 |
|
ЗАПИТАННЯ Й ВІДПОВІДІ
4 грудня хронометри показували п'яту годину земного ранку, коли мандрівники прокинулися після 54 годин подорожі. Отже, вони пробули в снаряді лише на 5 годин 40 хвилин більше половини обчисленого часу, а вже зробили близько семи десятих свого перельоту. Так і мало бути, бо швидкість руху снаряда поступово зменшувалась.
Коли вони спостерігали Землю через нижнє скло, вона здавалась їм не більш як темною плямою, що потонула в сонячному промінні. Не було вже ні серпа, ні попелястого світла. Завтра, опівночі, Земля повинна була стати «новою», саме тоді, коли Місяць буде в повній фазі. Угорі нічне світило дедалі більше наближалося до лінії, по якій летів снаряд, і повинно було зустрітися з снарядом у призначений час.
Навколо, скільки сягав зір, чорний небозвід був, мов бісером, усіяний блискучими точками, які, здавалося, повільно пересувалися. Але на такій значній віддалі, як вони були, їх відносні розміри не змінювалися. Сонце і зорі здавалися такими ж, як їх бачать на Землі. Місяць тимчасом значно збільшився. Але підзорні труби мандрівників, взагалі не дуже сильні, не давали змоги робити корисні спостереження на його поверхні і розібратися в її топографічних і геологічних особливостях.
Тому час проходив у нескінченних розмовах. Найбільше говорили про Місяць. Кожен викладав запас своїх відомостей. Барбікен і Ніколл завжди були серйозні, а Мішель Ардан завжди фантазував.
Снаряд, його стан, його напрям, випадки, які могли трапитися з ним, запобіжні заходи, яких треба вжити перед його падінням на Місяць, – все це було невичерпною темою для різних здогадок.
Під час сніданку Мітелеві спало на думку дізнатись, які були б наслідки, коли б снаряд раптом спинився, маючи ще величезну початкову швидкість.
– Але, – відповів Барбікен, – я не уявляю собі, як це снаряд міг би спинитися.
– Припустімо це, – відповів Мішель.
– Це припущення нездійсненне, – заперечив практичний Барбікен. – Хіба що сила вибуху була б для нього недостатня. Але тоді його швидкість зменшувалася б помалу, і він не зупинився б раптом.
– Ну, а якби він зіткнувся з якимсь тілом у просторі?
– З яким?
– З цим величезним болідом, який ми зустріли.
– Тоді, – сказав Ніколл, – снаряд розбився б на шматки, і ми разом з ним.
– Ще краще, – відповів Барбікен. – Ми були б спалені живцем.
– Спалені! – вигукнув Мішель. – Оце так історія! Шкодую, що не сталося такого випадку, «щоб побачити», як воно було б.
– І ти побачив би це, – відповів Барбікен, – тепер відомо, що тепло є лише видозміна руху. Коли підігрівають воду, тобто коли їй надають тепла, це означає, що надають її молекулам руху.
– Ого! – вимовив Мішель. – Он яка дотепна теорія!
– І правильна, мій друже, бо вона з'ясовує всі явища тепла. Тепло – це лише молекулярний рух, коливання часточок тіла. Коли гальмують поїзд, він зупиняється. Але що робиться з рухом? Він перетворюється в тепло, і гальмо нагрівається. Навіщо мастять вісь колеса? Щоб не дати їй підігрітися, бо рух перетворюється в тепло. Ти розумієш?
– Чи я розумію? – відповів Мішель. – Чудово! Ось, наприклад, коли я біжу довгий час, так що весь пітнію, чому я мушу зупинитися? Ясна річ: бо мій рух перетворився в тепло.
Барбікен не міг не усміхнутися на таку відповідь Мішеля. Потім він повернувся до своєї теорії.
– Отже, – сказав він, – якби наш снаряд зіткнувся з іншим тілом, сталося б те саме, що буває з кулею, яка ударяється об металеву броню і падає розтоплена, бо її рух перетворився в тепло. Якби наше ядро зіткнулося з болідом, то його швидкість, раптом зведена нанівець, розвинула б таку жару, яка спалила б його вмить.
– Тоді, – спитав Ніколл, – що сталося б, якби Земля раптом зупинилася у своєму поступному русі?
– Її температура дійшла б до такої точки, – відповів Барбікен, – що вона відразу перетворилася б у пару.
