 |
|
Основи кримінального права України
Поняття, принципи, система та функції кримінального права; основні інститути кримінального права; характеристика чинного Кримінального кодексу України; поняття злочину та складу злочину; стадії вчинення злочину; співучасть у злочині і добровільна відмова від вчинення злочину; поняття та ознаки кримінального покарання; види кримінальних покарань; особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх; вік кримінальної відповідальності та злочини, за які встановлена кримінальна відповідальність неповнолітніх
§ 1. Основні поняття і система кримінального права України. Функції та принципи кримінального права
Кримінальне право — одна з галузей права.Ним іменують усі закони, в яких містяться положення цієї галузі права. Під кримінальним правом розуміють також і науку, тобто теорію кримінального права, систему його вчень, зокрема, вчення про злочин, вчення про склад злочину, вчення про покарання, вчення про кримінальну відповідальність за конкретні злочини тощо.
Норми кримінального права — це правові приписи, у яких йдеться про засади й принципи кримінальної відповідальності, а також формулюються ознаки злочинів. Ці норми є загальнообов'язковими. Здебільшого вони виступають як норми-забо-рони, як пересторога від злочинних вчинків (злочинні дії або бездіяльність). За їх вчинення настає кримінальне покарання.
Кримінальне право — це так зване позитивне, або чинне, право. В ньому точно фіксуються (встановлюються) ознаки злочинів і покарань за них. Чітка визначеність кримінального права є гарантією однакового й ефективного застосування його
г
646
Глава 18
Основи кримінального права України
647
норм. Ефективність застосування норм полягає у тому, щоб жоден винний у злочині не уникнув відповідальності й жоден невинний не був до неї притягнутий.
Кримінальні закони видаються тільки Верховною Радою України. Ніякі інші державні органи або посадові особи (навіть Президент України) не правомочні видавати норми кримінального права. Тим самим це право відрізняється від інших галузей права (наприклад, норми цивільного права можуть встановлюватися урядом, а норми адміністративного права — навіть й органами місцевого самоврядування).
Кримінальне право має властивий тільки йому предмет і метод правового регулювання — це метод правової охорони суспільних цінностей і відносин.
Злочин і покарання — дві головні інституції кримінального права. Відносини, що виникають у зв'язку з вчиненням злочину і застосуванням за це певних покарань, становлять предмет кримінального права (перелік складів злочинів, їх відмежування один від одного тощо). Застосування покарання (його виду та розміру) до конкретної особи, яка вчинила злочин, є методом охорони відносин, що виникають у зв'язку з вчиненням цього злочину
Отже, кримінальне право має загальнообов'язкову нормативність, формальну визначеність і державну забезпеченість, а також властиві йому предмет і метод правового регулювання.
Таким чином, кримінальне право як галузь права являє собою сукупність (систему) юридичних норм (а по суті — законів), прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.
Основна функція кримінального права — охоронна. Воно охороняє відносини, що регулюються або виникають в інших галузях права. Регуляція суспільних відносин має сприяти їх розвитку та реалізації. Так, норми цивільного права регулюють відносини, що складаються у сфері власності. Норми фінансового права регулюють відносини у сфері державних фінансів та податків. У кримінальному праві встановлюються каральні санкції за злочини проти власності, за злочини проти державних фінансів та проти порядку сплати податків.
В адміністративному праві регламентується порядок системи управління в державі, а в кримінальному праві встановлюються каральні санкції за злочини, що спотворюють авторитет органів державної влади й місцевого самоврядування.
Охоронна функція кримінальногоправа чітко виражена вже у ст. 1 КК, де сказано, що Кримінальний кодекс має своїм завданням охорону від злочинних посягань найбільш важливих соціальних цінностей: прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України, забезпечення миру й безпеки людства, а також запобігання злочинам. У інших статтях ця функція має своє підтвердження1.
Кримінальному праву властива також регулятивна функція, яка полягає в тому, що спеціальні норми кримінального права дозволяють державним органам не притягати особу до відповідальності або до виконання покарання забороняючи їй вчинювати суспільно небезпечні дії (бездіяльність), у той самий час вимагають правомірної поведінки після вчинення злочину. Норми кримінального права зокрема регулюють поведінку людини у ризикованих ситуаціях. Це, наприклад, норма про необхідну оборону, що виключає відповідальність при правомірному захисті від злочинного посягання (ст. 36 КК), норми про звільнення від кримінальної відповідальності (розділ IX Загальної частини), погашення і зняття судимості (статті 89—91). Деякі громадяни виконують заборони кримінального закону, побоюючись відповідальності та покарання, але більшість громадян не вчиняють злочинів тому, що їх поведінка в цілому є позитивною й правомірною. Тим самим кримінальне право виконує запобі-гальну функцію, про що свідчить недопущення порушення кримінально-правових норм свідомими громадянами.
Кримінальне право виключає так зване об'єктивне ставлення, тобто відповідальність за наслідки, що настали, без наявності вини. Які б тяжкі наслідки не потягло за собою діяння особи, кримінальна відповідальність виключається, поки не буде встановлено, що особа діяла винно (тобто умисно чи з необережності).
Кримінальному праву притаманний принцип особистої відповідальності. Суб'єктом злочину, тобто особою, яка може нести
1 Див.: Хрестоматія з правознавства. — С. 644—309
648
Глава 18
Основи кримінального права України
649
кримінальну відповідальність, є лише фізична особа, яка обов'язково є осудною й досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність (ст. 18 КК). Особистий характер відповідальності полягає ще й у тому, що саме покарання має персональний, особистий характер і може застосовуватися лише до конкретної особи, яка визнана судом винною у вчиненні злочину.
Важливим принципом кримінального права також є принцип індивідуалізації кримінальної відповідальності й покарання.Він вимагає, щоб і кримінальна відповідальність, і призначення покарання були максимально конкретизовані та індивідуалізовані, виходячи з конкретних обставин вчиненого злочину з урахуванням особи винного.
Отже, можна сказати, що кримінальне право як окрема галузь — це сукупність юридичних норм, що складають цілісну систему, структурні частини (підсистеми) якої пов 'язані між собою, мають певні юридичні, логічні та організаційні зв'язки.
