 |
|
Персидський період історії Церкви Сходу (224651рр.)
У 224-226 pp. до влади приходить персидська династія Сасанідів на чолі з шахом Ардаширом І. У 286 р. під впливом мобед мобедана (великого священика-мага) Картира, під час царювання Бахрама II (276-293), Сасанідська імперія приймає зороастризм як державну релігію. Саме Картир розпочинає політику утисків незороастрійських релігій, серед яких насара та кристійан. Останні, як вважає С. Брок, - християни східної частини Римської імперії (здебільшого Сирії), що були депортовані у великій кількості Шапуром І після його перемог проти римлян. Що стосується насара - це місцеві християнські громади, які зорганізувалися у Сасанідській імперії (можливо «насара» - це арамейська назва несторіанців).
Ще більш трагічні події в історії церкви відбуваються при Шапурі II. Починаються гоніння у 344 р. і продовжуються з деякими перервами до смерті шаха у 379 р. Дослідники порівнюють цей період з гоніннями Діоклетіана у Римський імперії.
Треба зазначити, що саме перед цими гоніннями центром Церкви Сходу стає громада зимової столиці Сасанідів Селевкії-Ктесифону (сучасний Багдад). У 310 р. єпископ цієї громади об'єднав інші християнські громади за апостольським зразком і, сконцентрувавши владу у своїх руках, прийняв титул Католикосу Сходу. Певні джерела стверджують, що це була досить конфліктна ситуація і розповідають про опозицію Мар Папі єпископа Селевкії-Ктесифонського (317-329 pp.). Це відбулося тому, що багато єпископів (особливо єпископи Фарсу, східної єпархії) не бажали втрачати свою незалежність.
Саме організаційна централізація церкви у Сасанідській імперії і майже одночасне прийняття римським імператором Костянтином християнства як державної релігії і спричинило посилення утисків християн з боку Шапура II. Більш того, перед своєю смертю у 337 р. Костянтин написав Шапуру листа, в якому закликає сасанідського імператора опікуватися своїми християнами. Дослідники вважають, що саме цей лист і зіграв негативну роль у долі Церкви Сходу.
Серед мучеників були католикоси Селевкії-Ктесифону і так званих царських міст, а також єпископи і вірні різних регіонів імперії. Особливе місце у пам'яті про ці трагічні події займають свідоцтва про мучеництво Мар Шим'уна Бар Сабба'е (спадкоємця Мар Папи) та його сестри Тарбб.
Підозрілість більшості сасанідських володарів до християн продовжувала грати роль у переслідуваннях при Йаздгарді І і Бахрамі V на початку 420 року. Коли Церква, після довгих переслідувань Шапура II, здобула мир, у столиці імперії, «Новій Селевкії», Вех-Ардаширі, почали скликати собори 410, 420, 424 років. На той час каталікосу (на соборі 410 р. було прийнято новий титул - патріарх) підпорядковувалися пгість провінцій, а саме:
1. Провінція митрополита Гонді-Шапура (Бет
Лапата) у Хузестані, літній столиці Сасанідської імперії.
2. Провінщя митрополита Нісівіна, сучасного
Нусайбіна, на турецько-сирійському кордоні, під владою якого знаходились північні єпархії, де сирійське населення змішувалося з вірменським.
3. Провінція митрополита Прат дМайшан,
пізніше Басра (південь сучасного Іраку).
4. Провінція митрополита Хдайав, навколо
Арбіда з підпорядкованими північними єпархіями, що розташовані у курдських горах, навколо Великого Заба.
5. Бет Гармай, провінція Гармайї з центром у
Карха дБет Слох (сучасний Кіркук).
6. Фарс, територія, яка сягала на півночі
сучасного Тегерана, а на півдні охоплювала персидський і арабський береги Персидської затоки.
Бурхливий розвиток християнської культури, яка була започаткована в Осроені, що увібрала культурні досягнення не тільки давньої арамейської спадщини, але й багатьох інших етнічних груп, призвів до появи славетної сирійської школи.Це була розгалужена мережа з центрами у різних містах (особливо в Селевкії-Ктесифоні), з училищами при монастирях і церквах, піклування про які завжди було і залишається особливістю Церкви Сходу.
Освіта у цих школах полягала, насамперед, у вивченні Святого Письма. У тлумаченні Біблії для східно-сирійської традиції характерною є історичність і конкретна образність.
З першої чверті IV ст. відомо про школу у Нісівіні, виникнення якої пов'язано з єпископом Мар Йакова та його учнем Єфремом Сириним (Мар Апрем Сурайа). Переказ розповідає, що (чррема було запрошено єпископом, що опікується навчальним процесом, завдяки його особливим здібностям щодо тлумачення Святого Письма.
363 р. є доленосним в житті Єфрема Сирина і Нісівінської школи. У наслідок минулих домовленостей Нісівін було передано Римською імперією Сасанідам. Єфрем оселився в Едессі, і це місто стає центром сиріиської освітянської традиції. Там навчались Нарсай - видатний поет, якого називали «Арфою Святого Духа», Бар-Савма - майбутній єпископ Нісівіна, Мана - в майбутньому єпископ Рев-Ардашира, що перекладав твори Феодора Мопсуестського сирійською мовою і сирійські книги персидською мовою (пехлеві).
У 373 році Єфрем помирає, але школа, яку він надихав, продовжує розквітати. У V ст. вона має вже світову славу під назвою «Школа персів».
Знаходячись на кордоні Римської і Персидської імперій, школи Нісівіна та Едесси стали центрами богословського обміну і полеміки Сходу і Заходу. Для Церкви Сходу ці школи були своєрідним каналом елліністичного впливу, а для Візантійської церкви вони все більше сприймалися як осередок єресі, у 489 р. за наказом імператора Зенона діяльність Школи персів була припинена.
Важливе значення для долі Церкви Сходу мали церковні собори, про які ми можемо дізнатися з надзвичайно важливого джерела, якім є збірка соборних документів під назвою Synodicon orientale (сирійською мовою - Сунхадос).
