Крах колоніальної системи після Другої світової війни
Розпад колоніальної системи після Другої світової війни — одна з визначних подій сучасної історії. Передумовами ліквідації колоніальних імперій були: > розгром фашистської Німеччини, Японії та Італії, що прагнули створити свої власні колонії; У зменшення ролі великих колоніальних держав (Великої Британії, Франції, Бельгії, Португалії та ін.) на фоні становлення наддержав — США і СРСР; > зміцнення власної національної еліти в колоніях і наростання національно-визвольного руху. Причини краху колоніальної системи потрібно шукати в метаморфозах капіталістичного суспільства як такого. Після Другої світової війни виявилася цікава закономірність. Країни, позбавлені колоній (Німеччина, Японія, Італія, США, які ніколи не були колоніальними країнами в класичному розумінні цього слова) розвивалися набагато швидше, ніж країни, що володіли значними територіями в Азії та Африці (Велика Британія, Франція, Португалія, Голландія). Виявилося, що не обов'язково володіти територіями з багатими покладами корисних копалин. Досить лише, використовуючи науково-технічний потенціал і людський інтелект, виробляти всім потрібні товари, і проблема забезпечення сировиною буде розв'язана — її просто і дешево можна купити у тих, кому потрібні високоякісні товари. Розвиток продуктивних сил, науково-технічна революція в промисловості, «зелена революція» в сільському господарстві, поява новітніх галузей, що визначають обличчя сучасного світу, підготували основи розвалу колоніальної системи. У кінцевому результаті виграв той, хто скоріше позбувся своїх колоній. Хоча не слід скидати з рахунку зростання національної свідомості серед колоніальних народів, розвиток продуктивних сил у самих колоніях, тягу людей до національно-державної самовизначеності. Демократизація світового співтовариства в повоєнний час також сприяла краху колоніалізму. Процес деколонізації умовно можна поділити на три етапи. Перший етап — з 1945 р. до середини 50-х років — характеризувався, в основному, визволенням Азії. Другий — з половини 50-х до середини 60-х років — призвів до появи незалежних держав у Північній та Тропічній Африці. Третій етап — з 1975 до 1990 рр. — завершив деколонізацію півдня «чорного континенту». Народи Азії та Африки своїми військовими контингентами, постачанням сировини, продуктів харчування, моральною підтримкою сприяли перемозі над фашизмом. Активно діяли патріотичні сили опору японським мілітаристам у Південно-Східній Азії. Національні сили сподівались на демонтаж колоніалізму — архаїчної системи пригноблення одного народу іншим. Першими здобули незалежність країни Близького Сходу і Південно-Східної Азії (В'єтнам, Лаос), які були безпосередньо втягнуті у Другу світову війну. Широкий національний рух в англійських колоніях змусив Велику Британію розв'язати колоніальні проблеми мирним шляхом. У 1947-1948 рр. стали незалежними Індія, Пакистан, Бірма, Цейлон. На відміну від Англії, Франція та Нідерланди спробували силоміць утримати володіння. Франція з 1945 до 1954 р. вела війну в Індокитаї, а з 1954 до 1962 р. — кровопролитну війну в Алжирі. Нідерланди протягом п'яти післявоєнних років намагались зберегти за собою Індонезію, однак у цих війнах метрополії зазнали поразки. Проти колоніальних воєн виступало світове співтовариство. Під його тиском 14 грудня 1960 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію «Про надання незалежності колоніальним країнам і народам». Декларація поставила деколонізацію під міжнародний контроль і цим суттєво сприяла її ефективності. На початку 60-х років колоніальний режим було ліквідовано не тільки у тих колоніях, де розгортався збройний опір народу, а й у тих, де національно-визвольний рух не став масовим. Англія і Франція на роки вперед склали і оголосили список надання незалежності своїм колоніям. Ще до ухвалення історичної Декларації ООН, у 1960 p., було надано незалежність 17 країнам Африки. Ця подія увійшла до історії як «рік Африки». З 1961 р. були визволені ще десятки країн. Деколонізація тісно перепліталася з демократизацією самих метрополій. Так, економічно найбільш відстала Португалія вперто трималася своєї п'ятисотрічної колоніальної імперії на Півдні Африки. Революція, що спалахнула у Португалії у квітні 1974 р. одночасно знищила тоталітарний режим всередині країни і колоніальну імперію. Наступного 1975 р. світ вітав появу незалежних Анголи та Мозамбіку, що досі були португальськими колоніями. Прихід до влади у Південно-Африканській Республіці уряду, який узявся за ліквідацію расистської системи, прискорив надання у 1990 р. незалежності Намібії — останній колонії в Африці. Шляхи розвитку незалежних держав Азії і Африки різні. Ряд країн Сходу після здобуття незалежності впевнено пішли за передовими країнами Америки та Європи і досягнули на цьому шляху неабияких успіхів. Передовими індустріальними державами світу швидко стали Сінгапур, Південна Корея. Впевнено крокують вперед Малайзія, Індонезія, Таїланд, нафтодобувні країни арабського Сходу, Нігерія, Кот-д'Івуар та інші. Ці держави знайшли своє місце на світовому економічному ринку, зуміли відійти від ролі сировинного придатку і запровадити у свою економіку нові передові технології. Індонезія, наприклад, виручену від продажу нафти валюту вклала у розвиток складної нафтохімії, виробництво синтетичних матеріалів і стала одним із основних постачальників цих товарів на світовий ринок. «Економічне диво» у нових індустріальних азіатських країнах стало можливим тому, що держава була провідником та ініціатором структурної перебудови економіки. У Південній Кореї держава надала пільгові безпроцентні кредити приватним фірмам у приоритетних галузях, отримала для них іноземні кредити, заохочувала експорт продуктів виробництва. Молоді індустріальні країни прагнуть до регіонального економічного об'єднання. У 1967 р. Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни утворили Асоціацію держав Південно-Східної Азії (АСЕАН). Економічне об'єднання, безмитна торгівля у рамках асоціації дали змогу підняти рівень виробництва і перетворити цей регіон в один із центрів тяжіння світової економіки. Усе ж більшість незалежних держав, особливо африканських, перебувають у скрутному становищі внаслідок соціально-економічної та культурної відсталості. Саме відсталості, а не бідності, оскільки за своїми людськими та природними ресурсами вони не бідніші від багатьох промислово розвинених країн. За таким важливим показником рівня розвитку, як валовий продукт на душу населення, молоді індустріальні країни Азії перебувають у першій двадцятці держав світу, у той же час близько тридцяти країн Африки замикають список.
©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|