§ 2. Характеристика Кримінального кодексу України. Структура кримінально-правової норми
Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. був прийнятий новий Кримінальний кодекс України,що набрав чинності з 1 вересня 2001 р. Робота над проектом нового Кримінального кодексу тривала багато років. Цей важливий закон покликаний сприяти розвитку України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, охороняючи проголошені Конституцією та іншими законами соціально-правові цінності.
Концептуальними положенням Кримінального кодексу є:
а) кримінально-правова охорона основ національної безпе
ки України, особи, її прав і свобод, власності та правового по
рядку від злочинних посягань;
б) закріплення єдності законодавчого встановлення криміналь
ної відповідальності (таки норми зосереджуються лише в КК);
в) встановлення юридичного складу злочину в діях особи,
що фіксується в кримінально-правовій нормі;
г) закріплення особистої і винної відповідальності;
ґ) посилення відповідальності за вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів та посилення боротьби з організованою злочинністю;
д) урізноманітнення кримінально-правового впливу, що сприяє справедливості кари залежно від тяжкості вчиненого злочину й особи засудженого.
є) істотне зниження санкцій порівняно зі старим Кримінальним кодексом;
є) можливість звільнення від кримінальної відповідальності (при дієвому каятті, примиренні з потерпілим у справах про злочини невеликої тяжкості тощо), а також звільнення від покарання (наприклад, з певними випробуваннями, при умовно-достроковому звільненні тощо);
ж) відмова від покарання у вигляді смертної кари і заміна її
довічним позбавленням волі;
з) заохочення позитивної посткримінальної поведінки (на
приклад, звільнення від відповідальності учасника організова
ної групи, який повідомив в органи влади про діяльність цієї
групи і сприяв її розкриттю, тощо);
и) пом'якшення відповідальності неповнолітніх порівняно з дорослими злочинцями.
Кримінальний кодекс України поділено на Загальну й Особливу частини. Загальна частина передбачає кримінально-правові норми узагальненого характеру, в яких відображаються завдання КК України, підстави кримінальної відповідальності, чинність закону в часі й просторі; поняття злочину та його види; співучасть у злочині, повторність і рецидив злочинів тощо. Особлива частина передбачає конкретизовані норми про відповідальність за окремі злочини і зазначені покарання щодо осіб, які їх вчинили. Ці норми передбачають, зокрема, відповідальність за злочини проти особи, її конституційних прав і свобод; власності; за злочини у сфері господарської діяльності; у сфері охорони довкілля; проти громадської безпеки, безпеки виробництва та транспорту; проти здоров'я населення, громадського порядку й моральності; авторитету органів державної влади та органів місцевого самоврядування; у сфері службової діяльності; проти правосуддя, порядку несення військової служби, проти миру та міжнародного правопорядку тощо.
Глава 18
Основи кримінального права України
651
Загальна частина чинного КК України складається з 15 розділів: «Загальні положення», «Закон про кримінальну відповідальність», «Злочини, його види та стадії», «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)», «Вина та її форми», «Співучасть у злочині», «Повторність, сукупність і рецидив злочинів», «Обставини, що виключають злочинність діяння», «Звільнення від кримінальної відповідальності», «Покарання та його види», «Призначення покарання», «Звільнення від покарання та його відбування», «Судимість», «Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування», «Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх».
Особлива частина включає 20 розділів, систематизованих за групами охоронюваних споріднених суспільних відносин.
Злочини проти основ національної безпеки України— суспільно небезпечні протиправні діяння, що посягають на національну безпеку держави в найважливіших її сферах: політичній, воєнній, економічній, інформаційній (існування конституційного ладу та функціонування державної влади, забезпечення суверенітету території, захист територіальної цілісності і недоторканності України, обороноздатність).
Кримінальна відповідальність за злочини проти основ національної безпеки України передбачена розділом І Особливої частини КК України 2001 р. До цих злочинів належать: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади (ст. 109 КК); посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110 КК); державна зрада (ст. 111КК); посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК); диверсія (ст. 113 КК); шпигунство (ст. 114 КК).
Кримінальна відповідальність за злочини проти життя та здоров'я особи передбачена розділом II Особливої частини КК України 2001 р. Систему цих злочинів утворюють: а) злочини проти життя людини; б) злочини проти здоров'я людини; в) злочини проти особистої безпеки людини.
Злочини проти життя людини поділяються на дві групи:
1) вбивства та 2) злочини проти життя за відсутності ознак вбивства. До вбивств належать: умисне вбивство (ст 115 КК);
умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК); умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК); умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК); вбивство через необережність (ст. 119 КК). До злочинів проти життя за відсутності ознак вбивства належать: доведення до самогубства (ст. 120 КК); погроза вбивством (ст. 129 КК).
До злочинів проти здоров'я людини належать: умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК); умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122 КК); умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК); умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124 КК); умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК); побої і мордування (ст. 126 КК); катування (ст. 127 КК); необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 КК).
До злочинів проти власності особи належать: незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146 КК); захоплення заручників (ст. 147 КК); підміна дитини (ст. 148 КК); торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини (ст. 149 КК); експлуатація дітей (ст. 150 КК); незаконне поміщення до психіатричного закладу (ст. 151 КК).
Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи— протиправні діяння, що посягають на права, свободи та інтереси особи в сфері статевого життя - статеву свободу та статеву недоторканність. Кримінальна відповідальність передбачена розділом IV Особливої частини КК України. До них належать: згвалтування (ст. 152 КК); насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК); примушування до вступу в статевий зв'язок (ст. 154 КК); статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155 КК); розбещення неповнолітніх (ст. 156 КК).