Собор 410 р. було скликано безпосередньо шахан-шахом Персії Йаздгардом І, але не за ініціативи єпископа Селевкії-Ктесифону (Ісхака), а від представника візантійського посольства миру між двома імперіями Марути, єпископа Міпарката (Мартирополіса), який також привіз листа, який надійшов до нього від «західних» єпископів: Порфирія Антіохійського, Акаки Алеппського, Пкіди Едесського, Євсевія Теллського та Акаки Амідського.
У той час, коли Церква Сходу переживала утиски та гоніння, у Римській імперії було проведено два собори всієї «екумени» - Нікейський (325 р.) та Константинопольський (381 p.), а також декілька помісних - Гангрський, Антіохійський, Лаодикійський. Це дуже важливий момент: у церковному контексті термін «екумена» відносився виключно до Римської імперії, і треба мати на увазі, що на «вселенські» (екуменічні) собори, про які повідомляють греко-римські джерела, збирались лише єпископи, що входили до Римської імперії. Скликались ці собори імператором, влада якого за межі імперії не розповсюджувалась.
Лист, який привіз Марута, разом з перекладом постанов Нікейського собору, який він зробив особисто, та стислою історією собору в Нікеї, було передано шаху, а після цього прочитано для сорока єпископів Церкви Сходу. Лист закликав до проведення трьох реформ:
1. Кожна єпархія повинна була мати тільки
одного єпископа, рукопокладення якого здійснено трьома другими і який повинен мати підтвердження єпископа Селевкії-Ктесифону (названого митрополитом і главою єпископів). Цей пункт було спрямовано на те, щоб покінчити з подвійною ієрархією у деяких містах, де один єпископ опікувався «полоном», тобто депортованим населенням, а інший -автохтонним християнським населенням.
2. Рекомендувалося встановити єдність
календаря, особливо в частині, що стосувалась дати Великодня (Пасхи).
3. Вимагалось прийняти Символ віри і канони
Нікейського собору.
Всі три пункти було затверджено собором. Наступний собор було скликано при Иаваласі І (знову за ініціативою «західного» єпископа, який був послом - Акаки Амідського) у 420 р. На цьому соборі знову були підтверджені канони «західних» соборів.
Головним результатом собору 424 р. було рішення про незалежність престолу Селевкії-Ктесифону від «західних» єпископів. Але вплив «Заходу» продовжувався з боку відомих шкіл. «Великий екзегет» Феодор Мопсуестський користувався в Едессі безумовним авторитетом. Під впливом його творів, що були перекладені сирійською мовою під керівництвом глави Школи Мар Кіори, з 420-х років (особливо у 430-ті) христологія у цих колах почала розвиватися у бік прийняття діофізитського характеру, у ній робився особливий наголос на досконалості як Божественної, так і людської природи у Христі. Але розходження у поглядах з «Заходом» відбувалося поступово, і Раввула, єпископ Едесси (412-439 pp.), що знаходився в опозиції, продовжував викладати разом з Івою, палким прибічником Феодора. Іва через деякий час змінив Раввула на Едесській кафедрі.
До учнів Іви належав і Бар-Савія, перс за походженням, яскравий представник сиріиської християнської культури. Завдяки своїм дружнім зв'язкам з шахом Перозом (457-484 pp.) він став єпископом Нісівіна і водночас отримав світську посаду керівника персидських прикордонних військ. Він переконав Пероза, що діофізити заслуговують більшої довіри. Після смерті Іви в Едессі (457 р.) він організував Академію у Нісівіні. Після остаточного закриття школи в Едессі у 489 р. Нірсавій, керівник Школи, з викладачами та студентами перейшов до Академії Нісівіни, яка починає переживати новий розквіт. Статут Нісівінської Академії є пам'яткою великої історичної цінності.
Засудження у 431 р. собором в Ефесі Константинопольського патріарха Несторія, продовжувача лінії Феодора Мопсуестського, викликало негативну реакцію у Церкви Сходу, а після вигнання прибічників Несторія з Візантійської імперії імператором Зеноном (474-491 pp.) та їх масової міграції до Персії, стосунки між Церквою Сходу та Церквою Східно-Римської імперії практично припиняються.
З цього часу, не дивлячись на те, що Церква Сходу ніколи не приймала вчення Несторія, яке лише частково співпадало з її власним богослов'ям, у християнському світі саме за нею на багато століть закріпилася назва «несторіанської». І лише в останні часи вчені і богослови прийшли до висновку, що віра Ассирійської Церкви Сходу співпадає з вченням IV Вселенського Халкидонського собору 451 р. Відмінність полягає лише в тому, що Церква Сходу офіційно користується термінологією, що є характерною для антіохійської богословської школи, згідно якої у Христі - дві природи («кьяне») і дві «кноме» (це сиріиськепоняття не має грецького еквіваленту і означає конкретну індивідуалізовану природу, але не особистість). Ці дві природи і їх «кноме» з'єднані в одній Особі («Парсопа») Христа.
У VII-VIIIст.ст. Нісівінська Академія продовжує свою діяльність, але внаслідок розквіту чернецтва у таких центрах, як монастир на горі Ізла (на північний схід від Нісівіна), керівна роль у формуванні богословської думки перейшла до монастирів.
Одним з найбільш відомих ченців з монастиря на горі Ізла був Мпгаха-Зха. Через конфлікт з настоятелем Ізлинського монастиря Мар Баввою він засновує свій монастир у Дасенському окрузі. Саме там він написав Історію Церкви,яка складалась переважно з біографій єпископів (до VIст.).
Переслідування Візантійською імперією тих, хто не прийняв рішення Халкидонського собору, призвели до того, що у Сасанідську імперію переїхало багато західних сирійців. Збільшенню їх кількості сприяли також військові кампанії Хосроя І (531-578/9 pp.)/ одним з наслідків яких було переселення на Схід великої кількості полонених. Все це спричинило високу активність західних сирійців на Сході. Достатньо згадати Йакова Барадея, «єпископа Едесси», та його співробітника Феодора, діяльність яких ми фіксуємо у II половині VI ст. 640 роком датується поява мафріанату-митрополії західно-сирійської Церкви на Сході. Завдяки західно-сирійським ченцям, на території сучасного північного Іраку виникли чисельні монастирі.
