 |
|
ХОЛОД СВІТОВОГО ПРОСТОРУ
Це відкриття було, мов удар грому. Хто б міг сподіватися такої помилки? Барбікен не хотів цьому вірити. Ніколл переглядав свої цифри. Вони були правильні. Не можна було не вірити точності формули, яку вони визначили, і, коли перевірили, то знов констатували, що початкова швидкість 16 577 метрів у першу секунду була конче потрібна, щоб досягти нейтральної точки.
Три приятелі мовчки подивились один на одного. Про сніданок вже не було й мови. Барбікен, зціпивши зуби, зсунувши брови й стиснувши кулаки, дивився в ілюмінатор. Ніколл схрестив руки, перевіряючи свої обчислення, Мішель Ардан бубонів:
– Оці мені вчені! Отак вони завжди роблять! Я дав би двадцять пістолів[71]за те, щоб упасти на Кембріджську обсерваторію і розтрощити її разом з усіма її цими цифровими неуками.
Раптом капітан висловив міркування, яке було спрямоване до Барбікена:
– Ось що, – сказав він. – Тепер сьома година ранку. Ми вилетіли 32 години тому. Більш як половину нашої путі пройдено, а ми не падаємо ще, як мені відомо.
Барбікен нічого не відповів. Але після того, як він похапцем глянув на капітана, він узяв циркуль для вимірювання кутової відстані земної кулі[72]. Потім через нижній ілюмінатор він зробив дуже точне спостереження, беручи на увагу видиму нерухомість снаряда. Згодом, підвівшись і витираючи краплини поту, які виступили на його лобі, він записав кілька цифр на папері. Ніколл зрозумів, що президент хотів вивести з розміру земного діаметра віддаль ядра від Землі. Він дивився на нього стурбовано.
– Ні! – вигукнув Барбікен через кілька хвилин. – Ні, ми не впадемо. Ми вже більш як за 50 000 кілометрів від Землі. Ми пройшли точку, де снаряд повинен був зупинитися, коли б його швидкість була лише 11 000 метрів у момент вильоту. Ми весь час підіймаємося!
– Це очевидно, – відповів Ніколл, – і з цього треба зробити висновок, що наша початкова швидкість від вибуху піроксиліну перевищила потрібні 11 000 метрів. Тепер я розумію, чому ми зустріли тільки через 13 хвилин другого супутника, який обертається більш як за 6 400 кілометрів від Землі.
– І це пояснення тим правдоподібніше, – додав Барбікен, – що, позбувшись води, яка була між цими ламкими перегородками, снаряд відразу втратив значну вагу.
– Правильно! – зауважив Ніколл.
– Ах, мій дорогий Ніколл, – вигукнув Барбікен, – ми врятовані!
– Гаразд! – спокійно зауважив Мішель Ардан. – Якщо ми врятовані, давайте снідати.
Справді, Ніколл не помилився. На щастя, початкова швидкість була більша за швидкість, вказану Кембріджською обсерваторією, але Кембріджська обсерваторія так само не помилилася.
Мандрівники, позбувшись цієї фальшивої тривоги, посідали навколо стола і почали весело снідати. Вони багато їли, а розмовляли ще більше. Їх певність була ще більша, ніж до «інциденту з алгеброю».
– Чому б ми не мали успіху? – повторював Мішель Ардан. – Чому б ми не приїхали туди? Нас кинули. Перед нами ніяких перешкод. Ніякого каміння на нашому шляху. Дорога вільна, ще вільніша, ніж дорога корабля, який змагається з хвилями, ще вільніша, ніж дорога аеростата, який бореться з вітром. Або інакше, коли корабель пливе куди схоче, коли аеростат підіймається, куди йому завгодно, чому тоді наш снаряд не досягне своєї цілі?
– Він її досягне, – сказав Барбікен.
– Так, – сказав Мішель Ардан, – бо інакше ми не були б ми, і Барбікен не був би нашим президентом. Ах! Тепер, коли ми вже не маємо такої турботи, я думаю, що з нами буде? Ми ж страшенно нудитимемось.
– Але я передбачав такий випадок, – продовжував Мішель Ардан. – Вам треба тільки сказати. Я маю для вас шахи, дамки, карти, доміно. Мені бракує тільки більярда.
– Як, – спитав Барбікен, – ти взяв з собою такі речі?