Протиправні діяння, що посягають на гарантовані Конституцією України свободу здійснення політичних, трудових, житлових, авторських прав, права на освіту, безоплатну медичну допомогу та інші особисті права людини і громадянина, кримі-
Глава 18
Основи кримінального права України
653
пальна відповідальність передбачена розділом V Особливої частини КК України, Це злочини, що:
— посягають на виборчі права громадян України: перешко
джання здійсненню виборчого права (ст. 157 КК); неправомірне
використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів
ado неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошен
ня результатів виборів (ст. 158 КК); порушення таємниці голо
сування (ст. 159 КК); порушення законодавства про референ
дум (ст. 160 КК);
—посягають на рівність конституційних прав громадян та їх
рівність перед законом: порушення рівноправності громадян
залежно від їх расової, національної належності або ставлення
до релігії (ст. 161 КК);
—посягають на свободу світогляду і віросповідання, поря
док відправлення релігійних культів та порядок поводження з
культовими (релігійними) цінностями: пошкодження релігій
них споруд чи культових будинків (ст. 178 КК); незаконне
утримування, осквернення або знищення релігійних святинь
(ст. 179 КК); перешкоджання здійсненню релігійного обряду
(ст. 180 КК); посягання на здоров'я людей під приводом про
повідування релігійних віровчень чи виконання релігійних об
рядів (ст. 181 КК);
—посягають на права громадян на захист своїх прав і свобод
та задоволення політичних, економічних, соціальних, культур
них та інших інтересів: перешкоджання законній діяльності
професійних спілок, політичних партій, громадських організацій
(ст. 170 КК); порушення права на отримання освіти (ст. 183 КК);
порушення права на безоплатну медичну допомогу (ст. 184 КК);
—посягають на трудові права громадян: перешкоджання за
конній професійній діяльності журналістів (ст. 171 КК); грубе
порушення законодавства про працю (ст. 172 КК); грубе пору
шення угоди про працю (ст. 173 КК); примушування до участі у
страйку або перешкоджання участі у страйку (ст. 174 КК); не
виплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установ
лених законом виплат (ст. 175 КК);
—посягають на нормальний розвиток неповнолітніхта мате
ріальне забезпечення осіб, що потребують соціального захисту,
їх особисту безпеку: ухилення від сплати аліментів, на утримання дітей (ст. 164 КК); ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків (ст. 165 КК); злісне невиконання обов'язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166 КК); зловживання опікунськими правами (ст. 167 КК); розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) (ст. 168 КК); незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) (ст. 169 КК);
—посягають на право інтелектуальної власності та ав
торські права: порушення авторського права і суміжних прав
(ст. 176 КК); порушення прав на об'єкти промислової власності
(ст. 177 КК);
—посягають на недоторканність приватного життя громадян:
порушення недоторканності житла (ст. 162 КК); порушення
таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої
кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через ком
п'ютер (ст. 163 КК); порушення недоторканності приватного
життя (ст. 182 КК).
Злочини проти власності— протиправні діяння, які вчинюються, як правило, з корисливих мотивів і порушують право власності (володіння, користування та розпорядження майном) та спричинюють майнову шкоду приватній особі, колективу або державі. Кримінальна відповідальність за їх вчинення передбачена розділом VI Особливої частини КК України.
Передбачено корисливі посягання на власність: крадіжка (ст. 185 КК); грабіж (ст. 186 КК); розбій (ст. 187 КК); викрадення шляхом демонтажу та іншим засобом електричних мереж, кабельних ліній зв'язку та їх обладнання (ст. 188 КК); вимагання (ст. 189 КК); шахрайство (ст. 190 КК); привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК); заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192 КК); привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї (ст. 193 КК); придбання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом (ст. 198 КК).
Некорисливі посягання на власність: умисне знищення або пошкодження майна (ст. 194 КК); погроза знищення майна (ст. 195 КК); необережне знищення або пошкодження майна
654
Глава 18
Основи кримінального права України
655
(ст. 196 КК); порушення обов'язків щодо охорони майна (ст. 197 КК).
Норми Особливої частини встановлюють кримінальну відповідальність за окремі види злочинів, тому їхня структура однорідна і складається, як правило, із двох елементів — диспозиції і санкції.
Диспозицією називається частина норми Особливої частини, в якій визначається зміст (юридичний склад) злочинного діяння. За вчинений злочин у законі залежно від його суспільної небезпечності встановлено певну санкцію. У санкції визначається вид і розмір покарання. За видом і розміром покарання можна встановити, якої тяжкості злочин вчинено — особливо тяжкий, тяжкий чи середньої або невеликої тяжкості (ст. 12 КК).
У КК України застосовуються відносно-визначені та альтернативні санкції. Відносно-визначеною є санкція, що має один вид покарання і вказує його нижчу та вищу межі. Розрізняють два види відносно-визначених санкцій:
— з нижчою (мінімумом) і вищою (максимумом) межами
покарання (на строк «від» і «до»).
У цьому разі в законі передбачені нижча та вища межі певного покарання. Наприклад, особливо злісне хуліганство, передбачене ч. 4 ст. 296, карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років;
— максимумом покарання (на строк «до»).
У цьому разі визначається тільки вища межа покарання, більше за яку суд не може призначити покарання. Такі санкції передбачені, наприклад, у ч. 1 ст. 153 (насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом — до 5 років позбавлення волі); ч. 1 ст. 189 (вимагання — обмеження волі до 5 років або позбавлення волі на той самий строк). Нижчою межею санкції є нижча межа, встановлена в нормі Загальної частини КК України для даного виду покарання.
Альтернативною є санкція, в якій міститься вказівка на два або кілька видів основних покарань, з яких суд обирає лише одне. Значна частина санкцій у чинному КК України є альтернативними. Прикладом може слугувати санкція, наведена у ч. 1 ст. 188, яка надає можливість суду призначити за викрадення електричних мереж, кабельних ліній та їх обладнання — штраф
від 100 до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк до трьох років. Або санкція, що наведена у ч. 1 ст. 296, якою хуліганство карається штрафом від 500 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на до шести місяців, або обмеженням волі на строк до п'яти років.
