципи людського в умовах поділу праці, спеціалізації та інтеграції професіональних груп і подальшого посилення зв’язків між людьми і тому має бути названа законом утворення зв’язків, що необхідно для розуміння походження цивілізації і розвитку прогресу”, – зазначав Л. Мезес у своїй праці “Теорія та історія”.

Використання праці – джерело багатства нації. Це набагато більше, ніж просто теорія. “Беручи всю можливу вигоду з благодіянь природи, люди досягають кращого розподілу з більшою економією в праці”, – зазначає Д. Рікардо.

Теорію Д. Рікардо про капітал Е. Бем-Баверк називає безбарвною (капітал – нагромаджена праця). “Капітал це та частина багатства країни, яка споживається у виробництві і складається з їжі, одягу, інструментів, сирих матеріалів, машин тощо, необхідних, щоб привести в рух працю”. Але капітал – це фактор виробництва і він має функціонера-капіталіста, має особливий дохід – прибуток. Ця теза з’являється у Рікардо тільки під кінець життя.

Рікардо – фритредер: “Багато і до справи писали в нас про вигоди, які приносить країні свобода торгівлі, надаючи кожній людині можливість скористатися зі своїх талантів і свого капіталу якнайкраще. Я з задоволенням спостерігаю за просуванням цього великого принципу” [58].

У праці “Засади політичної економії і оподаткування”Д. Рікардо продовжив розвиток ліберальних принципів оподаткування, які спрямовувалися на забезпечення економічного зростання. Зокрема, зростання виробництва, національного багатства та національного доходу повинне випереджати підвищення податків і дер­жавних витрат; оскільки податки виплачуються за рахунок капіталу або доходу, уряд повинен заохочувати накопичення та обмежувати оподаткування капіталу; для забезпечення соціального добробуту оподаткування майна має бути мінімальним для того, щоб не перешкоджати переходу капіталу в руки підприємців; простота збирання деяких податків не компенсує їхнього шкідливого впливу; велике зло оподаткування полягає в його дії, взятій у цілому.

Економічні погляди на принципи оподаткування
Дж. С. Міля і А. Вагнера.
Жан Батист Сей

На межі XVІІІ–ХІХ ст. формується “нова хвиля” у класичній школі. Провідними представниками цієї економічної течії були: англійці – Д. Мак-Куллох, Д. Міль, Т. Мальтус, Н. Сеніор, Дж. С. Міль; французи – Ж.-Б. Сей, Ф. Бастіа та американець – Г. Ч. Кері. Велику увагу вони приділяли вивченню таких категорій як вартість, ціна, капітал, прибуток, заробітна плата, рента. Зокре­ма, Дж. С. Міль у праці “Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії” (1848 р.) вивів кілька важливих визначень:

– капітал – це раніше нагромаджений матеріальний продукт праці, що авансується на придбання засобів виробництва та робочої сили. Міль розрізняє основний та оборотний капітал;

– заробітна плата – це частина капіталу, що витрачається безпосередньо на купівлю робочої сили або як плата за працю;

– прибуток – це винагорода за стримування від споживання. Прибуток зростає тоді, коли зменшується вартість праці і нав­паки;

– ціна– це завжди ціна обміну, вона визначає вартість речей відносно грошей, тобто ту кількість грошей, які можна обміняти на річ.

Дж. С. Міль в “Основах політичної економії...” основні прин­ципи оподаткування узагальнив у таких положеннях:

– рівність податків за ознакою рівновеликих тягарів, тобто прогресивність оподаткування;

– не оподатковувати прожитковий мінімум;

– не оподатковувати суми заощаджень та інвестицій;

– шкоду національному капіталу завдає не сама податкова система, а надмірний сумарний тягар податків.

На відміну від своїх попередників, Адольф Вагнер у своєму ставленні до оподаткування вперше поєднав індивідуальні та дер­жавні інтереси. А. Вагнер відкинув твердження, що податки – “необхідне зло”, чи “велике зло”. Він сформулював вісім принципів оподаткування: дохідність та еластичність (фінансові принципи); раціональний вибір джерел та видів оподаткування (економічні принципи); універсальність та рівність оподаткування (еко­номічні принципи), визначеність, зручність та малозатратність.

