 |
|
ВІД ДВАДЦЯТОЇ ДО СОРОК СЬОМОЇ ХВИЛИНИ НА ОДИНАДЦЯТУ ГОДИНУ ВЕЧОРА
Рівно о десятій годині Мішель Ардан, Барбікен і Ніколл попрощалися з своїми численними друзями на Землі. Два собаки, призначені для акліматизації собачої породи на Місяці, були вже всередині снаряда.
Мандрівників спустили пересувним краном у глибину величезної чавунної труби аж до конічного верху снаряда.
Потім через спеціальний отвір вони пройшли в алюмінійовий вагон. Мотузи, дроти і блоки були негайно усунені, і жерло гігантської гармати звільнене від риштовання.
Опинившись разом із своїми товаришами всередині снаряда, капітан Ніколл почав закривати вхідний отвір товстою пластиною, яку тримали зсередини натискні гвинти. Такі ж щільно припасовані пластини затуляли лінзовидне скло ілюмінаторів.
Герметично замкнувшись у своїй металевій тюрмі, мандрівники опинилися в цілковитій темряві.
– Тепер, друзі мої, – сказав Мішель Ардан, – будьте, як дома. Я маю звичай жити завжди по‑домашньому й хазяйнувати по‑своєму. Насамперед нам треба якнайзручніше розташуватися на нашій новій квартирі. Тільки для цього, як на мене, тут, мабуть, трохи темнувато. Проте не для кротів же був винайдений газ!
Сказавши так, цей безтурботний чолов'яга намацав у себе в кишені сірники, тернув одним об свою підошву і, коли спалахнув вогник, він підніс його до газового пальника, сполученого з приймачем, де містився світильний газ під високим тиском.
Цього запасу газу досить було для освітлення й огрівання снаряда протягом ста сорока чотирьох годин, тобто шести днів і шести ночей.
Газ спалахнув. Освітлений снаряд мав вигляд комфортабельної кімнати, з оббитими оксамитом стінами, умебльованої круглими диванами, і з склепінчастою стелею.
Всі речі – інструменти, посуд, зброя були міцно припасовані до своїх місць і обкладені ватою, отже, могли витримати хоч який поштовх.
Було вжито всіх заходів, щоб забезпечити успіх відважної подорожі.
Мішель Ардан, пильно оглянувши все, висловив велике задоволення.
– Це тюрма, – сказав він, – але тюрма, яка подорожує; якби ми мали змогу дивитись у вікно, я погодився б мандрувати так хоч сто років. Ти усміхаєшся, Барбікен? Ти маєш якусь задню думку? Ти гадаєш, що ця тюрма може стати нашою домовиною? Нічого! Як домовина, то хай буде й домовина!
Тимчасом Барбікен і Ніколл кінчали останні підготування.
Хронометр Ніколла показував двадцять хвилин на одинадцяту. Мандрівники остаточно запакувалися в своєму снаряді. Барбікен подивився ще раз на стрілку хронометра і сказав:
– Тепер, мої любі товариші, рівно двадцять хвилин на одинадцяту. О 10 годині 47 хвилин Мерчісон електричною іскрою запалить заряд колумбіади. Отже, нам залишається бути на земній поверхні лише якихсь двадцять сім хвилин.
– Тільки двадцять шість хвилин і тридцять секунд! – зауважив Ніколл, що любив точність.
– То що? – вигукнув веселим тоном Мішель Ардан. – За двадцять шість хвилин чимало можна зробити важливого! Якщо ці двадцять шість хвилин використати розумно, то вони варті двадцяти шести років. Та що там хвилини! Кілька секунд Паскаля або Ньютона незрівняно важливіші за ціле життя некорисної маси дурнів і дармоїдів…
– Ну, а який висновок з цього, на твою думку, невгамовний балакуне? – спитав Барбікен.
– Тільки той, що ми маємо ще аж двадцять шість хвилин.
– Тільки двадцять чотири, – поправив капітан Ніколл.
– Хай буде так, мій любий капітане, тільки двадцять чотири, але за цей час можна було б, в усякому разі, дослідити…
– Мішель! – сказав Барбікен. – Ми ще матимемо під час нашого перельоту досить часу на обговорення всіх можливих питань. А тепер краще поміркувати про саму подорож…
– А хіба ще не все влаштовано?
– Так, усе влаштовано, але треба вжити ще деяких застережних заходів, щоб якнайбільше послабити перший удар.
– А для чого вода між перегородками? Хіба її пружності не досить, щоб цілком забезпечити нас?
– Я сподіваюся, Мішелю, але не певен цього, – лагідно відповів Барбікен.
– А! Он він який! Він сподівається! Він не певен! І він чекав, доки нас замкнуть, щоб потішити нас цією новиною. Ні, я вимагаю мене випустити звідси!
– А можливо це? – зауважив Барбікен.
– Так, – сказав Мішель Ардан, – це трудно. Ми в поїзді, і кондуктор засвистить через двадцять чотири хвилини.
– Через двадцять, – сказав Ніколл.
Якусь хвилину троє мандрівників мовчки дивились один на одного. Потім оглянули взяті з собою речі.
– Все на своєму місці, – сказав Барбікен. – Тепер треба вирішити, як нам найкраще розміститися, щоб витримати удар під час вильоту. Треба подбати, щоб кров не вдарила нам дуже сильно у голову.
– Правильно, – зауважив Ніколл.
– Перекиньмося догори ногами, як це роблять клоуни в цирку! – вигукнув Мішель Ардан.
Він ладен був показати приклад цього.
– Ні, – сказав Барбікен, – але лягаймо на бік. Так ми легше витримаємо удар. Затямте собі, чи ми будемо посередині, чи ми будемо спереду, в момент, коли снаряд полетить – це майже однаково.
– Коли це «майже однаково», то я заспокоююсь, – зауважив Мішель Ардан.
– А ви, Ніколл, схвалюєте мою думку? – запитав Барбікен.
– Цілком, – відповів капітан. – Лишилося ще тринадцять з половиною хвилин.
– Це ж не людина – Ніколл, – скрикнув Мішель, – а хронометр, з його секундами, механізмом на восьми каменях…
Але його товариші вже не слухали його, вони надзвичайно спокійно заходились остаточно розташовуватись. Якби подивитися на них збоку, вони здалися б двома акуратними пасажирами, що, сівши у вагон залізниці, уміщуються якомога комфортабельніше.
У снаряді були три товсті, солідно злагоджені, матраци. Ніколл та Барбікен витягли іх на середину диска, що правив за рухому підлогу.
Мандрівники вирішили лягти на цих матрацах за кілька хвилин перед пострілом.
Тимчасом Мішель Ардан, що не міг лишатися нерухомим, крутився у своїй тісній тюрмі, як дикий звір у клітці, звертався до своїх друзів, розмовляв з собаками Діаною та Сателітом[62], яким він сам кілька часу тому дав ці знаменні імена.
– Гей, Діана! Гей, Сателіт! Ви маєте показати селенітським собакам гарні манери собак Землі. От хто зробить честь собачому родові! Якщо тільки ми повернемося назад на Землю, я хочу привезти нову змішану «місячну» породу, яка неодмінно наробить фурору.
– Якщо є собаки на Місяці – зауважив Барбікен.
– Є, – впевнено відповів Мішель Ардан, – як є і коні, і корови, і орли, і кури. Закладаюся, що ми знайдемо там курей!
– Ставлю сто доларів за те, що не знайдемо, – сказав Ніколл.
