Здавалка
Главная | Обратная связь

Історична школа Німеччини



 

Період ХІХ – початок ХХ ст. ознаменувався бурхливим розвитком капіталізму в умовах промислового перевороту, індустріалізації та формування монополістичних об’єднань. Нові економічні процеси, соціально-економічні зміни відображалися в розмаїтті економічної думки. Формується т. з. критичний напрям політичної економії, різні економічні школи: історична, нова історична, маржиналізм (австрійська, кембриджська, американська, шведська, математична школи).

До критичного напряму політичної економії належать С. Сісмонді, П. Прудон, К. Родбертус, Ф. Ласаль. У 1819 році С. Сісмондіопублікував свою працю “Нові засади політичної еко­номії, або Про багатство в його відношенні до народонаселення”, у якій пропонує в основу економічних досліджень поставити добробут та матеріальне становище людини. Критикуючи капіталізм, він є прихильником державного втручання в економіку та запровадження робітничого законодавства. Пропонуючи теорію відтворення та криз, Сісмонді вбачає основну суперечність капіталізму в суперечності між виробництвом та споживанням, що виявляється в труднощах збуту та кризах.

1840 року П. Прудон у Парижі видав наукову працю “Що таке власність”, де було проголошено гасло “власність – це крадіжка”. Система дрібнобуржуазних соціалістичних поглядів вик­ладена ним у праці “Злиденність філософії”. Конституйована або синтетична цінність відображає, на його думку, усунення супереч­ності між міновою та споживчою вартістю, між товаром і грошима. Досягнути рівності та справедливості Прудон пропонував через створення товарообмінного трудового банку, де б товари обміню­валися на талони (робочі гроші), а ті, у свою чергу, обмінювалися на необхідні виробнику товари.

Німецький соціаліст К. Родбертус стає основоположником теорії “державного соціалізму“. Реформування суспільства він сподівається здійснити за допомогою зрівняльного розподілу, пок­ладаючи цей обов’язок на державу.

Ф. Ласаль висунув ідею існування т. з. “залізного закону заробітної плати”. Зміст закону полягає в тому, що робітник завжди отримує лише мінімум засобів існування, неповний продукт своєї праці. Його можна нейтралізувати, на думку Ласаля, через створення за допомогою держави добровільних асоціацій, де робітники одночасно були б підприємцями.

Історична школа цього періду представлена Фрідріхом Ліс­том, Вільгельмом Рошером, Бруно Гільденбрандтом, Карлом Кнісом, Густавом Шмоллером, Карлом Бюхером та ін.

Фрідріх Ліст вперше серед науковців-економістів визнав політичну економію наукою про складові державної політики не в глобальному, а в національному аспекті. У своїй праці “Національна система політичної економії” він стверджує, що зміст основного об’єктивного закону розвитку суспільства полягає в тому, “що численні покоління поєднують свої сили, щоб досягти єдиної мети, і розподіляють у певному розумінні між собою зусилля, яких потребує досягнення цієї мети”, відкидаючи формаційний підхід класичної школи. Згодом ці ідеї взяли на озброєння представники історичної школи.

Ф. Ліст між егоїстом-людиною і державою (суспільством) уводить націю: кожна людина – частина нації. Нація має свої особ­ливості: рівень розвитку культури, геній, менталітет, політику, могутність. У націй є розбіжності, рівність націй можлива тільки на останній стадії, коли її досягнуть усі.

Політична економія є “...такою наукою, яка, усвідомлюючи сучасні інтереси й особливе становище націй, навчає, яким чином кожна нація може підвестися на такий ступінь економічної культури, на якому союз її з іншими цивілізованими націями буде можливий завдяки свободі обміну можливим і корисним”.

Лідером цієї школи був Вільгельм Рошер. У своїх працях “Короткі основи курсу політичної економії з погляду історичного методу”, “Система політичної економії”, “Історія англійської політичної економії XVI–XVII ст.”, досліджуючи історію становлення й розвитку економічних процесів у різних країнах, Рошер намагається встановити причини їхніх національних особливостей.

В. Рошер – засновник історичної школи: “Одна лише промисловість може поставити на службу собі всі сили природи”. Та вона ж “недруг нашого часу: невігластво черні і пауперизм народжуються перш за все у містах”. Він же вказує на взаємозв’я­зок аграрного та індустріального розвитку: “Земля дорожчає, а праця і капітал дешевшають, це означає неминуче інтенсивне ведення сільського господарства”.

У “Принципах політичної економії” Рошер формулює методологію викладання політичної економії. Як бачимо, у нього немає слова “закони” в політичній економії, воно замінено на “принципи”. Цим вчений відгороджується від Сміта, Рікардо та їхньої шко­ли. З цього випливає висновок, що немає планетарних законів як об’єктивних, вільних від національної належності законів розвитку. “Наша мета – опис того, чого бажали, до чого прагнули на­роди в економічній галузі; цілі, про які вони дбали і яких досягали; підстави, заради яких вони домагалися своїх цілей”. Отже, зас­тосування в політичній економіці історичного методу беззапереч­но.

Інший представник історичної школи Бруно Гільденбрандт замість політичної економії пропонував теорію економічного розвитку народів. В основі цієї теорії лежить проблема обміну, який в еволюційному розвитку пройшов три етапи – натуральне господарство, грошову економіку, кредитну економіку. Вершиною прогресу економіки є кредитне господарство, яке, по суті, є плановим. Роль держави полягає в керівництві соціально-еконо­мічним процесом з метою задоволення конкретних споживчих проблем. У центрі уваги історичної школи завжди були соціальні питання. Проблеми соціальної рівноваги розглядалися як необ­хідна умова економічного розвитку. Нова історична школа ставила собі за мету в межах національної політичної економії створити напрям – основи соціальної політики.







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.