Главная | Обратная связь

Інструменти торговельної політики ЄС на товарних ринках

Інструменти	Рівень	Особливості
1. Мито	ЄС	У межах раундів ГАТТ; автономний
2. Преференційне мито (митна квота)	ЄС	РНС - мито вище мита у тарифній квоті
3. Квоти	ЄС	Незначна кількість (переважно у сільському господарстві та рибальстві)
4. Добровільне обмеження експорту (ДОЕ)	ЄС / національний	Усунення до 1999 р. (автомобілі у 1999)
5. Антидемпінгове мито	ЄС	Максимально 5 років (поновлення можливе)
6. Домовленості про фіксацію цін	ЄС	Базові ціни замість антидемпінгового мита
7. Регуляторні бар'єри	ЄС (переважно), національний	Технічні в основному
8. Експортні субсидії	ЄС	Тільки сільське господарство
9. Внутрішні субсидії	ЄС / національний	Застосовуються правила СОТ та ЄС
10. Ліцензування (автоматичне)	Національний	Для внутрішнього ринку ЄС; правила ЄС

 

Спільна торговельна політика ЄС. базується на єдиних прин­ципах щодо імпорту та експорту товарів. Єдині принципи правил імпорту товарів в ЄС сформульовано у чотирьох основних регла­ментах Ради, а також інших документах. Найзагальніші правила імпорту відображено в Регламенті Ради № 3285/94, який містить також окремі положення угод Уругвайського раунду.

Регламент 3285/94 визначає особливості імпорту нетекстильних товарів із країн з ринковою економікою, тобто всіх тре­тіх країн, крім Албанії, країн СНД, Північної Кореї, КНР, Монго­лії та В'єтнаму. Він фіксує принципи вільного імпорту без кількісних обмежень, але зі збереженням можливості застосу­вання захисних торговельних заходів.

Регламент встановлює три основні процедури з метою конт­ролю імпорту:

1) інформаційна та консультаційна;

2) розсліду­вання;

3) нагляду.

За інформаційною та консультаційною процедурою держава - член Союзу має інформувати Комісію, якщо тенденції імпорту товарів викликають необхідність засто­сування захисних заходів. Консультації проводяться за вимо­гою країни-члена або за ініціативою Комісії, Вони відбуваються у дорадчому комітеті, до якого входять представники кожної країни, а очолює комітет представник Комісії. Мета консульта­цій полягає в дослідженні умов імпорту, економічної та комер­ційної ситуації, а також заходів, які треба вжити. Консультації можуть проводитися у формі листування, але країна-член мо­же також наполягати на усних консультаціях упродовж від п'я­ти до восьми робочих днів.

Процедура комунітарного розслідування починається Комі­сією, якщо консультації довели необхідність цього кроку. Розслідування передбачає встановлення факту, що імпорт кон­кретного товару завдає або може завдати суттєвої шкоди товаровиробникам Співтовариства. У межах розслідування Комісія отримує інформацію щодо обсягу імпорту, імпортних цін, а та­кож відповідного впливу на товаровиробників Співтовариства, інших факторів. На практиці розслідування Комісія надає допо­відь дорадчому комітету та, залежно від свого висновку, завер­шує розслідування або впроваджує, або пропонує Раді впрова­дити захисні заходи або заходи нагляду. Якщо затримка при введенні захисних заходів може завдати значної шкоди товаро­виробникам Співтовариства, спеціальні заходи нагляду або за­хисні заходи можуть бути застосовані до кінця розслідування, причому тривалість їх не повинна перевищувати 200 днів. Спе­ціальні захисні заходи передбачають застосування підвищеного мита. Якщо ж завдання шкоди або відповідна загроза завдання не доведені, то мито автоматично повертається імпортерам.

Імпорт товару може пройти процедуру нагляду за рішенням Комісії або Ради, якщо розвиток ринку даної продукції у Співто­варистві може завдати шкоди та якщо це відповідає інтересам співтовариства в цілому. Звичайно, рішення щодо процедури нагляду приймає Комісія. Вона може мати форму безпосеред­нього (статистичного) або попереднього нагляду. В останньому випадку товар може знаходитися у вільному обігу за умов /тише заповнення спеціального документа, який віддається безкошто­вно на будь-яку кількість товару протягом п'яти днів після запо­внення декларації імпортером. Інколи процедура нагляду може застосовуватися лише до окремого регіону Співтовариства. Су­часна процедура нагляду стосується, переважно, сталеливар­них виробів.