Початок VIIст. для Сасанідської імперії -період нестабільності і початку розпаду. Йаздгард III(632-651 pp.) - останній у переліку персидських шахів.
Історія Церкви Сходу персидського періоду не буде повною, якщо ми не розглянемо її місію на Схід. Переказів про діяльність ап. Томи (Фоми) в сиріиське поняття не має грецького еквіваленту і означає конкретну індивідуалізовану природу, але не особистість). Ці дві природи і їх «кноме» з'єднані в одній Особі («Парсопа») Христа.
У VII-VIII ст.ст. Нісівінська Академія продовжує свою діяльність, але внаслідок розквіту чернецтва у таких центрах, як монастир на горі Ізла (на північний схід від Нісівіна), керівна роль у формуванні богословської думки перейшла до монастирів.
Одним з найбільш відомих ченців з монастиря на горі Ізла був Мшиха-Зха. Через конфлікт з настоятелем Ізлинського монастиря Мар Баввою він засновує свій монастир у Дасенському окрузі. Саме там він написав Історію Церкви,яка складалась переважно з біографій єпископів (до VIст.).
Переслідування Візантійською імперією тих, хто не прийняв рішення Халкидонського собору, призвели до того, що у Сасанідську імперію переїхало багато західних сирійців. Збільшенню їх кількості сприяли також військові кампанії Хосроя І (531-578/9 pp.), одним з наслідків яких було переселення на Схід великої кількості полонених. Все це спричинило високу активність західних сирійців на Сході. Достатньо згадати Йакова Барадея, «єпископа Едесси», та його співробітника Феодора, діяльність яких ми фіксуємо у IIполовині VI ст. 640 роком датується поява мафріанату-митрополії західно-сирійської Церкви на Сході. Завдяки західно-сирійським ченцям, на території сучасного північного Іраку виникли чисельні монастирі.
Початок VIIст. для Сасанідської імперії -період нестабільності і початку розпаду. Йаздгард III(632-651 pp.) - останній у переліку персидських птахів.
Історія Церкви Сходу персидського періоду не буде повною, якщо ми не розглянемо її місію на Схід. Переказів про діяльність ап. Томи (Фоми) в Індії дуже багато, але датою його прибуття на Малабарське узбережжя всі одностайно називають 52 рік. Свою проповідь він звертав насамперед до єврейського населення у Кочині, а потім вже до індусів. На шляху до Індії він заснував низку громад, з якими довелося стикнутися Мар Марію. Взагалі зв'язок між громадами «Церкви Персії» та «християнами Фоми» не викликає ніякого сумніву. У 345 р. християни Південної Індії звернулись до католикосу Церкви Сходу з проханням надіслати їм декілька священників. У відповідь на це до Індії прибула група переселенців з Персії, серед яких був єпископ Йосиф Едесський, чотири священика, декілька дияконів, і яку очолював «таємничий», як його називає Ж. М. Фіє, Тома Кінайа. Через два століття, у 553 р. мандрівник Косма Індікоплав свідчив про існування церкви «у регіоні, що називається Мале (Малабар), де вирощують перець», і додавав, що «у місці, яке має назву Калліана (Калікут) знаходиться єпископ, якого рукопокладено у Персії». Також він повідомляв і про церкву сирійського походження у Тапробані (Цейлон).
Ще далі на схід від Фарсу знаходилась відома митрополія Мерва (сучасні Мари, у Туркменістані). Історія появи християнства на цих землях пов'язана з ім'ям Бар Шабби, діяльність якого припадає на 242-272 pp.
Долі християнства у Середній Азії та Східному Туркестані тісно пов'язані з історією Церкви Сходу в Ірані. Про переселення іранських християн на Схід у наслідок гонінь Шапура II сповіщає вірменський історик V ст. Егіше. Аналогічні міграції були і при інших персидських шахах. Відома діяльність мервського митрополита Ілійї, якого називали «апостолом тюрків».
Рух на Схід християн Месопотамії та Ірану було тісно пов'язано з «Шовковим шляхом». Деякі з ефталітів (так званих білих гунів), що оселилися на кордоні сучасного Афганістану, вже на початку VI ст. прийняли християнство, можливо від вірмен. У 549 р. вони звернулись до католикоса Мар Авве (540-552) з проханням про хіротонію у єпископи одного місцевого священика. Є свідоцтва, що серед гунів, що мешкали на західному узбережжі Каспійського моря, розповсюдження християнства відбулося завдяки саме сирійцям.
У V-VI ст.ст. християнство з'являється у Согдіані. Історіографічна традиція Церкви Сходу приписує створення митрополії у Согді різним патріархам Церкви Сходу - Ахею (410-415 pp.), Шилі (503-523 pp.) та Ішойаву II (628-643 pp.). Під час католикосату останнього була створена митрополія у Самарканді.
Появі східно-сирійських місіонерів у VI ст. у Китаї передував достатньо довгий процес поступового проникнення на цю територію християнства, що стало наслідком виникнення торговельних колоній вздовж «Шовкового шляху». Про прибуття місіонерів Церкви Сходу до імператора династії Тан (618-907 pp.) у 635 р. відомо з джерела під назвою «Пам'ятка, [що нагадує] про проповідь світлого вчення Да Цинь у Китаї». Ця пам'ятка була встановлена у 781 р. при огорожі монастиря Церкви Сходу, що був заснований у 638 р. при китайському імператорові Тай-Цзуні (627-649), який дозволив його відкрити у західному районі столиці імперії. За наказом імператора з 635 по 638 pp. було зроблено переклад священних книг. Після цього він заявив, що дозволяє вільну проповідь нового вчення в імперії.