– Добре, – вимовив Мішель. – Такий засіб кінчити із світом має спростити чимало речей.
– А якби Земля впала на Сонце? – сказав Ніколл.
– За обчисленням, – відповів Барбікен, – це падіння розвинуло б жару, яка дорівнювала б жарі 1 600 куль вугілля, таких завбільшки, як земна куля.
– Добрий приріст температури для Сонця, – зауважив Мішель Ардан, – за який би нам, без сумніву, подякували жителі Урана або Нептуна, бо вони мусять померти від холоду на своїх планетах.
– Отже, друзі мої, – продовжував Барбікен, – всякий рух, раптом зупинений, розвиває тепло. І ця теорія дає змогу припустити, що жара Сонця живиться градом болідів, які невпинно падають на його поверхню. Навіть обчислили…
– Приготуймось, – промимрив Мішель, – знову починаються цифри.
– Навіть обчислили, – спокійно провадив далі Барбікен, – що падіння кожного боліда на Сонце повинно розвинути жару таку ж, як чотири тисячі мас кам'яного вугілля такого самого об'єму.
– А яка жара Сонця? – спитав Мішель.
– Вона дорівнює жарі, яку розвинуло б горіння вугілля, що оточувало б Сонце шаром у 27 кілометрів завтовшки.
– І ця жара?..
– Могла б закип'ятити за годину 2 мільярди 900 мільйонів кубічних міріаметрів води.
– І вона нас не посмажить? – вигукнув Мішель.
– Ні, – відповів Барбікен, – бо земна атмосфера вбирає чотири десятих жари Сонця. Крім того, кількість тепла, яка припадає на Землю, становить лише дві мільярдні частки всього випромінювання.
– Я бачу, що все обертається на краще, – зауважив Мішель, – і що атмосфера є корисна вигадка, бо вона не лише дає нам змогу дихати, а й не дозволяє нас попекти.
– Так, – сказав Ніколл, – і, на жаль, вона зовсім не така на Місяці.
– Ба! – вимовив Мішель, завжди самовпевнений. – Якщо там є якісь жителі, – вони дихають. Якщо їх там більше немає, то вони, мабуть, залишили досить кисню для трьох осіб, хоча б на дні рівчаків, куди він опустився через свою вагу. Гаразд? Ми не злізатимемо на гори. Оце й усе.
І Мішель, підвівшись, пішов подивитися на місячний диск, що сяяв нестерпним блиском.
– Чорт! – сказав він. – Як же там має бути жарко!
– Візьми ще до уваги, – додав Ніколл, – що там день триває триста шістдесят годин.
– Проте, – сказав Барбікен, – тамтешні ночі мають таку саму тривалість, і через те, що тепло поновлюється через випромінювання, їх температура може бути лише температурою міжпланетних просторів.
– Нічого собі країна! – сказав Мішель. – Але це не має значення. Я вже бажав би там бути. Ах, мої любі товариші, як це буде цікаво побачити Землю замість Місяця, дивитись, як вона сходить на горизонті, розрізнювати обриси її континентів, казати: оце тут Америка, а тут Європа. Потім простежити, як вона поступово зникатиме в сонячному промінні. До речі, Барбікене, чи є затемнення Сонця і Землі у селенітів?
– Так, затемнення Сонця, – відповів Барбікен, – коли центри всіх трьох світил перебувають на одній лінії, при чому Земля посередині. Але це тільки кільцеві затемнення, під час яких Земля, спроектована на сонячному диску, як на екрані, дає змогу бачити велику частину його.
– А чому, – запитав Ніколл, – там не буває повного затемнення? Хіба конус тіні, який відкидає від себе Земля, не досягає Місяця?
– Так, коли не брати до уваги рефракції земної атмосфери, – відповів Барбікен. – Відомо, що середня відстань від Місяця до Землі – 60 земних радіусів. Отже, звідси – висновок, що під час затемнення Місяць перебуває поза конусом глибокої тіні і що Сонце посилає не тільки проміння від своїх країв, а й від свого центра.
– Тоді, – сказав Мішель глузливо, – чому там бувають затемнення, коли їх не повинно там бути?
– Лише тому, що сонячне проміння послаблюється рефракцією і що атмосфера, яку воно проходить, гасить більшу його частину.
– Оця причина мене задовольняє, – відповів Мішель. – Крім того, ми самі це побачимо, коли там будемо. Ах, я й забув! Котра година зараз?
