 |
|
Класифікація нетарифних обмежень у зовнішній торгівлі (за версією секретаріату ГАТТ)
| Номер групи нетарифних інструментів | Найменування групи нетарифних інструментів | Нетарифні інструменти, які входять до групи |
| І | Участь держави у зовнішньоторговельних операціях | Субсидування виробництва і експорту товарів Система державних закупівель товарів Державна торгівля |
| ІІ | Митні та адміністративні формальності | Антидемпінгові методи Методи оцінки митної вартості товарів Митні і консульські формальності Товаросупроводжуючі документи Товарна класифікація тарифів |
| ІІІ | Стандартні вимоги щодо охорони здоров’я і техніки безпеки | Промислові стандарти Вимоги до пакування і маркування Санітарно – ветеринарні норми |
| IV | Кількісні та валютні обмеження імпорту та експорту | Контингентування і ліцензування Валютні обмеження |
| V | Обмеження закладені в механізмі платежів | Змінні збори (плинні) Імпортні депозити Прикордонний податковий режим |
Така класифікація широко застосовується урядовими інститутами різних країн у практичних цілях, а також міжнародними організаціями для оцінки спрямованості зовнішньоторговельних політик країн. Певним недоліком такого поділу є те, що одні і ті самі інструменти можуть одночасно і не завжди прогнозовано впливати як на експорт, так і імпорт (наприклад, валютні курси, валютні обмеження, митні податки тощо). До основних інструментів впливу на обсяги, динаміку та структуру імпорту належить ліцензії та квоти, «добровільне» обмеження експорту, встановлення мінімальних імпортних цін, імпортні податки, імпортні депозити, компенсаційні мита, антидемпінговій мита, технічні бар’єри, адміністративні формальності, валютні курси та валютні обмеження.
Основними інструментами регулювання експорту є митно – тарифні засоби та кількісні обмеження, а з метою стимулювання експортного виробництва та експорту вживається широка група заходів, для яких ґрунтується на наданні національним суб’єктом господарювання певних пільг: податкових, кредитних, зі страхування та організаційно – інформаційної підтримки.
За характером впливу на об’єкт регулюванняінструменти регулювання зовнішньої торгівлі поділяються на дві групи: адміністративні та економічні. Адміністративні методи мають прямий, юридично зафіксований, заборонний або дозволяючи характер і базуються на розроблених національних законах, підзаконних актах, інструкціях, положеннях відповідних структур державної влади. На відміну від адміністративних, економічні методи мають непрямий характер, тобто не регламентують дії, а впливають на економічні інтереси суб’єктів економічної діяльності шляхом фінансових, валютно – кредитних та організаційних механізмів.
8.2. Митне регулювання ЗТО
Історично найстарішим та найтрадиційнішим методом захисту внутрішнього ринку є мито. Воно застосовується з початку ХVIII ст. і до нинішнього часу є основою регулювання торговельних зв’язків. Мито належить до “традиційних” (traditional) податків разом із податками на власність та акцизами на окремі товари і послуги. Історично мито запроваджувалося як збирання коштів за перетин кордону країни товарами і вважалося ефективним джерелом наповнення державної скарбниці [16, с.63]. І сьогодні майже всі країни світу застосовують митні тарифи, тобто “систематизований перелік товарів і відповідних ставок мита, які застосовуються для розрахунку ввізного (імпортного) або вивізного (експортного) мита на зазначені товари” [33, с.291]. Комплекс заходів та інструментів впливу на міжнародну торгівлю, що реалізуються через митну систему, є митно-тарифними засобами регулювання. Деякі економісти [17, с.209; 23, с.82.] вважають невірним поділ інструментів державного регулювання на тарифні та нетарифні заходи через те, що, на їх думку, до першої групи належить лише один засіб – митний тариф, до того ж таки розподіл не відбиває характеру впливу регулюючих інструментів на суспільні відносини у сфері регулювання. Проте такий розподіл засобів державного регулювання зовнішньої торгівлі є більш прийнятним для адміністративного права та теорії управління [21, с.150]. На сьогодні ж найбільш поширеною в світовій економічній практиці є класифікація цих засобів саме на тарифні та нетарифні. Такий розподіл відбито і в класифікаціях ГАТТ та ЮНКТАД. Згідно з першою з них, до тарифних інструментів відносять виключно мито, яке встановлено у вигляді митного тарифу, податків та інших зборів. Класифікація заходів контролю в торгівлі ЮНКТАД (вона наведена у додатку В) до тарифних заходів відносить крім самих мит різних видів ще й тарифні квоти.
Основою митно-тарифного регулювання є митний тариф. Саме поняття митного тарифу можна тлумачити по-різному. У вузькому розумінні митний тариф є, як зазначено вище, систематизованим переліком ставок мита. Його можна розглядати також як конкретну ставку мита, яку застосовують при ввезенні певного товару чи вивезенні його за межі чи на митну територію країни. У такому разі поняття митного тарифу збігається з поняттям мита при переміщенні через митний кордон країни і може визначатися як вид митного платежу, що стягується з товарів та предметів, які переміщуються через митний кордон держави [24, с.512]. Адже, за визначенням, мито є державним грошовим збором (податком), який стягується через митні установи із суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД) за перетин через кордон держави товарів, цінностей і майна [33, с.298]. Інколи поняття митного тарифу використовують у більш широкому розумінні – як “особливий інструмент торговельної політики і державного регулювання внутрішнього ринку країни” [15, с.153], тобто він вже є не лише простою ставкою щодо конкретної групи товарів, а засобом регулювання зовнішньої торгівлі.