– Гаразд! – відповів Мішель Ардан, стискаючи руку Ніколлові. – До речі, ти вже програв третє парі, закладаючись проти президента, бо капітал, потрібний для нашої спроби, зібрано, виливання закінчене вдало і, нарешті, колумбіаду заряджено без нещасного випадку. Отже, ти програв 6000 доларів.
– Так, – погодився Ніколл, – зараз десята година тридцять сім хвилин і шість секунд…
– Справа вирішена, капітане. Значить, менш як через чверть години ти відрахуєш шановному президентові 9000 доларів: 4000 за те, що колумбіада не розірветься, а 5000 – за те, що снаряд злетить у повітря більш як на дванадцять кілометрів.
– Я маю долари при собі, – відповів Ніколл, ударяючи по своїй кишені, – і я нічого не хочу дужче, як заплатити.
– Ти, Ніколле, акуратна людина, а я от ніяк не можу бути таким. Але дозволь сказати, що ти загалом пішов на не дуже вигідні для себе парі!
– Чому?
– Бо коли ти виграєш перше твоє парі, колумбіада розірветься на друзки, а з нею і снаряд, і тоді Барбікен не зможе сплатити тобі твої долари.
– Відповідна сума вже внесена мною до Балтіморського банку, – просто зауважив Барбікен. – І як не буде Ніколла, її одержать його спадкоємці.
– От практичні люди, розсудливі голови! – скрикнув Мітель Ардан. – Я дивуюся вам, але не розумію вас.
– Сорок дві хвилини на одинадцяту! – сказав Ніколл.
– Залишилось трохи більше, як п'ять хвилин, – зауважив Барбікен.
– Так, п'ять коротких хвилин! – озвався Мішель Ардан. – І ми замкнені в снаряді на самому дні тристаметрової гармати. Під снарядом 200 тонн піроксиліну, що дорівнює 800 тоннам звичайного пороху. Наш приятель Мерчісон з хронометром у руці, уп'явшись очима в стрілку, вже поклав свій палець на кнопку і лічить секунди, щоб метнути нас у міжпланетний простір…
– Годі, Мішель, годі! – сказав Барбікен серйозно. – Приготуймося! Залишалася якась мить усього. Ваші руки, друзі мої!
– Так, так, – скрикнув Мішель Ардан, більше схвильований, ніж хотів здаватися.
Три відважні компаньйони востаннє міцно потисли один одному руки.
Мішель Ардан і Ніколл простяглися на матрацах.
– Десята година сорок сім хвилин! – тихо сказав Ніколл.
Тільки двадцять секунд ще! Барбікен миттю погасив газ і ліг поруч товаришів. Глибока тиша переривалася лише цоканням хронометра, що відбивав секунди.
Раптом стався страшенний струс, і снаряд, під тиском понад три мільярди літрів газу, що утворився від спалаху піроксиліну, вилетів у простір.
Розділ II
ПЕРШІ ПІВГОДИНИ
Чудовий снаряд аж ніяк не був зіпсований жахливим вибухом піроксиліну, не розпорошився, як гадали деякі глядачі, алюмінійовим дощем.
Усередині загалом не зчинилося безладдя. Тільки деякі речі були силою поштовху підкинуті вгору; але найважливіші з них не зазнали від цього ніяких ушкоджень.
На рухомому диску, який спустився аж до дна снаряду, бо перегородки були поламані і вода перетекла в верхню частину, в цілковитій темряві лежали три протягнені тіла.
Чи дихали ще Барбікен, Ніколл і Мішель Ардан? Чи не перетворилося це ядро на металеву домовину, яка несла у простір три трупи?..
Через кілька хвилин по вильоті снаряда одне з цих тіл ворухнулося. Руки обперлися об підлогу, голова підвелася. Це був Мішель Ардан. Ставши на коліна, він обмацав себе, гучно вимовив «у‑у‑ух! і проказав:
– Мішель Ардан цілий! А інші?
Хоробрий француз хотів устати; але він не міг устояти. Голова хиталась, розбурхана кров паморочила.
Провівши кілька разів рукою по лобі, і, розтираючи виски, він голосно крикнув:
– Ніколл! Барбікен!
Він ждав з тривогою. Ніякої відповіді. Навіть жодного видиху, який би показав, що серця його супутників ще б'ються. Він знов гукнув. Мовчання.
– Чорт! – скрикнув він. – Наче вони попадали з п'ятого поверху сторч головою! Е! – додав він із своєю звичайною впевненістю, якої ніщо не могло порушити. – Якщо француз міг підвестися на коліна, то американці, безперечно, повинні схопитися на ноги. Але насамперед з'ясуймо становище.
Ардан відчував, як життьові сили хутко повертаються до нього. Кров заспокоїлася, кровообіг став нормальним. Ще кілька зусиль, і рівновагу відновлено. Йому вдалося стати на ноги. Витягнувши з кишені сірник, він черкнув його, запалив газ. Газовий приймач не був ушкоджений, газ не вийшов. Проте запах газу виказує його, і, коли б пахло газом, Мішель Ардан не зміг би водити безкарно запаленим сірником у просторі, сповненому воднем. Газ із киснем повітря утворив би гримучу суміш, і вибух її остаточно докінчив би те, що міг розпочати струс.
Запаливши газ, Ардан нахилився над тілами своїх товаришів. Вони лежали один на одному інертною масою. Ніколл зверху, Барбікен знизу.
Ардан підняв капітана, прихилив його до канапи і став міцно його розтирати. Це вправне розтирання привело Ніколла до пам'яті. Він розплющив очі, схопив Арданову руку; потім глянув навколо і спитав:
– А Барбікен?
– Кожному своя черга, – відповів спокійно Мішель Ардан. – Я почав з тебе, бо ти лежав зверху. Тепер візьмемося за Барбікена.
Удвох вони підняли президента Гарматного клубу і поклали його на канапу.
Барбікен, очевидно, постраждав дужче, ніж його товариші. На ньому була кров, але Ніколл заспокоївся, виявивши, що кровотеча не загрозлива і утворилася від дряпини на плечі, яку він зразу ж старанно обмив і перев'язав.
Однак Барбікен деякий час не опритомнював, і це лякало його друзів, що ретельно розтирали його.
– Він дихає, – сказав Ніколл, приклавши вухо до грудей раненого.
– Так, – відповів Мішель Ардан, – він дихає, як людина, що добре засвоїла собі звичку до цієї невпинної вправи. Розтираймо його, Ніколл, розтираймо сильніше!
Вони розтирали його тіло так міцно, що Барбікен, нарешті, прийшов до пам'яті. Він розплющив очі, схопив за руки обох друзів, і перші його слова були:
– Ніколл, ми рухаємося?
Ніколл та Ардан подивились один на одного запитливо. Вони досі не турбувалися за снаряд. Перша їх турбота була про мандрівників, а не про вагон.
– Справді, чи ми рухаємося? – повторив Мішель Ардан.
– Чи спокійнісінько лежимо на землі Флоріди? – озвався й Ніколл.
– Або на дні Мексіканської затоки? – додав Мішель Ардан.
– Ну‑ну! – скрикнув Барбікен.
Припущення, висловлені його товаришами, швидко повернули йому свідомість.
Поки що не можна було сказати щось певне про положення снаряда. Відносна нерухомість і відсутність будь‑якого сполучення з зовнішнім світом не давали змоги розв'язати це досить складне питання. Може, снаряд летить у просторі? Може, злетівши на момент угору, він упав потім на землю або у води Мексіканської затоки? Саме через незначну ширину Флорідського півострова здавалося цілком імовірним падіння снаряда в Мексіканську затоку.