Інтенсивні стосунки були у східних сирійців і з арабами. На східному узбережжі Аравії було відомо на той час шість єпархій Церкви Сходу. Острів Сокотра (Сукутра), адміністративно підлеглий Ємену, у церковному плані знаходився у підпорядкуванні католикоса Церкви Сходу і приймав персидських (сирійських) священників. Князівство лахмідів під впливом східних сирійців прийняло християнство. У 595 p., коли стосунки католикоса з персидською владою загострились, він знайшов притулок у арабів Хіри.
У VI ст. ми фіксуємо існування в Ємені єпархії Церкви Сходу. Була єпархія і у Катарі (саме звідти вийшов відомий східно-сирійський християнський діяч Дадішо Катарський (Дадішо Катрайа). З Катару має походження і видатний святий Церкви Сходу Мар Ісхак-Ісаак Сірин.
Завдяки місіонерській діяльності ченця Раббана Петйона (помер у 447 р.) і Мар Сави, «вчителя народів», християнство розповсюджувалось у горах Центрального Курдистану. Найбільш давні церкви у цьому району датуються IV-V ст.ст.
Церква Сходу у період Арабського халіфату (651-1258 pp.)
З середини VII ст. почалася арабська навала. 637 р. відомий як рік завоювання царських персидських міст, а у 651 р. арабам підкорився увесь Близький Схід. Імперія Сасанідів стала лише частиною могутнього Арабського халіфату. Джерела свідчать, що християни, іудеї та зороастрійці були привілейованими релігійними спільнотами у цій новій імперії. Про Мухаммада зберігся переказ, що серед його вчителів був християнин Сергій Бахіра. Про католикоса Ішойаву II (628-643 pp.) розповідали, що він особисто бачився з Мухаммадом і отримав від нього грамоту, що давала християнам Церкви Сходу особливі привілеї. Ці привілеї підтверджував халіф Умар І (634-644 pp.), а халіф Алі, начебто, видав грамоту з подякою за надання допомоги у вигляді постачання продуктів харчування для його армії. Але все ж таки податкова система для християн була більш тяжкою (за виключенням ченців та єпископів, які рішенням халіфу не оподатковувались). Християни повинні були носити спеціальний одяг, наприклад, особливий пояс (зуннар), не їздити на коні (тільки на віслюці або мулі) і не носити зброї. Заборонялося будувати нові церковні споруди, але ця заборона не була дуже суворою (зафіксовано будівництво церков у період з VII по XII ст.).
Традиційна освіченість християн Церкви Сходу серйозно допомогла їм у перші століття після арабського завоювання зберегти значний вплив у новому суспільстві. Відомі центри у Нісівіні, Гонді-Шапурі та Мерві продовжували розквітати і забезпечувати лікарями, вчителями, перекладачами, писарями не тільки халіфат, але й інші країни Азії. Багато християн займало офіційні посади при халіфі. їх активна участь у житті еліти і розвитку нової цивілізації була наслідком дійсної поваги з боку влади до високого рівня їх культури. Філософи, історики, філологи, поети з християнського середовища ставали вчителями арабів. Так, ал-Ахтал був серед палацових поетів халіфа Абд ал-Маліка (685-705 pp.).
750 p. - рік приходу до влади династії Аббасидів, що була заснована Абу-л-Аббас Абд Аллахом, в наслідок чого центр мусульманської імперії змістився на схід, до Багдаду. З цим було пов'язано і перенесення у нову столицю патріаршого престолу при відомому католикосі Тимофії (Тіматеос) І. Практично протягом всього халіфату Мансура (754-775 pp.) не було жодного утиску християн. Політика активного халіфа Махді (775-785 pp.) була достатньо жорстокою, але саме під час його володарювання у Багдаді було побудовано собор Церкви Сходу.
Протягом царювання Харуна ар-Рашида (785-809 pp.) починається активна еміграція християн на «Захід», до Візантії, і зростає напруга по відношенню до Церкви Сходу. Але це не заважало сирійському християнину Гавриїлу бути особистим лікарем халіфа.
У 830 р. халіф Мамун (813-833 pp.) заснував у Багдаді університет Дар ал-Хікма (Дім Премудрості), більшість викладачів якого були християнами, а ректором - видатний вчений Хунейн ібн Ісхак (809/10-877 pp.), чудовий знавець грецької, сирійської та арабської мов, перекладач медичної і філософської літератури, продовжувач справи Сергія Решайнського, лікаря, представника західно-сирійскої культури.
Протягом халіфату Мутаваккіла (846-861 pp.) спалахи репресій продовжувались (і знову -особистий лікар халіфа був християнином).
Після арабського завоювання серед християн виділилась ще одна спільнота - мелькіти. Це були сиріиські християни, які під грецьким впливом створювали окремі громади, що у V ст. заявили про свою відданість Візантійській Церкві, звідси і пішла їх назва - мелькіти, що означає «царські», тобто прибічники візантійського імператора. Вони навіть створили свою літературну традицію. До IX ст. значна кількість громад мелькітів перейшла на арабську мову.
При католикосі Саврішо III (1057-1072 pp.) була видана постанова, за якою йому повинні були підкорятися єпископи як західних сирійців, так і мелькітів. Водночас Церква Сходу була під суворим контролем влади: з 987 р. католикос, навіть при відсутності згоди єпископів, затверджувався і підтримувався халіфом. Патріарх західних сирійців також отримував грамоту від правлячого халіфа, але з 912 р. йому було заборонено обирати своєю резиденцією Багдад. Угода 1142 р. між католикосом Абдішо III і мафріаном Діонісієм послабила напругу між двома церквами.
Розповсюдження християнства зусиллями Церкви Сходу в інших країнах продовжувалось і після заснування халіфату. На території Туркестану їй довелося вступити у боротьбу з маніхейством, яке у 764 р. стає державною релігією Уйгурського каганату. Але деякі тюркські володарі ставали християнами. У VIII ст. Церква Сходу завдяки зусиллям католикоса Тимофія І (780-823 pp.) розгортає свою місію в киргизькому степу.