Незважаючи на те, що мито є економічною категорією, його застосування може мати як економічний, так і політичний характер. Тому доцільно визначити функції мита з огляду на його економічну та торговельно-політичну роль (рис. 1.1)
Рис. Систематизація функцій мита
Безперечно домінуючими функціями застосування мита є акумуляція доходів та захист національного ринку від іноземної конкуренції. Застосування мита завжди виконує фіскальну функцію, оскільки мито є податком, який є засобом поповнення державної казни і покривається за рахунок кінцевого споживача. Імпортне мито забезпечує також ефект захисту, оскільки мито знижує, насамперед, цінову конкурентоспроможність товару, відносно якого воно застосовується. Регулятивна функція мита виявляється при регулюванні внутрішніх економічних відносин національної економіки. Завдяки миту як інструменту зовнішньоторговельної політики відбувається раціоналізація товарної структури, підтримується оптимальне співвідношення валютних доходів і витрат держави. Стимулююча функція мита полягає у сприянні державою розвитку окремих галузей економіки чи навіть окремих підприємств. Щодо політичного характеру мита, то воно може бути засобом економічного тиску на відповідні держави або створення режиму найбільшого сприяння з політичних мотивів. Отже, доходимо висновку, що мито водночас виконує декілька функцій, основними з яких є, все-таки, фіскальна та захисна функції.
На сьогодні митний тариф є складним торговельно-економічним інструментом регулювання зовнішньої торгівлі, що включає кілька обов’язкових елементів, від яких залежить ефективність і дієвість тарифу в цілому. До складових елементів митного тарифу відносять:
1) система тарифної класифікації товару;
2) структура тарифу;
3) ставки мита;
4) метод визначення країни походження товару.
Система тарифної класифікації товару є докладним переліком товарів, які розподілені за певною класифікаційною схемою. Необхідність побудови окремими кранами власних товарних класифікацій на основі загальноприйнятих міжнародних систем ґрунтується на поглибленні процесу уніфікації митної політики держав, насамперед в рамках системи ГАТТ/СОТ. На сьогодні найбільш поширеною в світі є Гармонізована система кодування та класифікації товарів (ГС) (Harmonized Commodity Coding and Classification System (HS)), розроблена Радою митного співробітництва, інколи використовується і Стандартна міжнародна торговельна класифікація ООН (Standard International Trade Classification (SITC)). Технічно ГС складається з шести цифр, перша пара з яких означає товарну групу, друга – товарну позицію, третя – субпозицію. Кожна країна може відобразити власні підходи до класифікації та специфіку участі в міжнародній торгівлі за допомогою подальшої деталізації (додавання цифр з сьомого по тринадцятий знаки). Проте досі не існує повної узгодженості між різними класифікаціями певного товару. Це спричиняє певні труднощі щодо визначення відповідності між товарними позиціями в різних номенклатурах та зіставлення торговельної статистики з даними щодо виробництва окремих товарів.
Структура митного тарифу ґрунтується на кількості колонок (ставок мита стосовно кожної товарної позиції), що застосовуються в тарифі. За цією ознакою можна виділити простий та складний митний тариф. У простому митному тарифі передбачено лише одну колонку, тобто одну ставку мита для кожного товару, незалежно від країни його походження (наприклад, митні тарифи Мексики, Болівії чи Панами) . Складний (багатоколонковий) тариф встановлює по кожному з товарів кілька ставок мита, залежно від країни походження товару чи торговельного режиму. На сьогоднішній час спостерігається стійка тенденція до ускладнення структури митного тарифу з метою здійснення тиску на одні країни та стимулювання з іншими в інтересах національної зовнішньоторговельної політики (наприклад, Інтегрований тариф ЄС складається з 11 колонок, митний тариф Японії - з 4 колонок).
Ставки, наведені в митному тарифі є основою для визначення розміру мита, що підлягає сплаті. В сучасній економічній літературі не існує єдиного класифікаційного підходу щодо ставок мита, кількість різновидів яких досить велика. Виділяють кілька критеріїв, за якими класифікують мито: за метою та функціональною спрямованістю; за об’єктом регулювання (напрямом руху); за методом розрахунку розміру мита; за періодом застосування; за походженням; за реальним впливом на об’єкт регулювання; за країною походження; за типами митних ставок тощо. На рис. проілюстрована спроба класифікації видів мита за перерахованими критеріями.
Рис. Класифікація видів мита
Залежно від мети застосування мито класифікують на фіскальне, тобто таке, що встановлюється для забезпечення надходжень коштів до бюджету країни від зовнішньоекономічних операцій; протекціоністське, яке спрямоване на захист національного виробника і є дискримінаційним відносно товарів іноземного виробництва; преференційне, що передбачає надання переваг деяким державам щодо розміру ставок мита порівняно з іншими державами з торговельно-політичними цілями.
За об’єктом регулювання (напрямом товарного потоку) мито ділиться на імпортне (ввізне), експортне (вивізне) та транзитне. Об’єктом регулювання імпортного мита є імпортні потоки, стосовно яких і встановлюються відповідні ставки мита. Експортне мито регулює національний експорт і використовується обмеженим колом країн. Транзитне мито встановлюється відносно товарів, які переміщуються через митну територію країни до інших держав. Цей вид мита зараз використовується дуже рідко, здебільшого як інструмент “торговельної війни”.
За методом розрахунку розміру мита діляться на три основні типи: адвалорне, специфічне та змішане (комбіноване).
Адвалорним (від лат. аd valorum) називають мито, ставка якого зазначається у митному тарифі у вигляді відсотка від ціни товару. Розмір мита у такому випадку розраховується шляхом помноження митної вартості товару на цей відсоток. Вартість товару при цьому визначається на умовах FOB (free-on-board), але інколи вартість визначається на умовах CIF (cost, insurance and freight), що підвищує базу для обкладання митом, надаючи вищий рівень захисту національного виробництва.
Специфічна ставка мита подається у митному тарифі як певна грошова сума з одиниці товару, його ваги чи обсягу. Таке мито розраховується помноженням ставки на кількість товару у відповідному вимірі.
Комбіноване мито є поєднанням двох перших видів, тобто його ставка наводиться як відсоток від ціни товару та певна сума із зазначеної одиниці виміру товару (наприклад, US$2.5+15% за 1 кг). Альтернативна ставка мита зазначається також у вигляді відсотка від ціни товару та певної суми з його одиниці виміру. Але при обчисленні такого мита розраховуються окремо його адвалорна та специфічна частини, а стягується більша сума. Найчастіше використовуються адвалорне та специфічне мито, причому ефективність вживання того чи іншого різновиду залежить від характеру коливання цін. Адже при підвищенні цін відповідним чином зростає й адвалорне мито, тоді як специфічне залишається незмінним. В цьому випадку саме адвалорні мита забезпечують вищий рівень захисту внутрішнього ринку. А при стійкому зниженні цін більш ефективними виявляються специфічні мита через зниження розміру адвалорного мита, яке стягується як відсоток вже від нижчої ціни. Через це про тенденції світових цін до зростання чи зниження можна опосередковано судити на підставі частоти застосування тих чи інших різновидів мита.