Захисні заходи можуть застосовуватися, якщо Комісія дійде висновку, що імпорт певного товару здійснюється в таких обся­гах та/або на таких умовах, що це завдає або може завдати зна­чної шкоди товаровиробникам Співтовариства. У цьому випадку Комісія може змінити термін дії відповідних імпортних документів або встановити процедуру дозволу імпорту, зокрема квотування імпорту. Встановлюючи квоту, Комісія бере до уваги намагання, наскільки це можливо, зберегти традиційні товаропотоки та об­сяг контрактів, які було підписано до впровадження захисних за­ходів. Квота не має бути нижчою, ніж середній рівень імпорту за три роки. Захисні заходи не застосовуються до імпорту товару походженням з країн, що розвиваються, якщо її частка в імпорті Співтовариства не перевищує 3 %. Тривалість захисних заходів, як правило, не може бути більше чотирьох років, у будь-якому випадку не більше восьми років,

Імпорт нетекстильних товарів з країн з неринковою еконо­мікою регулюється Регламентом 519/94, за яким до країн з не­ринковою економікою належать країни СНД, КНР, Албанія, В'єтнам, КНДР, Монголія. Як і в Регламенті 3284/94, імпорт бі­льшості товарів відбувається вільно та без кількісних обме­жень. Однак є певні обмеження імпорту, особливо у чутливих галузях і там, де ринкові відносини суттєво деформовані втру­чанням держави у різних формах, зокрема державною моно­полією на зовнішньоекономічну діяльність (насамперед, стале­ливарна та хімічна продукція). По-перше, на визначений перелік товарів встановлюються квоти (додаток № 2 до Регла­менту). По-друге, імпорт деяких товарів підлягає нагляду (до­даток № 3 до Регламенту). На відміну від Регламенту 3284/94, тут Комісія та Рада мають значно більшу свободу у прийнятті -рішень та веденні нагляду. Так, основою впровадження нагля­ду за імпортом з цієї групи країн можуть бути лише інтереси Співтовариства в цілому, наявність шкоди або загроза завдан­ня шкоди товаровиробникам Співтовариства не обов'язкові. Комісія за власною ініціативою може обмежити термін дії будь-якого імпортного документа, видачу цього документа Комісія може здійснювати залежно від виконання деяких додаткових умов, а також, в особливих випадках, відкликати імпортні до­кументи. Так, наприклад, квоти на імпорт з КНР у 2004 р. сто­сувалися взуття, посуду та кераміки (Регламент 519/94). Од­нак у зв'язку зі вступом КНР до СОТ ЄС передбачив поступове усунення квот до 2005 р. (Регламент 427/2003; 428/2003).

ЄС активно використовує також інші заходи щодо контролю імпорту. Так, Регламент 737/90 встановлює спеціальні контро­льні процедури щодо рівня радіоактивності сільськогосподар­ських продуктів та продуктів їх переробки з країн, які постра­ждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Регламент 2455/92 формує систему імпортного контролю щодо певної хі­мічної продукції, обіг якої заборонений або обмежений у зв'яз­ку із загрозою для здоров'я людей, а також захистом довкілля. З цією метою використовується загальна система повідомлення та інформування на принципах Програми ООН із захисту до­вкілля та ФАО.

Єдині принципи імпортної політики ЄС доповнюються єди­ними принципами експортної політики. Якщо основною метою першої є контроль обсягу імпорту, то основною метою другої є збільшення обсягу експорту. Єдині правила експорту ЄС базу­ються на принципах вільного експорту і визначення процедур нагляду та застосування захисних заходів, коли це потрібно. Правила експорту з ЄС сформульовано у восьми основних Регламентах, що розвивають та конкретизують Регламент № 2904/69 як базовий документ.

Основним принципом експортної політики Співтовариства є вільний експорт, без кількісних обмежень, за певними виключеннями, які прямо передбачені іншими регламента­ми. Разом з тим, принцип не забороняв країнам-членам упроваджувати кількісні обмеження або навіть забороняти експорт з урахуванням зазначених вимог: публічної моралі, політики; суспільної безпеки, захисту життя та здоров'я людей; охорони тварин і рослин, національних культурних цінностей; захисту промислової та комерційної власності. У 1992 р. всі винятки з принципу вільного експорту, які мали окремі держави-члени щодо експорту окремих продуктів, були скасовані.

Спільна система регулювання експорту застосовується до всіх товарів. Експорт окремих товарів (сільськогоспо­дарські, сталеливарні, паливо, вугілля) мав окреме регу­лювання. Щодо охоплення країн, Регламент поширювався на експорт до всіх третіх країн, у т. ч. на заморські депар­таменти Франції.

Регламент описує дві основні процедури: інформаційну та консультаційну; застосування захисних заходів. Інформа­ційна та консультаційна процедура використовується з ме­тою спостереження за ринковими тенденціями. Якщо їх роз­виток набуває надзвичайного характеру, держава-член інформує про це Комісію, яка, у свою чергу, радиться з ін­шими державами-членами. Комісія може зажадати від окре­мих країн надати статистичну інформацію щодо ринкових тенденцій з метою оцінки економічної та торговельної ситуа­ції. Вона може також звернутися з проханням здійснити на­гляд щодо певного продукту відповідно до національного законодавства та за процедурою, визначеною Комісією.

Захисні заходи використовуються у сфері експорту з метою. 1) попередження або виправлення критичного становища у зв'язку з дефіцитом важливих товарів у Співтоваристві; 2) ви­конання міжнародних зобов'язань Співтовариства або всіх країн-членів, особливо у сфері первинних (сировинних) това­рів. Інтереси Співтовариства можуть вимагати прийняття відповідних заходів, які, звичайно, передбачають кількісні обмеження експорту. Вони можуть обмежуватися експортом до певних країн або з окремих регіонів Співтовариства і не розпо­всюджуються на товари, які вже рухаються до кордонів Спів­товариства. Зазначені заходи не можуть бути застосовані до сільськогосподарської продукції, експорт якої має окрему сис­тему регулювання.