Питання було серйозне й цікаве. Треба було розв'язати його якнайскоріше. Барбікен, схвильований, підвівся на ноги і, притулившись до стінки, почав уважно слухати.
Цілковита тиша назовні. Але товстої оббивки стінок було досить, щоб не пропустити жодного звука з Землі. Проте одна річ дуже вразила Барбікена: температура в середині снаряда була надзвичайно висока. Президент, витягши термометр з футляра, побачив: 45° за Цельсієм.
– Ми летимо! – вигукнув президент. – Ми летимо! Ця страшенна жара доходить до нас крізь стінки снаряда. Вона утворюється через тертя снаряда об шари атмосфери. Жара незабаром спаде, бо ми вже в безповітряному просторі. Тепер ми мало не задихаємося від жари, але потім нам доведеться зазнати лютого холоду.
– Як це? – спитав Мішель Ардан. – Хіба, Барбікен, ми вже за межами земної атмосфери?
– Безсумнівно, Мішелю! Слухай сюди! Тепер п'ятдесят п'ять хвилин на одинадцяту. Ми полетіли вісім хвилин тому. Якби наша початкова швидкість не зменшилася через тертя, шести секунд нам було б досить, щоб перелетіти сімдесят кілометрів атмосфери, яка оточує нашу землю.
– Безперечно! – підтримав Ніколл, – але як зменшується швидкість через тертя?
– На одну третину, – відповів Барбікен. – Це значне зменшення, але так виходить за обчисленнями. Отже, коли початкова швидкість становила одинадцять кілометрів, то при виході з атмосфери вона зменшиться до семи кілометрів. Ми вже тепер пролетіли цей простір, отже…
– Отже, – сказав Мішель Ардан, – друг Ніколл програв обидва свої парі: 4000 доларів, бо колумбіада не розірвалася; 5000 доларів, бо снаряд піднявся вище 12 кілометрів. Ну, Ніколл, програв – розплачуйся!
– Спершу перевіримо, – відповів капітан, – і тоді вже розплачуватимемось. Дуже можливо, що припущення й висновки Барбікена справедливі, і я програв свої 9000 доларів. Але мені спала на думку інша гіпотеза, яка могла б скасувати саме парі.
– Яка? – живо спитав Барбікен.
– А така, що з будь‑якої причини порох не був запалений, і ми не полетіли.
– Ну, капітане, – скрикнув Мішель Ардан, – це гіпотеза, яку міг би хіба я висунути! Вона не серйозна! Хіба ми не були мало не вбиті струсом? Хіба я тебе ж не приводив до пам'яті? Хіба плече президента не позначене дряпиною через відбій?
– Усе це так, Мішель, але одне‑єдине запитання.
– Кажи, любий капітане!
– Ти чув вибух? Адже він мав бути жахливий.
– Ні, – відповів Ардан, дуже здивований, – справді, я не чув вибуху.
– А ви, Барбікене?
– Так само не чув.
– Ну, то як? – спитав Ніколл.
– Справді, – промурмотів Барбікен. – Чому ми не чули вибуху?
Троє друзів збентежено подивились один на одного. Сталася незбагненна річ. Снаряд вилетів у простір, отже, постріл мав бути.
– Давайте спершу з'ясуємо, де ми, – сказав Барбікен. – Відчинімо наші віконниці.
Це була дуже проста справа, і до неї негайно взялися. Гайки, що держали прогоничі на зовнішніх пластинах правого люка, були розгвинчені англійським ключем, і прогоничі висунуті назовні. Спеціальні затички, оправлені каучуком, відразу затулили отвори, куди проходили ці прогоничі. Тоді зовнішня пластина опустилася на шарнірі, і відкрилося скло ілюмінатора. Такий самий ілюмінатор був у стінці на другому боці снаряда, третій у його вершині і четвертий посередині дна. Отже, можна було спостерігати небесний простір у чотирьох різних напрямах, а Землю і Місяць – через верхній і нижній отвори снаряда.
Барбікен і його товариші кинулися до вікна. Жоден промінь не проходив крізь нього. Глибока темрява оточувала снаряд.
– Ні, мої любі, – скрикнув Барбікен, – ми не впали назад на Землю! Ні, ми не на дні Мексіканської затокиї Ми піднімаємось у просторі! Бачите зорі, що миготять уночі? Ви помічаєте, як згусає темрява між нами і землею?
– Ура! ура! – одностайно закричали Ніколл і Мішель Ардан.
Справді, ця непрониклива пітьма доводила, що снаряд залишив Землю, бо земна поверхня була яскраво освітлена місячним світлом. Отже, мандрівники бачили б її, якби залишилися на ній. Ця темрява доводила також, що снаряд пройшов шар атмосфери, бо інакше світло, розпорошене повітрям, передало б на металеві стінки відблиск, а його не було помітно. Це світло осяяло б ілюмінатор, але він був темний. Ніякого сумніву не могло бути: мандрівники залишили Землю.
– Я програв, – сказав Ніколл.
– З чим тебе і вітаю, – озвався Ардан.
– Ось дев'ять тисяч доларів, – сказав капітан, витягаючи з кишені пачку банкових білетів.
– Дати вам розписку? – спитав Барбікен, беручи гроші.
– Коли це не утруднить вас, – відповів Ніколл. – Так буде краще.
Президент Барбікен серйозно і неквапно, як завжди, вийняв свій блокнот, вирвав звідти чистий аркушик, написав за всіма правилами розписку олівцем і передав її капітанові, який дбайливо поклав її в портфель.
Мішель Ардан, знявши свою кепку, мовчки вклонився своїм двом товаришам. Цей формалізм у такий момент просто відібрав йому мову. Ардан ще ніколи в своєму житті не бачив нічого більш «американського».
Кінчивши з цією формальністю, Барбікен і Ніколл знову підійшли до ілюмінатора і почали розглядати сузір'я. На темному фоні неба зорі вирізнялися яскравими крапками. Але Місяця з цього боку не було видно, бо він, ідучи з сходу на захід, потроху наближався до зеніту.
– А Місяць? – спитав Мішель Ардан. – Чи не хоче він, бува, уникнути зустрічі з нами?
– Заспокойтеся, – відповів Барбікен. – Наш сфероїд на своєму місці, але з цього боку ми не можемо бачити його. Відчинімо другий боковий ілюмінатор!
Барбікен попрямував до протилежного ілюмінатора, але наближення якогось блискучого предмета зупинило його.
Це був надзвичайно великий блискучий диск, такий великий і блискучий, що розмірів його навіть не можна було визначити. Його обернена до Землі поверхня була яскраво освітлена. Цей диск можна було вважати за маленький Місяць, що відбиває світло великого. Він рухався з надзвичайною швидкістю і, здавалося, описував навколо Землі орбіту, що перетинала лінію путі снаряда. Поступний рух цього тіла поєднувався з обертовим навколо своєї осі. Отже, у своєму русі воно не відрізнялося від інших тіл, які обертаються в небесному просторі.
– Що це? – скрикнув Мішель Ардан. – Інший снаряд?
Барбікен не відповів. Поява цього величезного тіла його дуже здивувала й збентежила. Загрожувала зустріч, наслідки якої були б згубні – однаково, чи відхилився б снаряд з своєї путі, чи впав би на Землю через зіткнення, яке перервало б його подорож, чи був би захоплений притяжною силою астероїда[63].