При обчисленні розміру мита, особливо такого, яке розраховується за адвалорними ставками, важливе значення має механізм визначення митної вартості товару. Митна вартість є ціною, “яка фактично сплачена, або підлягає сплаті за них при їх продажу з метою експорту в країну імпорту, скориговану з урахуванням певних додаткових нарахувань до цієї ціни”. Такими додатковими нарахуваннями є фактичні витрати, якщо їх не включено до рахунку-фактури – залежно від умов поставки цих товарів згідно з Правилами ІНКОТЕРМС. Зокрема, до них належать витрати на транспортування, навантаження та розвантаження; перевантаження та страхування до пункту перетину митного кордону країни призначення; комісійні та брокерські винагороди; плата з а використання об’єктів інтелектуальної власності, що належить до даних товарів та інших предметів і яка повинна бути оплачена імпортером (експортером) прямо чи побічно як умова їх ввезення (вивезення) тощо. Методи митної оцінки, що використовуються в світовій практиці, узагальнені в ст. VІІ ГАТТ “Оцінка товарів для митних цілей”. Ними є метод визначення митної вартості за ціною угоди щодо даних товарів, за ціною угоди щодо ідентичних товарів, за ціною угоди щодо подібних (аналогічних) товарів, на основі віднімання вартості та на основі додавання вартості. Основним методом є метод, що базується на ціні угоди щодо даних товарів. Якщо за певними причинами, які також перераховані в даній статті ГАТТ, використання цього методи не виявляється можливим, та послідовно використовують кожний з наступних методів.
За періодом застосування виділяють постійні та сезонні мита. Постійні мита – це “стягнення, які не змінюються залежно від кон’юнктури та інших обставин”. Сезонні ж мита мають ставки, які знижуються чи підвищуються у певні періоди протягом року, як правило залежно від сезонності вирощування сільськогосподарських культур у країні – імпортері. В основному сезонне мито має оперативний характер, тобто за його допомогою вирішуються тактичні задачі регулювання. Таке мито має явний протекціоністський характер, тобто використовується з суто захисною метою.
В залежності від порядку встановлення розрізняють автономне та конвенційне мито. Автономне мито встановлюється державою самостійно, без будь-яких обов’язків перед іншими країнами, і “застосовується до будь-яких предметів і товарів незалежно від їх походження”. Величина такого мита є досить значною і дуже часто воно стає предметом дво- і багатосторонніх переговорів для отримання поступок в обмін на зниження ставок автономного мита. Узгоджені в результаті міждержавних переговорів ставки мита називають конвенційними (договірними). Вони не можуть бути змінені однією з сторін без узгодження з іншими зацікавленими сторонами.
За характером впливу на об’єкт регулювання виділяють номінальне та ефективне мито. У митному тарифі зафіксовано фактичний розмір ставок мита, які і є номінальними. Проте вони не дають повного враження щодо ефективності захисту ними внутрішнього ринку. Через це доцільним є розрахунок ефективної ставки мита, тобто такої, яка наочно показує, чи виконує номінальне мито покладені на нього функції. Існують різні методи розрахунку ефективної ставки мита. Однією з найбільш поширених в світі є формула, розроблена ЮНКТАД:
(1.1)
де L – ефективна ставка мита;
N – номінальна ставка мита на готову продукцію;
n – кількість видів сировини, що застосовуються для виробництва товару;
m – частка вартості сировини в ціні товару;
S – номінальна ставка мита на сировину;
v – частка вартості, доданої в процесі обробки.
Ефективність ставки мита, таким чином, визначається не тільки і не стільки її номінальним розміром, а залежить від співвідношення митних ставок на кінцеву продукцію та сировину (комплектуючі), цін на них на світовому та внутрішньому ринках, використання при виробництві кінцевої продукції імпортних чи вітчизняних сировини та матеріалів. Саме на підставі розрахунку ефективної ставки мита обґрунтовується застосування певних важелів зовнішньоторговельної політики держави.
З питанням співвідношення ставок митного тарифу на сировину та готову промислову продукцію тісно пов’язане поняття тарифної ескалації, тобто ситуації, “коли країна застосовує нижчі тарифи на імпорт сировини та продуктів, які використовуються на перших стадіях процесу виробництва, та вищі тарифи на товари для подальших етапів виробництва. Хоча практика тарифної ескалації, що застосовується розвинутими країнами відносно країн, що розвиваються, засуджується на усіх переговорах, що проводяться в рамках системи ГАТТ/СОТ, вона й досі є одним із засобів захисту на багатьох ринках промислових товарів.
За типами митних ставок розрізняють постійне та змінне мито. Під постійними розуміють ставки мита, які встановлюються державними органами і не можуть змінюватися залежно від обставин; вони використовуються більшістю країн світу. Змінні ж митні ставки можуть змінюватися за певних обставин: при зміні рівня внутрішніх та світових цін, рівня державних субсидій тощо. Прикладом змінних ставок митного тарифу можуть бути змінні ставки, які застосовує ЄС в рамках єдиної сільськогосподарської політики. Змінні ставки мита також використовуються Російською Федерацією щодо експорту сирої нафти. Тут використовується так звана специфічна ставка з адвалорною фіксацією митного оподаткування. Прогресія будується таким чином, щоб при середніх довгострокових цінах на нафту ставки експортного митного тарифу складали 6,5% (наприклад, при ціні нафти від 12,5 до 15,0 US$ за барель експортне мито складатиме 2 ЄВРО за тону, при ціні від 15,0 до 17,5 US$ за барель – 5 ЄВРО і т.д.) . Дана прогресія змінює рівень вилучення коштів з додаткових прибутків нафтових компаній від підвищення рівня світових цін на нафту, а зміни ставок експортного мита не частіше одного разу на два місяці на підставі щомісячного моніторингу цін відповідно до цін на світовому ринку забезпечують стійкість системи ціноутворення.