Захисні заходи приймаються Радою, кваліфікованою бі­льшістю за пропозицією Комісії, яка може також їх запрова­дити, якщо це необхідно зробити терміново. Вона може встановити, що експорт певного товару є можливим лише за умов наявності експортного дозволу. Визначення кількісних обмежень експорту відбувається з урахуванням звичайного обсягу експорту, який існував до критичної ситуації. Держа-ва-член має право також діяти у цьому плані самостійно, але заходи з наданням експортного дозволу повинні мати харак­тер проміжних. При цьому про ці заходи необхідно постави­ти до відома Комісію: вони застосовуються тільки до відпові­дного рішення Комісії або Ради. Упродовж дії захисних заходів вони є предметом консультацій у дорадчому комітеті з метою розгляду їх впливу та підтвердження наявності пе­редумов їх упровадження. Унаслідок цього вони можуть зу­пинятися, скориговуватися або подовжуватися.

Важливою складовою експортної політики ЄС є заходи з підтримки експорту. У 1962 р. Рада прийняла програму дій у сфері спільної торговельної політики, де, зокрема, було сфор­мульовано три основні принципи гармонізації систем підтримки експорту в треті країни:

Ø дотримання зобов'язань, які прийняті країнами-членами у межах міжнародних угод (зокрема, ГАТТ);

Ø зближення та гармонізація національних систем підтримки експорту в треті країни з метою уникнення порушення конку­ренції між товаровиробниками Співтовариства;

Ø повернення мита та непрямих податків за угодами ГАТТ, по­за гармонізацією системи експорту.

На тому етапі Комісія узагальнила всі можливі прямі та опо­середковані заходи підтримки експорту, але подальша гармо­нізація тут мала дуже обмежений характер. Значною мірою це пояснюється небажанням країн-членів та Співтовариства в ці­лому розробляти та впроваджувати спільну загальну систему підтримки експорту, оскільки вона могла стати певним гальмом на шляху експорту, обмежити можливості та галузеву і регіо­нальну специфіку експорту товаровиробників окремих країн, тому й зараз система підтримки експорту має переважно наці­ональний характер (за виключенням сільськогосподарської продукції). Держави - члени Співтовариства тут обмежені фак­тично лише відповідними угодами ГАТТ/COT. Серед вдалих спроб спільних дій з експортної підтримки можна назвати Ди­рективу 69/262 з регулювання субсидій у суднобудівній про­мисловості та гармонізацію національних заходів підтримки експорту товарів у Японію, що було обумовлено значним від'є­мним сальдо ЄС у торгівлі із зазначеною країною.

Однією з основних цілей Римських угод 1957 р. було ство­рення митного союзу, який передбачає усунення тарифних та кількісних обмежень у торгівлі між країнами-членами та прове­дення спільної митної політики щодо-третіх країн. Митна політи--ка Союзу стосовно третіх країн є важливою складовою їхньої спільної торговельної політики. Таким чином, митний союз та спільна торговельна політика а) взаємообумовлені; б) структур­но доповнюються; в) функціонально продовжуються.

Разом з тим, митний союз стосується переважно відносин між Співтовариством і приватними європейськими та закордонними суб'єктами, тоді як спільна торговельна політика регулює стосу­нки між Співтовариством та іншими державами. Митний союз реалізується через односторонній акт Союзу, а спільна торгове­льна політика - через угоди з третіми країнами та міжнародни­ми організаціями. Він описує рух товарів переважно між країна­ми-членами (обмін іншими факторами виробництва описується спільним та єдиним ринком), тоді як спільна торговельна полі­тика має значно ширший об'єкт регулювання.

Як відомо, Митний союз країн Європейського Співтоварист­ва було сформовано в 1968 p., тоді ж впроваджено Єдиний ми­тний тариф щодо третіх країн. У 1993 р. країни Співтова­риства відмінили митний контроль у взаємній торгівлі. У 1992 р. було прийнято Митний кодекс Співтовариства, який описує загальні правила та митні процедури в торгівлі з треті­ми країнами. Він замінив більше ЗО різних актів, прийнятих між 1968 та 1990 pp..

ЄС, як й інші розвинені країни, мав найбільший рівень еска­лації тарифів для продовольства, тютюнових виробів, тексти­лю та шкіри. Насамперед, ескалація тарифу спостерігалася для імпорту паперу та основних металів. Зауважимо, що з усіх сек­торів ЄС мав найбільший рівень захисту (крім Японії) для продукції першої стадії обробки, середній - для напівфабрикатів та один з найменших - для готової продукції

Основні особливості єдиного митного тарифу ЄС на сучас­ному етапі є такі:

1.Переважне використання адвалорного мита для несільськогосподарської продукції та змішаного мита для сільськогос­подарської продукції.

2. Максимальне значення всіх тарифів є обмеженим. Най­вище мито ЄС використовує для сільськогосподарської продукції з певними виключеннями щодо окремих продуктів та країн або груп країн.