– Третя, – відповів Ніколл.
– Як швидко минає час у розмові вчених, таких, як ми. Рішуче, я відчуваю, що занадто вже багато навчився. Я відчуваю, що зробився вже цілим колодязем мудрості.
Кажучи так, Мішель, виліз аж до склепіння снаряда, «щоб краще спостерігати Місяць», за його висловом. Тимчасом його приятелі розглядали простір крізь нижній ілюмінатор. Нічого нового не можна було відзначити.
Спустившись, Мішель Ардан наблизився до бокового ілюмінатора і раптом скрикнув від здивовання.
– Що там таке? – спитав Барбікен.
Президент підійшов до скла і помітив щось подібне до розпластаного у просторі мішка за кілька метрів від снаряда. Цей предмет здавався нерухомим так само, як і снаряд, і через це він повинен був мати однаковий з ним поступний рух.
– Що це за річ? – повторював Мішель Ардан. – Мабуть, це якесь маленьке тіло в просторі, яке наш снаряд захопив у сферу свого притягання і яке полетіло разом з ним до Місяця?
– Мене дивує, – відповів Ніколл, – що вага цього тіла, певна річ, менша за вагу ядра, дає йому змогу триматися точно на рівні снаряда.
– Ніколл, – відповів Барбікен після хвилини міркування. – Я не знаю, що за предмет, але напевне знаю, чому він тримається у площині снаряда.
– А чому?
– Бо ми летимо в порожняві, мій любий капітане, а в порожняві тіла падають або рухаються – це все одно – з однаковою швидкістю, хоч би яка була їх вага або форма. Тільки повітря своїм опором утворює різницю ваги. Коли ви за допомогою насоса зробите безповітряний простір у порожній трубці, то предмети які ви туди кинете, часточки пороху чи часточки свинцю, падатимуть там з однаковою швидкістю. Тут, у просторі, така ж причина і такий же наслідок.
– Цілком справедливо, – сказав Ніколл. – І все, що ми кидатимемо з нашого снаряда у простір, неодмінно подорожуватиме разом з нами аж до Місяця.
– Ах! Які ми осли! – вигукнув Мішель.
– Чому? – спитав Барбікен.
– Нам треба було наповнити снаряд корисними речами, книжками, інструментами, приладами тощо. Потім ми усе це повикидали б, і воно тяглося б за нами на буксирі. А я оце думаю: чому б нам не погуляти там «надворі», як гуляє отой болід? Чому ми не кинемось у простір через ілюмінатор? Яка це була б насолода, відчути себе підвішеним у просторі, ще в сприятливіших умовах, ніж птах, який повсякчас мусить махати крилами, щоб триматись у повітрі!
– Згоден, – сказав Барбікен. – Але як тоді дихати?
– Прокляте повітря, якого тут невистачає!
– Та якби воно навіть і було тут, Мішелю, ти незабаром залишився б далеко позаду, бо щільність твого тіла менша за щільність снаряда.
– Тоді це зачароване коло?
– Авжеж, воно гірше, ніж зачароване.
– І треба залишатись ув'язненим у цьому вагоні?
– Так, треба.
– Ага! – вигукнув Мішель голосно.
– Що з тобою? – спитав Ніколл.
– Я знаю, я здогадався, що таке ми вважали за болід. Це зовсім не астероїд! Це зовсім не уламок розбитої планети!
– Ну, а що це! – спитав Барбікен.
– Це наш нещасний пес! Це – Сателіт!
Справді, цей скалічений предмет, невпізнаваний, зведений нанівець, був труп Сателіта, що підіймався й підіймався.
Розділ VII
ХВИЛИНА СП'ЯНІННЯ
Отже, таке своєрідне, дивне, але логічне, з'ясоване явище відбувалося в цих особливих умовах. Всякий предмет, викинутий із снаряда в простір, повинен був рухатися за ним такою самою траєкторією і зупинятися лише разом з ним. Це було темою розмови, яку не можна було вичерпати за вечір. Хвилювання трьох мандрівників, крім того, зростало в міру їх наближення до Місяця – мети їхньої подорожі. Вони ждали чогось непередбаченого, якихсь нових явищ, і ніщо не могло їх здивувати в такому настрої, в якому вони були. Їх збуджена уява випереджала снаряд, швидкість якого помітно зменшувалася, але так, що вони цього не відчували. Тимчасом Місяць збільшувався перед їх очима, і їм уже здавалося, що треба тільки простягти руку, щоб схопити його.
