 |
|
Система екоменеджменту в Україні
Макарова. Економіка природокористування
З переходом нашої країни на ринкову модель розвитку, в українській термінології з'явилися невідомі раніше слова: менеджмент, маркетинг, аудит, консалтинг, бенчмаркінг тощо [36]. Ці терміни запозичені здебільшого з англійської мови і визначають інститути, характерні для країн з розвиненою ринковою економікою. Разом з ними до законодавства України та в науковий обіг потрапив термін "екологічний менеджмент". Термін "екологічний менеджмент" розглядається переважно в таких значеннях:
а) як діяльність громадських екологічних організацій;
б) як сукупність прийомів, методів і засобів управління природоохоронною діяльністю підприємства [127];
в) як система управління окремим природним комплексом, що підлягає особливій охороні [32];
г) як частина загальної системи управління, яка включає організаційну структуру, діяльність з планування, обов'язки, відповідальність, досвід, методи, методики, процеси і ресурси для формування, здійснення аналізу та актуалізації екологічної політики конкретної організації [32].
Рис. 10.3. Узагальнююча модель системи екологічного менеджменту
На основі наукового аналізу ознак екологічного менеджменту можна дати таке визначення цього поняття:
Екологічний менеджмент - це управління екологічними характеристиками конкретних суб'єктів екологічно небезпечної діяльності, джерел екологія нової небезпеки або окремих природних комплексів. Управління громадськими і екологічними організаціями не розглядається нами як екологічний менеджмент, хоча діяльність таких організацій щодо впровадження конкретних екологічних заходів може бути екологічним менеджментом.
Системність цього поняття визначає узагальнюючу модель системи екологічного менеджменту, зображену на рис. 10.3.
Успішність функціонування цієї системи залежить від усіх ієрархічних і функціональних рівнів кожної з організацій. Як видно з рис. 10.3, модель екологічного менеджменту є наочним прикладом функціонування і взаємозв'язку функцій управління у їх класичному викладі.
ПИТАННЯ
1. Платежі за забруднення, їх види та критерії нарахування
Платежі за забруднення навколишнього середовища є складовою частиною фінансового механізму охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів. Система платежів за порушення природного середовища формується на основі таких елементів:
§ порядку вилучення коштів в економічних суб’єктів;
§ ставки платежів, що встановлюють певну відповідність між кількісними показниками впливу на природне середовище і розміром вилучених коштів;
§ допустимих меж порушення середовища (ставки за понадлімітне порушення середовища збільшені в 3-5 разів. Змінюється порядок віднесення платежів: платежі за порушення середовища в межах ліміту включаються в собівартість товару, платежі за понадлімітний вплив – вилучаються з прибутку);
§ порядку розподілу зібраних коштів.
Згідно з методикою визначення розмірів плати і стягнення платежів за забруднення навколишнього середовища України нормативи встановлюють за:
§ викиди в атмосферу забруднюючих речовин стаціонарними і пересувними джерелами забруднення;
§ скиди забруднюючих речовин у поверхневі води, територіальні та внутрішні морські води, а також підземні горизонти;
§ розміщення відходів промислового, сільськогосподарського, будівельного та інших виробництв;
§ спричинення збитків тваринам та рослинам;
§ збитки, завдані природно-заповідному фонду;
§ аварійне забруднення довкілля.
Механізм визначення плати і стягнення платежів за забруднення довкілля урегульований Постановою Кабінету Міністрів України від 13.01.92 та відповідною Постановою від 01.03. 99, якими затверджено Порядок встановлення нормативів збору і стягнення платежів за забруднення навколишнього природного середовища. Відповідні платежі стягуються з підприємств незалежно від форм власності і відомчої належності. Внесення плати за забруднення не звільняє підприємства від дотримання заходів щодо охорони навколишнього середовища, а також сплати штрафних санкцій за екологічні правопорушення і від повного відшкодування шкоди.
Багато видів природних ресурсів є не лише предметом праці, а й його результатом. До того ж як предмєт праці одні і ті ж ресурси мають багато корисних властивостей, ефект від використання яких неоднаковий. Тому існує постійна потреба в оцінці,і економічного змісту природних ресурсів.
Природні ресурси є часткою природного середовища, яке сформувалось без участі людини і потім було залучене в господарський оборот. Елементи природного середовища стають для суспільства ресурсами лише на певній стадії розвитку продуктивних сил, коли з'являється потреба в них і можлнвість їх використання. Так, вода в природному стані є даром природи. Вона знаходиться поза всяким господарським обігом і не підлягає грошовій оцінці. Інша річ, коли вода, взята з джерел зрошення, набуває нової якості під впливом засобів і праці, вкладеної в процесі будівництва та експлуатації каналів і споруд. У цьому випадку вона має певну вартість і є ресурсом для суспільства. Перетворення ж води з продукту природи в зрошувальну означає перетворення її в засіб виробництва.
Залучені в господарський обіг природні ресурси є важливим фактором виробництва і не можуть не враховуватись у національіному багатстві. Природні ресурси, залучені у виробництво, є носіями виробиичих відносин і втілюють у собі єдність споживної вартості та вартості. Все це викликає необхідність розглядати природні ресурси як економічну категорію.
Оцінка лісових ресурсів провадиться у формі так званоі лісової такси (тарифу). Це ніби ціна деревини дерев, які ростуть в лісі, вона, за задумом, повинна заміщуватп витрати держави на ведення лісового господарства, на виробництво лісу, вирівнювання господарських угідь лісових підприємств. Однак вона не виконує цих завдань передусім тому, що встановлена на недостатньому рівні.