3. Тарифні піки для несільськогосподарської продукції є по­мірні: найбільший тариф у 1999 р. був визначений для проду­кції органічної хімії на рівні 41,7 %, у сфері готової продукції для вантажівок - 22 %. Навпаки, для сільськогосподарської продукції мито є найбільш високим: м'ясо - до 236 %, крупи -180 %, овочі та фрукти - 161 %, фураж для худоби - 212 %, цукор - до 72 %.

4.Широке використання різних преференційних схем у торгівлі.

Важливим інструментом торговельної політики ЄС є правила походження товару (Rules of origin - ROO), оскільки це безпо­середньо впливає на визначення характеру та обсягів преференцій.

COT формулює шість основних цілей застосування правил походження:

Ø відокремлення національних та іноземних товарів;

Ø встановлення можливості отримання імпортованим товаром преференційного режиму або режиму найбільшого сприяння;

Ø застосування заходів та інструментів торговельної полі­тики, таких як антидемпінгового або компенсаційного мита, захисних заходів;

Ø для митної статистики;

Ø з метою застосування системи маркування;

Ø державного сприяння.

Такі правила Євросоюз визначає з двох основних причин. По-перше, з метою відокремити імпортовані товари від націона­льних, якщо їм не надається національний режим. По-друге, для визначення іноземного походження товару, оскільки така продукція може мати різні режими імпорту.

Митна система Союзу не передбачає можливості визначення багатократного походження товару. Отже, товар може мати лише одну країну походження, правила походження якого сформульовані у Митному кодексі Співтовариства та Загальній системі преференцій Євросоюзу.

З економічного погляду правила походження, по-перше, є важливим торговельним інструментом, який не допускає виник­нення додаткових конкурентних переваг для окремих країн у межах зони вільної торгівлі за рахунок їх імпорту дешевших матеріалів з третіх країн та, по-друге, гарантує отримання на­даних преференцій саме певними країнами та їх певними галу­зями.

Правила походження ЄС можна поділити на дві групи: пре­ференційні та непреференційні. Непреференційні правила ви­користовуються для визначення походження товару з метою надання йому звичайного режиму найбільшого сприяння, який передбачає застосування нормального, непреференційного митного імпортного тарифу, а також для митних квот.

У Співтоваристві правила походження непреференційційного характеру встановлюються двома шляхами. По-перше, товари можуть бути "повністю отримані або вироблені" в од­ній країні. По-друге, якщо вони є продуктом двох або більше країн, то країною походження визначається та, де товари пройшли "свою останню, значну, економічно виправдану пе­реробку або обробку на підприємстві, обладнаному з цією метою, що є результатом виробництва цього продукту або представляє свою важливу стадію виробництва". У більшості випадків даний критерій далі не деталізується, хоча для окремих випадків, зокрема текстильної продукції, встанов­люються спеціальні правила інтерпретації останньої стадії процесу суттєвої обробки.

Преференційні правила походження Євросоюзом визнача­ються або в межах дво- та багатосторонніх угод про префере­нційну торгівлю, або в односторонньому порядку, якщо Союз надає певні торговельні преференції окремим країнам, групам країн та територіям. Оскільки такі преференції надаються в односторонньому порядку, то вони є виключенням з принципу найбільшого сприяння ст. II Угод ГАТТ/СОТ.

Оскільки преференційні торговельні режими надають значні переваги для імпортних товарів, то преференційні правила по­ходження мають бути визначені Євросоюзом детальніше та чі­ткіше. Рішення Європейського Суду (від 08.10.86) визначає, що надання тарифних преференцій є необхідним з метою до­сягнення цілей загальних тарифних преференцій, які гаранту­ють, що ці преференції сприяють лише галузям, які знаходять­ся у країнах, що розвиваються, та які виконують основний процес виробництва у цих країнах. Так, в Угоді Союзу з Ізраї­лем про асоціацію записано, що товар має своє походження у тій країні, де він був "достатньо виготовленим або обробле­ним". Зафіксовані в угоді правила, таким чином, заперечують можливість простого складання та пакування продукту як ос­нови для визначення країни походження.

На практиці Євросоюз використовує три основні методи або критерії для визначення достатності рівня переробки товару. Ці методи застосовуються окремо або у комбінації:

Ø тест на додану вартість: вимагає, що останній виробничий процес створює відповідний відсоток доданої вартості кінцево­го продукту;

Ø тест на зміну тарифної позиції: походження визначається, якщо діяльність в експортуючій країні привела до зміни тариф­ної класифікації продукту порівняно з проміжною продукцією, яка використовується у процесі виробництва;

Ø технічний тест: встановлюється певна виробнича діяль­ність, яка може змінити (або не змінює) статус походження.