З огляду на зазначене необхідно зауважити, що впродовж трьох із половиною століть зміст та вибір принципів оподаткування істотно не змінився, але на перший план виходять принципи економічної ефективності, дешевизни, гнучкості (еластичнос­ті), транспарентності (прозорості), справедливості.

 

Жан Батист Сей

Сей є автором популярного в Європі “Трактату з політичної економії”, який уперше побачив світ 1803 p., а потім багато разів перевидавався, і підручника “Повний курс політичної економії” (1830 p.).

Ж. Б. Сей за основу бере багатство. Багатство – все те, що становить цінність. Цінність визначається корисністю (спожив­чою цінністю). Виробляти предмети, які мають якусь корисні­сть, значить виробляти багатство, оскільки корисність предме­тів – це першооснова їхньої цінності, а цінність є багатство. Сей стверджує, що створюється не матерія, а корисність маси матеріалів, з яких складається світ; вона не може бути ані зменшена, ані збільшена. Чим більша корисність, тим більша цінність, тим більше багатство нації. Тому праця продуктивна й у виробництві, й у сфері послуг.

Так завдається удар по фізіократах, які стверджували, що джерело багатства – у сільськогосподарському виробництві. Так корегується А. Сміт, який вважав, що цінність не створює вар­тості, а отже, і багатства: “...це і государ зі своїми чиновниками й офіцерами, а також сюди мають бути віднесені як деякі з найсерйозніших і поважних, так і деякі з легковажних професій: священики, музиканти, юристи, лікарі, письменники будь-якого напряму, актори, паяци, музиканти, оперні співаки, танцівники тощо” [58].

Ж.Б. Сей виходить на сучасний підхід до нарахування національного доходу і в цьому його заслуга, яка визначила його місце в історії економічних концепцій.

Цей концептуальний підхід виводить його й на основний висновок, що панує в політекономії, – про три фактори виробниц­тва: працю, капітал та землю.

Ж.Б. Сей висловлює ідею професійних знань, які є складником нагромадженого досвіду, такого необхідного для ефективності виробництва або торгівлі; до них він включає і знання управління. Сей не тільки і не стільки теоретик, він практик-підприємець, який посилено використовує англійський досвід організації як тех­нічного, так і економічного менеджменту і маркетингу.

Поєднання трьох факторів виробництва – капіталу, праці й землі– це кредо Ж. Б. Сея. До речі, найманий працівник має капітал – знання та досвід. Проблему збуту Сей висуває на одне з основних місць і в бізнесі, і в теорії. Говорячи про значення політекономії, підкреслюється її важливість у справі управління державою і домашнім господарством. Сей говорить, що теорія обміну та збуту змінить усю політику світу. При цьому в освіті, пізнанні законів, що управляють суспільством, провідна роль належить середньому класу. “… саме в цьому класі суспільства, кажу я, і народжується просвіта. Звідси вона поширюється як на сильних світу сього, так і на простий народ” [58].

В історії економічної думки відомий закон Сея, який виводиться з теорії збуту. Потреби людини – двигун виробництва. Цін­ність продуктів визначається їхньою корисністю. Виробляється корисність і реалізується в обміні. Обмінюються корисністю на підставі її цінності. Виробництво породжує свого споживача, покупця як у продажу, так і в купівлі. Гроші виступають тільки як посередники; після А. Смітам у Ж. Б. Сея вони є колесом обігу.

За цією ознакою недовиробництва бути не може, а можливий тільки вияв диспропорцій. Тобто виробництво в окремих галузях недовиробило. Пропонування автоматично породжує попит –такий висновок Сея, так говорять його учні. Практично формулюється ідея рівноваги попиту і пропонування, яку обмірковують економісти кінця XIX ст. і XX століття.

І як підприємець, і як теоретик Сей розглядає індустріальну технологічну революцію - застосування машин. Вигода від зас­тосування машин подвійна. Збільшується маса продуктів, зменшуються витрати виробництва. Примноження продуктувикликає зниження ціни на нього. А це в інтересах споживача і насамперед найманих працівників.