Главная | Обратная связь

Історія Царства Осроена (Едесси)

Бібліотека

«Релігії світу»

 

 

Том 1

 

Козловський І.А.

 

Ассирійська Церква Сходу

Міністерство освіти та науки України

Державний університет інформатики

і штучного інтелекту

Кафедра релігієзнавства

Центр релігієзнавчих досліджень

та міжнародних духовних стосунків ДУІіШІ

 

 

Козловський І. А.

АССИРІЙСЬКА

ЦЕРКВА СХОДУ

Норд-Прес

Донецьк-2009

УДК 281.81

ББК 86.37

К592

Рекомендовано до друку кафедрою релігієзнавства

Державного університету інформатики і штучного

інтелекту (протокол № 9 від 17.06.09)

Рецензенти:

доктор філософських наук, проф. Є.К. Дулуман

кандидат історичних наук, доцент В.К. Губарєв

кандидат історичних наук, ст. викл. І.Г. Луковенко

Козловський І.А.

К 592 Ассирійська Церква Сходу. - Донецьк: Норд-Прес, ДОГО «Центр Діскавері», 2009. - 124 с.

ISBN 978-966-380-354-8

 

Цей релігієзнавчий нарис присвячено історії, віро­вченню, культово-обрядовій практиці та організаційній структурі Ассирійської Церкви Сходу - однієї з найдав­ніших християнських церков світу, що переживає складні часи свого відродження. Автор руйнує певні мі­фи, що створилися протягом тисячоліть навколо цієї церкви, яка у свій час мала найбільшу територію впли­ву - від Малої Азії та Близького Сходу до Індії, Китаю та Японії. Книга рекомендована релігієзнавцям, філосо­фам, історикам, а також всім, хто цікавиться історією та сучасним станом християнських церков.

УДК 281.81

ББК 86.37

 

ISBN 978-966-380-354-8 © Козловський І.А., 2009

© Норд-Прес, 2009

ЗМІСТ

 

ВСТУП...........................................................6

ІСТОРІЯ ЦАРСТВА ОСРОЕНА (ЕДЕССИ).............11

ІСТОРІЯ ЦЕРКВИ СХОДУ.................................24

Християнство в Едессі. Виникнення Церкви Сходу--------------------24

Персидський період історії Церкви Сходу (224-651 pp.)-------------38

Церква Сходу у період Арабського халіфату (651-1258 pp.)--------56

Період монгольського завоювання (1258-1405 pp.)-------------------63

Період виживання Церкви Сходу у горах північного Іраку (1405-

1914 pp.)------------------------------------------------------------------------66

Період еміграції та діаспори (з 1914 р.)-------------------------------------73

ВІРОВЧЕННЯ ЦЕРКВИ СХОДУ..........................87

КУЛЬТОВО-ОБРЯДОВА ПРАКТИКА..................91

ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА АССИРІЙСЬКОЇ

ЦЕРКВИ СХОДУ.............................................97

ПАТРІАРХИ АССИРІЙСЬКОЇ ЦЕРКВИ СХОДУ.....100

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ І ДЖЕРЕЛ.....................108

ДОДАТОК...................................................111

Вступ

Ассирійська Церква Сходу є надзвичайно цікавим явищем християнської історії та історії релігії взагалі.

Ассирійці ведуть своє походження від давніх ассирійців, населення Ассирійської держави (сер. II тис. - 605 р. до н.е., котрі після її падіння перебували під владою різних держав, яким належала їхня етнічна територія.

З І ст. серед ассирійців поширюється християнство, яке стало виконувати роль етноконсолідуючого чинника. У добу Арабського халіфату (з VII ст.) досягає розквіту Церква Сходу, яку представники інших християнських церков безпідставно вважали несторіанською: до XII ст. у підпорядкуванні її патріарха перебувало 25 митрополій і 130 єпископій від Сирії до Китаю.