За принципом обмеження відокремлюють спеціальні, антидемпінгові та компенсаційні (антисубсидиційні) мита. Антидемпінгове мито застосовується при ввезенні на митну територію країни товарів за цінами, які є нижчими за нормальну вартість аналогічного товару. Компенсаційне мито є нейтралізуючою відповіддю на вжиття країною – експортером субсидій чи пільг, які застосовуються прямо або побічно стосовно експорту або виробництва даного товару. Ширшим є коло причин для застосування спеціального мита. До них належать: ввезення товарів на територію держави у такій кількості або на таких умовах, які завдають шкоди чи загрожують шкодою національному товаровиробникові; недобросовісна конкуренція на внутрішньому ринку країни з боку іноземних суб’єктів ЗЕД, дискримінаційні чи недружні дії з боку іноземних держав чи економічних союзів. Встановлення антидемпінгового, компенсаційного та спеціального мита потребує проведення відповідного розслідування та встановлення ним факту демпінгу чи субсидіювання (перші два випадки) та нанесення національному товаровиробникові значних збитків (в усіх трьох випадках). Розмір таких мит не може перевищувати розміри виявленого демпінгу, субсидії чи збитку. Використання таких видів мита дає змогу розв’язувати окремі локальні проблеми та створювати ефективну систему захисту національного ринку від недобросовісної конкуренції як іноземних виробників, так і національних підприємств, які зацікавлені в нарощуванні монополістичних тенденцій, що суперечить загальноекономічним інтересам країни.
Залежно від країни походження ставки мита диференціюються на максимальні мінімальні та преференційні. Максимальні (їх ще називають загальними або повними) ставки мита застосовуються до товарів, які походять з країн, з якими дана країна не укладала відповідних торговельних угод. Такі ставки є найвищими з наведених у митному тарифі. Мінімальні, або пільгові ставки мита встановлюються щодо товарів, що походять з країн або економічних союзів, які користуються в даній країні режимом найбільшого сприяння (РНС) (Most Favoured Nation (MFN)). Преференційні ставки мита застосовуються до товарів з країн, з якими укладені угоди щодо взаємного встановлення спеціального преференційного режиму, або які входять разом з даною країною до митних союзів, чи утворюють спеціальні митні зони.
Через встановлення різних ставок мита відповідно до країни походження товару особливого значення набуває методика визначення такої країни. Відповідно до ст. ІХ ГАТТ-94 країною походження товару вважається така, в якій товар був повністю вироблений чи підданий достатній переробці відповідно до певних критеріїв. При цьому під країною товару може розумітися група країн, митні союзи країн, регіон чи частина країни, якщо необхідність їх виділення з метою визначення походження товару. В межах ГАТТ розроблено критерії, які дозволяють віднести товар до таких, які повністю вироблені в даній країні, або, якщо у виробництві товару брали участь дві чи більше країн, визначити саме ту, в якій він був підданий достатній обробці.
Використовуючи наведену класифікацію, мита, які застосовуються на практиці, можна систематизувати за різними критеріями. Наприклад, маємо ставку ввізного мита на картоплю, яка ввозиться з Польщі до України у розмірі 50%, але не менше 0,2 ЄВРО за 1 кг. Оскільки основною метою такого мита є блокування товарного потоку, то таке мито є протекціоністським. Об’єктом впливу мита є ввезення товару, тобто мито є імпортним. При розрахунку розміру мита окремо обчислюється адвалорне, а потім специфічне мито, а з них для стягнення обирається найбільша сума, отже таке мито можна віднести до альтернативного, або до специфічного, якщо не подрібнювали далі загальноприйняті типи ставок мита. Через те, що термін дії такого мита обмежений періодом з 01 серпня по 01 січня, то це мито є сезонним за періодом дії. Даний вид мита застосовується Україною самостійно, отже мито є автономним. Ставка в 50% є наведеною в митному тарифі та використовується для фактичних розрахунків обсягу стягнення, тому мито є номінальним. Ставка мита не змінюється в залежності від зміни рівня цін чи інших обставин, отже мито є постійним.
За даними ознаками можна класифікувати застосування будь-якого митного тарифу щодо певних товарів чи предметів, що дає можливість проаналізувати весь спектр причинно-наслідкових зв’язків при запровадженні митного тарифу.
Дещо відокремлено від інших тарифних засобів державного регулювання зовнішньої торгівлі стоять тарифні квоти (tariff-rate quota). Їх введення означає, що в межах встановлених квот товари імпортуються без стягування мита чи з його стягненням за низькими ставками (within-quota rate), а при імпорті понад даного ліміту стягуються досить високі мита (over-quota rate). Щодо тарифних квот існують суперечливі погляди відносно їх належності до тарифних чи нетарифних заходів.
Прикладом застосування тарифних квот є регулювання в США імпорту молока, картоплі, риби та ін.. В Японії також досить широко використовується інструмент тарифних квот. Зокрема, це стосується сирів, зерна, деяких видів взуття. Але все-таки головною метою застосування тарифних квот є сприяння ввезенню товаровиробниками сільськогосподарської сировини для виробництва готової продукції. Саме з цією метою, наприклад, в Україні застосовують тарифні квоти щодо імпорту тростинної сировини для виробництва цукру. Оскільки при митному оформленні продукції, яка ввозиться за тарифними квотами, сплачується мінімальна ставка ввізного мита, то це сприятливо впливає на ціну готової продукції, що робить її більш конкурентоспроможною.
8.3. Нетарифні заходи в регулюванні ЗТД
Групою заходів, альтернативних інструментам митно-тарифного регулювання, є нетарифні заходи регулювання зовнішньої торгівлі.
Спрощена класифікаційна схема Секретаріату ГАТТ виділяє п’ять основних груп таких методів: кількісні обмеження, фінансові заходи торговельної політики; валютні заходи; приховані засоби; спеціальні заходи.
