 |
|
НА ВІДСТАНІ 24 596 КІЛОМЕТРІВ
Після справжньої непритомності, що тривала кілька хвилин, капітан перший повернувся до життя, і разом з тим до нього повернулася його свідомість.
Хоч він і снідав дві години тому, він відчував страшенний голод, який гриз його, немов він нічого не їв протягом багатьох днів. Все в нього – шлунок і мозок – були збуджені до найвищої точки.
Він підвівся і почав вимагати від Мішеля додаткового сніданку. Мішель, зомлілий, не відповідав. Тоді Ніколл схотів приготувати собі кілька чашок чаю, які б допомогли проковтнути дюжину сандвічів. Треба було запалити вогонь, і капітан швидко черкнув сірником.
Яке ж було його здивовання, коли він побачив, як сірка спалахнула незвичайним вогнем, майже нестерпним для зору. З газового ріжка, до якого він підніс сірник, вилетіло полум'я, подібне до проміння електричного світла.
У голові Ніколла промайнула думка. Ця яскравість світла, фізіологічні зміни, яких вони зазнали, надзвичайне збудження всіх здібностей, – він зрозумів усе це.
– Кисень! – вигукнув він.
І, нахилившись над повітряним апаратом, він побачив, що з його крана може витікати широкими хвилями цей газ – без кольору, без смаку, без запаху. Необхідний в певній пропорції для життя, цей газ чистим може заподіяти дуже серйозний розлад в організмі. Через недбалість Мішель залишив відкритим кран апарата.
Ніколл поспішив припинити це витікання кисню, яким була насичена атмосфера і який міг спричинити смерть мандрівникам: вони б не задихнулися, а згоріли б.
Через годину після цього повітря, вже менш насичене киснем, дало змогу легеням поновити свою нормальну діяльність. Потроху три приятелі очуняли від сп'яніння, але не могли остаточно витверезитися від діяння кисню, як п'яниця від хмелю.
Коли Мішель узнав, що на нього падає відповідальність за цей випадок, він зовсім не збентежився.
– Зрештою, – додав веселий француз, – я не шкодую, що трохи поласував цим чудовим газом. Знаєте, друзі мої, можна було б заснувати курйозну установу з кисневими кабінетами, де люди з послабленим організмом мали б змогу протягом кількох годин жити дуже активним життям. Уявіть собі збори, під час яких повітря буде насичене цим героїчним газом, театри, де адміністрація матиме його велику кількість! Які пристрасті в грудях акторів і глядачів, який вогонь, який ентузіазм!
Мішель говорив і так захоплювався, немов кран кисневого апарата ще був широко відкритий. Але однією фразою Барбікен охолодив його.
– Це все добре, друже Мішель, – сказав він, – але чи не скажеш ти нам, звідки взялися ці кури, які прилучилися до нашого концерту?
– Ці кури?
– Так.
Справді, шестеро курей і пишний півень походжали туди й сюди, махаючи крилами й кудкудакаючи.
– Ах, незграби! – скрикнув Мішель. – Це кисень розбуркав їх.
– Але що ти хочеш робити з цими курми? – спитав Барбікен.
– Ясна річ, акліматизувати їх на Місяці!
– Тоді навіщо ти їх заховав?
– Жарт, мій дорогий президенте, простісінький жарт, який покірно прошу мені вибачити. Я хотів спустити їх там на місячний грунт, нічого вам не кажучи про це. Яке було б ваше здивовання, коли б ви побачили цих пернатих, що дзьобали б насіння на полях Місяця.
– Ах, хлопчисько, довічний хлопчисько! – відповів на це Барбікен. – Тобі не треба кисню, щоб сп'яніти. Ти завжди такий, якими були ми під впливом газу. Ти завжди шалений.
– Е! Хто скаже, що ми тоді не були мудрі! – заперечив Мішель Ардан.
Після цього філософського зауваження три приятелі поновили порядок у своєму снаряді. Півень і кури були знов посаджені у клітку. Але під час цього прибирання Барбікен і його товариші усвідомили собі ще одне явище.