Наступного дня, 5 грудня, з п'ятої години ранку всі троє вже були на ногах. Цей день мав бути останнім днем їх подорожі, якщо обчислення були вірні. Цього самого вечора, опівночі, якраз у момент повної фази, вони досягнуть блискучого диска. Наступної півночі має закінчитися ця подорож, найбільш незвичайна з усіх, що були коли‑небудь за старих або нових часів. Отже, з раннього ранку, крізь ілюмінатори, посрібнені місячним промінням, вони вітали нічне світило веселим одностайним «ура».
Місяць велично посувався на зоряному небі. Ще кілька градусів, і він досягне призначеної точки у просторі, де повинна відбутись його зустріч із снарядом. За своїми власними припущеннями Барбікен обчислив, що снаряд влучить у північну півкулю Місяця, де простягаються широкі рівнини і небагато гір. Це було б вигідно для мандрівників, якщо місячна атмосфера, як гадали, зосереджена лише в глибинах.
– Крім того, – зауважив Мішель Ардан, – на рівнину краще спуститися, ніж на гору. Коли б якогось селеніта перенесли в Європу на вершину Монблана або в Азію на пік Гімалаїв, то він, сказати б, не зовсім би ще прибув на Землю.
– І крім того, – додав капітан Ніколл, – на рівному місці снаряд зразу залишиться, нерухомий, тільки‑но впаде. Навпаки, на схилі він покотиться, мов лавина, а як ми не білки, нам буде погано, і навряд чи ми вийдемо тоді цілі і здорові. Отже, все на краще.
І справді, в успіху відважної спроби, здавалося, можна було вже не мати сумніву. А втім одне міркування турбувало Барбікена, але, не бажаючи тривожити своїх товаришів, він мовчав про це.
А напрям снаряда на північну півкулю Місяця доводив, що його траєкторія трохи змінилась. Постріл, математично обчислений, мав спрямувати ядро саме в центр місячного диска. Якщо воно не влучало туди, це означало, що воно відхилилось. У чому причина такого явища? Барбікен не міг собі цього уявити, як і не міг визначити важливість цього, бо йому бракувало вихідних точок. Проте він сподівався, що з цього не буде інших наслідків, крім того хіба, що снаряд потрапить на верхній край Місяця, далеко сприятливіший для «причалювання».
Отже, Барбікен задовольнявся тим, що, не виказуючи своїх тривог друзям, часто спостерігав Місяць, намагаючись виявити, чи змінився напрям снаряда. Становище було б жахливе, якби ядро, не влучивши в свою ціль і пролетівши поза диском, пірнуло у міжпланетний простір.
Місяць уже не здавався плоским, як диск, вже помітна була його опуклість. Коли Сонце косо кидало на нього своє проміння, то довгі тіні давали змогу визначити висоту гір, які чітко вирізнялися. Можна було бачити відкриті провалля кратерів і стежити за примхливими лініями жолобів, які прорізували незмірні простори рівнин. Але весь рельєф ще здавався рівним у яскравому блиску. Важко було розпізнати ті широкі плями, які надають Місяцеві вигляду людського обличчя.
– Справді, ніби обличчя, – сказав Мішель Ардан. – Але мені дуже прикро, що це обличчя милої сестри Аполлона неначе градом побите.
Тимчасом подорожні, так наблизившись до своєї мети, не припиняли спостережень цього нового світу. У своїх мріях вони вже гуляли в якихсь невідомих краях. Вони злізали на високі піки. Вони опускалися на дно широких гірських улоговин, їм здавалося, що вони бачать то широкі моря, які ледве стримуються на поверхні під рідкою атмосферою, то джерела, які біжать з гір, де вони живляться розталим снігом. Нахилившись над краєм безодні, вони сподівалися почути шуми цього світила, одвічно німого в самотності порожняви.
Цей останній день залишив їм животрепетні спогади. Вони пам'ятали його найменші подробиці. Неясний неспокій охоплював їх у міру того, як вони наближалися до своєї мети. Цей неспокій, мабуть, ще подвоївся б, коли б вони відчули, яка незначна їх швидкість. Вона здалася б їм занадто недостатньою, щоб довести їх до цілі. Саме тоді снаряд майже не «важив» зовсім нічого. Його вага, безперервно зменшуючись, повинна була зовсім звестись нанівець на цій лінії, де місячне і земне тяжіння, взаємно нейтралізуючись, приводить до несподіваних ефектів.