З ім'ям католикоса Ілії III (1176-1190 pp.) пов'язано заснування митрополії в столиці гурханів Кашгарі. Наприкінці VIII ст. Мар Тіматеос поставив митрополита для «країни тюрків» з резиденцією у Самарканді.
На початку XI ст. (бл. 1007 р.) християнство приймають монголомовні кераїти, а в XII ст. християнами стають наймани, а також тюркські народи - онгути, гузи, чігілі. Успіх проповіді серед кераїтів дав поштовх для створення відомої легенди про «Царство пресвітера Іоанна».
Согдійці і тюрки з IX ст. використовували сирійську писемність; богословська і медична література була відома як в оригіналі, так і в перекладі.
У листах патріарха Тимофія І згадується також Тібет, куди він у 792-793 pp. планував призначити митрополита. З деяких джерел відомо, що китайський генерал, перс за походженням і християнин вірою, А-хо-хам, тобто Авраам, був призначений між 656 і 661 pp. володарем тібетських племен. Він навчив їх християнській вірі.
Найбільшого розквіту в Китаї Церква Сходу переживає при імператорі Су-цзуні (756-762 pp.), коли у Північно-Західному Китаї було відкрито низку нових монастирів: чотири у Чан'ані, один у Лояні, чотири в Силу ані і Ліньу. Патріарх Тимофій І призначив єпископа Китая митрополитом. Але у середині IX ст. гоніння на християн, буддистів і маніхеїв практично знищили в цій країні Церкву Сходу. Вона буде відроджена тільки у XIII ст., при монголах.
Період монгольського завоювання (1258-
1405 pp.)
Хулагу-хан, брат Хубілая (1260-1294 pp.), останнього з монгольських каганів, був засновником династії іль-ханів (тобто західних ханів) у регіоні від Чорного моря до Афганістану (1258-1260 pp. - володар західних провінцій; 1260-1265 pp. - іль-хан). Його мати, Саркутані Багі, і дружина, Докуз Хатун, цариця кераїтів, були християнками. Сам він був відомий негативним ставленням до мусульман. Тому, вважають дослідники, він і виступив на Захід, зруйнував стіни Багдаду і вирізав тисячі його мешканців за винятком християн. 1258 р. став роком падіння Аббасидського халіфату. Палац халіфа Хулагу передав католикосу Церкви Сходу. Все це стимулює діяльність Церкви Сходу на всіх територіях, які були захоплені монголами. Своє відродження у XIII ст. вона переживає і в Китаї при монгольській династії Юан. Є свідоцтва, що Хубілай-хан намагався створити пільгові умови для християн.
Католикос Мар Динха І (1265-1281/82 pp.), видатна фігура того часу, багато робить для церковної місії. Його справу продовжує католикос Мар Яб-Алаха III (1283-1318 pp.), який встановив досить добрі стосунки з ханом Аргуном (1284-1291 pp.).
Церква Сходу розповсюджує свою місію навіть до Японії.
Але на початку XIV ст. починають спалахувати періоди утисків і агресії проти християн. Під час переслідувань у 1310 р. в Арбілі їх загинула велика кількість. Сам Мар Яб-Алаха III дивом залишився в живих.
Епідемія чуми 1348 р. ввійшла в історію як символ цієї епохи. Церква Сходу була дезорганізована, зникають цілі єпархії. Імена патріархів цього періоду і терміни їх католикосатів не відомі.
Наприкінці XIV ст. у Персію і Месопотамію приходить Тимурленг (Тамерлан). У 1392 р. він захопив Багдад і Діярбакр.
Османський султанат, що активно завойовував нові території у XV ст., також продовжував знесилювати Церкву Сходу. Перекази
стверджують, що у XV ст. регіон впливу Церкви скоротився до району гір Хаккярі.
Період виживання Церкви Сходу у горах північного Іраку (1405-1914 pp.)
Патріарший престол, що був у Мосулі, з закінченням католикосату Мар Шимуна IV Бассіді (1437-1497 pp.) було перенесено у Гзірту (Джазират ібн У мар), а на межі XV та XVI ст.ст. у монастир Раббана Хорміза, що поруч з Алкошем. Християнське населення, що зберігалося тут з давнини, збільшилось за рахунок нових переселенців.
У 1512-1520 pp. османи на чолі з Селімом І підкоряють східну Анатолію і Сирію. У 1516 р. вони приходять в Атур, область Мосула. У відповідності з домовленостями, що були досягнуті у 1555 p. з сефевідами, Курдистан стає частиною Османської імперії, а Азербайджан зберігається за Персією. У цей період християни заселяють регіон, що є прилеглим до Урмійського озера. Список єпархій 1652 р. свідчить про існування там вже чотирьох митрополій.
Султанат Османської імперії в якості системи взаємодії з християнами та іншими
немусульманськими громадами запровадив інститут міллетів (від сирійського милта - «слово», тобто «народ». Через арабську воно перейшло до турецької мови і набуло значення «конфесія», «релігійна спільнота»). Це був аналог арабської системи ахл ал-зимма: зв'язок держави з релігійними спільнотами здійснювався через їх керівника. Але стосунки з владою, в особі емірів, у Курдистані у Церкви Сходу склалися досить специфічно. Ассирійці (атурайє - самоназва мешканців давнього Атура) розповсюдили своє найменування на всіх східних сирійців. Досі не відомо, чи є це точним з точки зору етнологи. Дослідники стверджують, що населення Месопотамії було сумішшю великої кількості етносів. Але без відповіді залишається питання: де продовжили своє існування нащадки давніх ассирійців і чому саме область Мосула засвоїла ім'я давньої імперії.
Ассирійці засвоїли прийнятий у курдів клановий громадський устрій. Основних племен, до яких належала більшість населення, було шість: Джілу, Нижнє Тйарі, Тхума, Діз, Баз, Верхнє Тйарі. Главою кожного племені був малек, який обирався на все життя, з дозволу католикосу. Ті ассирійці, що жили у гірських районах, de facto незалежні, отримають згодом назву аширатте («вільні», від араб, ашира - «плем'я», «клан»), а ті, хто був підкорений османською владою, отримають назву райатте («підкорені», від араб, раійа - «паства»).