Від того моменту, як вони залишили Землю, їх власна вага і вага снаряда та речей, що в ньому були, поступово зменшувалася. Якщо вони не могли констатувати втрату ваги самого снаряда, то повинен був настати момент, коли це явище стане помітним для них самих і для приладів або різних речей, якими вони користувалися.
Звичайно, терези не вказали б цього зменшення, бо гиря, призначена важити предмет, втратила б якраз стільки ваги, скільки й цей предмет. Але, наприклад, безмен з пружиною, напруга якої не залежна від тяжіння, міг би правильно показати це зменшення.
Відомо, що притягання (або інакше тяжіння) прямо пропорціональне масам і обернено пропорціональне квадратові відстані. Звідси висновок: якби в просторі, крім Землі, не було інших небесних тіл, то снаряд, за законом Ньютона, був би тим легший, чим більш віддалений він від Землі. Проте він ніколи не втратив би остаточно своєї ваги, бо інакше земне тяжіння відчувалось би на всякій віддалі.
Але в даному випадку повинен був настати момент, коли снаряд зовсім не залежатиме від закону тяжіння, якщо не зважати на вплив небесних тіл, який можна було вважати за рівний нулеві.
Справді, траєкторія снаряда простяглася між Землею і Місяцем. У міру того, як він віддалявся від Землі, земне тяжіння зменшувалося обернено пропорціонально до квадрата відстані, але водночас місячне тяжіння збільшувалося в такій же пропорції. Отже, треба було досягти точки, де ці два тяжіння взаємно нейтралізуються, щоб ядро не мало більше зовсім ваги. Коли б маси Місяця і Землі були однакові, ця точка містилась би на однаковій віддалі від обох планет. Але, беручи до уваги різність мас, можна було легко обчислити, що ця точка міститься на 47/52 путі від Землі.
На цій точці тіло, що не має ніякого начала швидкості або пересування в собі самому, залишиться там нерухомим назавжди, бо його однаково притягають до себе обидві планети, і ніщо не змушує його рухатися ні до тієї, ні до другої.
Отже, снаряд, якщо сила поштовху була точно обчислена, мав досягти цієї точки з нульовою швидкістю, втративши будь‑які ознаки ваги, як і всі предмети, що були в ньому.
Що тоді мало б статися? Було три гіпотези.
Або снаряд, ще зберігши певну швидкість і перейшовши точку однакового тяжіння, впаде на Місяць, бо місячне тяжіння тоді перевищуватиме земне.
Або, якщо йому невистачить швидкості, щоб досягти точки однакового тяжіння, він упаде на Землю, бо земне тяжіння переважатиме місячне.
Або, нарешті, якщо він матиме достатню швидкість, щоб досягти нейтральної точки, але недостатню, щоб перейти за неї, він залишиться назавжди висіти на цьому місці.
Таке було становище, і Барбікен цілком зрозуміло пояснив своїм товаришам висновки, які можна зробити з цього. Звичайно, ці висновки дуже цікавили їх.
Отже, як можуть вони довідатись, що снаряд вже досяг цієї нейтральної точки?
Досі мандрівники, помічаючи, що вплив земного тяжіння дедалі зменшується, ще не відзначили остаточної його відсутності. Але цього дня, близько одинадцятої ранку, Ніколл випустив з рук склянку, і ця склянка не впала, а залишилася висіти в повітрі.
– Ах! – вигукнув Мішель Ардан, – ось, нарешті, дещо з «Цікавої фізики»!
І інші речі, зброя, пляшки, випущені з рук, залишалися в повітрі, хоч би де вони були. Навіть Діана, яку Мішель помістив у просторі, виконувала там різні акробатичні трюки і, здавалось, не відчувала, що плаває в повітрі.