§ 3. Кримінальна відповідальність та и підстави. Поняття кримінальної відповідальності
Кримінальна відповідальність — це один з видів юридичної відповідальності. Вона є відповідальністю ретроспективною, тобто відповідною реакцією держави на вчинене в минулому порушення права. її можна визначити як право держави обмежувати права і свободи людини. Кримінальна відповідальність характеризується тим, що:
—органи правосуддя мають визнати особу винною у вчиненні
злочину, як наслідок — цю особу примушують виконувати не
гативну правову роль у суспільстві та державі;
—державна оцінка вчиненого злочину має вираження в осуді
злочинця та його діяння в обвинувальному вироку суду;
—вид і міра обмежень особистого (наприклад, позбавлення
волі), майнового (наприклад, стягнення штрафу) або іншого
характеру (наприклад, позбавлення права обіймати певні поса
ди) обирається за встановленими межами відповідальності за
вчинений злочин;
—особа відповідає лише за реальне вчинення злочину, за
який встановлена відповідальність у кримінальному законі.
З урахуванням викладеного, кримінальна відповідальність — це особлива правова роль особи (власне їїобо'вязок) при вчиненні злочину, отримати державний осуд, а також обмеженнями особистого, майнового чи іншого характеру, що визначається обвинувальним вироком суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК України, підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодек-
656
Глава 18
Основи кримінального права України
657
сом. Тому і говорять, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є склад злочину в діях винної особи.
У межах єдиної підстави кримінальної відповідальності можна виділити її фактичну та юридичну сторони. Фактична сторона — це вчинення в реальній дійсності суспільно небезпечного діяння, а юридична — це передбаченість такого діяння в КК. Кримінальна відповідальність настає тільки після встановлення судом повної відповідності фактичної та юридичної сторін вчинку. Відсутність останньої свідчить про відсутність підстави кримінальної відповідальності, тобто про відсутність у діях особи складу злочину.
Ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за один злочин більше одного разу. Це положення відповідає ч. 1 ст. 61 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
Таким чином, кримінальна відповідальність — це об'єктивне право держави реагувати на вчинений злочин. Така реакція знаходить своє вираження в обвинувальному вироку суду. У зв'язку з цим розрізняють матеріальну та процесуальну підстави кримінальної відповідальності. Матеріальною підставою визнається игочин, а процесуальною — обвинувальний вирок суду. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути •иддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведені ) в законному порядку і встановлено за обвинувальним вироком суду.
§ 4. Поняття злочину та його ознаки
Злочин — це вчинок людини, що отримує кримінально-правову оцінку. Йому притаманні всі об'єктивні та суб'єктивні ознаки поведінки людини.
По-перше, це фізичні властивості (рух або утримання від нього); психологічні властивості (наявність свідомості, волі, чевної мотивації поведінки, ЇЇ цілеспрямованість або спонтанність) тощо. По-друге це соціальні властивості, тобто посягання на правові відносини, на правовий порядок, на найбільш
важливі інтереси. Тому вони й охороняються законом, оскільки злочин руйнує охоронювані законом інтереси.
Поняття злочину не може бути незмінним: воно відповідає конкретному етапу розвитку суспільства, змісту потреб та інтересів, притаманним саме цьому етапу. У кримінальному праві поняття злочину, є фундаментальною категорією, оскільки вчення про нього лежить в основі всіх кримінально-правових норм.
Злочин — це суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння. КК України дає саме таке його визначення.
Частина 1 ст. 11 КК передбачає: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину». У ч. 2 зазначеної статті закріплені три ознаки злочину: а) суспільна небезпечність діяння, б) винність особи і в) передбаченість діяння в законі про кримінальну відповідальність. Перші дві ознаки — суспільна небезпечність і винність — є матеріальними, що розкривають соціально-психологічну природу злочину; третя — формальна, що відбиває юридичну природу злочину, тобто його протиправність.
Таким чином, поняття злочину можна визначити як суспільно небезпечне, винне, протиправне та кримінально каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.
Суспільна небезпечність злочину полягає в тому, що при цьому завдається шкода відносинам, які охороняються кримінальним законом, або міститься реальна небезпека заподіяння такої шкоди.
Другою невід'ємною ознакою злочину є винність. Кримінальна відповідальність настає тільки за наявності вини, що випливає із ст. 62 Конституції України, за якою особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це положення також викладено й у ч. 2 ст. 2 КК України. Вина визначає, чи стійкий, випадковий або ситуативний характер мало діяння, а отже якою є ступінь тяжкості цього діяння.
Протиправність — це формальна ознака злочину. Вона означає обов'язкову наявність його в кримінальному законі на момент вчинення злочину Кримінальна протиправність складає правову оцінку суспільної небезпечності злочину, що закріпле-
658
Глава 18
Основи кримінального права України
659
 |  |
на в конкретній нормі закону. Кримінальний закон дає вичерпний перелік злочинів. Будь-яке діяння, що становить небезпеку для суспільства, але за нього не передбачена кримінальна відповідальність, не може розглядатися як злочин.
Одним з елементів протиправності є караність злочину. Караність злочину випливає із суспільної небезпечності та протиправності діяння. Діяння є кримінально караним тому, що воно суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом саме як злочин.
Злочин та інші правопорушення (наприклад, адміністративні правопорушення) — якісно самостійні види правопорушень. За правовими та іншими ознаками вони значно розрізняються.
§ 5. Поняття складу злочину. Ознаки складу злочину. Поняття кваліфікації злочинів
Законодавець з допомогою певних дефініцій закріплює відповідні ознаки й визначає, які негативні вчинки є злочинами. Будь-який конкретний злочин (крадіжка, грабіж, хуліганство, зґвалтування) мають безліч ознак. Законодавець виділяє з усієї сукупності ознак протиправної поведінки лише ті, які характеризують той чи інший злочин, найбільш значущі, типові, що однаково притаманні всім злочинам даного виду (усім крадіжкам, пограбуванням, хуліганствам тощо). У новому КК міститься 702 склади злочинів. Обсяг конкретних ознак, що характеризують злочин, є більшим за обсяг юридично значущих ознак. Встановлення ознак складу в кожному окремому випадку йде шляхом їх виявлення у фактичному вчинку.
Важливо зазначити, що склад злочину — це реальна система ознак, що склалася за часи застосування кримінального законодавства.
