 |
|
НАСЛІДКИ ВІДХИЛЕННЯ
Якщо не за кінець подорожі, то, принаймні, за силу, надану снарядові поштовхом, Барбікен уже не турбувався. Снаряд перейшов нейтральну лінію. Отже, він не залишиться нерухомим на точці, де врівноважуються тяжіння Землі й Місяця. Лишилась тільки одна можливість – що під впливом місячного тяжіння ядро досягне своєї цілі.
То було падіння з 36 730 кілометрів висоти на планету, де, щоправда, вага не може бути більша, ніж 1/6 земної ваги. Проте, це було жахливе падіння, проти якого треба було негайно вжити всіх застережних заходів.
Ці заходи були двох видів: одні повинні були послабити удар у момент, коли снаряд торкнеться місячного грунту; другі повинні були затримати і через це зробити не таким страшним його падіння.
На жаль, Барбікен не міг тут послабити удар тими засобами, які так вдало послабили струс під час пострілу. Перегородки ще існували, але води, що правила за пружину, не вистачило; не можна ж було використовувати для цього запас, дорогоцінний запас на той випадок, якщо протягом перших днів не буде знайдено води на місячному грунті.
Крім того, цього запасу було зовсім недосить, щоб зробити пружину. Шар води, на якому лежав перед відльотом непроникливий диск, становив не менш як один метр заввишки на поверхні 6,6 квадратних метрів. Мавши в об'ємі 6,6 кубічних метрів, він важив 6 600 кілограмів. Тепер у запасі не було і п'ятої частини такої кількості. Доводилося відмовитися від цього, такого потужного засобу послабити удар.
На щастя, Барбікен, не задовольнившись тим, що застосував воду, припасував ще до рухомого диска великі пружинні буфери, призначені зменшувати удар об дно після того, як горизонтальні перегородки будуть розбиті. Ці буфери залишилися, треба було тільки налагодити їх і встановити на місце рухомий диск. Усі ці речі легко було припасувати, бо їх вага була ледве помітна. Потрібних інструментів не бракувало.
Незабаром припасований диск лежав на цих стальних буферах, як стіл на своїх ніжках. Тут виникла одна незручність: нижній ілюмінатор був затулений, і мандрівники не мали змоги спостерігати крізь нього Місяць, коли вони перпендикулярно падатимуть на нього. Але доводилося від цього відмовитись. Крім того, через бокові отвори можна було ще бачити широкі місячні краї, як бачать Землю з гондоли аеростата.
Витратили годину роботи, щоб приладнати диск. Отже, було по півдні, коли ці приготування були закінчені. Після нових спостережень Барбікен виявив, на превелику досаду, що снаряд недосить нахилився, щоб упасти. Здавалося, він рухався кривою лінією, паралельною Місяцеві. Нічне світило велично виблискувало у просторі, тимчасом як з протилежного боку денне світило запалювало свої вогні.
Це становище починало непокоїти.
– Чи долетимо ми? – спитав Ніколл.
– Будемо сподіватися, що долетимо, – відповів Барбікен.
– Ви боягузи, – зауважив Мішель Ардан. – Ми прилетимо, і ще швидше, ніж надіємося.
Барбікен знову взявся до роботи, розташовуючи прилади, призначені сповільнити падіння.
Треба пригадати сцену мітингу в Темпа‑Тауні, у Флоріді, коли капітан Ніколл був ще ворогом Барбікена і Мішеля Ардана. Отже, тоді капітанові Ніколлу, який запевняв, що снаряд розіб'ється, як скло, Мішель відповів, що він сповільнить своє падіння за допомогою відповідно розміщених ракет.
Справді, потужні ракети, приміщені позаду на дні снаряда, випускаючи продукти горіння навколо, могли відштовхнути снаряд у протилежний бік і певною мірою загальмувати падіння ядра. Щоправда, ці ракети мали горіти в порожняві, але кисню для них не бракувало б, бо вони самі постачали б його, як місячні вулкани, вибуханню яких не заважає відсутність атмосфери навколо Місяця.
Отже, Барбікен мав запас ракет у маленьких нарізних стальних гарматках, загвинчуваних у дно снаряда. Зсередини ці гарматки доходили до рівня підлоги. Назовні вони висувалися на 20 сантиметрів. Їх було двадцять. Отвір, зроблений у диску, давав змогу запалити ґноти, що сполучалися з ракетами. Все діяння їх відбувалося зовні. Горюча суміш була закладена в кожну гарматку. Досить було вийняти металеві затички у дні і встромити замість них гарматки, які повинні були зайняти ті самі дірки.
Ця нова робота була закінчена до третьої години, всіх застережних заходів ужито, і залишалося тільки чекати.
Тимчасом снаряд помітно наблизився до Місяця і вже, очевидно, зазнавав певною мірою його впливу. Але власна швидкість снаряда скеровувала його косою лінією. Від цих двох впливів, в результаті складання двох сил, мала утворитись одна лінія, яка, мабуть, буде дотичною. Але стало ясно, що снаряд не впаде перпендикулярно на поверхню Місяця.
Неспокій Барбікена ще подвоївся, коли він побачив, що ядро чинить опір впливові тяжіння. Невідоме відкривалося перед ним, невідоме серед міжзоряних просторів! Він, як вчений, передбачав три можливі гіпотези: повернення на Землю, прибуття на Місяць, стояння на нейтральній лінії. Несподівано виникла ще одна, четверта гіпотеза, страшніша за всі інші. Щоб поставитися до цієї нової небезпеки спокійно, треба було бути рішучим вченим, як Барбікен, флегматиком, як Ніколл, або відважним авантурником, як Мішель Ардан.