Президент Барбікен миттю зважив усі ці можливі наслідки, які, так чи інакше, могли спричинити загибель усієї їх справи. Ардан і Ніколл мовчки дивилися в простір.
Цей предмет, наближаючись, збільшувався, і здавалося, що снаряд просто прямує на нього.
– Сто чортів! – скрикнув Мішель Ардан. – Поїзди мають зіткнутися.
Інстинктивно мандрівники кинулися назад. Їх охопив надмірний жах, але тривав він не довго, кілька секунд усього. Астероїд промчав на відстані кількох сот метрів від них і зник, – зник не так від швидкості польоту, як від того, що його поверхня протилежна Місяцеві, раптом злилася з глибокою темрявою простору.
– Щаслива путь! – вигукнув Мішель Ардан з віддихом задоволення. – Невже сама безмежність не така широка, щоб у ній не могло прогулятися без перешкод якесь мізерне ядро? Що це за безглузда куля, яка мало не збила нас?
– Я знаю її, – сказав Барбікен.
– Чорт візьми! Ти знаєш усе!
– Це звичайний болід[64], але болід гігантський; тяжіння Землі захопило його, і він став її супутником.
– Справді? – скрикнув Мішель Ардан. – Отже, Земля має два супутники, як і Нептун?
– Так, друже, два, хоча звичайно гадають, що вона має тільки одного. Але цей другий Місяць занадто малий, і рух його такий швидкий, що жителі Землі не можуть його помітити. Французький астроном Пті визначив існування другого супутника й обчислив його елементи, беручи на увагу лише деяку неправильність у русі Землі. За спостереженням Пті, цей болід обертається навколо Землі за три години і двадцять хвилин, тобто надзвичайно швидко.
– Чи всі астрономи, – спитав Ніколл, – визнають існування цього супутника?
– Ні, – відповів Барбікен. – Але коли б вони здибали його, як оце ми зараз, то, мабуть, вже не мали б ніякого сумніву. До речі, я думаю, що цей болід, який міг завдати нам чимало клопоту, коли б він налетів на нас, дає змогу визначити наше місце в просторі.
– Як? – спитав Ардан.
– Відстань його відома, і, коли ми натрапили на нього, ми були рівно за 8 140 кілометрів від поверхні земної кулі.
– Понад вісім тисяч! – скрикнув Ардан. – Куди до такої швидкості експресам жалюгідної кулі, яку називають Землею.
– Я думаю, нас нелегко наздогнати, – сказав капітан Ніколл, подивившись на свій хронометр. – Зараз одинадцята година, а ми залишили американський континент тільки тринадцять хвилин тому.
– Тільки тринадцять? – запитав Барбікен.
– Так, – підтвердив Ніколл. – Отже, коли б не змінилася наша початкова швидкість, ми пролітали б 40 000 кілометрів на годину.
– Все це, друзі мої, дуже добре, – сказав президент, – але лишається нерозв'язаним питання: чому ми не чули пострілу колумбіади?
Не діставши відповіді, Барбікен заходився відкривати другий боковий ілюмінатор. Коли він відкрив, через ілюмінатор фонтаном бризнуло в снаряд місячне проміння.
Економний Ніколл негайно загасив газ, світло якого було тепер зайве і навіть заважало спостерігати міжпланетний простір.
Місячний диск виблискував напрочуд яскраво. Проміння, не затримуване туманною атмосферою земної кулі, проходило крізь ілюмінатор і наповнювало снаряд сріблястим світлом. Темний фон неба посилював сяйво Місяця, який у цій ефірній порожнечі, де не розпорошувалося світло, не затьмарював сусідніх зір.
Небо являло собою видовище, яке людське око неспроможне було охопити.
Зрозуміло, з якою величезною цікавістю розглядали відважні мандрівники дивну ціль своєї подорожі.
Супутник Землі у своєму поступному русі непомітно наближався до зеніту – до математичної точки, якої він мав досягти приблизно через 96 годин, його гори, рівнини, борозни й усі інші контури здавалися, на перший погляд, такими ж, якими їх можна побачити з першого‑ліпшого пункту на земній поверхні. Але в безповітряному просторі світло від нього лилося з дивовижною ясністю. Диск виблискував, як платинове дзеркало.
Про Землю, яка остаточно зникла, мандрівники зовсім забули. Капітан Ніколл перший згадав про зниклу земну кулю.
– Так, так! – відповів Мішель Ардан. – Не будемо невдячні до неї. І якщо ми лишаємо нашу Землю, останні наші погляди мають бути звернені на неї. Я хочу дивитися на неї, доки вона зникне остаточно з‑перед очей.
Щоб задовольнити бажання свого друга, Барбікен взявся відкривати ілюмінатор на дні снаряда, який давав змогу дивитися на Землю.
Насилу розібрали рухомий диск, притиснутий силою пострілу до дна снаряда. Частини його, які могли ще стати в пригоді, обережно розташували вздовж стінок. Нарешті, звільнився в нижній частині снаряда ілюмінатор у 50 сантиметрів завширшки. Його закривало скло в мідній оправі, в 15 сантиметрів завтовшки.
Мішель Ардан став навколішки перед ілюмінатором, що був якийсь каламутний, наче матовий.
– Гаразд! – скрикнув він. – А де ж Земля?
– Земля? – сказав Барбікен. – Онде!
– Як? Оця вузенька смужка, цей срібний серп?
– Без ніякого сумніву, Мішелю. Через чотири дні, коли буде повна фаза Місяця, саме в той час, коли ми його досягнемо, Земля буде для нас іншою. Тепер вона здається нам витягненим серпом, а незабаром зникне зовсім, і тоді на певний час Земля ввійде в непроникливу тінь.
– От! Земля! – повторював Мішель Ардан, пильно вдивляючись у вузеньку смужку рідної планети.
Барбікен правильно пояснив суть цього явища. Земля ввійшла, відносно снаряда, в останню свою фазу. На темному фоні неба вона виблискувала у вигляді тонкого серпа. Світло його було трохи голубувате через густість атмосферної оболонки і не таке яскраве, як світло Місяця, аде розмір серпа був незрівнянно більший. Він здавався якимсь велетенським, розтягнутим на небі луком. Деякі точки, яскраво освітлені, особливо в увігнутій його частині, доводили наявність високих гір; часом вони зникали під густими плямами, яких ніколи не помітно на поверхні місячного диска. То були кільця хмар навколо земної кулі.
Коли мандрівники намагалися прозирнути глибоку пітьму простору, перед їх очима раптом розсипався блискучий букет падаючих зірок. Сотні болідів, загорівшись у верхніх шарах атмосфери, прорізали темряву блискучими вогняними смугами, вимережуючи попелясту частину диска своїм раптовим світлом. Земля була в своєму перигелії (тобто біля найближчої до Сонця точки своєї орбіти), а грудень – такий сприятливий місяць для появи падаючих зірок, що астрономи налічували їх до 24 000 на годину.
Оце й все, що вони бачили на танучій у темряві земній кулі, одній із незначних зірок сонячної системи, що для великих планет сходить і заходить, як звичайна ранкова або вечірня зоря.
Троє друзів мовчки вдивлялися в далину. Тим часом снаряд усе летів і летів з швидкістю, яка рівномірно зменшувалася.