Проте незважаючи на свою тривогу, Мішель Ардан не забув виготувати ранковий сніданок із своєю звичайною пунктуальністю. Снідали з великим апетитом. Не було, мабуть, нічого смачнішого за цей бульйон, підігрітий на газовій пічці. Нічого кращого за ці м'ясні консерви. Кілька склянок доброго французького вина довершили цей сніданок. З цього приводу Мішель Ардан висловив думку, що місячні виноградники, зігріті цим жагучим Сонцем, повинні давати найчудовіші вина, якщо вони взагалі існують. У всякому разі передбачливий француз не забув узяти з собою кілька дорогоцінних лоз найкращих сортів – Медок і Кот‑д‑'Ор, на які він особливо надіявся.
Апарат Різе і Реньйо безперервно працював з великою точністю. Повітря підтримувалось бездоганно чистим. Жодна молекула видихуваної вуглекислоти не тікала від калійної солі, а кисень, як казав капітан Ніколл, «напевне, був найвищої якості». Трохи водяної пари у снаряді домішувалося до цього повітря і зменшувало його сухість; слід сказати, багато квартир Парижа, Лондона, Нью‑Йорка, багато театральних зал для глядачів, напевне не мають таких гігієнічних умов.
Але для того, щоб апарат діяв регулярно, треба було підтримувати його в доброму стані. Мішель щоранку оглядав газові регулятори, вивіряв крани і регулював за пірометром[73]температуру газу. Досі все було гаразд, і мандрівники, наслідуючи шановного Дж. Т. Мастона, почали повнішати, що зробило б їх невпізнаваними, якби ув'язнення тривало кілька місяців. Інакше кажучи, вони поводились, як кури в клітці. Вони гладшали.
Дивлячись крізь ілюмінатори, Барбікен бачив привид собаки і різні речі, викинуті із снаряда, які весь час рухалися за ним. Діана меланхолійно скиглила, помічаючи рештки Сателіта. Ці рештки, здавалося, були так само нерухомі, як начебто вони лежали на твердому грунті.
– Знаєте, друзі мої, – сказав Мішель Ардан, – якби хто‑небудь з нас загинув од відбою під час вильоту, нам було б дуже неприємно поховати його, або, вірніше, кинути його у простір. Подивіться лише на цей труп, що всюди переслідує нас у просторі, мов гризоти сумління.
– Це було б дуже сумно, – сказав Ніколл.
– Ах! – продовжував Мішель. – А чого мені шкода, так це того, що я не можу погуляти там назовні. Яка насолода ширяти в цьому просторі, купатися й перекидатися в цьому чистому сонячному промінні! Якби Барбікен подбав про те, щоб узяти з собою водолазний скафандр і повітряну помпу, я б наважився повправлятися там, на верхівці снаряда, ставши на нього, як химера на Нотр‑Дам у Парижі.
– Але, мій любий Мішелю, – відповів Барбікен, – ти не довго танцював би там у своєму скафандрі, бо, розпертий від розширення повітря, яке ти в собі маєш, ти луснув би, як бомба, або, точніше як аеростат, що занадто високо піднявся в повітря. Отже, не сумуй ні за чим і не забувай цього: доки ми летимо в порожняві, треба заборонити собі будь‑які безглузді прогулянки поза снарядом.
Мішель Ардан дозволив себе переконати певною мірою. Він визнав, що це складна справа, але не «неможлива»; слова «неможливо» він ніколи не вимовляв.
Розмова від цієї теми перейшла на іншу і ні на хвилину не вривалася. Трьом приятелям здавалося, що в цих умовах ідеї зростали в мозку, як зростає листя від першого весняного тепла. Вони захлиналися від них.
Серед інших запитань і відповідей, які перехрещувалися цього ранку, Ніколл висунув одне питання, яке не знайшло собі негайної відповіді.
– Авжеж, – сказав він, – це дуже добре, – полетіти на Місяць, але як ми звідти повернемось?
Обидва його бесідники подивились один на одного із здивованням. Треба сказати, що про цей бік справи вони згадали вперше.