Що стосується Церкви Сходу, то назву Ассирійська вона отримала лише наприкінці XIX ст. у 1886 p. це ім'я, завдяки ініціативи архієпископа Кентерберійського Бенсона, було прийнято західним світом, а офіційний додаток його до назви Церква Сходу відбувся лише у середині XX ст. і був скорегований при сучасному патріархові Мар Динхі IV.
Між курдами і ассирійцями встановилася дружня атмосфера, і Церква Сходу здобула відносний спокій. Але період руйнації та ізоляції негативно вплинув на Церкву в цей період її історії. Церковна самосвідомість починає зближуватись з національною, розквітають народні вірування, магічні елементи стають частиною духовного життя.
У першій половині XV ст. католикосат Церкви Сходу стає спадковим. Це також було проявом відродження родової свідомості. Новий католикос тепер повинен був обиратися з родини попередника, бет абуна, переважно це був небіж патріарха. У 1450 р. католикос Мар Шимун IV Бассіді вирішив призначити свого спадкоємця як натора дкурсйа, «блюстителя престолу», і встановив особливе положення - назірат, згідно якому майбутній спадкоємець ніколи не повинен їсти м'ясо. Не їсти м'ясо повинна була і його мати під час вагітності. Пізніше було встановлено звичай, згідно якого сестра майбутнього патріарха таколс дотримувалась певних обмежень в їжі і присвячувала своє життя служінню майбутнього обранця.
Але у 1551 р. такий порядок спровокував реакцію, коли Мар Шимун VII Бар Мама (1538-1551 pp.) призначив своїм спадкоємцем хлопчика восьми років. Група єпископів, що була незадоволена діяльністю католикоса, зібралась у Мосулі і обрала католикосом священика Йоханнана Сулаку, настоятеля монастиря Раббан Хорміза. За рукопокладанням звернулись до Риму, де Йоханнан у 1552 р. був прийнятий Папою Римським. Його розпитали про віру і руко поклали як «патріарха східних сирійців», при тому, що Шимун Бар Мама найменувався як «патріарх Вавилонії». З цього періоду з'являються дві ієрархічні лінії: традиційна, спадкова, що мала престол у монастирі Раббан Хорміза і яка була представлена у 1551 р. спадкоємцем Бар Мами Мар Шимуном VIII Динхою (1551-1558 pp.) (у 1558 р. його змінює Мар Ілійа VI (1558-1576 pp.) і всі його спадкоємці до 1804 р. мали ім'я Ілійї, тому ця лінія іноді зветься «лінією Ілійї»), та лінія, що перебувала в єдності з Римом, виборна, яка мала свій престол у Діярбакрі, Сеерті, Салмасі та в урмії. Остання у 1681 р. була змінена іншою лінією, що брала початок у Діярбакрі у наслідок унії, що підписав Іосиф І, але після посвячення папою Пієм VIII Йоханнана Хорміза, митрополита Мосула, колишнього представника традиційної лінії, як «Халдейського патріарху Вавілонії», вона була розчинена заснованою у 1830 р. «Халдейською Церквою». Спадкоємці Йоханнана Хорміза мали резиденцію у Мосулі, а потім у Багдаді. Зараз ця церква представлена «Халдейським» патріархом Рофаелєм І Бідавідом.
Лінія Сулакі у 1662 р. була представлена Мар Шимуном XIII Динхою (пом. у 1700 p.). Він у 1672 р. розриває стосунки з Римом і відроджує традиційну спадковість патріаршої влади. З вірними він пішов у курдські гори, де розташувався у селищі Кудшанис (Кочанис).
Лінія Мар Шимуна VIII Динхі, що розташовувалась у монастирі Раббан Хорміза, після 1804 р. зникає.
До 1835 р. території традиційної і Халдейської церков майже не стикались. Халдейський патріарх Иоханнан VIII Хорміз розташовувався у Мосулі, а його вірні мешкали переважно на північ до курдських гір і на північний захід, поруч з Діярбакром і Сеертом. У нього в підпорядкуванні перебував єпископ Салмаса у Персії. Кафедра Мар Шимуна XVII Аврахама (1820-1861 pp.) знаходилась у Курдшанисі. До його території належали гори Хаккярі, а на сході - регіони Гавара і Шамсдіна в Туреччині, Тургавара і Маргавара в Персії та околиці Урмії. Всього єпископів традиційної Церкви було близько 20, троє чи четверо з яких -митрополити.
Поява у XIX ст. на Кавказі Російської імперії вважалась багатьом ассирійцям як надія на незалежність і порятунок від османського іга. 25 березня 1898 р. в Олександро-Невській лаврі у Петербурзі відбулася церковно-політична акція -«приєднання» до православ'я 8 тисяч «сіро-халдейських несторіан» Ірану на чолі з єпископом Сіпурганським Мар Іоной. Але практично нічого не було зроблено для допомоги Церкви Сходу.
Період еміграції та діаспори (з 1914 р.)
З початку Першої світової війни починається новий період страждань та поневірянь для ассирійського народу і Церкви Сходу. Втягування ассирійців, які мріяли про звільнення від османського іга, у військові дії спровокувало страшний геноцид з боку турецької влади. Десятки тисяч ассирійців емігрували на Кавказ і до Російської імперії, де приєдналися до тих ассирійців, які переселилися протягом XIX ст. Але більша частина підкорилась британському контролю і була інтернована до табору біженців Бакуба в Іраку на кордоні з Іраном, на північ від Мосула.
До самого кінця війни католикоса Мар Шимуна XIX Бінйаміна оточувало шість ієрархів: митрополит Шасдіна і області Рустака Мар Йосиф (Йосеп) Хнанішо, малабарський митрополит Трішура Мар Авімалек Тіматеос, Мар Ілійа, єпископ Алкоша, Мар Зейа Саргіс, єпископ Джил і База та Мар Йавалаха Варварський.