Трохи згодом мандрівників стала змагати сонливість. Була це телесна втома чи втома від пережитих хвилювань? Безперечно, після надзвичайно збудженого стану, в якому вони перебували протягом останніх годин на Землі, неодмінно мала настати реакція.
– Гаразд, – сказав Мішель, – коли треба спати – будемо спати!
Полягавши на матраци, усі троє поснули глибоким сном. Але не минуло й чверті години, як Барбікен раптом схопився і збудив своїх компаньйонів голосним криком:
– Знайшов!
– Що знайшов? – спитав Мішель Ардан, підстрибнувши на своєму матраці.
– Причину того, чому ми не чули, як випалила колумбіада!
– Ну? – зацікавився Ніколл.
– Бо снаряд наш відлетів швидше за звук!..
Розділ III
ЯК УЛАШТОВУВАЛИСЬ
Негайно після цього цікавого і безумовно правильного пояснення три приятелі знов заснули глибоким сном. Спали б відважні мандрівники, мабуть, дуже довго, якби несподіваний шум не змусив їх прокинутись о сьомій годині ранку 2 грудня, через вісім годин після вильоту.
Справді, де ж можна було б знайти затишніше і спокійніше місце для спання та відпочинку? На Землі всі будинки в містах, усі хати в селах, звичайно, зазнають певного струшення, що може відбуватися на поверхні земної кулі. Корабель на морі хитається від невпинного руху хвиль. Аеростат у повітрі гойдається, перетинаючи різної густини атмосферні шари. Лише цей снаряд, що рухався в абсолютній порожняві, позбавленій всякого шуму, міг дати повний спокій своїм пасажирам.
– Собаки гавкають! – скрикнув Мішель Ардан, враз підводячись.
– Вони голодні, – зауважив Ніколл.
– Ах, чорт! Ми зовсім забули про них.
– А де ж вони? – спитав Барбікен.
Стали шукати і знайшли одного під канапою.
Налякана, приголомшена струсом від пострілу, тварина лежала в своєму кутку, доки голод змусив її загавкати.
Це була Діана. Ще трохи збентежена, вона несміливо вилізла із своєї схованки, звідки її кликали. Мішель Ардан зустрів її найніжнішими словами, і Діана, заспокоювана ним, з жалібним виттям повільно посувалася вперед.
– Діана тут, – сказав Барбікен, – але де Сателіт?
– Сателіт? – повторив Мішель Ардан. – Він, мабуть, недалеко. Він так само кудись заховався. Сателіт, сюди!
Але той не з'являвся. Діана не переставала жалібно вити. Виявивши, що вона зовсім не поранена, почастували її дуже смачним паштетом, і вона відразу перестала вити.
Сателіта довго не вдавалося знайти. Нарешті, його відшукали у верхній частині снаряда, куди його відкинуло силою відбою.
– Таке лихо! – сказав Мішель Ардан. – От тобі і сподівана акліматизація!
Бідного пса обережно зсадили вниз. Він ударився головою об склепіння снаряда, і навряд чи можна було сподіватися, що він вичуняє після такого удару. Проте його поклали на подушку. Він жалібно зітхнув.
– Ми тебе доглянемо, – сказав Мішель. – На нас лежить відповідальність за твоє життя. Мені б краще втратити власну руку, ніж лапу бідного мого Сателіта!
Кажучи це, він дав води пораненій тварині, яка стала жадібно пити.
Після того допитливі мандрівники знов почали спостерігати Землю і Місяць. Землю вони бачили тепер у вигляді попелястого диска з ще вужчим серпом, ніж напередодні; але він ще здавався величезним порівняно до Місяця, який перетворювався на дедалі більше і повніше коло.
– Шкода, що ми не могли вилетіти в час повної фази Землі, тобто тоді, коли земна куля була б якраз напроти Сонця, – сказав Мішель Ардан.
– Чому? – спитав Ніколл.
– Бо ми побачили б тоді наші моря і континенти в зовсім новому вигляді. Моря виблискували б, відзеркалюючи сонячне проміння, але континенти були б темні, як іноді малюють їх на деяких географічних картах. Хотілося б побачити саме ті смуги Землі, на які ще ніколи не падав людський погляд.
– Певна річ! – сказав Барбікен. – Але якби Земля перебувала в повній фазі, то Місяць у той час був би в періоді новомісяччя, інакше кажучи, його не можна було б бачити в сонячному промінні. Для нас корисніше бачити ту ціль, до якої ми летимо, аніж місце нашого вильоту.
– Ваша правда, Барбікен, – зауважив Ніколл. – І, крім того, коли ми потрапимо на Місяць, то матимемо час протягом його довгих ночей дивитися на Землю, де живуть наші ближні.
– Наші ближні! – скрикнув Мішель Ардан. – Тепер вони нам не ближчі, ніж селеніти. Ми тепер живемо в особливому світі, заселеному тільки нами самими, – у снаряді. Тепер я ближній Барбікена, Барбікен – ближній Ніколла. Над нами, поза нами людство закінчується, і ми – єдине населення цього простору до того моменту, коли станемо селенітами.
– Приблизно через 88 годин, – сказав капітан.
– Хіба? – спитав Мішель Ардан.
– Так, тепер пів на дев'яту, – відповів Ніколл.
– Тоді я не можу знайти хоч видимість причини, через яку ми не могли б зараз поснідати!
Справді, шлунки жителів цієї нової планети досить настирливо вимагали собі необхідної підживи.
Мішель Ардан сам обрав себе на куховара та розпорядника провіантом, і його товариші охоче віддали йому цей почесний обов'язок.
Газ дав потрібне тепло, а в ящику з провізією знайшлося все для доброго сніданку.
Почався він з чудового бульйону у великих чашках, приготованого з м'ясних таблеток. Далі йшов біфштекс, такий соковитий і смачний, неначе він щойно вийшов з паризької кухні. Мішель Ардан, людина багатої уяви, запевняв навіть, що це «кривавий» біфштекс. Далі йшли консервовані овочі, але, за висловом того самого Мішеля Ардана, «свіжіші від свіжих». Нарешті, чудовий чай з сандвічами «по‑американському». Після цього Ардан дістав ще пляшку найдобірнішого бургундського вина, і на цьому закінчився їх бенкет[65].
Тимчасом снаряд, посуваючись уперед, вийшов з конуса тіні від земної кулі, і проміння блискучого денного світла крізь нижній ілюмінатор осяяло нутро снаряда.
– Сонце! – вигукнув Мішель Ардан.
– Авжеж, сонце, – відповів Барбікен. – Я його ждав.
– Дивіться! Конус тіні, яку кидає від себе в простір Земля, відійшов убік від Місяця.
– Навіть на досить значну віддаль, якщо не зважати на атмосферну рефракцію[66], – сказав Барбікен. – Адже, коли Місяць закритий цією тінню, це означає, що центри трьох тіл – Сонця, Землі й Місяця – стоять на одній прямій лінії. Тоді й буває затемнення. Якби ми почали нашу подорож під час затемнення Місяця, ми б увесь час подорожували в темряві. Це було б дуже сумно.
– Чому?
– А тому, що, хоч ми і летимо в порожняві, проте, наш снаряд оточений сонячним промінням і через це матиме світло і тепло. Отже, це дає нам економію, дуже важливу з усіх поглядів.
Справді, блиск і тепло від сонячного проміння не зменшувались впливом атмосфери. Снаряд так добре освітлювався і підігрівався, наче раптом настало найтепліше літо. Місяць над головою і Сонце знизу давали снарядові подвійне світло.