Самі мандрівники, здивовані, остовпілі, забувши про свої наукові міркування, відчували також, що їх тіла втратили вагу, їх руки, простягнені в повітря, не опускались. Їх голови гойдалися на плечах. Їх ноги не стояли на підлозі снаряда. Вони були немов п'яниці, яким невистачає стійкості. У фантастичних творах розповідається про людей, які втратили своє віддзеркалення, свою тінь! Але тут сама дійсність, через нейтральність сил тяжіння, створила людей, у яких ніщо вже не важило, які самі не мали ніякої ваги[75].
Раптом Мішель, напружившись, покинув дно снаряда і залишився висіти в повітрі. Тієї самої хвилини обидва його приятелі приєдналися до нього, і в центрі снаряда створилася дивовижна картина.
– Хіба це ймовірно? Хіба це правдоподібно? Хіба це можливо? – вигукував Мішель. – Ні! А, проте, це так.
– Але це не може тривати довго, – відповів Барбікен. – Коли снаряд пройде нейтральну точку, місячне тяжіння притягне нас на Місяць.
– Тоді наші ноги стоятимуть на склепінні нашого снаряда, – відповів Мішель.
– Ні, – сказав Барбікен, – бо снаряд, центр ваги якого дуже низько, потроху перевернеться.
– Тоді все наше господарство перевернеться догори ногами, оце так!
– Заспокойся, Мішелю, – відловів Ніколл. – Нема чого боятися ніякого перевертання. Жодна річ не зрушить з місця, бо це перевертання снаряда відбудеться непомітно.
– Вірно, – продовжував Барбікен. – А коли снаряд пройде точку однакового тяжіння, його нижня частина, відносно важча, потягне його перпендикулярно до Місяця. Але, для того, щоб це сталось, треба, щоб ми пройшли через нейтральну лінію.
– Ага, це означає, що ми вже проходимо цей пункт! – скрикнув Мішель Ардан. – Тому нам слід зробити так, як роблять моряки, перетинаючи екватор: учинімо при цій нагоді пиятику!
Мішель хитнувся, наблизився до стіни снаряда, витяг пляшку і склянки з шафи, «повісив» їх у просторі перед своїми приятелями, і, весело випиваючи, вони привітали нейтральний пункт гучним «ура».
Це діяння взаємно урівноважених тяжінь тривало не більш як годину. Мандрівники відчули, як вони непомітно знов опинилися на підлозі, і Барбікенові здавалося, що конічний верх снаряда трохи відхилився від прямої лінії, скерованої до Місяця. А через протилежний рух нижня частина наблизилася до неї. Отже, місячне тяжіння перемогло тяжіння земне. Снаряд почав помалу, майже непомітно, падати на Місяць. Протягом першої секунди швидкість падіння становила тільки один міліметр з третиною. Але потроху сила притягання має збільшитись, падіння стане більш помітне, снаряд, дно якого переважить, обернеться своїм верхнім конусом до Землі і почне падати з дедалі більшою швидкістю аж до поверхні Місяця. Отже, мета буде досягнута. Тепер ніщо не могло заважати успіхові справи і Ніколл та Мішель Ардан поділяли радість Барбікена.
Згодом вони почали розмову про всі ці явища, які дивували їх на кожному кроці. Особливо жваво говорили про нейтралізацію законів ваги. Мішель Ардан, як і завжди захоплений, хотів вивести з цього висновки, що були чистою фантазією.
– Ах, мої любі друзі! – вигукнув він. – Який би це був великий прогрес, коли б можна було так само на Землі позбутися цієї ваги, цього ланцюга, який приковує вас до неї! Це означало б, що полонені стали вільні! Ніякої втоми рук і ніг! Кажуть, для того, щоб літати над земною поверхнею, щоб триматися в повітрі рухом м'язів, треба мати силу в півтораста разів більшу за нашу, а без ваги тільки напруження волі, примха переносили б нас у простір!
– Справді, – сказав Ніколл, сміючись, – коли б пощастило‑усунути вагу, як усувають біль через анестезію, тобто знечулення нервів, – це змінило б обличчя сучасного суспільства!