Кількісні обмеження є адміністративними методами нетарифного державного регулювання обсягу зовнішньоторговельного обігу, регіональної і товарної структури експорту та імпорту, що визначають кількість і номенклатуру товарів, дозволених до ввезення(вивезення). До кількісних НТЗ зазвичай відносять квотування (контингентування), ліцензування та “добровільне” обмеження експорту. Використання нетарифних засобів регламентується ст. ст. ХІ, ХІІ, ХІІІ, ХІV ГАТТ. У документах цієї угоди особливо наголошується, що кількісні обмеження експорту або імпорту можуть вживатися лише за умов їх використання з метою попередження чи послаблення критичного дефіциту харчових або інших товарів в країні-експортері, якщо такі товари мають вагоме значення в експорті даної країни; заборони або обмеження імпорту або експорту, що є необхідним при застосуванні певних стандартів або правил щодо класифікації, визначення сорту або реалізації даного товару; підтримання країною свого зовнішнього фінансового стану та в деяких інших випадках.
Заходи кількісного обмеження зовнішньої торгівлі безпосередньо спрямовані на зменшення обсягів експорту або імпорту конкретного товару, з або до конкретної країни, конкретними суб’єктами ЗЕД. Застосування режимів квотування та ліцензування забезпечує ефективний контроль з боку держави та її органів за обсягами, товарною номенклатурою та суб’єктним складом ЗЕД і тим самим обмежує самостійність суб’єктів ЗЕД, обмежує коло країн, з якими можуть здійснюватись експортно-імпортні операції щодо певного виду товарів, регулює товарну номенклатуру експортно-імпортних операцій. За характером впливу на товарообіг кількісні обмеження принципово відрізняються від митно-тарифного регулювання та інших методів обмеження ввезення та вивезення товарів, які діють за допомогою цінового механізму. Підвищення цін на імпортовані (або експортовані) товари робить їх менш конкурентоспроможними в ціновому аспекті, що врешті-решт приводить скорочення чи навіть повного припинення імпортних чи експортних операцій. Система ж кількісних обмежень користується прямими адміністративними заборонними чи обмежувальними методами, які не впливають на цінові характеристики товару, визначаючи лише його кількість номенклатури та пріоритетних партнерів. Основною метою застосування кількісних обмежень є захист національного товаровиробника за умов, коли інші заходи регулювання можуть використовуватися лише протягом короткого проміжку часу або є взагалі неефективними.
Найстарішим з засобів нетарифного регулювання зовнішньої торгівлі є ліцензування, яке використовують ще з 30-х рр. ХІХ ст. Ліцензування зазвичай визначають як зумовлену національними інтересами систему державного контролю експортних та імпортних операцій . Ліцензування являє собою встановлення такого порядку експорту та імпорту, за якого зовнішньоторговельні операції здійснюються лише після отримання дозволу (ліцензії) державних органів. Класифікувати різні види ліцензій, які використовуються у світовій практиці, модна за кількома критеріями. Зокрема, за колом суб’єктів ліцензування ліцензії бувають індивідуальні (разові та відкриті), тобто “дозвіл певній національній фірмі на експорт/імпорт товару, що видається на її прохання органом влади” та генеральні (прості та відкриті (глобальні)), тобто “дозвіл на експортні або імпортні операції по певному товару або з певною країною”. Разові індивідуальні ліцензії дають право на здійснення лише одної експортно-імпортної операції, або на здійснення кількох зовнішньоторговельних операцій з певним обсягом товару та протягом встановленого часу. Відкрита ж індивідуальна ліцензія є дозволом на 0здійснення експортно-імпортних операцій без будь-яких обмежень стосовно кількості товару також протягом визначеного терміну. Проста генеральна ліцензія дозволяє здійснювати зовнішньоторговельні операції без обмежень обсягу торгівлі, але з територіальними винятками. Недоліку щодо територіальних обмежень позбавляє відкрита (глобальна) генеральна ліцензія, яка дозволяє торгувати з будь-якими країнами світу. За об’єктом регулювання ліцензії поділяють на експортні, імпортні та транзитні, тобто на такі, що дають дозвіл на вивезення, ввезення та перевезення певного виду або кількості товару митною територією держави. За процедурою отримання ліцензій їх розподіляють на традиційні, автоматичні та аукціонні. Видача автоматичних ліцензій, процедура якої передбачена Кодексом про імпортне ліцензування ГАТТ, відбувається на замовлення експортера/імпортера за спрощеною процедурою та в усіх випадках, крім тих, які суперечать діючому законодавству. Для ліцензування деяких видів експортно-імпортних операцій передбачено проведення процедури аукціону, що підвищує регулятивну та стимулюючу функцію ліцензій, є більш вигідним для державного бюджету та виключає суб’єктивність при розподілі дозволів. Такі ліцензії називають аукціонними. Решта ліцензій належать до групи традиційних.
Метою використання ліцензій, по-перше, є кількісне регулювання торгівлі шляхом здійснення при розподілі ліцензій реалізації експортних та імпортних квот. По-друге, ліцензування є інструментом державного контролю за експортно-імпортними операціями щодо певних видів товарів та окремих суб’єктів ЗЕД. Крім того, ліцензування може встановлюватися певні процедури ввозу та вивозу товарів та порядок їх використання та реалізації.
Процедура ліцензування зовнішньоторговельної діяльності тісно пов’язана з квотуванням, або контингентуванням. Квотування є обмеженням державною владою ввезення або вивезення товарів через установлення певної кількості або граничної суми на певний період часу. Квотування обсягів експорту або імпорту є інструментом забезпечення збалансованого розвитку національної економіки, платіжного балансу, регулювання рівнів попиту та пропозиції на внутрішньому ринку, захисту внутрішнього ринку, контролю за виходом національних підприємств на міжнародний ринок та виконання міжнародних зобов’язань держави. Організаційними засадами контингентування можуть бути двосторонні угоди, односторонні рішення країн або блокових угруповань.