Розмова точилася навколо цієї теми. Вони шукали причини, яка могла б викликати такі наслідки.
– Отже, ми збочили, – сказав Мішель. – Але через що?
– Я боюсь, – відповів Ніколл, – що, хоч вжили всіх можливих заходів, колумбіада не була точно націлена. Помилки, хоч і найменшої, було досить, щоб кинути нас за межі місячного тяжіння.
– Значить погано було націлено? – спитав Мішель.
– Ні, я цього не думаю, – відповів Барбікен. – Перпендикулярність гармати була точна, її напрям на зеніт незаперечний. Ми неодмінно мусіли потрапити на Місяць, коли він проходив у зеніті під час своєї повної фази. Тут є якась інша причина, якої я не доберу.
– Чи не прибуваємо ми занадто пізно? – спитав Ніколл.
– Занадто пізно? – перепитав Барбікен.
– Так, – продовжував Ніколл. – У повідомленні Кембріджської обсерваторії зазначено, що переліт повинен відбутися за 97 годин 13 хвилин і 20 секунд. Тобто раніше Місяць ще не дійде до призначеної точки, а пізніше він вже пройде її.
– Згоден, – відповів Барбікен. – Але ми вилетіли першого грудня об одинадцятій годині без 13 хвилин і 25 секунд вечора, і ми повинні прибути п'ятого опівночі, саме тоді, коли буде повна фаза. Тепер маємо п'яте грудня. Зараз третя з половиною година вечора, і восьми з половиною годин цілком досить, щоб ми досягли своєї мети. Чому б ми не прибули туди?
– Чи не буде це надмірною швидкістю? – відповів Ніколл. – Бо ми знаємо тепер, що початкова швидкість була більша, ніж гадали.
– Ні! Сто разів ні! – заперечив Барбікен. – Лишок швидкості, коли напрям снаряда був правильний, не завадить нам досягти Місяця. Ні! Тут сталося відхилення. Ми відхилилися!
– Через кого? Через що? – спитав Ніколл.
– Я не можу цього сказати, – відповів Барбікен.
– Гаразд, Барбікене, – сказав тоді Мішель. – Хочеш знати мою думку про це відхилення?
– Кажи!
– Я не дам і півдолара, щоб дізнатись, через що так сталося. Ми відхилилися, оце факт! Куди ми прямуємо, мало важить. Ми це побачимо. Якого чорта! Коли ми вже залетіли в простір, то, однаково, нарешті упадемо на якийсь центр тяжіння.
Ця байдужість Мішеля Ардана не могла задовольнити Барбікена. Не можна сказати, що він непокоївся за майбутнє. Але він хотів неодмінно знати, через що саме його снаряд збочив.
Тимчасом ядро рухалось боковим напрямом до Місяця, а разом з ним і кортеж з предметів, викинутих з нього. Барбікен міг навіть установити з певних вихідних точок на Місяці, відстань до якого була менша за 8 500 кілометрів, що швидкість снаряда стала незмінною. Ще новий доказ того, що не було падіння. Сила поштовху не перемагала притягання Місяця, але траєкторія снаряда безумовно наближала його до місячного диска, і можна було сподіватися, що на ближчій відстані дія ваги переможе й остаточно спричинить падіння.
Три приятелі, не маючи чого кращого робити, продовжували свої спостереження. Проте вони не могли відзначити будь‑які топографічні деталі на поверхні супутника, бо його рельєфи розпливалися в світлі сонячного проміння.
Так вони дивилися через бокові ілюмінатори до восьмої години вечора. Тоді Місяць так збільшився перед їх очима, що заслонив собою половину неба. Сонце – з одного боку, нічне світило – з другого наповнювали снаряд світлом.
У цей момент Барбікен гадав, що тільки 3 200 кілометрів відділяє їх від цілі. Швидкість снаряда, здавалось йому, була 200 метрів на секунду, тобто 720 кілометрів на годину. Дно ядра мало тенденцію обернутися до Місяця під впливом доцентрової сили. Але відцентрова сила завжди перемагала, і тому можливо, що прямолінійна траєкторія зміниться на якусь криву, характер якої ще не можна було визначити.
Барбікен весь час шукав розв'язання своєї нерозв'язної проблеми. Години минали безрезультатно. Снаряд помітно наближався до Місяця, але вже було ясно, що він його навряд чи досягне. Найкоротша відстань до Місяця, на якій снаряд пройде, була наслідком двох сил – притяжної і відштовхної, які діяли на рухоме тіло.
– Я вимагаю тільки одного, – повторював Мішель. – Пройти досить близько від Місяця, щоб збагнути його таємниці!..
– Хай буде проклята тоді, – вигукнув Ніколл, – причина, що відхилила з путі наш снаряд!
– Хай буде проклятий тоді, – відповів Барбікен, немовби його мозок осяяла раптова думка, – хай буде проклятий болід, який ми здибали в дорозі!
– Ого! – вимовив Мішель Ардан.
– Що ви хочете сказати? – скрикнув Ніколл.
– Я хочу сказати, – продовжував Барбікен переконаним тоном, – я хочу сказати, що ми відхилилися виключно через зустріч з цим мандрівним тілом.
– Але ж воно нас не зачепило, – заперечив Мішель.
– Це все одно. Його маса, порівняно до маси нашого снаряда, колосальна, і його притягання досить, щоб вплинути на наш напрям.
– Така мізерна причина! – вигукнув Ніколл.
– Так, Ніколл, але хоч яка вона була мізерна, – відповів Барбікен, – на відстані триста сімдесят тисяч кілометрів більшої і не треба було, щоб ми не досягли Місяця.
Розділ X