Склад злочину необхідно відмежовувати від реального злочину, від вчинку. Вони співвідносяться, як явище (конкретний злочин) і юридичне поняття про нього (склад конкретного виду злочину), тобто як реальне явище та логічне поняття.
Склад злочину являє собою логічне поняття про злочини певного виду (склад крадіжки, склад вбивства, склад зґвалту-
вання, пограбування тощо). Наприклад, реальні крадіжки, вчинені різними особами, мають свої особливості й відрізняються одна від одної, але склади злочину — крадіжки — логічно тотожні, нормативно однакові. Отже склад злочину є ширшим за кожний конкретний злочин, оскільки він відбиває ознаки не одного конкретного злочину, а ознаки всіх злочинів даного виду (типу).
Таким чином, враховуючи викладене, можна сформулювати наступне:
а) склад злочину являє собою певну сукупність об'єктивних
і суб'єктивних ознак, що визначають конкретне суспільно не
безпечне діяння як злочинне;
б) сукупність зазначених ознак наводиться тільки в кримі
нальному законі;
в) перелік складів злочинів, передбачених законом, є ви
черпним;
г) склад злочину трансформується у відповідальність за вчи
нений злочин.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК України «підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом». У цій нормі визначається найважливіше значення злочину для законності й обгрунтованості кримінальної відповідальності: тільки сукупність усіх передбачених законом ознак складу (і жодні інші обставини) може бути підставою кримінальної відповідальності.
Кожному конкретному складу злочину притаманні певні елементи. Так, об'єкт злочину відображає те, на що завжди посягає злочин, чому або кому він заподіює певної шкоди. Об'єкт злочину визначається тими суспільними відносинами або суспільними цінностями, що охороняються кримінальним законом.
Об'єктивна сторона — це зовнішня сторона діяння. Вона виражається у дії чи бездіяльності, якою заподіюється шкода чи створюється загроза заподіяння шкоди суспільним відносинам.
Ознаки об'єктивної сторони: діяння (дія чи бездіяльність), суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками. У злочинах з так званим матеріальним складом має бути встановлений причинний зв'язок між дією (бездіяльністю) та суспільно небезпечним наслідком, що настав. Наприклад, при розголошенні комерційної
660
Глава 18
Основи кримінального права України
661
таємниці (ст. 232 КК) обов'язкове встановлення причинного зв'язку між фактом такого розголошення певної інформації та завданням суб'єкту господарської діяльності істотної шкоди. У злочинах з формальним складом причинний зв'язок між дією та суспільно небезпечним наслідком не є обов'язковим. Наприклад, при зґвалтуванні (ч. 1 ст. 152) факт статевих зносин пов'язується лише із застосуванням фізичного насильства, і незале-жить від того, доведено статеві зносини до закінчення полового акту чи ні, або від інших наслідків.
Суб'єкт злочину — це фізична особа, яка вчиняє злочин. Відповідно до ст. 18, суб'єктом злочину є фізична особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.
Юридичні особи (підприємства, організації, установи, політичні партії, громадські організації і т. ін.) не можуть бути суб'єктами злочинів.
Суб'єктом може бути тільки осудна особа, тобто така, яка під час злочину усвідомлювала свої дії (бездіяльність) і керувала ними (ч. 1 ст. 19). Тому особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки, тобто перебувала у стані неосудності (ч. 2 ст. 19), не підлягає кримінальній відповідальності.
Кримінальна відповідальність, за загальним правилом, настає з 16 років (ч. 1 ст. 22), а за окремі злочини, вичерпний перелік яких наведений у ч. 2 ст. 22 (наприклад, убивство, розбій, зґвалтування), відповідальність встановлюється з чотирнадцяти років.
Суб'єктивна сторона — це внутрішня сторона злочину, яка охоплює психічні процеси, свідомість, волю особи в момент вчинення злочину. Ознаками суб'єктивної сторони є вина, мотив і мета злочину. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина особи. Вина — це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та наслідків вчинку, виражене у формі умислу чи необережності (ст. 23 КК). У разі відсутності вини особи немає і складу злочину, навіть якщо в результаті дії (бездіяльності) настають суспільно небезпечні наслідки.
КК України передбачає умисел і два його види — прямий і непрямий (ст. 24). При прямому умислі особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання. Наприклад, ухиляючись від призову на строкову військового службу (ст. 335 КК) особа знає про призов, але не бажає виконувати свій конституційний обов'язок. При непрямому умислі особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачає його суспільно небезпечні наслідки. Вона прямо не бажає, але допускає настання цих наслідків. Наприклад, зараження венеричною хворобою (ч.і ст. 133 КК) може відбутися й за непрямим умислом. Відповідальність настає незалежно від наявності чи відсутності бажання заразити, головне — особа знає про наявність у неї венеричної хвороби.
Кримінальна відповідальність можлива й за необережне вчинення протиправної дії або бездіяльність. Зміст необережності (ст. 25 КК) включає її два види: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.
Злочинна самовпевненість полягає у специфічному ставленні суб'єкта злочину до суспільно небезпечних наслідків діяння у вигляді передбачення нею їх настання, але легковажного розраховування на їх відвернення. Злочинна недбалість має місце тоді, коли особа взагалі не передбачає навіть можливості настання суспільно небезпечних наслідків, але в силу певних обставин повинна була їх передбачити. Через необережність можуть бути вчинені вбивство (ст. 119 КК), тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 КК).
У той же час навмисно чи з необережності може бути вчинено доведення до самогубства, що є наслідком жорстокого поводження з особою, шантажу, примусу до протиправних дій або систематичного приниження її людської гідності (ст. 120 КК). Таки ситуації трапляються через неуставні стосунки у військових колективах або через так зване «побутове» насильство у неблагополучних родинах.
Кожний елемент складу злочину має певний набір ознак. Ці ознаки залежно від ролі, яку їм надає законодавство, можуть бути або обов'язковими, або факультативними (необов'язковими).