– Що ви хочете цим сказати, Ніколл? – серйозно спитав Барбікен.
– Обговорювати повернення з якоїсь країни, – додав Мішель, – коли ще не приїхали туди, мені здається недоречним.
– Я це кажу зовсім не для того, щоб відмовитися від нашого наміру, – заперечив Ніколл, – але повторюю моє запитання: як ми повернемось?
– Я про це нічого не знаю, – відповів Барбікен.
– А я, коли б знав, – сказав Мішель, – як звідти повернутись, я б туди зовсім не поїхав.
– Оце відповідь! – вигукнув Ніколл.
– Я ухвалюю слова Мішеля і додам, що питання зовсім нецікаве вданий момент. Пізніше, коли ми вирішимо повернутися, ми його розглянемо. Якщо там і не буде колумбіади, то снаряд у всякому разі буде.
– Нічого собі початок! Куля без рушниці!
– Рушницю, – відповів Барбікен, – можна зробити. І метал, і селітра, і вугілля повинні бути в надрах Місяця. Крім того, щоб повернутися, треба лише перебороти місячне тяжіння, щоб знов упасти на земну кулю через самі закони тяжіння.
– Досить, – сказав Мішель, запалюючись. – А зв'язатися з нашими колишніми колегами на Землі не буде важко.
– А як саме?
– За допомогою болідів, викинутих місячними вулканами.
– Добре винайдено, Мішелю, – відповів Барбікен переконано. – Лаплас[74]обчислив, що сили, вп'ятеро більшої за силу наших гармат, було б досить, щоб послати болід з Місяця на Землю. Та навряд чи існує такий вулкан, який має більшу вибухову силу.
– Ура! – вигукнув Мішель. – Ці боліди – зручні листоноші, і їм не треба нічого платити! А як ми сміятимемось з поштових установ! Але я думаю…
– Що ти думаєш?
– Чудова ідея! Чому ми не причепили дроту до нашого ядра? Ми обмінювалися б телеграмами – з Землею!
– Тисячу чортів! – відповів Ніколл. – А вагу дроту, який має понад 380 000 кілометрів завдовжки, ти вважаєш за ніщо?
– За ніщо! Можна було б потроїти заряд колумбіади! Почетверити, поп'ятерити! – вигукнув Мішель з дедалі більшим запалом.
– Можна зробити лише маленьке заперечення до твого проекту, – відповів Барбікен. – А саме: земна куля з її обертовим рухом накрутила б на себе наш дріт, як коловорот накручує на себе ланцюг, і через це неодмінно повернула б нас до себе.
– Присягаюсь тридцятьма дев'ятьма зорями, вишитими на прапорі Сполучених Штатів, – сказав Мішель, – що я сьогодні маю лише нездійсненні ідеї, ідеї, гідні Дж. Т. Мастона. Але, я гадаю, що коли ми не повернемося на Землю, то Дж. Т. Мастон здатний прибути сюди, щоб знайти нас.
– Так! Він прибуде, – зауважив Барбікен. – Це гідний і хоробрий товариш. Крім того, нічого немає легшого. Хіба колумбіада не вкопана в землю Флоріди? Хіба невистачить бавовни і вуглекислоти, щоб зробити піроксилін? Хіба Місяць не перебуватиме в зеніті над Флорідою? Хіба через 18 років він не займатиме такого самого місця, як займає сьогодні?
– Так, – повторив Мішель, – так, Мастон прилетить, і з ним наші друзі Ельфістон, Бломзберрі, всі члени Гарматного клубу – і вони будуть добре прийняті! А пізніше влаштують поїзди із снарядів між Землею і Місяцем. Ура Дж. Т. Мастонові!
Правдоподібно, що коли шановний Дж. Т. Мастон і не чув цих ура на його честь, то, принаймні, у вухах йому дзвеніло.
Що робив він тоді? Без сумніву, там, на посту, в Скелястих горах, на обсерваторії Лонгз‑Піка, він намагався знайти невидиме ядро, яке рухалося десь у просторі. Якщо він думав про своїх приятелів, треба погодитися, що й ці не були в нього в боргу і що під впливом якогось чудного збудження вони присвячували йому свої найкращі думки.