– Без сумніву, – відповів Мішель, – і не лише для того, щоб нам розважатись, а щоб передати їх жителям Місяця.
– Друже мій! – сказав Барбікен. – Якщо Місяць навіть заселений, то його жителі з'явилися за кілька тисяч років раніше жителів Землі, бо можна не мати сумніву, що це світило старше за наше. Отже, якщо селеніти існують протягом сотень тисяч років і якщо їх мозок так само організований, як і мозок людини, то вони вже винайшли все, що ми досі винайшли, та ще і те, що ми винайдемо за наступні століття. Їм не буде чого від нас учитися, а ми маємо вчитися в них.
– Що ж? – зауважив Мішель Ардан. – Ти гадаєш, що в них там уже були такі митці, як грек Фідій, як італійці Мікель Анджело і Рафаель?
– Авжеж!
– І такі творці, як Гомер, Вергілій, Мільтон, Ламартін і Віктор Гюго?
– Без сумніву!
– Такі філософи, як Платон, Арістотель, Декарт і Кант?
– Само собою!
– Такі вчені, як Архімед, Евклід, Паскаль, Ньютон і інші?
– Присягаюсь.
– Ну, і такі фотографи, як, скажімо, Надар?
– Ну і фотографи, – чого б їх там не було?
– Тоді, друже Барбікен, – сказав здивований Мішель Ардан, – коли вони такі ж розумні, як ми, і навіть ще розумніші, оці селеніти, чому вони не намагалися зв'язатися з Землею? Чому вони не кинули свій місячний снаряд на Землю?
– Хто тобі сказав, що вони цього не робили? – серйозно відповів Барбікен.
– Справді, – додав Ніколл, – це їм було легше зробити, ніж нам.
– Проте, – продовжував Мішель, – я повторюю: чому вони цього не зробили?
– А я, – заперечив Барбікен, – я повторюю: хто тобі сказав, що вони цього не робили?
– Коли?
– Тисячі років тому, до появи людини на Землі.
– Але ядро? Де їх ядро? Я вимагаю, щоб мені дали змогу побачити ядро!
– Друже мій, – відповів Барбікен, – море вкриває 5/6 нашої земної кулі. Звідси є п'ять підстав проти однієї, щоб гадати, що місячний снаряд, коли він був кинутий, тепер затоплений на дні Атлантичного або Тихого океану. Крім того, він міг потрапити в якусь щілину за часів, коли земна кора не була ще достатньо сформована.
– Мій старий Барбікен, – відповів Мішель, – у тебе є на все відповідь, і я схиляюся перед твоєю мудрістю. Проте є ще одна гіпотеза, яка мені подобається більше за всі інші: це та, що селеніти, хоч вони і старші за нас, і розумніші, але не винайшли пороху.
Цієї хвилини Діана встряла в розмову своїм гучним гавканням. Вона вимагала свого сніданку.
– Ах! – вимовив Мішель Ардан. – Сперечаючись, ми зовсім забули про Діану і Сателіта.
Зараз же добру миску страви дали собаці, який з'їв її з великим апетитом.
– Бачиш, яка річ, Барбікен, – сказав Мішель, – нам треба було б узяти по парі кожної породи свійських тварин.
– Без сумніву, – відповів Барбікен, – але не вистачило б Исця.
– Але, – сказав Мішель, – можна було б потиснутися трохи.
– Проте це факт, – відповів Ніколл, – що корова, віл, кінь, усі ці жуйні тварини були б нам дуже корисні там на Місяці. На нещастя, цей вагон не може зробитися ні стійлом, ні хлівом.
– Ми могли б принаймні, – заперечив Мішель Ардан, – узяти з собою осла, звичайнісінького ослика, цю відважну і терплячу тварину. Я їх люблю, цих бідних ослів. Цих тварин найменше люблять серед інших. Їх не тільки б'ють протягом їх життя, але їх б'ють і після їх смерті.
– Що ти хочеш цим сказати? – спитав Барбікен.
– А як же, – сказав Мішель. – Адже з їх шкури роблять барабани.
Барбікен і Ніколл не могли не зареготати, почувши таке смішне зауваження. Але крик їх веселого товариша затримав їх. Той цієї хвилини нахилився над закутою Сателіта і потім, випрямившись, сказав:
– Сателіт вже більше не хворий.
– А! – вимовив Ніколл.
– Ні, – продовжував Мішель, – він мертвий.