Класифікація квот, або контингентів, також проводиться за різними критеріями. Зокрема, можливо впорядкувати існуючі квоти за об’єктом регулювання, за територією охоплення, за специфікою застосування. Виділяють також окремі групи квот за рівнем управління: для державних потреб, регіональні, для підприємств, для аукціонного продажу тощо. За об’єктом регулювання квоти бувають експортні, імпортні та транзитні, тобто вони відрізняються за напрямком регульованого товарного потоку. За територією охоплення квоти розподіляють на глобальні, групові та індивідуальні. Глобальні квоти встановлюється по кожному окремому товару чи групі товарів без зазначення конкретної країни, з якої він експортується чи до якої він імпортується. Групові контингенти призначаються по товару з визначенням групи країн, з яких він імпортується чи до яких він експортується. Аналогічно визначаються індивідуальні квоти (інколи їх ще називають розподіленими), тільки в них визначається конкретна країна, якій надається дана квота. Сукупність індивідуальних квот складає глобальну квоту по даному товару. Можливо два підходи до розрахунку індивідуальних квот: пропорційний, згідно з яким глобальна квота розподіляється на підставі регіональної структури експорту або імпорту, що склалася на даний момент, та двосторонній, тобто такий, що полягає у встановленні квот на підставі двосторонньої угоди між країнами і є відкритої лише для країн – учасниць угоди. За специфікою застосування можна виділити сезонні квоти та специфічні квоти – антидемпінгові, компенсаційні, антисубсидиційні, спеціальні. Сезонні квоти встановлюються на обмежений проміжок часу, який зазвичай відповідає сезону переробки або споживання товару, щодо якого запроваджено квотування. Встановлення сезонних квот дозволяє у цей період захистити вітчизняних виробників даного товару, обмеживши його імпорт, а протягом решти року – поставляти цей товар у необмежений кількості, одночасно насичуючи ним внутрішній ринок та не завдаючи збитків національним виробникам. Специфічні види квот встановлюються щодо певного виду товару, який є об’єктом антидемпінгового, антисубсидиційного чи спеціального розслідування.
Як зазначалося вище, деякі економісти до засобів квотування відносять і тарифні квоти. Проте, відповідно до класифікацій засобів нетарифного регулювання міжнародної торгівлі, розроблених ЮНКТАД та Секретаріатом ГАТТ, тарифні квоти належать до інструментів митно-тарифного регулювання. Тому більш докладний розгляд цього засобу був поданий у відповідному розділі.
Ще одним засобом кількісного обмеження є так зване “добровільне” обмеження експорту (ДОЕ) (“Voluntary” Export Restraints). Воно є формою квотування експорту, що вводиться самим експортером “під загрозою застосування імпортером санкцій такого характеру, наслідки яких будуть неприйнятними для експортера”. Цей інструмент застосовується здебільшого з міркувань політичного характеру. За певних умов країна-імпортер не вважає за можливе вдатися до митних тарифів або імпортних квот, тому вона проводить переговори з торговельними партнерами з метою досягнення угоди про обмеження поставок закордонних товарів на внутрішній ринок. Отже, добровільність цього засобу є дуже сумнівною. ДОЕ фактично є обмеженням імпорту, точка застосування якого переміщена з кордону країни – імпортера на кордон країни – експортера. Практика застосування ДОЕ поширилась у 70-х рр. ХХ ст. Незважаючи на зусилля міжнародних організацій, подібних до СОТ, ЮНКТАД та ін., спрямованих на скасування дискримінаційних засобів зовнішньоторговельної політики, ДОЕ є досить поширеними і сьогодні. За допомогою таких угод обмежено експорт автомобілів, сталі, телевізорів текстильних виробів тощо з Японії та нових індустріальних країн до США та ЄС.
Іншою великою групою НТЗ є фінансові заходи. До них належить субсидування, пільгове оподаткування та кредитування суб’єктів ЗЕД, демпінг тощо. Використання фінансових НТЗ є вагомим елементом протекціонізму, як і мито, хоча останнє встановлюється здебільшого з метою захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку для розширення виробництва, продукція якого конкурує з імпортною, а фінансові заходи – передусім на зовнішньому.
Під експортними субсидіями (Export Subsidies) розуміють допомогу, переважно в грошовій формі, яка надається державою окремим підприємствам – експортерам, для підвищення їх конкурентоспроможності на зовнішньому ринку шляхом надання їм можливості знижувати експортні ціни без вкорочення прибутку . Проблема субсидування експорту регулюється Угодою про субсидії і компенсаційні заходи, яка визначає субсидії, проти надання яких є можливим введення компенсаційних заходів (наприклад, адресні субсидії), а які за своєю природою не є дискримінаційними (допомога науково-дослідній діяльності підприємств, допомога найбіднішим регіонам тощо) та не можуть викликати у відповідь обмежувальних заходів. До того ж використання експортних субсидій викликає певні економічні збитки, що виникають через перевищення вартістю випуску експортних товарів доходу від експортних продаж. Крім того, оскільки при наданні експортних субсидій збільшується відтік товарів з внутрішнього ринку на зовнішній, внутрішні ціни на експортні товари зростають. Споживачеві доводиться платити не лише за товар, а й за експортну субсидію. Серед позитивних наслідків субсидування експорту варто відзначити стабілізацію внутрішнього ринку та покращення положення країни в міжнародній торгівлі (звісно, за умов використання субсидій, не заборонених СОТ).
Серед експортних субсидій розрізняють прямі субсидії (безпосередньо виплачуються державою чи недержавною фірмою експортеру) та опосередковані, чи непрямі (надаються у вигляді різноманітних пільг для зменшення затрат експортера чи одержання ним додаткового прибутку). Перші можуть надаватися у трьох формах: виплата певної суми у визначеній пропорції до обсягу експорту; повернення експортеру різниці між внутрішніми та зовнішніми цінами, якщо перші є вищими; фінансування державою деяких витрат експортера, наприклад на дослідження зовнішніх ринків, на рекламу, на транспортування тощо. Надто явний характер прямих субсидій значно підвищує вірогідність застосування іншими державами антисубсидиційних торговельних санкцій проти країни-експортера. Тому у сучасному світі найчастіше прямі субсидії замінюють опосередкованими, хоча й досі пряме субсидування експортного виробництва є одним з найтиповіших заходів підтримки в країнах з посттоталітарною економікою, що стає приводом для застосування проти них суворих торговельних санкцій. Непрямі субсидії можуть надаватися у багатьох формах: пільги зі сплати податку на прибуток, виключення деяких витрат з загальної суми, що підлягає оподаткуванню, дозвіл прискореної амортизації основних засобів, повернення мита, сплаченого за імпортовану сировину при подальшому експорті продукції, виробленої з цієї сировини, пільги зі сплати прибуткового податку з доходів працівників даного підприємства, низькі ставки страхування; відстрочка сплати певних податків тощо. Експортне кредитування це “надання фірмам-експортерам через державні банки або спеціальні органи короткострокових і довгострокових кредитів”. основною рисою таких кредитів є пільгові умови щодо сплати відсотків та термінів погашення. Можливим також є надання державою кредитів іноземним державам для закупівлі товарів на вітчизняному ринку, а також здійснення державного страхування експортних кредитів за зниженими ставками. В такому випадку саме держава бере на себе ризики несплати. Ці ризики інколи поділяють на дві групи: комерційні та політичні. До перших належать неотримання платежу від імпортера, затримка поставки товару та ін. Серед політичних ризиків варто відзначити можливі зміни умов валютного контролю та ліцензування в країні – імпортері, зміна валютних курсів, експропріацій, державний заколот тощо.
