 |
|
Самостійний характер систем міжнародного і національного права
Порівняльне правознавство як об'єкт дослідження має не тільки національні правові системи, але і міжнародне право (публічне і приватне). Вивчення їх у порівняльному плані неминуче породжує вихідне питання про те, чи є вони взагалі досить окремими і самостійними правовими системами, щоб можна було проводити їхній порівняльний аналіз. Питання, на перший погляд, здається тривіальним. Однак за ним слідує досить інтелектуальна тривала боротьба.
Говорячи про історичне різночитання цього питання і про розмаїтість існуючих у світі точок зору, варто згадати, насамперед, про той загальновідомий факт, що міжнародне право як таке, а, отже, і його система дуже тривалий час не визнавалися взагалі.
Основні причини довгого невизнання міжнародного права Ф.Мартенс і інші автори вбачають у наступному.
По-перше, у відносній нерозвиненості міжнародного права протягом тривалого часу в порівнянні з національними системами права.
По-друге, у сильному і тривалому впливі римського права на правове життя країн Західної Європи і на їхню систему юридичного утворення, що істотно загальмували, на думку Ф. Мартенса і ряду інших авторів, розвиток і визнання міжнародного права.
По-третє, у негативному впливі на процес визнання міжнародного права як самостійну галузь знань і щодо самостійної системи права реалістичної системи права реалістичної школи права, що безроздільно панувала на зламі XIX-XX вв, не тільки в науці історії, але також і в різних галузях юриспруденції.
Розглядаючи панування фізичної сили як «єдиний закон міжнародних відносин», прихильники реалістичної школи права виступали проти визнання «можливості здійснення і визначення правових початків і законів в галузі міжнародних відносин, а отже, і проти визнання міжнародного права.[128]
Відносно самостійний характер міжнародного права як системи, що існує паралельно і поряд із внутрішньодержавними (національними) правовими системами, тривалий час піддавався сумніву і з інших позицій. А саме – з позиції доктрини, яка набула свого поширення наприкінці XIX – першій половині XX ст. і відповідно до якої у світі немає різних правових систем, а існує лише єдиний універсальний правовий порядок і відповідно єдина «універсальна правова система».
Не вникаючи у суть наведеного, дуже спірного твердження, відзначимо лише, що в цьому випадку міжнародне право без достатніх для цього підстав не визнається самостійною системою правових норм, а отже практично виключається можливість його порівняльного дослідження з національними системами права.
Ненмає такої можливості і тоді, коли міжнародне право розглядається лише як галузь права, а не як відносно самостійна система права. Тому що такий підхід до міжнародного права практично нічим не відрізняється від колишніх, які розвиваються на, так званих, моністичних підходах, при яких воно фактично позбавляється визнання як самостійної галузі знань і навчальної дисципліни.
Піддаючи критичному аналізу подібні моністичні погляди на міжнародне і національне право, відомий англійський учений-юрист, фахівець в області міжнародного права Л.Оппенгейм, не без підстав писав, що моністична доктрина неправомірно заперечує цілком очевидні доводи і положення. А саме, те , що:
а) суб'єкти обох систем права істотно різні і що в обох системах у кінцевому рахунку «регулюється поведінка індивідуумів», з тією лише різницею, що в сфері міжнародного життя «наслідки такої поведінки приписуються державі»;
б) в обох сферах права істотним є розпорядження, «обов'язкове для суб'єктів права, незалежно від їхньої волі».
Крім того, ця доктрина неправомірно стверджує, що міжнародне право і внутрішньодержавне право, «не мають між собою істотних розходжень, повинні розглядатися як прояви єдиної концепції права».[129]
І це не тільки проблема термінології, відповідно до якої було б неправильно давати одне і ж найменування «двом істотно різним системам норм, що регулюють одну і ту ж поведінку». Головний довод цієї доктрини на користь ідентичності обох сфер права полягає в тому, що ряд корінних понять міжнародного права не можуть бути зрозумілі без припущення про деякий вищий правий порядок, з якого випливають різні системи внутрішньодержавного права. Межі персональної і територіальної компетенції держав визначаються міжнародним правом.
Для визначення реального статусу міжнародного права, а разом з тим - можливості його дослідження як відносної самостійної системи права в порівняльному плані з національними системами випливає, що слід виходити з основних положень не моністичної концепції, а так званої дуалістичної концепції.
Суть її полягає в повному визнанні самостійного характеру, як системи міжнародного права, так і системи внутрішньодержавного чи національного права.
У вітчизняній науковій літературі особливо підкреслюється, що міжнародне право — це велика система, що швидко розширюється, та включає в себе такі галузі, як: право договорів (галузь договірного права), право міжнародних організацій, право міжнародної безпеки, міжнародне економічне право, міжнародне морське право, міжнародне космічне право, міжнародне повітряне право, права людини в міжнародному праві та ін.
Цілком обґрунтовано відзначається також, що міжнародне право як система не існує ізольовано від інших соціально-політичних і правових явищ, від інших існуючих правових і неправових систем.
Мова йде, з одного боку, про національні правові системи,які тісно зв'язані і взаємодіють із системою принципів та норм, що утворюють міжнародне право. А з іншого боку, про систему міжнародних відносин,на основі яких виникає і розвивається міжнародне право, а також про "міжнародну міждержавну систему".
Остання найчастіше називається просто "міждержавною системою", містить у собі не тільки держави, але і державоподібні утворення, народи і нації, що борються за незалежність, тобто державні утворення в процесі становлення, міждержавні міжнародні організації, різні міжнародні органи (наприклад, міжнародні суди й арбітражі, міжнародні комісії), міжнародне право й інші соціальні норми, що діють у цій системі.[130]
Таким чином, виникаючи на базі міжнародно-економічних, фінансових, політичних і інших відносин, міжнародне право як відносно самостійна правова система знаходиться в тісному взаємозв'язку і взаємодії з іншими, відносно самостійними національними правовими системами, а також — з міждержавною системою. На думку фахівців у галузі міжнародного права, його варто розглядати як підсистему міждержавної системи, що одночасно виступає по відношенню до нього як навколишнє середовище.