Часто угоди Євросоюзу про вільну торгівлю з окремими краї­нами містять положення про кумуляцію походження (cumulation of origin). Це означає, що матеріали, походженням з іншої країни, які експортуються до країни, що сама експортує перероблену продукцію до Євросоюзу, розглядаються як такі, що походять з другої країни. У цьому випадку зовсім не обов'язково, аби ці ма­теріали пройшли значну обробку в іншій країні - партнері по зоні вільної торгівлі, та отримали преференційне відношення до себе. Так, Ізраїль і Йорданія пропонують розширити на свої відносини з Євросоюзом американську Ініціативу з промислових зон (US Qualified Industrial Zone Initiative), якою вони користуються в то­ргівлі зі США. Зазначена ініціатива дає можливість експортувати до США на преференційних умовах продукцію, яка пройшла до­статню переробку на різних виробничих стадіях в Ізраїлі та Йорданії разом.

Зменшення імпортних тарифів не має сенсу для відкриття внутрішніх ринків, якщо не супроводжується усуненням кількі­сних обмежень. Історія їх використання Співтовариством чі­тко віддзеркалює дві основні тенденції: 1) скорочення форм та обсягу кількісних обмежень в імпорті; 2) кардинальне зме­ншення ролі кількісних обмежень як інструмента торговельно­го захисту.

Кількісні обмеження у взаємній торгівлі країн Співтовари­ства було усунуто у 60-і pp. XX ст. внаслідок підписання Римських угод (1957). Однак вони зберігали свою значну роль протягом певного часу в національній (до 1992) та спі­льній імпортній політиці.

Квотування та ліцензування у Співтоваристві базується на єдиних принципах спільної торговельної політики, які сфор­мульовані у Регламенті Ради № 520/94. Він встановлює єдині процедури щодо розподілу кількісних их квот на товари, на які Співтовариство встановило відповідні обмеження щодо експорту та імпорту.

Загальний порядок розподілу квот є прозорим. Комісія дру­кує повідомлення про відкриття квоти в "Official Journal". При цьому зазначається метод розподілу квоти, умови надання лі­цензії, терміни подання заяв, список уповноважених органів держав-членів, які розглядають заяви. Регламент передбачає три методи розподілу квот: традиційний розподіл; розподіл за порядком надходження заяв; пропорційний. Детальні правила щодо розподілу квот конкретизовано у Регламенті № 738/94. Ліцензування щодо окремих продуктів харчування викорис­товується також за Регламентом № 1291/2000.

Системно квоти ЄС зберігав до 2005 р. лише у торгівлі текс­тилем та одягом за Угодою 1994 р. Вони поступово скорочува­лися у чотири етапи: у 1995 p., 1998, 2000 та 2005 pp. За су­часних умов ЄС використовує незначну кількість квот переважно у сільському господарстві, рибальстві та до окре­мих країн - нечленів COT, переважно для імпорту сталеливар­них та текстильних виробів.

З економічного погляду демпінг є формою цінової дискримі­нації, тобто продаж однакового товару за різними цінами на економічно відокремлених географічних ринках у відповідний термін часу. Цінова дискримінація є сталою та прибутковою, якщо а) два ринки мають різну цінову еластичність; б) вирівнювання цін (арбітраж) є витратним або неможливим у принципі за рахунок відповідної сегментації ринків або тор­говельних бар'єрів.

Стала цінова дискримінація на єдиному внутрішньому ринку окремої країни або економічного угруповання є проблемою конкурентного регулювання, зокрема, зловживання доміную­чим становищем компанії. У міжнародній торгівлі правила кон­курентного регулювання тільки зароджуються, існуючі формальні та неформальні торговельні бар'єри різних видів заважають ефективному арбітражу, тому цінова дискри­мінація є дуже вірогідною саме для міжнародної торгівлі. Оскі­льки можливості ринкового механізму вирівнювання цін у між­народній торгівлі є обмеженими, а відповідне міждержавне регулювання щодо підтримки таких засад практично зараз відсутнє, то спеціальна торговельна політика, перш за все, анти­демпінгові заходи, дозволяються за правилами ГАТТ/СОТ.

У параграфі І ст. VI ГАТТ зафіксовано, що "демпінг, який до­пускає ввезення товарів з будь-якої країни на митну територію іншої країни за ціною, нижчою від нормальної вартості, заборо­няється, якщо національному виробнику заподіюється шкода або істотно перешкоджається створення та/або розширення ви­робництва національного товаровиробника ...". При цьому ці­ною, нижчою від нормальної вартості товару вважається ціна, яка є нижчою: а) порівняльної ціни, що практикується у зви­чайних торговельних операціях з подібним товаром у країні-експортері (у разі відсутності такої ціни); б) найвищої порівня­льної ціни подібного товару у разі експорту до будь-якої третьої країни у звичайних торговельних операціях або в) витрат виро­бництва даного товару в країні походження, збільшених на прийнятні величини торговельних витрат та прибутку.

У 1968 р. було прийнято перший Регламент Ради № 459/68 щодо захисту від демпінгового або субсидованого імпорту та застосування антидемпінгових або компенсаційних заходів. Відповідні зміни до системи регулювання вносилися Радою у 1979 та 1984 pp.

Сучасне антидемпінгове регулювання ЄС побудоване на Ан­тидемпінговому кодексі COT (1994). Воно включає чотири ос­новні регламенти Ради, серед яких базовим є Регламент № 384/96 (також Регламенти № 2331/96; № 905/98; № 2238/2000).

