Главная | Обратная связь

Крах колоніальної системи після Другої світової війни

Розпад колоніальної системи після Другої світової війни — одна з визначних подій сучасної історії. Передумовами ліквідації колоніальних імперій були:

> розгром фашистської Німеччини, Японії та Італії, що прагнули створити свої власні колонії;

У зменшення ролі великих колоніальних держав (Великої Британії, Франції, Бельгії, Португалії та ін.) на фоні становлення наддержав — США і СРСР;

> зміцнення власної національної еліти в колоніях і наростання національно-визвольного руху.

Причини краху колоніальної системи потрібно шукати в метаморфозах капіталістичного суспільства як такого. Після Другої світової війни виявилася цікава закономірність. Країни, позбавлені колоній (Німеччина, Японія, Італія, США, які ніколи не були колоніальними країнами в класичному розумінні цього слова) розвивалися набагато швидше, ніж країни, що володіли значними територіями в Азії та Африці (Велика Британія, Франція, Португалія, Голландія). Виявилося, що не обов'язково володіти територіями з багатими покладами корисних копалин. Досить лише, використовуючи науково-технічний потенціал і людський інтелект, виробляти всім потрібні товари, і проблема забезпечення сировиною буде розв'язана — її просто і дешево можна купити у тих, кому потрібні високоякісні товари. Розвиток продуктивних сил, науково-технічна революція в промисловості, «зелена революція» в сільському господарстві, поява новітніх галузей, що визначають обличчя сучасного світу, підготували основи розвалу колоніальної системи. У кінцевому результаті виграв той, хто скоріше позбувся своїх колоній. Хоча не слід скидати з рахунку зростання національної свідомості серед колоніальних народів, розвиток продуктивних сил у самих колоніях, тягу людей до національно-державної самовизначеності. Демократизація світового співтовариства в повоєнний час також сприяла краху колоніалізму.

Процес деколонізації умовно можна поділити на три етапи. Перший етап — з 1945 р. до середини 50-х років — характеризувався, в основному, визволенням Азії. Другий — з половини 50-х до середини 60-х років — призвів до появи незалежних держав у Північній та Тропічній Африці. Третій етап — з 1975 до 1990 рр. — завершив деколонізацію півдня «чорного континенту».

Народи Азії та Африки своїми військовими контингентами, постачанням сировини, продуктів харчування, моральною підтримкою сприяли перемозі над фашизмом. Активно діяли патріотичні сили опору японським мілітаристам у Південно-Східній Азії. Національні сили сподівались на демонтаж колоніаліз­му — архаїчної системи пригноблення одного народу іншим. Першими здобули незалежність країни Близького Сходу і Південно-Східної Азії (В'єтнам, Лаос), які були безпосередньо втягнуті у Другу світову війну.

Широкий національний рух в англійських колоніях змусив Велику Британію розв'язати колоніальні проблеми мирним шляхом. У 1947-1948 рр. стали незалежними Індія, Пакистан, Бірма, Цейлон.

На відміну від Англії, Франція та Нідерланди спробували силоміць утримати володіння. Франція з 1945 до 1954 р. вела війну в Індокитаї, а з 1954 до 1962 р. — кровопролитну війну в Алжирі. Нідерланди протягом п'яти післявоєнних років намагались зберегти за собою Індонезію, однак у цих війнах метрополії зазнали поразки.

Проти колоніальних воєн виступало світове співтовариство. Під його тиском 14 грудня 1960 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію «Про надання незалежності колоніальним країнам і народам». Декларація поставила деколонізацію під міжнародний контроль і цим суттєво сприяла її ефективності.

На початку 60-х років колоніальний режим було ліквідовано не тільки у тих колоніях, де розгортався збройний опір народу, а й у тих, де національно-визвольний рух не став масовим. Англія і Франція на роки вперед склали і оголосили список надання незалежності своїм колоніям. Ще до ухвалення історичної Декларації ООН, у 1960 p., було надано незалежність 17 країнам Африки. Ця подія увійшла до історії як «рік Африки». З 1961 р. були визволені ще десятки країн.

Деколонізація тісно перепліталася з демократизацією самих метрополій. Так, економічно найбільш відстала Португалія вперто трималася своєї п'ятисотрічної колоніальної імперії на Півдні Африки. Революція, що спалахнула у Португалії у квітні 1974 р. одночасно знищила тоталітарний режим всередині країни і колоніальну імперію. Наступного 1975 р. світ вітав появу незалежних Анголи та Мозамбіку, що досі були португальськими колоніями. Прихід до влади у Південно-Африканській Республіці уряду, який узявся за ліквідацію расистської системи, прискорив надання у 1990 р. незалежності Намібії — останній колонії в Африці.

Шляхи розвитку незалежних держав Азії і Африки різні. Ряд країн Сходу після здобуття незалежності впевнено пішли за передовими країнами Америки та Європи і досягнули на цьому шляху неабияких успіхів. Передовими індустріальними державами світу швидко стали Сінгапур, Південна Корея. Впевнено крокують вперед Малайзія, Індонезія, Таїланд, нафтодобувні країни арабського Сходу, Нігерія, Кот-д'Івуар та інші. Ці держави знайшли своє місце на світовому економічному ринку, зуміли відійти від ролі сировинного придатку і запровадити у свою економіку нові передові технології. Індонезія, наприклад, виручену від продажу нафти валюту вклала у розвиток складної нафтохімії, виробництво синтетичних матеріалів і стала одним із основних постачальників цих товарів на світовий ринок.

«Економічне диво» у нових індустріальних азіатських країнах стало можливим тому, що держава була провідником та ініціатором структурної перебудови економіки. У Південній Кореї держава надала пільгові безпроцентні кредити приватним фірмам у приоритетних галузях, отримала для них іноземні кредити, заохочувала експорт продуктів виробництва.

Молоді індустріальні країни прагнуть до регіонального економічного об'єднання. У 1967 р. Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни утворили Асоціацію держав Південно-Східної Азії (АСЕАН). Економічне об'єднання, безмитна торгівля у рамках асоціації дали змогу підняти рівень виробництва і перетворити цей регіон в один із центрів тяжіння світової економіки.

Усе ж більшість незалежних держав, особливо африканських, перебувають у скрутному становищі внаслідок соціально-економічної та культурної відсталості. Саме відсталості, а не бідності, оскільки за своїми людськими та природними ресурсами вони не бідніші від багатьох промис­лово розвинених країн. За таким важливим показником рівня розвитку, як валовий продукт на душу населення, молоді індустріальні країни Азії пере­бувають у першій двадцятці держав світу, у той же час близько тридцяти країн Африки замикають список.