– Так, – вигукнув Мішель, увесь захоплений своєю ідеєю, – знищимо вагу і разом усі тягарі! Не треба більше коловоротів, домкратів, кранів і інших знарядь, які не мають більше права на існування!
– Добре сказано, – зауважив Барбікен. – Проте, якби ніщо не мало ваги, – ніщо більше не трималося б на місці: ні твій капелюх на голові, любий Мішелю, ні так само твій будинок, каміння якого тримається лише через свою вагу; ні кораблі, стійкість яких на воді є лише наслідком ваги; ні навіть океан, хвилі якого не урівноважувалися б земним тяжінням. Нарешті, не було б і атмосфери, молекули якої, позбувшись ваги, розпорошилися б у просторі.
– Ось що прикро, – зауважив Мішель. – Завжди оці практичні люди грубо повертають вас до дійсності!
– Але втішся, Мішелю, – продовжував Барбікен, – бо коли не існує жодної планети, де б не діяли закони ваги, ти, принаймні, відвідаєш одну, де вага далеко менша, ніж на Землі.
– Місяць?
– Так, Місяць, на поверхні якого предмети важать ушестеро менше, ніж на поверхні Землі, – явище, яке дуже легка помітити.
– І ми його помітимо? – запитав Мішель.
– Очевидно, бо 200 наших кілограмів важитимуть лише 30 кілограмів на місячній поверхні.
– А наша м'язова сила там не зменшиться?
– Ніякою мірою. Замість того, щоб, підстрибнувши, піднятися на один метр, ти підіймешся вгору на шість.
– Отже ми будемо геркулесами на Місяці! – скрикнув Мішель.
– І ще, крім того, – зауважив Ніколл, – якщо зріст селенітів пропорціональний масі їх планети, вони мають ледве 30 сантиметрів заввишки.
– Ліліпути! – зауважив Мішель. – Тоді я гратиму роль Гуллівера. Ми здійснимо казку про гігантів! Ось користь того, що ми залишили нашу планету й почали подорож у сонячному світі.
– Хвилинку, Мішелю! – перебив Барбікен. – Якщо ти хочеш грати роль Гуллівера, відвідуй тільки менші планети, як‑от Меркурій, Венера або Марс, маса яких трохи менша за масу Землі. Але не наважуйся відвідувати великі планети: Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун, бо там вже ролі зміняться, і ти сам будеш ліліпутом.
– А на Сонці?
– На Сонці, коли його щільність учетверо менша за щільність Землі, то його об'єм у 1 324 000 разів більший, а тяжіння в 27 разів більше, ніж на поверхні нашої земної кулі. Зберігаючи всі пропорції, жителі мали б там бути у середньому близько 60 метрів заввишки.
– Тисяча чортів! – вигукнув Мішель. – Я був би там лише пігмеєм, мурашкою.
– Гуллівером у гігантів, – сказав Ніколл.
– Правильно! – додав Барбікен.
– І було б не зайвим захопити кілька гармат, щоб захищатися.
– Марна праця! – заперечив Барбікен. – Твої ядра не мали б ніякого ефекту на Сонці і впали б униз, піднявшись лише на кілька метрів.
– Оце так штука!
– Певна річ, – відповів Барбікен. – Тяжіння на цьому величезному світилі таке значне, що предмет, який мав на Землі вагу 70 кілограмів, на Сонці важитиме 1 930. Твій капелюх – десяток кілограмів. Твоя сигара – півфунта. Нарешті, якби ти впав на Сонце, то твоя вага була б така, – приблизно 2 500 кілограмів, – що ти не міг би підвестися.
– От чорт! – вимовив Мішель. – Тоді довелося б мати маленький портативний підіймальний кран! Гаразд, друзі мої, задовольнімось на сьогодні Місяцем! Пізніше ми побачимо, чи варт поїхати на Сонце, де не можна води напитися без коловорота, який тягнув би склянку до вуст.
Розділ IX