Регламент (як і Антидемпінговий кодекс СОТ) встановлює дві умови застосування антидемпінгових заходів: наявність демпінгу та доведена шкода виробнику Співтовариства як наслідок демпінгу.

Регламент розрізняє демпінг і звичайну практику продажу товару за низькими цінами внаслідок нижчих витрат на вироб­ництво або більшої продуктивності. Ключовим критерієм тут є не співвідношення цін на експортований продукт та на ринку країни імпорту, а співвідношення між ціною експортованого продукту та його нормальної вартості. Так, вважається, що демпінг відбувається, якщо експортна ціна товару у Співтова­ристві є меншою від порівняльної ціни товару у зовнішньому товарообігу експортуючої країни. Якщо ж відповідне порівнян­ня неможливе за різних умов (недостатній продаж товару в експортуючій країні, монопольне становище компанії на внут­рішньому ринку експортуючої країни), нормальна вартість мо­же бути розрахована на основі витрат на виробництво у цій країні. Регламент спеціально зазначає, що у випадку імпорту з країни з неринковою економікою нормальна вартість визнача­ється на основі ціни або розрахункової вартості на ринку тре­тьої країни, або ціни експорту з цієї країни до інших країн. Як­що ж й це неможливо, то нормальна вартість визначається на основі іншого обґрунтованого методу.

Демпінгова маржа виникає як різниця між нормальною вар­тістю та ціною експорту. Порівняння тут відбувається між про­дажем на однаковій комерційній стадії і в терміни, які є близь­кими, наскільки це можливо. Враховується також різниця в умовах продажу, оподаткування та інші фактори, які вплива­ють на процес порівняння. Регламент № 384/96 встановлює мінімальний поріг демпінгу - 2 %: якщо демпінгова різниця від експортної ціни є меншою, розслідування щодо індивідуальних експортерів завершується.

Другою передумовою антидемпінгових заходів є наявність значної шкоди виробнику Співтовариства або загроза такої шкоди, перешкоджання створенню виробництва товару. Ви­значення шкоди має базуватися на достатніх доказах та вклю­чати об'єктивну оцінку наступних моментів:

Ø обсягу імпорту демпінгового товару, особливо коли спо­стерігається значне його зростання як абсолютно, так і віднос­но до виробництва або споживання у Співтоваристві,

Ø ціни демпінгованого товару, зокрема, з метою визначення, чи мало місце значне зниження ціни порівняно з ціною анало­гічної продукції виробника Співтовариства або наслідком було певне зниження чи запобігання зростанню цін;

Ø подальших наслідків для товаровиробників Співтоварист­ва, особливо щодо використання виробничих потужностей, за­пасів, продажу, частки на ринку, змін у цінах, прибутку, капі-таловіддачі, фінансових потоків, зайнятості.

У той же час Регламент визначає, що між демпінгом та шко­дою повинен бути причинний зв'язок. Інші відомі фактори, крім демпінгу, які також негативно впливають на виробника, мають бути розглянуті.

Після проведення антидемпінгової процедури та розслідуван­ня, Комісія може прийняти негативне рішення, як­що демпінг та шкода є незначними. Іншим варіантом завершення розслідування може бути угода між Комісією та експортерами про а) підняття експортних цін до рівня, який усуває шкоду або дем­пінг; б) припинення експорту за демпінговими цінами. Якщо в 1981-1985 pp. на цінові зобов'язання експортерів припадало приблизно 60 % усіх антидемпінгових заходів Співтовариства, то у 1986-1991 - 40 %, а у 1999 р. - лише 16%.

Економічна теорія негативно оцінює наслідки використання субсидій у цілому та, зокрема, експортних субсидій. Коротко­терміновими ефектами експортних субсидій стає зростання цін на товар, що субсидується, на внутрішньому ринку, зменшення цін на ринку імпортуючої країни та скорочення доходу держа­ви. Кожен з цих ефектів являє собою прямі втрати для добро­буту експортуючої країни.

Однак у довготерміновій перспективі субсидії можуть мати позитивні наслідки, поява яких пов'язується з наявністю зов­нішніх факторів та обмеженістю ринку у вирішенні проблем, наприклад, структурної перебудови, інновацій тощо. Разом з тим зрозуміло, що державна підтримка експортерів може мати негативні наслідки для виробників конкурентної продукції у країні-імпортері. Це є матеріальною основою заборони експор­тного субсидування СОТ та виправдання застосування заходів протидії імпорту, що субсидується.

Міжнародні правила щодо субсидій були значно посилені внаслідок підписання Угоди із субсидій та компенсаційних захо­дів у межах Уругвайського раунду переговорів ГАТТ у 1994 р. Основні положення цієї угоди інкорпоровано до комунітарного регулювання захисту проти імпорту, що субсидується. Вони охоплюються Регламентом Ради № 2026/97 (замінив Регла­мент № 3284/94 та № 252/95), який передбачає застосування компенсаційного мита з метою усунення несправедливої, з по­гляду світової торгівлі, практики прямого або опосередковано­го субсидування виробництва, експорту або транспортування товарів з третіх країн, випуск яких у вільний обіг Співтоварис­тва призводить до шкоди або створює загрозу шкоди для вну­трішніх виробників. За виключенням положень щодо визначенням субсидій, що компенсуються, та правил розрахунку субсидій, цей Регламент ідентичний Регламенту 384/96, особ­ливо у частині визначення шкоди, товаровиробника Співтова­риства, ініціації процедури розслідування, попереднього та ос­таточного заходів, завершення процедури.

