Главная | Обратная связь

Характер взаємозв'язку і взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права

При розв’язанні питання про характер взаємозв'язку і взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права історично простежуються різні підходи— дуалістичний і моністичний. Кожний з них у різний час мав і має певне поширення в юридичній академічній літературі. У кожному з цих підходів відображаються сформовані в тому чи іншому суспільстві та державі офіційні і неофіційні уявлення не тільки про своє національне право, але і про характер його взаємозв'язку і взаємодії з міжнародним правом.

Дуалістичний підхід, що оформився з часом в однойменну концепцію, у якості основного висуває тезу про одночасне існування і розвиток двох взаємозалежних між собою, взаємозалежних і взаємодіючих одна з одною міжнародної і національної правових систем. Кожна з них має відносно самостійний характер і в процесі взаємодії взаємодоповнює одна одну При цьому виключається, яке би не було домінування однієї правової системи чи її окремих складових частин (норм, інститутів, галузей) над іншою, примат однієї з них.

Суть дуалізму полягає у тому, що міжнародне і внутрішньодержавне право розглядаються як два різних, самостійних правопорядки. Однак це не означає, що дуалісти не бачать зв'язки міжнародного права з внутрішньодержавним, абсолютизують їхню незалежність. Вони визнають, що для того щоб міжнародне право могло виконувати своє завдання, воно постійно повинно звертатися за допомогою до внутрішнього права, без чого воно в багатьох моментах зовсім безсилі.

Розглядаючи дуалістичний підхід до вирішення питання про співвідношення міжнародного і національного права, випливає що внутрішньодержавне право здійснює прямий і непрямий вплив на міжнародне право. І навпаки, міжнародне право в різних формах впливає на національне право.

Первинним у процесі взаємозв'язку, взаємодії і взаємного впливу міжнародного права і національних правових систем незмінно виступає національне (внутрішньодержавне) право. Саме від нього споконвічно завжди виходили і виходять ті імпульси, що визначали і визначають суть і зміст не тільки національного, але і міжнародного права.

Внутрішньодержавне право впливає на міжнародне право двома основними шляхами.

1. Опосередкований вплив внутрішньодержавного права на міжнародне, виявляється:

По-перше, шляхом передбачення сутності і змісту міжнародного права. Мається на увазі вплив внутрішньодержавного права на міжнародне право через опосередковану за допомогою складових його норм внутрішню і зовнішню політику держави. Остання самим безпосереднім чином позначається на сутнісній і змістовній сторонах міжнародного права, а також на його структурі в цілому і його різних складових частинах — інститутах і галузях. Такого типу вплив внутрішньодержавного права на міжнародне в науковій літературі умовно називають матеріальним впливом.

По-друге, шляхом впливу внутрішньодержавного права на процес створення і реалізації норм міжнародного права. Своє конкретне вираження це знаходить у тому, що через систему норм національного права, що опосередковують внутрішньодержавні відносини і проведену усередині країни і за її межами політику, державою здійснюється вплив не тільки на сутність і зміст прийнятих міжнародно-правових актів, договорів і угод, але і визначається порядок прийняття та укладення, а разом з тим і порядок їхньої реалізації.

Оскільки наведений аспект впливу внутрішньодержавного права на міжнародне стосується переважно процесуальної сторони міжнародного права, то його умовно називають процесуальним впливом.

2. Вплив внутрішньодержавного права на міжнародне виявляється в прямій формі.

Це відбувається тоді, коли норми внутрішньодержавного права, які і модернізовані по відношенню до зовнішніх умов діяльності держави і права, використовують також і в міжнародному праві.

Історичний досвід і міжнародно-правова практика показують, що це можуть бути звичайні норми,якіспочатку виникають у рамках діяльності однієї чи декількох держав у межах внутрішньодержавного права, а потім трансформуються в норми міжнародного права.

Зрозуміло, що процес трансформації звичайних норм національного права у відповідні норми міжнародного права не є стихійним чи механічним некерованим процесом. Він опосередковується іншими нормами міжнародного права, такими, наприклад, як норми, що містяться в Статуті Міжнародного Суду.