Нині ассирійці належать переважно до Ассирійської Церкви Сходу, Сирійської яковітської Церкви (монофісітської) та Ассиро-халдейської церкви, яка поєднує вірних Церкви Сходу, що вступили (у сер. XVI ст.) в унію з римсько-католицькою церквою. До Ассирійської Церкви Сходу належать індійці Малабарської єпархії. Під час завойовницьких походів Тимура наприкінці XIV ст. більшу частину ассирійців було знищено через відмову прийняти іслам; вцілілі сховалися в горах Курдистану. З XVI ст. більшість вірних Церкви Сходу жила на території Османської імперії. У 40-х роках XIX ст. на основі арамейського діалекту була розроблена літературна ассирійська мова. У XIX ст. ассирійці опинилися в епіцентрі міжнародних конфліктів на Близькому Сході, де європейські держави намагалися використовувати у своїх інтересах ассирійців та інших місцевих християн. Це викликало невдоволення турецької влади і, як наслідок, репресії та погроми. У першій чверті XX ст. (особливо у 1915 р.) від рук турецьких і курдських екстремістів загинуло близько 500 тисяч християн, багато хто був змушений шукати порятунку в інших країнах.

Значні переселення ассирійців до Російської імперії відбулися після розгрому антиосманського повстання 1914 р. і геноциду ассирійців, що слідував за ним у 1915 р. Частка з них (селяни-біженці з Карського округу Туреччини) потрапила в Україну. У 1917 р. на територіях імперської Росії проживало близько 50 тисяч ассирійців. Під тиском влади багато хто з них прийняв православ'я.

У минулому переважна більшість ассирійців була сільськими жителями, їхнє основне традиційне заняття - землеробство, були розвинуті садівництво і виноградарство. В Ірані займались також скотарством. Ассирійці, які переселились до Росії в 1914-1918 pp., осіли переважно у містах (в Україні на сході та південному сході), займаючись здебільшого дрібною торгівлею (як правило, вихідці з Ірану) або (вихідці з Туреччини) ремонтом і чищенням взуття (як заняттям, що не погребує знання місцевої мови). Порівняно невелика частина ассирійців, що оселилася в сільській місцевості, займалася землеробством. У 1929-1930 pp. ассирійців СРСР, які жили в селі, об'єднали в колгоспи, у містах - у різні артілі та кооперативи, багато хто став працювати на заводах і фабриках.

Більшість ассирійців, які жили в Україні, зберегли громадянство іноземних держав. З часом багато хто з них повернувся в країни Близького Сходу або виїхав до Закавказзя та на Чорноморське узбережжя. Невелика кількість ассирійців, котрі залишилися в Україні, нині дуже нечисленна (3143 осіб) й розпорошена, значною мірою асимільована і фактично не становить певної етнічної спільності. Ці обставини значно ускладнюють їхнє національне відродження та розвиток в умовах незалежної України. Але це не стало на заваді у справі відродження громад Ассирійської Церкви Сходу в Україні.

Зараз Ассирійська Церква Сходу переживає НОВИЙ етап своєї історії. Для релігіє знавців важливим є вивчення закономірностей становлення цієї гілки світового християнства та особливості її віровчення, що дозволяє зламати усталені стереотипи сприйняття Церкви Сходу як несторіанської.

Історія Царства Осроена (Едесси)

Ассирійська імперія, яка досягла свого блиску і розквіту під час царювання Агпшурбаніпала (668-628 pp. до н.е.) майже раптово зникає з історичного горизонту під навалою вавилонян та мідян. 612 р. до н.е. увійшов до історії як рік остаточного падіння могутньої Ассирійської імперії. Месопотамія стає зоною халдейського впливу, який закінчується взяттям Вавилону у 532 р. до н.е. персидським царем Кліром II. Через два століття Олександр Македонський включив ці землі у свою імперію, яка при його наступниках, Селевкідах, почала перетворюватися на окремі дрібні царства. У середині III ст. до н.е. парфяни на чолі з Армаком, володарем північно-східного Ірану (сучасний Хорасан) заснували власне царство, яке наприкінці II ст. до н.е. захопило Іран і частину Месопотамії.