Регламент визначає, що субсидія існує, якщо, по-перше, виробнику (експортеру) товару надається фінансова допомога або існує будь-яка форма підтримки доходу чи цін у значенні ст. XVI відповідної Угоди ГАТТ/СОТ (1994) та, по-друге, вироб­ник (експортер) отримує перевагу. При цьому фінансова до­помога здійснюється, якщо:

Ø держава прямо переводить фонди або потенційно може це зробити;

Ø товаровиробник звільняється від сплати податків та зборів (податкові кредити);

Ø держава надає товари або послуги на інших умовах, ніж загальні, або таким же чином закуповує товари;

Ø держава здійснює платежі організації, яка фінансує виро­бника, або уповноважує приватну структуру здійснювати одну чи більше функцій, за які, зазвичай, відповідає держава.

Субсидії підлягають компенсації лише за умов, якщо вони є специфічними, тобто надаються окремому підприємству, їх групі або галузі. Специфічність також полягає в тому, що дер­жавні структури, які надають допомогу, обмежують доступ до субсидій іншим підприємствам. Додаток № 1 до Регламенту містить, як приклади, перелік експортних субсидій, які розглядаються як специфічні.

Регламент також визначає субсидії, що не компенсуються. Вони включають неспецифічні субсидії і субсидії, які, будучи специфічними, відносяться до сфери наукових досліджень, на­даються відсталим регіонам або спрямовані на захист довкіл­ля. Зауважимо, що ці виключення збігаються з відповідними положеннями щодо можливої державної підтримки у системі спільної конкурентної політики ЄС.

Розрахунок субсидій, що компенсуються, відбувається на ос­нові визначення переваги, яку отримує виробник внаслідок на­дання субсидій. З цією метою застосовуються наступні правила:

Ø надання державою фінансової допомоги веде до появи пе­реваги, якщо такі інвестиції не відповідають звичайній практи­ці у країні-експортері;

Ø державний кредит приводить до появи переваги, якщо іс­нує різниця між платежами за даним кредитом та за кредита­ми, отриманими на звичайних комерційних умовах. Подібний підхід ЄС використовує також у спільній конкурентній політиці (т. зв. критерій приватного інвестора), який порівнює діяльність держави та приватного інвестора у сфері надання відповідних фінансових ресурсів;

Ø надання товарів державою веде до появи переваги, якщо це відбувається за меншу оплату порівняно з основними ринковими умовами, або закупка державою товарів відбувається з більшою оплатою порівняно з основними ринковими умовами.

Обсяг субсидій визначається на одиницю продукту, що субси­дується й експортується до Співтовариства. Окремі компоненти можуть бути виключені з розміру субсидій, зокрема, експортні збори, що спрямовуються на компенсацію переваги експор­терів. У 1998 р. Комісія оприлюднила методику розрахунку розміру субсидій залежно від форм її надання (гранти, кредити, гарантування кредитів, державне постачання та закупівля това­рів і послуг). Розрахунок субсидій здійснюється за останній фі­нансовий рік підприємства, що отримує допомогу, детальніше представляється перелік витрат, які не враховуються при розра­хунках, наводяться приклади розрахунку субсидій.

Основним заходом протидії імпорту, що субсидується, є компенсаційне мито. Процедура прийняття рішень щодо впро­вадження компенсаційного мита практично аналогічна проце­дурі прийняття рішень щодо антидемпінгових заходів, також передбачається можливість використання попереднього та ос­таточного мита. За способом визначення розміру вони також можуть бути адвалорними або специфічними. Розмір компен­саційного мита визначається розміром субсидії, яка розрахова­на для даного товару. Товар не може бути об'єктом для одно­часного застосування антидемпінгового та компенсаційного мита у ситуації, яка виникає внаслідок демпінгу або субсиду­вання експорту. Ця вимога повністю ґрунтується на відповід­них положеннях Антидемпінгового кодексу ГАТТ/СОТ.

Відповідно до вимог СОТ ЄС, як член СОТ, має робити по­відомлення (нотифікації) щодо компенсаційних заходів. По-перше, це піврічна доповідь (ст. 25-11 Угоди із субсидій та компенсаційних заходів) про всі компенсаційні заходи за попередні шість місяців та, по-друге, повідомлення про всі попередні або остаточні компенсаційні дії. ЄС також повідомляє СОТ про компетентні структури, які проводять роз­слідування щодо компенсаційних заходів, й інформує СОТ про відповідне законодавство.

Порівняно з іншими заходами торговельної політики ЄС дуже рідко застосовує компенсаційне мито як наслідок субсидування виробництва та експорту товарів з країн-партнерів. Так, у 1997 р. діяло лише три компенсаційні заходи проти підшипників з Тайваню, поліестерних тканин з Туреччини та ло­сося з Норвегії.

