 |
|
Франція на початку XX ст.
Країна жила за конституцією 1875 р. як парламентська республіка.
Главою держави був президент, який обирався абсолютною більшістю парламенту на 7 років і міг бути переобраний на новий строк. Законодавчі акти президента мали більшу юридичну силу ніж парламенту.
Парламент складався з двох палат: вищої (Сенат) та нижньої (палата депутатів). До вищої входило 300 сенаторів (225 з яких призначались на 9 років, а інші - довічно самими сенаторами). Палата депутатів обиралася на основі загального виборчого права для чоловіків з 21 року.
Рада міністрів призначалася президентом, але була підзвітною парламенту, хоча урядові акти і перевершували парламентські за значенням.
Місцевого самоврядування практично не існувало. Посади мерів стали виборними. Реальна влада у департаментах належала префектам, які призначалися урядом.
Найвпливовішими були помірковані республіканці, які відстоювали інтереси великої буржуазії. На початку XX ст. зріс вплив партії радикалів - частини середньої буржуазії. Її лідери, особливо Жорж Клемансо, здобули популярність рішучими виступами проти монархістів та духівництва, викриттям зловживань поміркованих республіканців.
Під час парламентських виборів у 1902 р. перемогли ліві партії — радикали і соціалісти. Їхній урядом :
- було прийнято закон, за яким діяльність кожної релігійної, церковної громади потрібно було оформлювати спеціальним дозволом парламенту;
- закон про відокремлення церкви від держави.
У 1906 р. Раду міністрів очолив радикал Клемансо. Уряд зосередив свої сили на боротьбі проти робітничого руху. Уряд обмежував свободу політичної діяльності трудящих, використовуючи поліцію і війська для розправи.
Зовнішня політика радикалів була спрямована на зближення з Англією з метою боротьби проти Німеччини і розширення колоніальної імперії.
Незважаючи на поразку у війні з Пруссією (1870-1871), Франція залишалася державою, що мала значні економічні можливості, а також величезною колоніальною імперією. Франція стала світовим кредитором (лихварем). Місцеві капіталісти вважали для себе вигіднішим вкладати капітали не в промисловість і землеробство власної країни, а в іноземні позики, які давали величезний прибуток.
На відміну від Англії та Німеччини, Франція була аграрно-індустріальною країною: 43 % її жителів були зайняті у с/г-ві. Чисельність населення зростала повільно, з 1871 по 1913 рр. воно збільшилось на 3,6 мільйона, а населення Німеччини - на 26 мільйонів.
Темпи промислового розвитку були не набагато вищі, ніж у Англії (1 %). За темпами зростання економіки Франція відставала від Німеччини і США, за обсягом промислового виробництва - і від Англії. 5 головних банків Франції на чолі з «Французьким банком» сконцентрували у своїх руках 73 % загальної суми вкладів. 200 основних акціонерів «Французького банку» (200 сімей) контролювали майже всю економіку держави.
Тема 1.2 Росія, Німеччина, Австро-Угорщина на початку XX ст.