У наведеному документі (ст. 38), що визначає міжнародний звичай як "доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми", передбачається, що для того, щоб звичай отримав статус міжнародного порядку, він повинен бути визнаний двома чи більше державами в якості міжнародно-правової норми.

Крім звичайних норм, що містяться в національних правових системах, у норми міжнародного права можуть трансформуватися також, на думку дослідників, норми, що стосуються дипломатичних імунітетів і привілеїв, порядку укладення міжнародних договорів і угод, імунітету держави і її власності, правового положення іноземців і осіб без громадянства, дипломатичних і консульських представництв у країні.[135]

У систему міжнародного права можуть трансформуватися, крім того, принципи зовнішньої політики тієї чи іншої держави, що спочатку з'явилися в національному праві і нерідко закріплюються в основних законах держави.

Нарешті, прогресивне національне законодавство в галузі цивільних, політичних, економічних, соціальних і культурних прав людини багато в чому може бути прикладом при розробці відповідних міжнародних договорів, спрямованих на забезпечення і захист прав людини.

Безпосередній вплив національного права на міжнародне простежується і в інших напрямках. Детальне вивчення його на рівні окремих норм, інститутів і галузей права має дуже важливе значення для глибокого і різнобічного розуміння характеру взаємин — взаємозв'язку і взаємодії національного і міжнародного права.

Разом з тим, не менше важливе значення при цьому має також вивчення і зворотного впливу міжнародного права на внутрішньодержавне право.

Подібно шляхам і формам впливу національного права на міжнародне право, останнє також, у свою чергу, здійснює вплив на перше прямим і непрямим шляхом.

Непрямий вплив міжнародного правана національне право виявляється в тому, що закріплюючи у своїй структурі і змісті ті чи інші прогресивні принципи, норми чи положення, міжнародне право подає тим самим свого роду приклад і спонукує держави, у правових системах яких ці принципи, норми чи положення відсутні, до їх прийняття і практичного здійснення.

Як приклад можна навести принцип поваги до прав людини, що спочатку, після другої світової війни, був зафіксований у самій загальній формі в Статуті ООН і інших міжнародно-правових документах (у Загальній декларації прав людини — 1948 р., Міжнародних пактах про права людини -1966 р., Заключному акті загальноєвропейської Наради — 1975 р., та ін.), а потім, не в останню чергу, під впливом "ззовні", з боку міжнародного права знайшов своє адекватне відображення і закріплення в законодавстві більшості держав.

Відповідно до змісту міжнародно-правових документів і, зокрема, до Загальної декларації прав людини, де особливо акцентується увага на тому, що "усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах" і що кожна людина повинна мати всі права і усі свободи "без якого б то не було утиску по відношенню до раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового чи іншого положення"[136], — відповідно до цих документів у національному праві різних держав утверджувався не тільки сам по собі наведений принцип, але, що більш важливо, його загальнолюдська сутність і зміст.

У міжнародно-правовому і у внутрішньодержавному плані сутність і зміст принципу поваги до прав людини в кінцевому рахунку зводяться до того, що всі держави, державні органи і посадові особи:

а) повинні поважати основні права і свободи як своїх громадян, так і всіх інших осіб, що знаходяться на території даної держави;

б) вживати заходів до їх здійснення і недопущення якої б те не було дискримінації

в) сприяти загальній повазі до прав і свобод людини із метою їхнього здійснення.

Поряд із наведеним існує безліч інших прикладів, що свідчать про непрямий вплив міжнародного права на національне. [137]

Прямий вплив міжнародного права на національне право проявляється в декількох напрямках.

Дуже відчутно він виражається, наприклад, через оголошення в конституціях і інших законодавчих актах ряду держав загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, а також через проголошення міжнародних договорів, укладених державою, складовою частиною його національної правової системи.

Подібна практика є в даний час розповсюдженою як у високорозвинених країнах традиційної, "старої" демократії, так і в новоутворених на території колишнього СРСР державах — "нових демократіях".