На території північно-західної Месопотамії, на кордоні двох імперій - західної-Римської, з східною провінцією «Сирією», і східною-Парфянською, наприкінці II ст. до н.е. виникла невеличка держава Осроена із столицею, яка отримала грецьку назву Едесса (сирійський Урхай). Осроена проіснувала з 132 р. до н.е. до 216 р. н.е., коли вона була захоплена римлянами і перетворена в імперську провінцію - Colonia Marcia Edessenarum. У період незалежності до цього князівства належали такі відомі центри, як Амід, Харран, Реш'айна. З походженням Урхая (Едесси) пов'язано багато легенд. Так Михаїл Сирійський і Бар Ебрайа (а ще раніше Таргуми та Єфрем Сирін) стверджували, що Урхай було засновано біблійним Німродом і він відповідає Ереху. Назву Едесса це місто отримало ще за часів Олександра Македонського.

Осроена - це історичний регіон на території північно-західної Месопотамії у верхів'ї Тигру і Євфрату. Південно-східний кордон Осроени проходив по p. Кабур, притоку Євфрату. Територія держави Осроена відповідає сучасній північно-східній Сирії та південно-східній Туреччині.

Про походження назви Осроена існують декілька гіпотез і, насамперед, «ассирійська», «арабська» і епонімічна.

Згідно з ассирійською гіпотезою слово «Осроена» походить від ассирійського словосполучення Esro-Ayne (або Esro-Eyneh), що означає «Десятивладдя». Фактологічне

обґрунтування цієї гіпотези є таким: у 612 р. до н.е. Мідія і Вавілонія отримують блискучу перемогу над Ассирією і захоплюють її столицю Ніневію. Останній ассирійській цар Ашшур-убалліт II (612-609 pp. до н.е.) з десятьма головнокомандуючими і частиною війська відступає до Харрану (пізніше -Карри, лат. Carrhae), де він протримався ще декілька років - до остаточного вавилонського завоювання у 609 р. до н.е. Територія, де перебував весь цей час з десятьма головнокомандуючими Ашшур-убалліт II, отримала назву Осроени. «Ассирійська» гіпотеза має і іншу версію, відповідно до якої назва пов'язана з тим, що на її території, вірогідно, розташовувався один з підрозділів ассирійської армії, а саме - десятий, який пережив падіння Ніневії у 612 р. до н.е. Ця територія отримала назву Esronoyo (що означає «Десятий»), або Beth-Esroyo (що означає «Місце десятого»).

Згідно «арабської» версії, свою назву країна отримує від арабського кочового племені орроеєв або орроев (грец. Orrhoei), яке, ймовірно, захопило головне місто Осроени, Едессу, у 130 pp. до н.е. і заснувало Осроенську дер лову. Свідчення про орроеїв ми зустрічаємо у Плінія Старшого (23/24-79). З назви племені і походить, начебто, назва «Orrhoene», що використовує Пліній, а також Діон Кассій (бл. 160-235).

Нарешті, епонімічна версія твердить, що назва країни - похідна від імені царя Осроя - засновника давньо-едесської царської династії.

Столицею Осроени було місто Едесса, яке розташовано на річці Білекас (Белік, Дайсан, ('ішрт(ос)), притоці Євфрату. Первісна назва Іїдесси - Урхой (арамейське Urhoy/Ourhoi), або Орхай ( грецьке Orhai). Найменування «Урхой» є, ііірогідніше, за походженням ассирійським і етимологічно означає «Місто світла», або «Місто життя». Згідно з іншою гіпотезою, назва міста походить від найменування хурритів - давнього етносу, що мешкав на сході Малої Азії та на півночі Месопотамії: у III тис. до н.е. Вірменська форма назви міста - «Урхай» (Ourhai), а арабське - «Ер-Роха» (Er Roha).