– Добре тут! – вимовив Ніколл.
– Не може бути краще! – скрикнув Мішель Ардан. – Якби мені жменю землі, то я за 24 години виростив би для вас солодкий горошок і виготовив би з нього смачний соус. Проте, боюся, щоб алюмінійові стінки нашого снаряда не розтопилися.
– Заспокойся, мій добрий друже, – сказав Барбікен. – Коли снаряд летів крізь шари атмосфери, він витримав температуру, вищу за теперішню. Я зовсім не здивувався б, коли б жителям Флоріди він здався палаючим болідом.
– Дж. Т. Мастон, певно, гадає, що ми посмажилися.
– Я й сам дивуюся, як цього з нами не сталося, – сказав Барбікен. – Цієї небезпеки ми, власне, не передбачали.
– Навпаки, я дуже побоювався цього, – відповів спокійно Ніколл.
– І ти ні слова не сказав про це, величний капітане! – вигукнув Мішель Ардан, стискаючи руку своєму компаньйонові.
Тимчасом Барбікен почав так грунтовно влаштовуватися в снаряді, наче не сподівався ніколи з нього вийти. Як відомо, вагон‑снаряд мав у своїй основі поверхню 6,6 квадратних метрів, заввишки до стелі 6,5 метра і майстерно був споряджений усередині. Необхідні речі, багаж і приладдя зовсім не завалювали його, бо кожна річ мала своє певне місце. Товсте скло нижнього ілюмінатора могло витримати велику вагу. Барбікен і його приятелі, ходячи по підлозі, дивились, як Сонце ударяло в нього знизу своїм промінням і освітлювало нутро снаряда, утворюючи там світлові ефекти.
Оглянувши ящики з запасами води і провізії, переконалися, що заходи, вжиті для послаблення струсу, не були марні. Запаси були не ушкоджені, і їх вистачило б для мандрівників на цілий рік. Барбікен хотів забезпечити себе і своїх товаришів на той випадок, якби снаряд влучив у зовсім неродючу частину Місяця. Води й вина було взято лише на два місяці. Як уже згадувалось, останні спостереження астрономів доводять, що атмосфера на Місяці низька й густа, принаймні у глибоких долинах. Звідси висновок, що там мають бути якісь струмки й джерела. Отже, під час подорожі і протягом першого перебування на Місяці відважні мандрівники не повинні були б страждати ні від голоду, ні від спраги.
Повітрям вони були також добре забезпечені. Апарат Резе і Реньйо для добування кисню був забезпечений бертолетовою сіллю аж на два місяці. Апарат цей витрачав певну кількість світильного газу, бо треба було підтримувати температуру речовини, що виділяє кисень, не нижчу від 400°. Цей апарат потребував дуже незначного догляду. Він діяв автоматично. При зазначеній температурі бертолетова сіль перетворювалася на калій‑хлорид, виділяючи весь кисень, який вона мала в собі. 7 кілограмів бертолетової солі давали 3 кілограми кисню, тобто таку кількість, яка була потрібна для щоденного споживання жителям снаряда.
Але не досить було поповнювати спожитий кисень, треба було ще й усувати вуглекислоту, що утворювалася внаслідок видихання. Протягом 12 годин атмосфера в снаряді переповнювалася цим дуже шкідливим газом, який утворювався від згорання елементів крові через вдихання кисню. Ніколл звернув увагу на поганий стан повітря, помітивши часте дихання Діани.
Так само, як у відомій Собачій печері, вуглекислота через свою вагу збиралася у снаряді внизу, і бідна Діана раніше, ніж її хазяї, відчула на собі діяння цього газу.
Капітан Ніколл налагодив справу. Він розставив на підлозі кілька посудин з розчином їдкого калію – речовини, що може зовсім увібрати вуглекислоту й очистити повітря.
Почали оглядати інструменти. Крім одного мінімального термометра[67], скло якого тріснуло, інші термометри і барометри залишилися цілі. Потім витягли з ящика досконалий анероїд[68], і повісили його на стінці. Певна річ, він показував лише тиск повітря усередині снаряда, але так само показував і кількість водяної пари, яка там була. Цієї хвилини його стрілка коливалася між 735 і 760 міліметрами. Це означало «добру годину».
Компаси, взяті Барбікеном, були теж не пошкоджені. Але звичайно, тут їх стрілки блукали туди й сюди без певного напряму. Справді, так далеко від Землі магнітний полюс не міг помітно впливати на ці прилади. Але на поверхні Місяця вони мали допомогти спостерігати окремі явища. У всякому разі цікаво було встановити, чи зазнає супутник Землі, як вона сама, магнітного впливу.
Гіпсометр для вимірювання висоти місячних гір, секстант для визначення висоти Сонця над горизонтом, теодоліт, геодезичний інструмент, який вживають для складання планів і зведення кутів до горизонту, підзорні труби, дуже цінні при наближенні до Місяця, – всі ці інструменти були старанно оглянуті і визнані придатними.
Посуд, ломи, мотики, різні знаряддя, які Ніколл спеціально відібрав, і мішки з насінням та рослини, як Мішель Ардан гадав пересадити на місячний грунт, були на своїх місцях у верхній частині снаряда. Там було також щось подібне до горища, заваленого речами, які нерозважний француз поклав туди. Які то були речі, ніхто не знав, і веселий чолов'яга цього не пояснював. Час від часу він злізав по прироблених до стінок скобах у цей закуток. Він щось упорядковував там і влаштовував, засував похапцем руку в якісь таємничі коробки, наспівуючи фальшивим голосом старовинний французький романс.
Барбікен із задоволенням відзначив, що його ракети й інші прилади не були ушкоджені. Ці важливі предмети, заряджені порохом, мали послаблювати падіння снаряда, коли він, перейшовши нейтральну точку і опинившись у сфері місячного притягання, впаде на поверхню Місяця. Проте це падіння мало позначитися вшестеро слабіше, ніж на земній поверхні через різницю мас цих двох світил.
Отже, оглядом всі були задоволені. Після цього кожен знову почав спостерігати простір крізь бокові вікна й нижній ілюмінатор. Таке саме видовище. Весь простір небесної сфери кишів зорями й сузір'ями дивної ясності. З одного боку Сонце, як паща палаючої печі, розпечений диск без ореола, вирізнялося на загальному чорному фоні неба. З другого – Місяць, що відбивав сонячне світло, стояв нерухомий серед зоряного світу. Далі – досить велика пляма, немов дірка в небі, яку ще облямовувала посрібнена смужка: це була Земля. Тут і там плавали туманності, як пухкі пластівці зоряного снігу.
Мандрівники не могли відірвати очей від цього нового видовища, про яке ніякий опис не може дати уявлення. Скільки думок навіяло воно їм! Які почуття збудило в них!
Барбікен хотів написати оповідання про свою подорож під впливом цих вражень, і він занотовував година за годиною всі події від початку їх подорожі.
Тимчасом математик Ніколл переглядав свої формули траєкторій і маневрував цифрами з незрівнянною спритністю. Мішель Ардан говорив то до Барбікена, який йому нічого не відповідав, то до Ніколла, який його не слухав, то до Діани, що нічого не розуміла з його теорій, нарешті, до самого себе, ставлячи собі запитання і відповідаючи на них, ходячи туди й сюди, піклуючись тисячею дрібниць, то нахиляючись над нижнім ілюмінатором, то примостившись у верхній частині снаряда і ввесь час співаючи.