Так, у діючій Конституції Іспанії встановлюється, що "законно укладені й офіційно опубліковані в Іспанії міжнародні договори складають частину її внутрішнього законодавства. Їхні положення можуть бути скасовані, змінені чи припинені тільки в порядку, зазначеному в самих договорах, чи у відповідності з загальними нормами міжнародного права"[138].

У Конституції України закріплюється, що "діючі міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України".

У Конституції Республіки Таджикистан передбачається, що "міжнародно-правові акти, визнані Таджикистаном, становлять складову частину правової системи республіки. У випадку невідповідності законів республіки визнаним міжнародно-правовим актам застосовуються норми міжнародно-правових актів". Аналогічні положення, що проголошують визнані державами договори й інші міжнародно-правові акти як частини їхнього національного права, містяться також у конституціях інших країн.

Більш того, у деяких з них вказується на те, що у випадку колізії норм міжнародного і національного права пріоритет віддається міжнародному праву.

Наприклад, у статті 55 Конституції Франції підкреслено, що договори чи угоди, належним чином ратифіковані чи схвалені, мають силу, що перевищує силу внутрішніх законів, з моменту опублікування, за умови застосування кожної угоди чи договору іншою стороною.

Прямий вплив міжнародного права на внутрідержавне право виявляється не тільки шляхом конституційного закріплення положення, відповідно до якого визнані тою чи іншою державою міжнародно-правові акти розглядаються як невід'ємна складова частина національного права, алеі шляхом трансформації норм, що містяться в конкретних міжнародних договорах і звичайному міжнародному праві в норми внутрішньодержавного національного права.

Слід зазначити, що якщо в першому випадку при розв’язанні питання про проникнення міжнародного права у внутрішньодержавне право створюється загальна конституційна норма, свого роду правова основа для більш тісної взаємодії двох систем права й одночасно — для надання впливу міжнародного права на національне право, то в другому випадку, у процесі трансформації норм звичайного міжнародного права і "договірного" права в норми внутрішньодержавного права на базі загальної конституційної норми створюються більш конкретні і більш вузькі по сфері свого регулятивного впливу норми.

Відзначаючи цю обставину, деякі автори в той ж час цілком обґрунтовано акцентують увагу на тому, що внутрішнє право розмежовує існуючі у формі звичаю загальновизнані принципи і норми міжнародного права, з одного боку, і договори, з іншого. Перші, містячи загальноприйняті правила, і є об'єктивно необхідними для міжнародних відносин. У зв’язку з цим вони рідко вступають у суперечність з внутрішнім правом, тому для них і передбачається загальна трансформація. Договори ж містять багато конкретних норм і можуть установлювати далеко не загальноприйняті правила, здатні породити колізії з внутрішнім правом. З цієї причини держави для них встановлюють особливий порядок трансформації.

Такого типу трансформацію в науковій літературі називають спеціальною.На відміну від загальної (генеральної трансформації, що полягає у встановленні державою своїм внутрішнім правом загальної норми, що додає міжнародно-правовим нормам силу внутрішньодержавної дії, спеціальна трансформація полягає в наданні державою конкретним нормам міжнародного права сили внутрішньодержавної дії шляхом їхнього відтворення в законі текстуально або вигляді положень, адаптованих до національного права, або шляхом законодавчого вираження згоди на їхнє застосування іншим способом.

Не торкаючись проблем трансформації норм міжнародного права в норми внутрішньодержавного права як одного зі шляхів визнання дії першого на друге, варто звернути увагу на те, що не всі автори, займаються питаннями взаємозв'язку цих двох правових систем, поділяють думку про неминучість використання трансформації як складової частини державно-правового механізму реалізації міжнародного права.