Крім експортних використовуються ще й імпортні субсидії. Велике значення таким субсидіям приділяє, зокрема, І. Бураковський. Він зазначає, що вони є важливим інструментом регулювання імпорту, являючи собою “негативний імпортний податок або митний тариф, який виплачується безпосередньо національному виробнику імпортоконкуруючого товару”. Надання таких субсидій веде до збільшення виробництва товарів – замінників імпорту, оскільки субсидія означає зменшення видатків виробництва, а отже, і зменшення ціни.
До заходів фінансового регулювання зовнішньоторговельної діяльності можна віднести також демпінг. За положенням ГАТТ демпінг є ситуацією, коли експортна ціна товару, що призначається для ринку іншої країни нижча від нормальної вартості аналогічного товару. Отже, виникає проблема визначення нормальної вартості товару. Для цього в рамках системи ГАТТ/СОТ використовують декілька методів. Це перш за все ціна на аналогічний товар за нормальних умов торгівлі на ринку країни -експортера, ціна на аналогічний товар на ринку третьої країни, сконструйована вартість тощо. Розмір демпінгу визначається шляхом порівняння демпінгової ціни з нормальною вартістю. Проте ще й досі існує проблема визначення “шкоди”, завданої демпінгом, оскільки тут треба враховувати багато факторів: відношення демпінгового імпорту до обсягу внутрішнього виробництва даного товару, вплив ціни демпінгового імпорту на внутрішній ринок та на внутрішнє виробництво та ін.
Існує певна класифікація видів демпінгу за різними критеріями. Важливість такого впорядкування різновидів демпінгу полягає в тому, що в залежності від характеру демпінгу застосовують чи не застосовують антидемпінгові процедури та розслідування. Найпоширенішою є класифікація демпінгу за мотивами та термінами застосування. За цим критерієм розрізняють спорадичний (sporadic dumping) (такий, що застосовують упродовж дуже короткого проміжку часу, довести його майже неможливо, та й шкода від нього дуже незначна); хижацький (predatory dumping) (реалізація товарів на закордонних ринках за демпінговими цінами з метою витіснення з цих ринків національних виробників); постійний (стійкий) (persistent dumping) (такий, що застосовують упродовж тривалого періоду та серйозно вражає відповідну галузь національного виробництва) демпінг.
Оскільки розглянуті вище демпінг та субсидування експорту можуть завдати значної шкоди національному виробництву, у разі підозри щодо їх наявності застосовують відповідні процедури, що складають групу спеціальних заходів. До цієї групи належать антидемпінгові, антисубсидиційні (компенсаційні) та спеціальні процедури. Основними завданнями таких заходів є поліпшення цінових параметрів конкурентоспроможності вітчизняних товарів, кращі передумови участі країни в міжнародних переговорах та спорах, поліпшення загальної кон’юнктури на внутрішньому ринку внаслідок запобігання необґрунтованому проникненню на нього демпінгового чи субсидованого імпорту. Саме спеціальні заходи, або як їх ще називають заходи контролю за цінами є одними з не багатьох заходів регулювання міжнародної торгівлі, які дістали ухвалення ГАТТ/СОТ. Докладніше розглянемо вживання таких заходів на прикладі антидемпінгових процедур (решта проводиться аналогічно, лише розпочинаються за наявності інших ознак – субсидованого чи недобросовісного імпорту). Початковим етапом проведення антидемпінгового заходу є антидемпінгова процедура, внаслідок проведення якої приймається рішення про достатність наявних даних для відкриття антидемпінгового розслідування. Здійснення антидемпінгової процедури та антидемпінгового розслідування регламентується ст. VІ ГАТТ 1994. та Угодою про застосування цієї статті, Міжнародним антидемпінговим кодексом тощо. Для початку антидемпінгової процедури необхідно надати заяву, в якій буде фактами доведено зв’язок між демпінговим імпортом та можливою та наявною шкодою. Порушене після позитивного завершення цієї процедури антидемпінгове розслідування, в ході якого буде встановлено розмір шкоди, заподіяної внаслідок демпінгу, причинно-наслідкові зв’язки між демпінгом та цією шкодою, дано висновок щодо наявності чи відсутності факту демпінгу. Якщо факт демпінгу доведено, то вживаються певні антидемпінгові заходи, серед яких чільне місце посідає антидемпінгове мито. Іншими заходами можуть бути штрафи, ДОЕ, введення квот на певний вид імпортованої продукції та ін.
Проведення антидемпінгових заходів, незважаючи на приязність до них міжнародних торговельних організацій, мають негативні наслідки насамперед для країн з перехідною економікою та для країн, що розвиваються. Саме товари, імпортовані з цих країн найчастіше стають об’єктом антидемпінгового розслідування. З одного боку, вони самі дають привід для антидемпінгових заходів, оскільки вони не можуть одразу забезпечити суто ринковий механізм ціноутворення в експортних та пов’язаних х ними галузях. З іншого боку, анти демпінг для них є особливо болючим, адже вони перебувають у стані формування геоекономічних моделей збуту та в умовах фінансового дефіциту потребують значних валютних надходжень.
Дуже широко вживаною та найменш прозорою групою засобів нетарифного регулювання є так звані “приховані методи”. До них належать технічні , політика державних закупівель та вимоги щодо вмісту місцевих компонентів. Інколи до цієї ж групи відносять внутрішні податки та збори, коли вони перевищують нормальний рівень, або вводяться додатково для зменшення конкурентоспроможності імпорту через зростання його ціни.