662
Глава 18
Основи кримінального права України
663
Без наявності обов'язкових ознак узагалі немає складу злочину в діях людини. Отже, її не можна притягати до відповідальності. Факультативні ознаки можуть мати різне значення при кримінальній відповідальності. Наприклад, відкритий спосіб викрадення майна при пограбуванні (ч.і ст. 186) — це обов'язкова ознака цього складу, а особлива жорстокість є особливою (кваліфікованою) ознакою складу злочину, передбаченого п. 4 ч. 2 ст. 115 КК України.
Кваліфікація злочинів — це процес встановлення відповідності (або невідповідності) вчиненого особою суспільно-небезпечного діяння тому складу злочину, який формулюється у чинному кримінальному законі. Коли, наприклад, А., мешкаючи із В., таємно забирає гроші, що належать останньому, то він скоює крадіжку (ст. 185). Якщо ж А. вважає, що він забирає гроші, на які має право (наприклад за несплату В. боргу), то він скоює самоправство (ст. 356) за умови підтвердження цього боргу.
Коли ж А. відкрито забирає гроші, що належать В., і при цьому погрожує останньому знищити його речі, тим самим примушуючи В. прискорити повернення боргу, то А. може бути притягнутий до відповідальності за пограбування (ст. 186) і за примушування до виконання цивільно-правових зобов'язань (ст. 355), якщо такий борг дійсно існував, а час сплати боргу ще не настав.
Отже, правильна кваліфікація має велике значення для реалізації прав і законних інтересів людини, для ствердження справедливості і законності.
§ 6. Стадії злочину
Стадії вчинення злочину — це певні етапи його здійснення, які істотно різняться між собою ступенем реалізації злочинного наміру, характером діяння (дії або бездіяльності) та моментом його закінчення.
Кожна стадія вчинення злочину, являючи собою його частину, сама є суспільно небезпечним діянням. Не є стадіями вчинення злочину той або інший факт виявлення свідомості особи (її думки та наміри), оскільки при цьому не об'єктивується злочинний умисел.
Стадії вчинення злочинів є різновидом цілеспрямованої діяльності, що охоплює етапи реалізації злочинного умислу, досягнення певної мети.
У КК України визнаються злочинними і караними три стадії вчинення злочину:
—готування до злочину;
—замах на злочин, що разом із готуванням до злочину ста
новить незакінчений злочин;
—закінчений злочин.
Практично ці стадії розрізняють умовно. Так, А. придбав необхідне знаряддя для проникнення до житла (набір відмичок, інші пристрої) і був затриманий до моменту проникнення. А. не зміг проникнути до приміщення, оскільки сусіди почули гавкання собаки у приміщенні і затримали крадія. У цих і подібних випадках і постає запитання про відповідальність за злочинні дії на певних стадіях злочину. Або, наприклад, людина проникає в автомобіль з метою його привласнення, але вона не в змозі завести двигун і її у цю мить затримують. У таких випадках мова йде про готування або замах на злочин.
Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі (ст. 15). Замах на злочин має місце тоді, коли:
а) вчинено діяння, безпосередньо спрямоване на вчинення
певного злочину;
б) злочин не доведений до кінця;
в) причини закінчення злочину не залежать від волі винного.
§ 7. Співучасть у злочині. Види співучасників. Види злочинних груп. Особливість кримінальної відповідальності при співучасті
Співучастю у злочині визнається умисна спільна участь кількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину (ст. 26 КК). При співучасті об'єднуються кілька осіб і вчиняють злочин спільно і навмисно.
664
Глава 18
Основи кримінального права України
665
Підставою відповідальності тут є той самий склад злочину, але вчинюваний у співучасті.
Об'єктивні ознаки співучасті виражені у такому формулюванні: «злочин, вчинений кількома (двома або більше) суб'єктами злочину спільно».
З об'єктивної точки зору, злочин при цьому вчиняється загальними зусиллями всіх співучасників. Роль і конкретні дії кожного із співучасників можуть розрізнятися, але при цьому злочин — це результат їх спільної діяльності.
Розглянемо такий приклад. А. до вчинення крадіжки обіцяє В. сховати викрадене В, майно. Тут дії А. — заздалегідь дана обіцянка сховати викрадене — перебувають у причинному зв'язку з крадіжкою, що вчинив В. Тому А. — співучасник, а саме пособник крадіжки. Але якщо В. вчинив крадіжку і, бажаючи сховати викрадене, попросив А. сховати викрадене, то в даному разі співучасті немає. Дії відносно приховування викраденого заздалегідь не обіцяні В., і тому не перебувають у причинному зв'язку зі злочином, який вчинив В. Тому А. у цьому разі не є співучасником.
Розрізняються такі види співучасників: виконавець (співви-конавець), організатор, підбурювач, пособник (ст. 27 КК).
Виконавцем (співвиконавцем) вважається особа, яка безпосередньо або шляхом використання інших осіб, що не є суб'єктами злочину, вчинила конкретний злочин.
Організатором визнається особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням (ч. З ст. 27). Крім того, організатором визнається особа, що створила організовану групу чи злочинну організацію або керувала ними. Вона може очолювати злочинну групу, керувати об'єднанням із двох або більше груп. Якщо особа фінансує злочинну діяльність організованої групи чи злочинної організації (наприклад, здійснює фінансування охоронців, а також фінансує виробництво або транспортування заборонених предметів — наркотиків, фальсифікованих спиртних напоїв тощо), вона також визнається організатором.
Підбурювачем вважається особа, яка схилила іншого співучасника до вчинення злочину. Способи підбурювання можуть бути різні (умовляння, підкуп, погрози, примус або інші подібні дії, наприклад вказівки, наказ тощо), але їх об'єднує те, що в результаті в інших співучасників виникає бажання, рішучість
вчинити злочин. Причому волю підбурюваного ці способи, наприклад, примус чи умовляння не пригнічують.
Пособником визнається особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками. Пособником також визнається й та особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.
У кримінальному праві розрізняють просту і складну форми співучасті, під якими розуміють об'єднання співучасників за виконуваними ролями і за стійкістю зв'язків між ними.