З березня 1918 р. після переговорів з одним з курдських лідерів Сімко (Ісмаїл Ага) Мар Шимун Бінйамін та особи, що його супроводжували, були вбиті. Брат Шимуна Полос, що успадкував йому під іменем Шимуна XX, помер від сухот (1918-1920 pp.). Патріархом став 12-річний Йшайя, що обрав собі ім'я Шимуна XXI (через деякий час зміненого на XXIII), якого у 1924 р. родина відправила завершувати освіту до Англії, а церковне керівництво тимчасово здійснювала його тітка Сурма Ханім. Коли у 1929 р. Мар Йгпай Шимун повернувся, у нього виникли проблеми з урядом Іраку.
У 1933 p., після закінчення англійського управління Іраком, виник конфлікт між ассирійцями та іракськими військами, який завершився масовим геноцидом та вимушеною еміграцією ассирійського населення. У 1933 р. патріарх був також депортований на Кіпр, у листопаді 1933 р. він вирушає до Женеви, де розраховує знайти підтримку від Ліги Націй для поліпшення становища ассирійського народу і Церкви Сходу. У 1935 р. Мар Йгпай Шимун їде до Англії, а потім до США (до Чикаго, де його резиденція була до 1954 p., а потім була тимчасово перенесена до Сан-Франциско). У 1945 р. після смерті малабарського митрополита Мар Тіматеоса, католикос намагається зібрати собор на Близькому Сході, але Мар Хнанішо не бажав залишати Ірак, а патріарху було відмовлено у візі. 1948-1968 pp. стали часом консолідації для Церкви Сходу.
У 1952 р. у Каліфорнії Мар Шимун здійснює рукопокладення Мансура Дармо як Мар Тому, митрополита Трішура, спадкоємця Мар Тіматеоса.
У 1964 р. до США приїхав Мар Хнанішо, і його прибуття зробило можливим проведення спільного засідання двох ієрархів, яке відбулося 28 березня. Серед проголошених реформ першим було прийняття григоріанського календаря та західної дати Великодня. Опозицію цьому нововведенню очолив Мар Тома Дармо. Знайшовши підтримку в уряді Іраку, він приїхав до Багдаду і через два тижня поставив єпископів і трьох з них призначив митрополитами: Мар Апрема (Джордж Мукен) - до Індії (Трінгур), Мар Нарсая - до Кіркуку і Мар Тому Гіваргіса - до Ніневії. Мар Аддай стає єпископом Багдаду. 11 жовтня 1968 р. зборами нових архієреїв Мар Тома був обраний патріархом. У 1972 р. він помер, і його спадкоємцем було обрано патріархом Мар Аддай II. Ця гілка церкви отримала назву Древня Ассирійська Церква Сходу. Але ще при житті Мар Томи з підтримкою іракського уряду в країні з'являється Мар Шимун XXIII. 21 травня 1970 р. він був оголошений «вищим главою ассирійської громади». 1 січня 1973 р. він зробив заяву про бажання залишити своє служіння, а через півроку, коли термін тимчасового перебування на патріаршому престолі вийшов, а спадкоємця не було, він повернувся до Сан-Франциско і оголосив, що одружується. У своєму листі він захищав право єпископів на шлюб. На соборі, що було скликано у вересні Мар Хнанішо у Бейруті, з патріарха зняли сан до рівня мирянина.
У свою чергу патріарх відлучив від церкви Мар Хаміса, єпископа Басри, що був призначений у США. Тоді у квітні 1975 р. було прийнято спільне рішення стосовно проведення собору в Сіетлі (США), де повинна бути обговорена актуальна проблема, а також питання щодо можливості шлюбу для єпископів. Але собор не відбувся. 6 листопада 1975 р. Мар Шимуна було вбито Давидом Малек Йаков Малек Ісмаілом, ассирійським націоналістом. Трагічною смертю Мар Шимуна завершилась спадковість у католикосаті. У жовтні 1976 р. на соборі в Олтонському абатстві у Хемпширі новим католикосом було обрано Мар Динха IV Хананйа, який був з 1962 р. єпископом Тегерану (Іран). Період його правління з 1976 р. характеризується курсом на порозуміння. Архієрейські собори стають регулярними. У 1984 р. Мар Динха зробив перший візит до Папи Римського Івана Павла II, а з 1990 p. починається зближення з Халдейською церквою на чолі з Мар Рофаелем І Бідавідом.
У листопаді 1996 р. Мар Динха IV зустрівся з халдейським патріархом Мар Рофаелем І Бідавідом в Саутфлді, штат Мічиган, і вони підписали «Спільну патріаршу заяву», яка доручає обом Церквам налагодити спільну роботу по з'єднанню і започатковує співробітництво у таких питаннях, як написання загального катехізису, відкриття семінарії у районі Чикаго - Детройта, збереження арамейської мови тощо.
15 серпня 1997 р. два патріарха зустрілися v Розеллі, штат Ілінойс, і прийняли «Спільну синодальну постанову, що допомагає об'єднанню яку підписали члени обох Священних Синоди1 Було наказано, щоб ассирійці і халдеї визнавали законність обрядів кожної церкви і була створенії ассиро-халдейська «Змішана комісія з'єднання».
У серпні 1997 р. була зроблена заява у зв'язку з тим, що Ассирійська Церква Сходу і Сирійська Православна Церква починають богословський діалог. В ім'я налагодження стосунків з Орієнтальними Православними Церквами
Ассирійський Священний Синод у 1997 р. вирішив зняти всі анафеми проти інших церков, які були у богослужбових текстах.