Нам не відомі конкретні свідоцтва про заснування Урхою. Серед інших є версія, що давній Урхой - це місто Капрабі, яке існувало на території месопотамського царства Біт-Адіні, яке було захоплено ассирійським царем Ашшур-нацир-апалом II у 878 р. до н.е.

Маловідоме селище, яким Урхой був протягом декількох століть, отримує друге життя в епоху елінізму. У 331 р. до н.е. Урхой входить до складу держави Олександра Македонського. Після смерті Олександра (влітку 323 р.) Урхой опиняється послідовно під владою декількох діадохів, аж поки остаточний контроль над містом не встановлює Селевк І Нікатор (312-281 pp. до н.е.) - засновник Сирійського царства Селевкідів. У 304-302 pp. до н.е. Селевк будує в Урхої нові міські укріплення і дає поселенню ім'я Едесси на честь стародавньої назви столиці Македонії.

Ще одна гіпотеза відносить виникнення найменування Едесса на кінець VII ст. до н.е., коли після падіння Ніневії ассирійці з'являються в Урхої і начебто дають йому назву Edessu, що означає ассирійською «новий», тобто «нове місто». На східному - сиріиському діалекті арамейської мови ця назва трансформується у Edessa. Відомо, що сирійський цар Антіох IV Епіфан (175-169 pp. до і i.e.) намагається змінити назву Едесса на Антіохія-Калліроі (Antiochio on Callirhoe). Ця назва використовується липіе під час царювання Антіоха IV. Давня назва Урхой/Орхай існує в епоху еллінізму та під час середньовіччя разом з назвою Едесса. З XV ст. використовується переважно найменування Урфа. Місто і досі існує на території Туреччини під офіційною назвою Санлі-Урфа (Sanli Urfa, турецьке Sunliurfa. Слово sanli турецькою мовою означає «великий», «славетний») (до 1984 р. - просто Урфа, або Орфа)) і є адміністративним центром одного з турецьких вілаєтів. Зберігається також арабська назва міста -«Ар-Руха» (Ar-Ruha) та курдська - «Ріха» (Riha).

В історичній науці дуже часто використовують назви «Осроена» і «Давня Едесса» як рівнозначні. Є припущення, що до встановлення в Едессі царської влади містом та країною керувала Рада Десяти, походження якої пов'язано з 10 ассирійськими головнокомандуючими. Після встановлення царської влади Рада розширюється до 12 осіб; її склад поповнюється за рахунок самого царя і царевича, який є спадкоємцем престолу, однак за цим аристократичним органом зберігається первісна назва - Рада Десяти. Рада існує в Едессі і після зникнення царської династії протягом багатьох століть. Ця Рада Десяти керувала ассирійською громадою Урфи до 1924 р. У цьому році все ассирійське населення Урфи залишає територію Туреччини і вимушено емігрує до Сирії та Лівану.

Створення Осроенського царства з центром у місті Едесса відбувається у 30-х роках II ст. до н.е. У своєму творі «Про персидську війну» (De bello persico, 1.17) Прокопій Кесарійський називає засновником давньо-едесської династії і царства Осроя. Таким чином, Осрой виступає епонімом царства. У сирійській хроніці псевдо-Діонісія Тельмарського (у 817-845 pp. Діонісій II Тельмарський (Тел-Махрський) був яковитським (монофізитським) патріархом Антіохійським з центром у Тельмарі (Тель-Марі) - місті на території Давньої Едесси) першим давньо-едесським царем називається урхай бар Хевіа. Апокрифічний текст під назвою Доктрина (Вчення) Аддая (Аддаі), який було створений в Едессі приблизно на межі IV і V ст.ст., називає першого царя Осроени ім'ям Арью бар Хавью. Є припущення, що все це одна історична особа.