Проста співучасть (співвиконавство, співвинність) має місце там, де всі співучасники є виконавцями злочину і, отже, всі вони виконують однорідну роль. Наприклад, А. погрожує жертві ножем, В. викручує жертві руки, а С. вивертає кишені. Усі вони є грабіжниками — співвиконавцями.
При складній співучасті (співучасті з розподілом ролей) співучасники виконують різнорідні ролі. В іншому випадку, наприклад, А. і В. виконують грабіжницькі дії, а С. чекає на них в автомобілі й втікає разом із ними. В даному разі А. і В. — співви-конавці пограбування, а С. — пособник.
За стійкістю зв'язків, а також стійкістю умислу розрізняють вчинення злочину різними злочинними групами:
—групою осіб;
—групою осіб за попередньою змовою;
—організованою групою;
—злочинною організацією.
Розглянемо ці форми співучасті. Злочин визнається вчиненим групою осіб, якщо його спільно вчинили кілька (два або більше) виконавців без попередньої змови. Злочинна діяльність одного виконавця приєднується до діяльності іншого в процесі вчинення злочину.
Змова має місце не до початку, а в ході злочину.
Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб має місце тоді, коли його спільно вчинили кілька осіб (дві або більше), які заздалегідь домовилися про спільне його вчинення. Головною тут є попередня змова співучасників на спільне вчинення злочи-
Глава IS
Основи кримінального права України
667
ну. Ця змова може відбутися як вчинення злочину, а може безпосередньо перед його вчиненням.
Вчинення злочину організованою групою можливо тоді, коли в його готуванні або вчиненні брали участь три і більше осіб, які раніше зорганізувалися у стійке об'єднання саме для вчинення злочину або злочинів. Ця група об'єднана одним планом, в якому присутні розподіл функцій, зрозумілість цього плану всіма учасниками групи.
На відміну від усіх випадків співучасті вчинення злочину злочинною організацією визнається, якщо він вчинений стійким ієрархічним об'єднанням кількох осіб (три і більше). Члени або структурні об'єднання злочинної організації організовуються для вчинення особливо тяжких або тяжких злочинів. Злочинними організаціями визнаються банди, терористичні організації, воєнізовані або збройні формування.
У КК України передбачені заохочувальні норми, що увільняють від відповідальності учасників злочинної організації в разі виходу з неї, добровільного повідомлення органам влади про діяльність злочинної організації, сприяння у викритті злочинців.
§ 8. Добровільна відмова від вчинення злочину. Особливість кримінальної відповідальності при добровільній відмові від вчинення злочину
Добровільною відмовою вважається остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця (ч. 1. ст. 17). При закінченому злочині добровільної відмови бути не може. Якщо особа відмовилася добровільно від доведення злочину до кінця, то вона може бути притягнута до кримінальної відповідальності лише за умови, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину (ч. 2 ст. 17). Наприклад, готуючися до вчинення вбивства або пограбування, М. викрадає рушницю. У даному разі М. відповідатиме за викрадення рушниці (ст.185 КК).
Поняття добровільної відмови складається з таких ознак:
а) остаточне припинення особою готування до злочину;
б) відмова від вчинення злочину з волі самої особи;
в) розуміння особою можливості доведення злочину до кінця.
Не слід плутати невдалу спробу вчинення злочину і відмову
від повторення посягання. Наприклад, Н. стріляє у В., але зброя дає осічку. У даному разі є замах на вбивство.
При співучасті, коли діють не одна, а кілька осіб, добровільна відмова опосердкована поведінкою виконавця злочину. Інші співучасники злочину при добровільній відмові виконавця мають відповідати за готування до злочину або замах на злочин. Звернімося знову до вищенаведеного прикладу, продовжимо міркувати. М. фінансує вбивство В. й залучає для цього Н. Виконавець злочину Н. вистрелив таки, поранивши В., але злочинний намір не довів до кінця і, відмовившись убивати людину, допомагає пораненому Н. Відповідальність настає за конкретне виконання злочину, а саме, виконавець Н. — за нанесення тілесних ушкоджень, а замовник М. — за замах на організацію вбивства.
§ 9. Кримінальне покарання. Поняття та ознаки. Система кримінальних покарань
Кримінальне покарання є необхідним засобом охорони держави, суспільства і безпеки особи від злочинів. У боротьбі зі злочинністю кримінальне покарання має кілька функцій. По-перше, воно є формою державного правомірного примусу, загроза застосування якого стримує правопорушників. По-друге, реальне виконання кримінального покарання, впровадження конкретних правообмежувальних процедур до винних осіб чинить сильний вплив як на самого винного, так і на його оточення.
Багато років спостерігалася тенденція ужорсточення покарання, але воно себе не виправдало. З прийняттям нового Кримінального кодексу України здійснена значна гуманізація покарання. Виключено смертну кару, практично виключено застосування позбавлення волі за злочини невеликої тяжкості (умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, зараження венеричною хворобою, одноособове не злісне хуліганство тощо).
Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочи-
668
Глава 18
Основи кримінального права України
669
 | |||
 | |||
ну, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого (ч. 1 cm. 50 КК). Покарання є своєрідним мотиватором законослухняної поведінки. Застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, юридичним наслідком злочину. Покарання має публічний характер і може бути застосоване тільки за вироком суду від імені держави.
Як форма примусу покарання полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
Саме в цьому виявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Кара — це властивість будь-якого кримінального покарання, яка визначається видом і строком, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна їх властивість виражена більшою мірою, наприклад при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях; по-іншому вона виражена в таких покараннях, як штраф і конфіскація майна; при застосуванні деяких покарань превалюють обмеження інших прав, наприклад права займатися професійною діяльністю, мати звання тощо. Кожне покарання спричинює моральні страждання, сором перед суспільством і близькими. Усі ці властивості й визначають кару як ознаку покарання.
Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами (ч. 2 ст. 50 КК).
Мета кари досягається виконанням покарання та самим фактом його призначення, що спричинює засудженому певні моральні випробування.
Система покарань містить такі їхні види: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі. Отже, в КК України (ст. 51) передбачено 12 видів покарань.
За порядком призначення покарання поділяються на три групи:
—основні покарання;
—додаткові покарання;
—покарання, що можуть призначатися і як основні, і як до
даткові (ст. 52).