Учасники екуменічних зустрічей, що проходили під егідою «Pro Oriente Foundation», прийшли до висновку, що віра Ассирійської Церкви Сходу, яка визнає рішення тільки двох перших Вселенських Соборів, співпадає з христологічним вченням Халкидонського собору 451 р. Синод єпископів Ассирійської церкви заявив, що вимагає не називати Церкву Сходу несторіанською і вважає цю назву образливою. (Але Церква Сходу визнає Несторія і Феодора Мопсуетського святими, а, наприклад, Кирила Олександрійського єретиком, що також заважає діалогу церков.)
У 1994 p. Map Динхою IV та Папою Римським Іваном Павлом II була підписана «Загальна христологічна декларація» (оригінальний текст було складено сирійською мовою). Була створена двостороння комісія з богословського діалогу. Продовжуються також богословські співбесіди з ключових питань. Комісія збирається щорічно з 1995 р.
У листопаді 1995 р. юрисдикцію Мар Динхі прийняв Мар Апрем (Мукен), внаслідок чого виникла об'єднана малабарська митрополія: Мар Тіматеоса (якого поставив Мар Шимун XXIII під час його візиту до Індії у 1971 р.) і Мар Апрема. У липні 1994 р. в Австралії Священний Синод Ассирійської Церкви прийняв декілька важливих рішень, а саме: по-перше, була створена комісія з міжцерковних зв'язків і розвитку освіти на чолі з єпископом Бавай Соро для підготовки до богословського діалогу з іншими церквами і реалізації програми релігійної освіти; по-друге, Синод офіційно затвердив місцем перебування патріарха Мортон-Гров, штат Іллінойс (США).
Центром духовного життя Церкви Сходу, не зважаючи на чисельні проблеми, залишається Бет Нахрейн.
У СРСР духовна діяльність Церкви Сходу була знищена, а ассирійці стали вірними РПЦ. У 30-ті роки XX ст. більшість віруючих ассирійців була репресована. Типовим прикладом була доля Давидова Хаміса Ісаковича (1864-1938 pp.). Народився він на території Туреччини у родині священика, та до 1896 р. був псаломщиком, з 1896 по 1914 р. служив дияконом, а у 1914 р. його було висвячено патріархом Ассирійської Церкви Сходу у священики. Під час репресій у Туреччині він емігрував на Кавказ, де духовно опікувався ассирійськими громадами в Азербайджані та на Кубані. З 1935 р. він переїхав з родиною (дружина, син з невісткою та дві доньки) до м. Павловська Ленінградської області, де продовжував служити для місцевих ассирійців. 5 лютого 1938 р. його разом з сином заарештували як «учасників контрреволюційної шпіонсько-диверсійної
організації з ассирійців». Розстріляли у Ленінграді 1 жовтня 1938 р.
У 1949 р. ассирійці розділили долю багатьох депортованих народів Кавказу і Криму -кримських татар, чеченців, інгушів тощо та були примусово переселені до Сибіру, де загинуло тисячі людей.
Одним з останніх активних ассирійських священників був Аарон Осипов (пом. у 1957 p.). У 1947 р. він з дозволу Патріарха РПЦ Олексія І двічі, на Різдво та Великдень, проводив для ассирійців богослужіння у Єлохівському соборі у Москві. Останній ассирійський священик помер на початку 1960-х років, а останній диякон - у 1980 р.
Влітку 1982 р. з офіційними візитами до Москви і Києва прибув патріарх Ассирійської Церкви Сходу Мар Динха IV, який відслужив літургію рідною мовою у московському Знаменському храмі. У Києві він прийняв участь у міжцерковній конференції. У 1988 р. патріарх прийняв участь у святкуванні 1000-ліття хрещення Київської Русі.
У 1992 р. була створена, а у 1993 р. офіційно зареєстрована перша в СНД московська громада Святої Соборної Апостольської Ассирійської Церкви Сходу. Почали з'являтися громади у Ростові-на-Дону, Краснодарі (Росія), у Вірменії, Грузії та в Україні. Єпископ Нохадри (Північний Ірак) Мар Ісхак Йосиф опікується громадами Ассирійської Церкви Сходу країн СНД. 28 вересня 1998 р. патріарх Мар Динха IV освятив храм в ім'я Пресвятої Діви Марії (Мат Марьям) у Москві.
В Україні переважна більшість віруючих ассирійців відвідувала православні храми і тільки після 2000 року почала більш активно цікавитись батьківською вірою. Восени 2006 р. у місті Донецьку за допомогою архієпископа Донецького і Маріупольського УПЦ - Київський Патріархат (Юрія Юрчика) група віруючих ассргрійців запросила до себе о. Ісаака Тімрза (Ірак), який опікується ассирійськими громадами у Вірменії. Архієпископ Юрій, який піклувався про долю ассирійців в області, надіслав офіційне запрошення до о. Ісаака. Так була створена громада Ассирійської Церкви Сходу у м. Донецьку, яка зареєструвала свій статут навесні 2008 р. Ісаака Тімрза офіційно призначено наказом патріарха Мар Динха IV для керівництва Ассирійською Церквою Сходу в Україні.
Ассирійська Церква Сходу активно працює над своїм відродженням, але внутрішні негаразди і проблеми продовжуються. Останні події розгорнулися наприкінці 2008 p., коли каліфорнійський єпископ Мар Баваї почав таємні переговори з Римом про приєднання до католицької церкви. За це його відсторонили від керівництва єпархією і зняли духовний сан. Мар Баваї цього не визнав і розпочав судову боротьбу за парафіяльне і єпархіальне майно.
Водночас з відродженням Церкви зростає національна самосвідомість ассирійців (самоназва атурая, сурая; інші назви - халдеї, айсори, сиро-халдеї, сирійці) як давнього етносу, що починається з часів Великої Ассирійської держави (сер. II тис. до н.е. - 612 р. до н.е.). Загальна чисельність ассирійців у світі - бл. З млн.
Ассирійців (атурая, сурая, халдеї) в Україні -3143 особи за даними перепису 2001 р. (у 1989 р. -2759 осіб), з них у Донецькій області проживає переважна більшість - 933 особи, у м. Києві - 317, Херсонській обл. - 310, Дніпропетровській обл. -272 особи.