Найпоширенішим різновидом прихованих торговельних заходів є технічні бар’єри. Застосування подібних засобів регулюється Угодою щодо технічних бар’єрів в торгівлі, підписана в рамках СОТ. Технічні бар’єри являють собою “комплекс міжнародних, національних чи регіональних технічних вимог та стандартів щодо технічної, екологічної безпеки товарів, санітарно-гігієнічних, ветеринарних норм, вимог щодо пакування та маркування товарів, систем та органів сертифікації та контролю за якістю товарів” в рамках технічних бар’єрів відокремлюють технічні вимоги та технічні стандарти. Технічні вимоги (Technical Regulation) є документами, що встановлюють характеристики продукту, або визначають зв’язані з ними процеси та виробничі методи. Застосування технічних вимог є обов’язковим, контроль за їх дотриманням покладається на відповідні державні контролюючі органи. Технічні стандарти (Technical Standard), згідно з Угодою щодо технічних бар’єрів у торгівлі, являють собою документ, визнаний компетентним органом, що встановлює для звичайного і багаторазового використання правила, інструкції, рекомендації для продукту, пов’язаних з процесів або виробничих методів. Технічні стандарти не є обов’язковими для використання. Серед технічних бар’єрів виділяють такі їх різновиди, як стандарти щодо норм охорони здоров’я, промислові стандарти, фармацевтичні стандарти, вимоги до маркування та пакування, вимоги до документів, адміністративні формальності, системи вимірювання, екологічні норми та ін.
Причини застосування технічних бар’єрів в міжнародній торгівлі досить багатоманітні. Це розбіжності в національних стандартах, в системах виміру, в оцінці параметрів товарів, в вимогах щодо екологічної безпеки тощо. Хоча економісти часто відзначають негативний вплив технічних бар’єрів на зовнішню торгівлю через їх дискримінаційний характер (підвищення ціни внаслідок необхідності вдосконалення продукції і т. ін.), проте важко зауважити проти твердження, що саме технічні бар’єри “є засобом, який безпосередньо спрямований на захист інтересів споживачів”. Якщо інші нетарифні заходи обмежують чи навіть забороняють доступ на внутрішній ринок товарів даного виду, чим обмежують право споживача на власний вибір, то технічні бар’єри лише протистоять проникненню на ринок товарів невідповідної якості, чи таких, що можуть заподіяти шкоду життю та здоров’ю людей, навколишньому середовищу тощо.
Одним з важливих засобів регулювання зовнішньої торгівлі є політика державних закупівель (State Procurement Policies), яка може реалізовуватися в двох варіантах. По-перше, це купівля чи продаж самою державою через відповідні органи товарів на зовнішньому ринку. По-друге, зовнішньоторговельні операції можуть здійснювати державні підприємства чи монополії, діяльністю яких безпосередньо керує держава. в такому разі інколи вживається як синонім термін “державна торгівля” чи “монополія державної торгівлі” Можлива й інша інтерпретація цього заходу. Наприклад, політика державних закупівель може виражатися в закупівлі урядом вітчизняної продукції за більш високими, ніж світові цінами. При цьому споживачі продовжуватимуть купувати цей самий товар за низькими світовими цінами. Таким чином, в одній країні створюються відокремлені ринки з ціновою дискримінацією на них. Багато країн світу вдаються до запровадження такої політики, вважаючи, що в такому разі оплата товарів, які закуповуються, оплачуються за рахунок бюджетних коштів, тобто коштів платників податків, і таким чином ці кошти йтимуть на розвиток саме вітчизняного, а не іноземного виробництва.
Відповідно до вимог щодо вмісту національних компонентів, чи просто вимог до національного вмісту (Local or Domestic Content Requirement), імпортний товар може продаватися на національному ринку без обмежень, якщо при його виробництві були використані певні комплектуючі частини або певні ресурси національного походження. інколи вимога національного вмісту передбачає необхідність виготовлення кінцевого продукту на території даної країни. Такі вимоги, звісно, сприяють розширенню експорту даної країни та підвищенню рівня зайнятості. Найбільш виграшним застосування такого заходу є для країн, що розвиваються, оскільки це сприяє розвитку окремих галузей виробництва. Але за таких умов товари не завжди вироблятимуться в країнах, де альтернативні видатки на їх виробництво є найнижчими. Через це втрачається певна частина сукупного доходу від міжнародної торгівлі.
Серед НТЗ, які належать до групи валютних засобів, можна відзначити такі елементи регулювання, як валютні обмеження, режим валютного курсу, конвертованість валют, девальвацію та ревальвацію тощо. Серед основних інструментів валютного регулювання зовнішньої торгівлі вирізняють валютний курс, облікові ставки та конкретні форми валютних обмежень.
Валютні обмеження являють собою “сукупність нормативних правил, що встановлюються в адміністративному або законодавчому порядку, спрямованих на обмеження резидентів і нерезидентів з іноземною валютою та іншими валютними цінностями” . Такі правила можуть мати вигляд обов’язкового отримання дозволу на операції з іноземною валютою, обмеження розмірів валютних платежів, блокування валютної виручки, примусовий продаж іноземної валюти тощо. Головними причинами застосування валютних обмежень є розрегульованість платіжного балансу країни, нестача іноземної валюти в державній скарбниці, падіння курсу національної валюти тощо.
До сфери валютного регулювання інколи відносять і такий засіб, як імпортний депозит. Імпортним депозитом називають внесок певної суми на спеціальний рахунок в визначеній пропорції до вартості імпорту. Через певний проміжок часу ці суми повертають, зазвичай без відсотків. Тобто імпортний депозит є своєрідною заставою імпортера, внесеною ним в банк до закупівлі імпортованого товару. Протекціоністське значення імпортного депозиту полягає в тому, він викликає додаткові витрати імпортера, а через намагання імпортера компенсувати їх підвищуються ціни на товар. Таким чином, імпортний депозит сприяє підтримці вітчизняного товаровиробника, крім цього він покращує стан платіжного балансу країни через скорочення імпорту.