День, або, вірніше, дванадцятигодинний період часу, що становить день на Землі, закінчився смачно виготованою вечерею. Ніяких випадків, які могли б змінити впевненість мандрівників, не сталося.
Так, повні сподівань, вже певні успіху своєї справи, вони спокійно заснули, тимчасом як снаряд з швидкістю, що дедалі зменшувалася, мчав у безмежному просторі неба.
Розділ IV
ТРОХИ АЛГЕБРИ
Ніч минула без усяких пригод. Кажучи правду, слово «ніч» – тут не придатне. Положення снаряда відносно Сонця не змінилося. З астрономічного погляду, був день у нижній частині снаряда, ніч – у його верхній частині. Отже, коли далів цій розповіді траплятимуться ці два слова – день і ніч, вони означатимуть час між сходом і заходом сонця на Землі.
Сон мандрівників був цілком спокійний. Неймовірна швидкість не заважала снарядові здаватися зовсім нерухомим. Ніщо не виявляло його руху в просторі. Переміщення, хоч яке воно швидке, не може відчутно вплинути на організм, коли воно відбувається в порожняві або коли маса повітря рухається разом з тілом, яке пересувається. Хто з жителів Землі помічає її швидкість, яка проте, досягає в середньому 108 000 кілометрів на годину? Рух у цих умовах «почувається» не більш, як спокій. Кожне тіло там майже непорушне. Коли тіло перебуває в спокої, воно так і залишається в цьому стані, доки якась стороння сила зрушить його. Коли воно перебуває в русі, воно не зупиниться, доки якась перешкода не затримає його. Така індиферентність до руху або спокою зветься інерцією.
Отже, Барбікенові і його товаришам, замкненим усередині снаряда, могло здаватись, що вони зовсім не рухаються. Крім того, результат був би однаковий, якби вони містилися зовні снаряда. Без Місяця, який збільшувався над ними, і без Землі, що зменшувалась під ними, вони гадали б, що зовсім не рухаються з місця.
Цього ранку, 3 грудня, вони прокинулися від веселого, але несподіваного крику. Це був крик півня, що пролунав усередині вагона.
Мішель Ардан, який перший підвівся, зліз аж до самого верху снаряда і, закриваючи якусь напіввідкриту коробку, говорив тихо:
– Та замовкни бо! Ця тварина може зіпсувати всю мою комбінацію.
Тимчасом Ніколл і Барбікен теж прокинулись.
– Півень? – спитав Ніколл.
– Та ні, друзі мої, – жваво відповів Мішель. – Це я хотів розбудити вас цим сільським співом.
І, кажучи так, він утнув таке чудове кукуріку, яке зробило б честь найгордовитішим представникам курячої породи. Обидва американці не могли не зареготати.
– Дивний хист! – сказав Ніколл, дивлячись підозріло на свого товариша.
– Так, – відповів Мішель, – жарт у нашому дусі. Це цілком по‑галльському[69]. Так удають у нас півнів у найкращому товаристві.
Потім повернув розмову в інший бік:
– Знаєш. Барбікен, – сказав він, – про кого я думаю всю ніч?
– Ні, – відповів президент.
– Про наших друзів з Кембріджа. Ти, мабуть, вже помітив, що я цілковитий неук у математичних питаннях. Отже, я не можу уявити собі, як це наші вчені в обсерваторії могли вирахувати, яку початкову швидкість повинен мати снаряд, вилітаючи з колумбіади, щоб досягти Місяця.
– Ти хочеш сказати, – зауважив Барбікен, – щоб досягти цієї нейтральної точки, де притягання землі й Місяця взаєморівноважуються, бо, починаючи від цієї точки, що міститься приблизно на дев'яти десятих всього перельоту, снаряд упаде на Місяць просто внаслідок своєї ваги.
– Нехай буде так, – відповів Мішель, – але як вони могли вирахувати початкову швидкість?
– Немає нічого легшого, – відповів Барбікен.
– І ти міг би обчислити? – спитав Мішель Ардан.
– Певна річ. Ніколл і я, ми обчислили б, якби записка Кембріджської обсерваторії не звільнила нас від цієї праці.
– Гаразд, мій старий Барбікен, – відповів Мішель, – а мене хай би краще розрізали від ніг до голови, аніж заставили розв'язати це завдання.
– Бо ти не знаєш алгебри, – відповів спокійно Барбікен.
– Ох! Оці ще мені «іксожери». Ви гадаєте, що вже все сказано, коли ви сказали: алгебра.
– Мішелю, – заперечив Барбікен, – як ти гадаєш: можна кувати без молота або орати без плуга?
– Трудно.
– Гаразд, але алгебра такий самий прилад, як плуг або молот, і добрий прилад для того, хто вміє його вживати.
– Серйозно?
– Дуже серйозно.
– І ти можеш мені показати, як працюють з цим приладом?
– Якщо це тебе цікавить.
– І показати мені, як вирахували початкову швидкість нашого вагона?
– Так, мій достойний друже. Знаючи всі умови цієї задачі, – відстань від центра Місяця, радіус Землі, масу Землі, масу Місяця я можу точно встановити, яка саме повинна бути початкова швидкість снаряда, і це все за допомогою простої формули.
– Подивимось, яка це формула.
– А тепер, – продовжував Барбікен, – клаптик паперу, олівець – і через півгодини я виведу потрібну формулу.
Сказавши це, Барбікен заглибився в свою роботу, тимчасом як Ніколл спостерігав простір, залишивши своєму товаришеві піклуватися сніданком.
Ще не минуло й півгодини, як Барбікен, підвівши голову, показав Мішелю Арданові сторінку, списану алгебричними знаками, серед яких вирізнялася ця загальна формула:
– І це означає?.. – запитав Мішель.
– Це означає, – відповів Ніколл, – що: половина v квадрат мінус v0 (нулеве) в квадраті дорівнює gr , помноженому на g , поділене на х , мінус одиниця плюс m прим, поділене на m і помножене на…
– х на r , верхи на г , поганяє р , – вигукнув Мішель Ардан, приснувши від сміху. – І ти все це розумієш, капітане?
– Нема нічого яснішого.
– Он як! – сказав Мішель. – Авжеж, це саме впадає в очі, і мені такого більше не треба.
– Віковічний сміхотун! – зауважив Барбікен. – Ти бажав алгебри і от маєш її аж по вуха!
– Та я б краще бажав, щоб мене повісили!
– Вірно, – відповів Ніколл, розглядаючи формулу, як знавець. – Це, мені здається, добре виведено, Барбікен. Це інтеграл рівняння живих сил, і я не маю ніякого сумніву, що воно дасть нам шуканий результат.
– Але я хочу це зрозуміти! – вигукнув Мішель. – Даю десять років життя Ніколл а, щоб зрозуміти це!
– Мішель, – відповів капітан. – Усі ці знаки, які здаються тобі чимсь таємничним, утворюють, проте, найпростішу мову, найточнішу, найлогічнішу для того, хто вміє її читати.
– І ти запевняєш, Ніколл, – запитав Мішель, – що з допомогою цих ієрогліфів[70], ще більш незрозумілих, ніж єгипетські знаки, ти зможеш вивести, яку початкову швидкість треба надати снарядові?
– Безперечно, – відповів Ніколл. – І, так само з допомогою цієї формули, я зможу завтра тобі сказати, яка є його швидкість в першій‑ліпшій точці його путі.
– Даєш слово?
– Даю слово.
– Отже, ти такий же знавець, як і наш президент?