Так, наприклад, І. П. Блищенко вважає, що після закінчення "холодної війни" для Росії особливо важливо перейти від стереотипів трансформації міжнародного договору у внутрішнє право до прямого застосування договору судами, фізичними і юридичними особами і державними установами. Це дозволить, не тільки зламати бар'єри між договором і внутрішнім законом, але і приступити до нових досліджень можливості договору у розв’язанні питань внутрішнього розвитку".[139]

Більш популярною і, як виявляється, більш обґрунтованою є точка зору, відповідно до якої зростання взаємозалежності держав і народів і зумовлена цим потреба в розширенні сфери і підвищенні інтенсивності взаємодії міжнародного і національного права спонукають держави використовувати правові форми і методи, що полегшують і спрощують сам механізм цієї взаємодії, що, однак, не веде ні до інтеграції взаємодіючих систем, ні до зменшення розмежування між ними.

Відповідно до такого бачення проблеми взаємин міжнародного і національного права прямий вплив норм міжнародного права на внутрішньодержавне, минаючи процес його адаптації до національного права у вигляді трансформації, рецепції чи імплементації, або цілком виключається, або дуже суттєво обмежується.

Поряд з дуалістичним підходом до оцінки характеру взаємовідносин міжнародного і національного права в науковій літературі і державно-правовій практиці широко використовується також моністичний підхід.Суть його полягає в запереченні відносно самостійного характеру системи міжнародного і національного права.

Розрізняють два варіанти моністичної теорії,що нетільки суперечать один одному, але і взаємно виключають одна одну.

Перший з них виходить з того, що в процесі взаємозв'язку та взаємодії міжнародного і національного права останнє має пріоритет по відношенню до першого.Національне право як виразник волі й інтересів суспільства і держави, розглядається як система норм, що володіє приматом по відношенню до норм і принципів міжнародного права.

Наведений варіант моністичної теорії, що виходить із примата національного права, має два своєрідні різновиди. Прихильники одної теорії, дотримуючись ідеї про пріоритет національного права над міжнародним, розглядають міжнародне право як невід'ємну частину національного права.

Прихильники іншого різновиду цього варіанта моністичної теорії, що виходить із примата національного права, розглядають міжнародне право як щось несумісне, а в деяких відносинах навіть далеке національному праву.

Другий варіант моністичної теоріїполягаєувизнанні примата міжнародного права над національним.

У науковій літературі висловлювалася думка про те, що в даний час концепція примата міжнародного права над національним правом поширена і здобуває усе більше практичне значення і популярність. Очевидно, це справді так. Однак з одним дуже істотним застереженням, а саме, що наведене судження поширюється не на все міжнародне право, а в основному лише на міжнародне "договірне" право.

Загальновизнані принципи, так само як і деякі інші міжнародно-правові норми, закріплені в конституціях ряду держав як частина національної правової системи. Нерідко це робиться з вказівкою на те, що вони мають безсумнівний пріоритет перед нормами внутрішньодержавного права. Тим самим законодавчо, у прямій формі закріплюється примат міжнародного права в його відносинах з національним правом.

Ще частіше це робиться в непрямій формі. При цьому в конституції чи інших нормативно-правових актах прямо не вказується, що міжнародно-правові норми є складовою частиною правової системи держави і що вони мають пріоритет перед нормами внутрішньодержавного права. Однак разом з тим законодавчо закріплюються положення, згідно яких держави беруть зобов'язання, які випливають з міжнародно-правових установ. По логіці речей — навіть у тих випадках, якщо вони розходяться з внутрішніми державно-правовими встановленнями.

Говорячи про форми законодавчого закріплення примата міжнародного права, стосовно національного права як про окремий випадок чи про характер взаємозв'язку і взаємодії даних правових систем як про загальну проблему, необхідно відзначити, що в кожному окремому випадку суверенні держави самостійно вирішують усі питання, що стосуються як часткових, так і загальних проблем взаємини свого внутрішнього права з міжнародним.[140]

Простежується при цьому визначена закономірність у встановленні характеру взаємозв’язку і взаємодії міжнародного права з національним, яка зводиться до того, що провідні світові держави в процесі визначення свого відношення до міжнародного права твердо стояли і стоять на позиціях монізму. У той час як багато інших, менш впливових, держав традиційно дотримувалися ідей дуалізму.

 

 

ГЛАВА 14