Справді, нещасливий Сателіт не міг видужати від своєї рани. Він був мертвий і остаточно мертвий. Мішель Ардан, дуже розгублений, дивився на своїх приятелів.
– Тут виникає питання, – сказав Барбікен. – Ми не можемо тримати тут труп собаки ще протягом 48 годин.
– Ні, без сумніву, – відповів Ніколл. – Але наші ілюмінатори закріплені шарнірами. Їх можна відкрити. Ми відчинимо один з двох і викинемо тіло у простір.
Президент поміркував протягом кількох хвилин і сказав:
– Так, нам доведеться це зробити, але надзвичайно обережно.
– Чому? – спитав Мішель.
– З двох причин, які ти зараз зрозумієш, – відповів Барбікен. – Перша стосується повітря, що є в снаряді і що його ми повинні втрачати якомога менше.
– Але ми можемо знов зробити скільки потрібно цього повітря.
– Лише частково. Ми поновимо тільки кисень, мій любий Мішель. Крім того, треба пильнувати, щоб наш апарат не виробляв кисню надмірну кількість, бо це могло б викликати у нас дуже серйозні фізіологічні порушення. Але, коли ми поновлюємо кисень, то ми не поновлюємо азоту, цього передатника, якого не вбирають легені і який залишається недоторканим. Отже, цей азот швидко вивітриться через розкриті ілюмінатори.
– О, хіба так багато часу треба для цього нещасного Сателіта? – сказав Мішель.
– Згоден, але треба діяти якнайшвидше.
– А друга причина? – спитав Мішель.
– Друга причина та, що нетреба впускати всередину нашого снаряда надзвичайний зовнішній холод, що загрожує заморозити нас живцем.
– Проте сонце…
– Сонце гріє наш снаряд, що вбирає його проміння, але воно не гріє порожняву, в якій ми летимо в цей момент. Де немає повітря, там немає ні тепла, ні світла, і так само де темно, там і холодно. Ця температура є не що інше, як температура зоряного випромінювання, тобто така, яка була б на Землі, коли б одного дня погасло Сонце.
– А яка температура в міжпланетних просторах? – спитав Ніколл.
– Колись, – відповів Барбікен, – гадали, що ця температура надзвичайно низька. Вираховуючи термометричне зниження, прийшли до того, що визначили її мільйонами градусів нижче нуля. Фур'є, земляк Мішеля, славетний математик, член Академії наук, правильніше визначив ці числа. На його думку, температура простору не нижча за 60 градусів.
– Пфе! – вимовив Мішель.
– Це приблизно така ж температура, – відповів Барбікен, – яку спостерігали в полярних краях, на острові Мелвілл або у форті Рілайєнс на півдні Америки; там було близько 56 градусів нижче нуля за Цельсієм.
– Залишається тільки довести, – сказав Ніколл, – що Фур'є не помилився. Якщо я не помиляюсь, інший французький вчений, Пуйє визначає температуру простору в 160 градусів нижче нуля. Це ми можемо перевірити.
– Тільки не зараз, – відповів Барбікен, – бо сонячне проміння, падаючи якраз на наш термометр, дасть нам, навпаки, дуже підвищену температуру. Але, коли ми приїдемо на Місяць, протягом п'ятнадцятиденних ночей, які бувають по черзі на кожній його півкулі, ми матимемо час, щоб зробити це.
Після розмови взялися до похорону Сателіта. Просто треба було викинути його у простір так само, як моряки кидають труп у море.
Але, як це радив президент Барбікен, треба було діяти швидко, щоб втратити якнайменше повітря, бо через свою еластичність воно могло б умить вислизнути в порожняву. Шворені правого ілюмінатора, отвір якого мав приблизно 30 сантиметрів, були пильно розгвинчені, тимчасом як Мішель, засмучений, стояв напоготові, щоб викинути тіло собаки. Скло, яке висувалося за допомогою міцного важеля, що давало змогу пересилити тиск внутрішнього повітря на стінки снаряда, швидко обернулося на своїх шарнірах, і Сателіт був кинутий у простір. Повітря вийшло дуже мало, і операція була проведена так успішно, що пізніше Барбікен не боявся вже позбавлятися таким способом некорисних залишків, які завалювали їх вагон.
3 грудня минуло без будь‑яких пригод, і президент залишився певний того, що снаряд, хоч і з дедалі меншою швидкістю, наближався до Місяця.
Розділ VI