До основних покарань відносять:
а) громадські роботи (ст. 56) — встановлюються на строк від
60 до 240 годин і відбуваються не більш як чотири години на день;
б) виправні роботи (ст. 57) — призначаються на строк від ше
сти місяців до двох років і обов'язково супроводжуються відра
хуванням із суми заробітку засудженого в доход держави в ме
жах від 10 до 20 відсотків заробітку засудженого;
в) службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58) —
встановлюються на строк від шести місяців до двох років із відра
хуванням у доход держави від 10 до 20 відсотків грошового за
безпечення, одержаного засудженим;
г) арешт (ст. 60) на строк від одного до шести місяців;
ґ) обмеження волі (ст. 61) на строк від одного до п'яти років з утриманням в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства з обов'язковим залученням до праці;
д) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослуж
бовців (ст. 62) від шести місяців до двох років;
є) позбавлення волі на певний строк (ст. 63) — на строк від одного до п'ятнадцяти років і відбувається в кримінально-виконавчих установах,
є) довічне позбавлення волі ^ст. 64) — воно замінило смертну кару; актом помилування довічне позбавлення волі може бути замінене позбавленням волі на строк не менше 25 років (ст. 87).
До додаткових покарань відносять:
а) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину
або кваліфікаційного класу (ст. 54) — безстрокове;
б) конфіскацію майна (ст. 59) — призначається лише у ви
падках, прямо передбачених у санкціях статті за тяжкі й особ
ливо тяжкі корисливі злочини.
Покараннями, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові є:
а) штраф (ст. 53) — встановлюється у межах від ЗО до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Неоподатковуваний мінімум доходу громадян дорівнює 17 грн., в окремих випадках може бути встановлений більший розмір штрафу;
670
Глава 18
Основи кримінального права України
671
| | |||||||
| | |||||||
 | |||||||
 |
|
б) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55) — на строк від двох до п'яти років як основне і від одного до трьох років як додаткове покарання.
Призначення покарання здійснюється судом за певними критеріями. По-перше, покарання призначається в межах санкції статті, по-друге, суд повинен врахувати положення Загальної частини КК України (чи має місце замах на злочин, яким є ступінь і характер вини, тощо), по-третє, суд повинен особливо врахувати ступінь тяжкості злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання.
За наявних підстав винна особа може бути повністю або частково звільнена судом від покарання за вчинений злочин. До засуджених або притягнутих до кримінальної відповідальності можуть застосовуватися такі гуманні акти, як амністія (ст. 86) або помилування (ст. 87).
§ 10. Особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх. Вік кримінальної відповідальності та злочини, за які встановлена кримінальна відповідальність неповнолітніх
Неповнолітні за кримінальним законом отримують особливий правовий статус. По-перше, кримінальній відповідальності підлягають ті неповнолітні, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. По-друге, у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років підлягають кримінальній відповідальності не всі особи, що вчинили злочини, а лише ті, які вчинили найне-безпечніші злочини. Законодавець при цьому виходить із міркування, що неповнолітній вік накладає відбиток на особу правопорушника. Тому до молодих правопорушників не застосовується кримінальна відповідальність за поширені, але не надто небезпечні злочини. Відповідальності підлягають особи у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років лише за вчинення таких злочинів:
а) проти життя та здоров'я особи — умисне вбивство (статті 115—117), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122);
б) проти- статевої свободи та статевої недоторканості особи —
зґвалтування (ст. 152), насильницьке задоволення статевої при
страсті неприродним способом (ст. 153);
в) проти основ національної безпеки, зокрема, посягання на
державного чи громадського діяча (ст. 112); диверсію (ст. 113);
г) проти волі, честі та гідності особи. Наприклад захоплення
заручників (ст. 147);
ґ) проти власності — крадіжку (ст. 185); пограбування (ст. 186); розбій (ст. 187); вимагання (ст. 189); умисне знищення або пошкодження майна (ч. 2 ст. 194);
д) проти громадської безпеки — бандитизм (ст. 257); терори
стичний акт (ст. 258);
є) дії, передбачені частинами 1 та 3 ст. 262 з викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодін-ня ними шляхом шахрайства або зловживанням службовим становищем у складі організованої групи чи вимагання цих предметів поєднане з насильством, небезпечним для життя;
є) проти безпеки руху та експлуатації транспорту — пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (ст. 277), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (ст. 278), незаконне заволодіння транспортним засобом (частини 2 і 3 ст. 289);
ж) проти громадського порядку та моральності — хуліган
ство (ст. 296);
з) злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних
речовин, їх аналогів або прекурсорів — викрадення, привласнен
ня, вимагання наркотичних засобів, психотропних речовин або
їх аналогів чи заволодіння ними шляхом шахрайства або зло
вживання службовим становищем.
и) злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян — посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця (ст. 348); погрозу або насильство щодо працівника правоохоронного органу, пов'язані із заподіянням йому або близьким родичам тяжкого тілесного ушкодження (ч. З ст. 345); погрозу або насильство щодо державного чи громадського дія-
672
Глава 18
Основи кримінального права України
673
 | |||
 |
|
ча, що призвело до спричинення йому тяжких тілесних ушкодь жень (ч. З ст. 346), небезпечні дії (підпал, вибух тощо), що спрямовані на знищення або пошкодження майна працівника правоохоронного органу (ч. 2 ст. 347); захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника (ст. 349); умисне нанесення побоїв або заподіяння легкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження, тяжкого тілесного ушкодження службовій особі або громадянинові, який виконує громадський обв'язок, або їхнім близьким (частини 2 і 3 ст. 350); умисне знищення або пошкодження майна службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов'язок шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом (ч. 2 ст. 252);
і) злочини проти правосуддя, зокрема, посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги (статті 379,400), погроза або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного, захисника чи представника особи (частини 2 і 3 ст. 377; частини 2 і 3 ст. 398); умисне знищення шляхом підпалу, вибуху або іншім загальнонебезпечним способом майна судді,