Спочатку Осроена є автономною державною одиницею у складі Сирійського царства Селевкідів, але вже під час правління першого відомого царя, Арью, здобуває незалежність у 129 р. до н.е.

В історичних джерелах Едесські володарі титулуються як топархи (грец. toparch) або філархи (грец. phylarch), що можна перекласти українським відповідником - князь.

За етнічним складом населення Осроени було строкатим. Тут змішалися арамеї, нащадки давніх ассирійців, що були асимільовані арамеями, араби, євреї, перси та грецькі колоністи, але переважало арамейське та арабське населення. Офіційною мовою держави до початку нової ери виступає грецька (койне), яку змінює сирійська (сирська) мова, що є східним діалектом арамейської мови семітської групи. Сформувалася ця мова саме в Осроені. З плином часу сирійська мова стає мовою літератури і богослужбового культу християнських громад на території від Палестини і Сирії до Адіабени і Персії. Як розмовна мова згасає до кінця IX ст., а як літературна - у XIV ст.

Розвиток Осроени стимулювало те, що через цю державу проходило декілька головних торгівельних шляхів давнини. По-перше, це був Великий Шовковий шлях, що починався в одному з головних міст Сирійського царства Селевкідів, Антіохії, і прямував далі, через Парфію, на Схід.

По-друге, через Осроену проходив торгівельний шлях з Малої Азії до Месопотамії. Тобто Едесса було містом караванів, що значною мірою обумовлювало її поліетнічність, релігійну терпимість і культурне різноманіття.

Буферне розташування між двома великими державами - Римською імперією і Парфянським царством - дозволяло Едессі зберігати свою незалежність до І ст. н.е., коли вона все ж таки підпадає під контроль Парфії.

Протягом І ст. н.е. Осроена знаходиться у васальній залежності від Парфянського царства, яка була, в цілому, номінального характеру.

У 116 р. цар Абгар VII підтримує парфянське повстання проти римського володарювання, що охопило Північну Месопотамію. Повстання отримало поразку від римських легіонів імператора Траяна. У січні 116 р. Едессу було зруйновано, а цар Абгар загинув від рук римлян. Протягом двох років Осроена знаходиться у безпосередньому керуванні римською адміністрацією, а у 117/118 pp. Едесські царі повертаються на престол вже як васали Риму. У 121/123 pp. контроль над Едессой встановлює Парфія.

Економічний і культурний розквіт міста Едесси відбувається у період правління царя Абгара VIII (IX) Великого (176/177-212/213 pp.). Столиця Осроени заслуговує назву Східних Афін. У Едессі збираються відомі філософи і вчені, серед яких Вардесан (Bardaisan), або Бар-Дайсан (154-222 pp.), - філософ-стоік, історик, етнограф, астроном, поет, християнський апологет і полеміст.

У цей час Осроена майже співпадає за розміром з територією сучасної Сирії. До її складу входять такі міста, як Карри (давній Харан), Самосата (Самсат) і Ресаена (Реш'айна, Рас-ель-Айн; Феодосіополь, Теодозиополь) у центрі країни, Аміда і Тігранакерт (Тігранокерт) на півночі, Мелітена на північному сході, Нісібін (Нісібіс, Нісібія, Нісівіл, Нісіба; Антіохія Мігдонійська; Мубін) і Сінгари (Сінджар) на сході, Зегума (Зеугма, Зейгма) на заході, Саруг (Серуг) на південному заході. Осроена межує з Римською імперією, Великою Вірменією та Парфянським царством.

У період між 195 і 197 pp. Едесське царство, зберігаючи внутрішню автономію, входить до складу римської провінції Осроена.

Після 242 р. н.е. царська династія Едесси згасає, і територія країни переходить під безпосереднє керування римської адміністрації, що означає остаточне припинення існування Осроенського царства.

З 260 p., після перемоги Шапура І над римським імператором Валеріаном (253-259 pp.), Осроена переходить під контроль Персії.