 |
|
Загальне й особливе в міжнародному праві та національних правових системах
Питання про загальні риси й особливості міжнародної й національної правової системи здавна привертало до себе увагу авторів, що визнають відносно самостійний характер цих правових систем. Однак акцент при цьому ставиться найчастіше на виявленні їхніх відмітних ознак і рис.
Вони різні, у першу чергу, за своїми джерелами. Джерелами внутрішньодержавного права є звичай, що розвився в межах даної держави, і акти його законодавчої влади. У той час як джерела міжнародного права — це звичай, що розвивався серед сім’ї народів, і правоутворюючі договори, укладені членами цієї сім’ї.
Далі, міжнародне право і внутрішньодержавне право розрізняються за врегульованими ними відносинам. Внутрішньодержавне право регулює відносини між особами, що знаходяться під владою визначеної держави, і відносини між цією державою і особами. Міжнародне ж право регулює відносини між державами – членами сім’ї народів.
Нарешті, міжнародне і внутрішньодержавне право розрізняються за змістом самого права. Якщо внутрішньодержавне право є право суверена над окремими особами, підлеглими його владі, то міжнародне право є право не над суверенними державами, а між ними. Міжнародне право функціонує як право більш слабке у порівнянні з внутрішньодержавним правом.
При більш докладному розгляді подібних спільних рис і особливостей національних правових систем і системи міжнародного права необхідно звернути увагу й особливо виділити наступні загальні й специфічні риси.
По-перше, регулятивний характер системи міжнародного права і національних правових систем.Зміст його полягає у тому, що встановлюючи певні права та обов'язки сторін — учасників міжнародно-правових чи внутрішньодержавних відносин, обидві правові системи створюють тим самим свого роду межі, рамки їхньої поведінки, направляють їх дію в чітко визначене правове русло.
Зрозуміло, набір регулятивних засобів, що знаходяться в розпорядженні міжнародного і внутрішньодержавного права, не обмежується лише нормами права. Величезну роль при цьому відіграють правова культура, правосвідомість, правові звичаї і традиції, а також інші правові явища і фактори, що мають відповідний вплив на учасників правовідносин.
Однак не в цьому справа. Слід підкреслити дві обставини:
а) що регулятивність як властивість будь-якого права властива і міжнародному, і національному праву. У цьому — їх спільність;
б) що з цієї спільності в процесі формування і функціонування різних правових систем випливають їх особливості.
Порівнюючи регулятивний характер даних правових систем, неважко помітити, що в національних правових системах (особливо таких, як англійська, японська та ін.) у порівнянні з міжнародною правовою системою набагато більшу роль відіграють історичні, політичні і правові традиції. Істотно більше значення мають правова свідомість і звичай. Більш активну роль у процесі реалізації правових розпоряджень виконують політична і правова ідеологія, правові доктрини.
По-друге, державно-вольовий характер норм міжнародного і національного права.Елемент спільності цих двох правових систем виявляється в тому, що норми міжнародного і національного права не є чимось стороннім і незалежним по відношенню до волі, цілей, інтересів і бажань їх творців. Вони становлять собою продукт вольової діяльності людей, виступають як спосіб вираження і закріплення їх соціальних і матеріальних цінностей та інтересів.[131]
Адекватно відображаючи сформовану реальність, всі автори, що визнають відносно самостійний характер міжнародного і національного права, одностайні в тому, що дані правові системи є державно-вольовими за своїм характером системами і що в цьому полягає їхня безсумнівна спільність.
Що ж стосується їхніх особливостей, то вони зводяться до особливостей порядку формування і специфіки форм (способів) вираження державної волі в кожній з розглянутих систем.
У національному праві державна воля та зміст виданих державою норм права, виявляється в найбільш повній мірі. Втілюючи в систему норм, що формують національне право, виступає як воля домінуючого в межах тієї чи іншої країни суверена, як єдина і неподільна державна воля.
Інакше справа обстоїть стосовно міжнародного права. У процесі формування норм і принципів міжнародного права державна воля виявляється іншим способом. А саме — не як індивідуальна воля єдиної держави, а як погоджена воля декількох держав. У силу цього, у спеціальних наукових дослідженнях сучасне міжнародне право цілком виправдано визначається не у вигляді системи юридичних норм, що видані чи санкціоновані державою та виражають державну волю, як у випадку з національним правом, а як система юридичних норм, що створюються державами (і частково іншими суб'єктами міжнародного права) шляхом узгодження їхніх воль, що регулюють визначені суспільні відносини.
По-третє, наявність загальних рис і особливостей в об'єктах і предметах регулювання міжнародного і національного права.