Основною причиною дуже повільного, "маргінального" вико­ристання компенсаційних заходів ЄС є те, що питання субсидій усередині Співтовариства в цілому є дуже складною та делікат­ною проблемою. Державна допомога була та залишається об'єктом дебатів між самими членами ЄС, і треті країни дуже ча­сто зазначають значні її масштаби в ЄС. Усе це, треба думати, й обмежує реальне використання компенсаційних заходів. До того ж ЄС має достатньо надійний паралельний інструмент торгове­льного захисту - антидемпінгове мито, який дає можливість ЄС значного маневру у цій сфері. Разом з тим за останні роки Союз поступово збільшує кількість компенсаційних заходів.

Протягом останніх років технічні стандарти та сертифікація стали важливим фактором розвитку зовнішньої торгівлі ЄС. У той час як тарифні бар'єри зменшуються, роль нетарифних ба­р'єрів, зокрема технічних вимог, зростає. З іншого боку, дедалі більше країн, відповідаючи на справедливі вимоги суспільства щодо захисту здоров'я людей, безпеки та захисту довкілля, впроваджують відповідні вимоги щодо стандартів товарів. Не­зважаючи на зусилля міжнародних організацій у розробці гло­бальних стандартів та вимог до продукції, різні країни часто приймають необґрунтовані вимоги щодо товарів, тим самим змушуючи виробників до додаткових невиправданих витрат, створюючи нові потенційні торговельні бар'єри.

Розробляючи торговельну політику у сфері стандартів та технічних вимог, ЄС відштовхується від двох основних цілей.

По-перше, зменшити або попередити появу нових стандартів й оцінок відповідності як бар'єрів для експорту ЄС на інші ринки. По-друге, сприяти, наскільки можливо, впровадженню в інших країнах стандартів та регуляторних підходів на основі міжна­родної та європейської практики також з метою сприяння до­ступу європейських товарів на інші ринки.

Ці дві основні цілі визначають стратегію ЄС у сфері стандартів та сертифікації, яка, у свою чергу, має чотири основні напрями:

Ø широке використання домовленостей у межах СОТ, особ­ливо Угоди з технічних бар'єрів у торгівлі (1994), у багатосто­ронній співпраці, а також двосторонніх угод з метою усунення бар'єрів та відкриття ринків;

Ø укладання угод із взаємного визнання технічних вимог з метою зменшення витрат на тестування та сертифікацію про­дукції на інших ринках;

Ø технічна допомога країнам, що розвиваються, у цій сфері;

Ø регуляторна співпраця з партнерами із гармоні­зації стандартів.

ЄС у своїй багатосторонній політиці щодо стандартизації та сертифікації товарів широко використовує домовленості у ме­жах ГАТТ, згодом СОТ. У 1979 р. у межах Токійського раунду переговорів ГАТТ був прийнятий Кодекс з технічних бар'єрів у торгівлі. Хоча його дотримання було добровільним, він встано­вив два основні принципи співпраці у сфері стандартів: прозо­рість та недискримінація.

Угода з технічних бар'єрів у торгівлі (1994), яку підтримали ЄС та країни-члени, впровадила деякі новації у міжнародну практику. Так, було проведено чітку різницю між стан­дартами, дотримання яких є добровільним, та технічними регламентами, дотримання яких є обов'язковим. Технічні ви­моги було розповсюджено також на сам процес виробництва та відповідні методи. Угода підкреслила тест на пропорціональність вимог, тобто їх використання з найменшим обмежую­чим впливом на торгівлю. Держави мають відповідати також за стандарти та правила, які приймаються на регіональних рівнях у країнах, був прийнятий Кодекс поведінки для неурядових органів, що займаються стандартизацією. Запроваджено також широке використання переговорів із взаємного визнання стан­дартів та регламентів, що дає можливість визнавати підтвер­дження та сертифікати інших країн. Нарешті, ця сфера також стала об'єктом інтегрованої системи вирішення суперечок СОТ.

Згідно з вимогами Угоди з технічних бар'єрів у торгівлі COT, країни-члени мають нотифікувати (інформувати) СОТ про технічні бар'єри та стандарти, які впроваджуються.

ЄС широко використовує двосторонні угоди про взаємне ви­знання результатів сертифікації (Mutual Recognition Agreement -MRA). Це дає можливість уникнути дублювання контролю, по­ліпшити прозорість процедур та сприяти зменшенню часу на шляху товарів до інших ринків. Такі угоди закладають механізм, за яким сторони взаємно визнають сертифікати оцінки відповід­ності технічним вимогам, що надаються відповідними органами експортуючої країни та враховують вимоги імпортуючої країни. Це означає, що європейський експортер, який продає продукцію в іншу країну, може звернутися до відповідних європейських структур за підтвердженням відповідності свого товару вимогам імпортуючої країни, зберігаючи тим самим час та кошти. Як пра­вило, такі угоди не передбачають гармонізації вимог. Країни збе­рігають та розвивають свої власні технічні вимоги, інформують одна одну про відповідні зміни.