Але звідки постало це пожвавлення, яке наочно збільшувалося в хазяїв снаряда? Що вони були тверезі – в цьому не можна було мати сумніву. Чи мало це дивне збудження мозкової діяльності причиною особливі умови, в яких перебували мандрівники, чи треба було його пояснити близькістю нічного світила, від якого їх відокремлювали яких кілька годин путі? Обличчя їх почервоніли, немовби відблиск вогню якоїсь печі падав на них. Їх дихання прискорилось, і їх легені працювали, як ковальські міхи. Очі їх блищали незвичайним вогнем, голоси лунали, як постріли, страшенно гучно. Рухи їх зробилися такі неспокійні, що мандрівникам було мало місця. І, характерна деталь, вони не помічали жодної із цих змін.
– Тепер, – сказав Ніколл урочисто, – тепер, коли я не знаю, чи повернемося ми будь‑коли з Місяця, я бажаю знати, що ми збираємось там робити.
– Що ми там збираємося робити? – спитав Барбікен, тупнувши ногою так, немов би він був у фехтувальній залі. – Я цього зовсім не знаю.
– Ти цього не знаєш! – зарепетував Мішель так, що його слова пролунали в снаряді, мов у діжці.
– Ні, я собі навіть не уявляю, – вигукнув Барбікен в унісон своєму співбесідникові.
– Гаразд! я це знаю, я! – відповів Мішель.
– Тоді кажи, – крикнув Ніколл, який не міг більше стримувати гуркотіння свого голосу.
– Я скажу, коли мені буде завгодно, – вигукнув Мішель, міцно схопивши за руку свого товариша.
– Треба, щоб тобі це було вгодно зараз, – сказав Барбікен, виблискуючи очима і махаючи кулаком. – Адже це ти втягнув нас у цю жахливу подорож, і ми хочемо знати, навіщо!
– Так! – вимовив капітан. – Тепер, коли я не знаю, куди я їду, я хочу знати, навіщо я туди їду.
‑. Навіщо? – вигукнув Мішель, підстрибнувши на метр. – Навіщо? Щоб заволодіти Місяцем від імені Сполучених Штатів. Щоб додати сороковий штат до Сполучених Штатів. Щоб колонізувати місячні країни, обробити їх, заселити їх, перенести туди всі дива мистецтва, науки й техніки. Щоб цивілізувати селенітів, якщо вони вже і без того не цивілізованіші за нас, і встановити в них республіку, якщо її у них немає.
– Якщо там є селеніти! – відповів Ніколл, який під впливом цього незрозумілого сп'яніння став дуже суперечливим.
– Хто сказав, що там немає селенітів? – вигукнув Мішель загрозливо.
– Я! – проголосив Ніколл.
– Капітане, – сказав Мішель, – не повторюй цієї нісенітниці або я заб'ю тобі її крізь зуби в горлянку.
Обидва противники були вже ладні кинутись один на одного, і ця беззмістовна суперечка загрожувала перетворитися в справжню баталію, коли Барбікен одним величезним стрибком опинився між суперниками.
– Стривайте, нещасні! – сказав він, ставлячи своїх товаришів спинами один до одного. – Якщо тепер немає селенітів, то вони були колись.
– Так! – вигукнув Мішель, який інакше і не думав. – Геть селенітів!
– Для нас самих Місяць, – сказав Ніколл.
– Ми втрьох складемо республіку.
– Я буду за конгрес, – кричав Мішель.
– А я за сенат, – відповів Ніколл.
– А Барбікен за президента, – заявив Мішель.
– Ніяких президентів, обраних народом! – відповів Барбікен.
– Гаразд! Хай буде президент, обраний конгресом, а як я конгрес, то я тебе одноголосно призначаю!
– Ура! Ура! Ура президентові Барбікену! – вигукнув Ніколл.
– Гіп! Гіп! Гіп! – кричав Мішель Ардан.
По цих словах «президент» разом із «сенатом» утнули свій національний «янкі‑дудль», а «конгрес» почав наспівувати марсельезу.
Тоді почався несамовитий танок з безглуздими жестами, божевільним тупотінням, клоунськими перекиданнями. Діана, яка, виючи, прилучилася до цього танку, підстрибувала аж до склепіння снаряда. З дивовижною гучністю лунало ляскання крил і крики півня. П'ять чи шість курей літали, натикаючись на стінки, немов оскаженілі кажани.
Потім три мандрівники, більш ніж сп'янілі – попечені повітрям, яке палило їх органи дихання, впали нерухомі на дно снаряда.
Розділ VIII