Як об'єкти регулювання міжнародного і національного права виступають існуючі у світі, у рамках окремих країн і за їх межами, суспільні відносини, що можуть бути опосередковані й у дійсності опосередковуються не тільки нормами права, але й іншими соціальними нормами (нормами моралі, звичаями, традиціями та ін.). Весь цей масив суспільних відносин теоретично і практично підлягає регулятивному впливу як з боку міжнародного, так і національного права. У цьому, безумовно, виявляється момент подібності даних правових систем, а разом з тим — і спільності їх за об'єктом регулювання.[132]
Однак подібність за об'єктом регулювання зовсім не заперечує, а навпаки, усіляко припускає наявність специфічних особливостей і розходжень у предметах регулювання міжнародного права і національних правових систем.
Щоб переконатися в цьому, досить згадати, що, якщо предметом регулювання національного права є відносини, що виникають усередині тієї чи іншої країни, у межах того чи іншого "національного" суспільства, то предметом регулювання міжнародного права є суспільні відносини, що виникають на рівні міжнародного співтовариства.
По-четверте, наявність загальних рис і особливостей, що стосуються суб'єктів міжнародного і національного права.
Спільність розглянутих у "суб'єктивному" плані систем міжнародної і національної вдачі з'являється як мінімум у двох відносинах:
1) у відношенні до самого факту існування суб'єктів права в кожній із систем;
2) у наявності загальних для кожної з них суб'єктів права.
Існування міжнародно-правових і національно-правових суб'єктів не тільки поєднує дві розглянені правові системи в одну родову — правову систему,але і зближує їх між собою.
У порівнянні з іншими соціальними (політичними, ідеологічними, моральними та ін.) системами, суб'єкти міжнародного і національного права, незважаючи на наявні між ними розходження, повинні володіти такими загальними для них всіх ознаки і риси, якими не може володіти жоден із суб'єктів інших соціальних систем. Мова йде насамперед, про їхню правоздатність і дієздатність. Наявність цих ознак і рис не тільки поєднує всіх суб'єктів міжнародного і національного права в єдину родову групу, але тим самим ще більше зближує між собою розглянені правові системи.
Крім того, варто мати на увазі, що крім наявності в суб'єктів міжнародного і національного права загальнородових ознак і рис сучасні системи міжнародного і національного права мають також загальні суб'єкти права.
Відповідно до традиційної думки, суб'єктами національного права, як відомо, є фізичні особи (громадяни, піддані, особи без громадянства, особи з подвійним громадянством та ін.) і юридичні особи (держава, державні органи, суспільні об'єднання, організації та ін.). У той час, як суб'єкти міжнародного права розглядаються головним чином суверенні держави, нації, що борються за державну незалежність, і міжнародні (міждержавні) організації.
По-п'яте, наявність загальних рис і особливостей міжнародного і національного права, закладених у їхніх джерелах.
Відповідно до сформованої протягом віків правової теорії і юридичної практики джерелами національного права розглядаються нормативно-правові акти (закони і підзаконні акти), правові договори і звичаї, правові доктрини, судова практика і породжувані нею прецеденти, адміністративні прецеденти. Наведений перелік джерел національного права досить повний, але не вичерпний, оскільки в релігійній і деяких інших правових системах існують свої специфічні джерела права.
Що стосується джерел міжнародного права, то їхній основний перелік дається не тільки в наукових дослідженнях, але й у деяких офіційних документах.
Так, наприклад, у Статуті Міжнародного Суду ООН (ст. 38) указується на такі джерела, як; а) міжнародні конвенції (загальні і спеціальні); б) міжнародний порядок; в) загальні принципи права; г) судові рішення і доктрини.
Порівняльний аналіз джерел міжнародного і національного права з усією переконливістю показує, що між ними досить багато як загального, так і особливого.[133]
Спільність ряду джерел міжнародного і національно права виявляється, зокрема, у їхній природі, характері і навіть назві. Такими є, наприклад, правові договори, доктрини, звичаї і судові рішення.
Особливість цих джерел міжнародного і внутрішньодержавного права виявляється в їх конкретному цільовому призначенні і змісті.
Цілком зрозуміло, наприклад, що таке джерело міжнародного права, як договір, укладений між державами чи іншим суб'єктами міжнародного права, будучи подібним за своєю юридичною природою, характеру і навіть назві з договором — джерелом національного права, дуже істотно відрізняється як за своїм юридичним змістом, так і за конкретним цільовим призначенням.[134]
Крім названих загальних рис і особливостей, що характеризують міжнародне і національне право, наведеним правовим системам властиві й інші подібні риси. Свій конкретний прояв вони знаходять на рівні норм, що складають основу міжнародного і національного права, а також на рівні окремих інститутів, форм реалізації, юридичних і інших гарантій, різних галузей права.