– Ні, Мішель. Найважче – те, що вже зробив Барбікен. Це скласти рівняння, де були б усі умови цієї задачі. Все інше – це тільки питання арифметики і потребує лише знання чотирьох правил.
– Це вже краще! – відповів Мішель Ардан, який за своє життя ніколи не зробив жодного вірного додавання і який так визначав це правило: «Маленька китайська головоломка, яка дозволяє одержати безліч різноманітних комбінацій».
Проте Барбікен зауважив, що Ніколл, обміркувавши справу, напевне, вивів би цю формулу.
– Я вже й не знаю, – сказав Ніколл, – бо, чим більше я її вивчаю, тим більше переконуюсь, що вона прекрасно складена.
– Тепер послухай, – сказав Барбікен своєму неосвіченому товаришеві, – і ти зрозумієш, що всі ці букви мають своє значення.
– Я слухаю, – сказав Мішель з виглядом людини, яка скорилася необхідності.
– d , – продовжував Барбікен, – це відстань від центра Землі до центра Місяця, бо саме ці центри треба взяти, щоб вирахувати притягання.
– Це я вже розумію.
– r – це радіус Землі.
– r – радіус. Припустімо.
– m – це маса Землі; m прим (перше) – маса Місяця. Справді, треба зважати на маси обох тіл, які притягаються, бо притягання пропорціональне масам.
– Це ясно.
– g зображує швидкість, якої набирає наприкінці першої секунди тіло, що падає на поверхню Землі. Це так само ясно?
– Як вода і каміння! – відповів Мішель.
– Тепер я позначаю через х відстань, яка змінюється і відділяє снаряд від центра Землі, а через v – швидкість, яку має снаряд на цій відстані.
– Добре.
– Нарешті, v0 що стоїть у рівнянні, означає швидкість, яку має ядро, коли виходить з атмосфери.
– Справді, – сказав Ніколл, – саме від цієї точки треба вираховувати цю швидкість, бо ми вже знаємо, що швидкість у момент вильоту якраз у півтора раза більша за швидкість, яку має ядро в момент виходу з атмосфери.
– Не розумію більше! – зауважив Мішель.
– Проте це дуже просто, – сказав Барбікен.
– Але не таке просте, як я можу зрозуміти, – заперечив Мішель.
– Це означає, що коли наш снаряд досягне границь земної атмосфери, він вже втратить третину своєї початкової швидкості.
– Так багато?
– Так, мій друже, це все через тертя об атмосферні шари. Ти, мабуть, розумієш, що чим швидше летить снаряд, тим більше він зазнає опору повітря.
– Це я припускаю, – відповів Мішель, – і я це розумію, хоч оці твої v з нулем і v з нулем у квадраті ніяк не вміщуються в моїй голові.
– Це перший наслідок алгебри, – продовжував Барбікен. – А тепер, щоб тебе остаточно добити, ми підставимо цифрові дані цих різних позначень, тобто розшифруємо їх величину.
– Добийте мене! – відповів Мішель.
– З цих величин, – сказав Барбікен, – одні відомі, але інші треба обчислити.
– Я беруся зробити це, – сказав Ніколл.
– От візьмім, наприклад, r , – продовжував Барбікен. r – це радіус Землі, який на широті Флоріди, місця нашого вильоту, дорівнює б 370 000 метрів; d – відстань від центра Землі до центра Місяця, що дорівнює 56 радіусам Землі, тобто…
Ніколл швидко обчислив.
– Тобто, – сказав він, – 356 720 000 тисяч метрів у момент, коли Місяць буде в своєму перигеї, на найближчій відстані від Землі.
– Гаразд, – сказав Барбікен. – Тепер m ' поділене на m , тобто відношення маси Місяця до маси Землі, дорівнює 1/81.
– Чудово, – сказав Мішель.
– g – прискорення; воно у Флоріді буде 9 метрів 81 сантиметр. Звідси висновок, що gr дорівнює…
– Шестидесяти двом мільйонам чотириста двадцяти тисячам квадратних метрів, – відповів Ніколл.
– А тепер? – спитав Мішель Ардан.
– Тепер, оскільки вже ми маємо величини в цифрах, – відповів Барбікен, – я шукатиму швидкість v з нулем, тобто швидкість, яку повинен мати снаряд, залишаючи атмосферу, щоб досягти точки притягання, де швидкість дорівнюватиме нулеві. Бо в той момент, коли швидкість зведеться нанівець, я припускаю, що вона має дорівнювати нулеві і що х, відстань, де буде ця нейтральна точка, визначатиметься дев'ятьма десятими d, тобто відстані, яка відділяє ці два центри.
– Я вже маю неясне уявлення, що воно має бути так, – сказав Мішель.
– Отже: х дорівнює дев'яти десятим d і v дорівнює нулеві, а моя формула матиме такий вигляд…
Барбікен швидко написав на папері:
Ніколл прочитав жадібним оком.
– Так і є! Так і є! – вигукнув він.
– Чи це ясно? – спитав Барбікен.
– Це написано вогненними буквами! – відповів Ніколл.
– От молодці! – пробубонів Мішель.
– Чи зрозумів ти, нарешті? – спитав його Барбікен.
– Чи зрозумів я? – вигукнув Мишель Ардан. – Та в мене, сказати б, голова від цього тріскається.
– Отже, – продовжував Барбікен, – v нулеве в квадраті дорівнює 2gr , помноженому на 1, мінус 10 r , поділених на 9 d , мінус 1/81, помножена на 10 r , поділених на d , без r , поділеного на d мінус r .
– А тепер, – сказав Ніколл, – щоб вивести швидкість ядра в момент, коли воно вилітає з атмосфери, треба тільки обчислити.
Капітан, як знавець своєї справи, подолавши всі труднощі, почав обчислювати з страшенною швидкістю. Ділення і множення йшли рядками під його пальцями. Цифри градом сипалися на білу сторінку. Барбікен стежив за ним поглядом, тимчасом як Мішель Ардан двома руками, притиснутими до висків, намагався вгамувати біль голови, що починався в нього.
– Ну, як? – спитав Барбікен після кількох хвилин мовчання.
– Та вже все обчислення зроблено, – відповів Ніколл, – v нулеве, тобто швидкість снаряда в момент, коли він залишає атмосферу, щоб досягти точки, де Земля й Місяць мають однакове тяжіння, повинна бути…
– Яка?.. – спитав Барбікен.
– Одинадцять тисяч п’ятдесят один метр у першу секунду.
– Гм! – вимовив Барбікен, підстрибнувши. – Як ви кажете?
– 11 051 метр.
– Прокляття! – вигукнув президент з жестом відчаю.
– Що з тобою? – спитав Мішель Ардан, дуже здивований.
– Що зі мною? Але, коли в цей момент швидкість вже зменшилася на одну третину через тертя, то початкова швидкість повинна бути…
– 16 570 метрів! – відповів Ніколл.
– Але Кембріджська обсерваторія заявила, що досить буде 11 000 метрів у момент вильоту, і наше ядро вилетіло з цією швидкістю.
– Ну, і що? – спитав Ніколл.
– А ось що: ця швидкість недостатня!
– Це правда!
– Ми не досягнемо нейтральної точки!
– Прокляття!
– Ми не долетимо навіть до половини дороги!
– Хай чорт візьме цей снаряд! – вигукнув Мішель Ардан, підстрибнувши, немовби снаряд у цей момент мав упасти на земну кулю.
– І ми впадемо на Землю!
Розділ V