 |
|
Глибинна психологія
У 1896 р. виник напрям в психологічній теорії і практиці, який поклав початок тому, що зараз називають глибинною психологією. Біля її витоків стояв австрійський психіатр і психолог З. Фрейд (1856-1939). Почавши свої дослідження як фізіолог і лікар-невропатолог, Фрейд дійшов висновку, що фізіологічний підхід до психіки недостатній, і запропонував свою систему аналізу душевного життя людини, названу ним психоаналізом. З топічної (структурної) точки зору психіка містить, за Фрейдом, три утворення: “Его” – “Я”, “Супер-Его” – “Зверх-Я” і “Ід” – “Воно”. Дві останні системи локалізовані в шарі первинного психічного процесу – в несвідомому. “Воно” – це місце зосередження двох груп потягів: а) потяг до життя, або Ероса, куди входять сексуальні потяги і потяг до самозбереження “Я”; б)
потяг до смерті, до руйнування – Танатоса. “Воно” складає рушійну силу поведінки, джерело психічної енергії, могутній мотиваційний початок. “Я” – це вторинний поверхневий шар душевного апарату, що називається звичайно свідомістю. “Я” сприймає інформацію про навколишній світ і стан організму. Його основна функція – порівнювати вищеназвані потяги з вимогами ворожої індивідууму соціальної сфери в інтересах його самозбереження. Систему вимог “Я” до “Воно” складає “Зверх-Я” – внутрішній “наглядач”, “критик”, джерело етичного самообмеження особистості. Даний шар психіки формується переважно несвідомо у процесі виховання (передусім в сім’ї) і виявляється у вигляді совісті.
У динамічному плані названі рівні особистості характеризуються конфліктом між свідомим і несвідомим. Несвідомі потяги, зі слів Фрейда, “за своєю природою гідні засудження”, придушуються енергією “Зверх-Я”, що створює нестерпне для людини напруження. Останнє може бути частково знято за допомогою несвідомих захисних механізмів – витіснення, раціоналізації, сублімації і регресій. Завдання психоаналітика як психотерапевта вбачається Фрейдом в тому, щоб виявити за допомогою аналізу вільно виникаючих асоціацій і сновидінь пацієнта, що травмують його переживання, а потім допомогти йому усвідомити їх і, значить, звільнитися від них.
З. Фрейд ввів у психологію ряд важливих тем: несвідома мотивація, захисні механізми психіки, роль сексуальності в ній, вплив дитячих психічних травм на поведінку в зрілому віці тощо. Однак вже його найближчі учні дійшли висновку, що не тільки сексуальні потяги, а переважно, почуття неповноцінності і необхідність компенсувати цей дефект (А. Адлер), або колективне несвідоме (архетипи), які вібрали в себе загальнолюдський досвід (К. Юнг), визначають психічний розвиток особистості. Адлер, фундатор так званої “індивідуальної психології”, відмічав відсутність жорсткої межі й антагонізмів між свідомістю і несвідомим. Юнг у своєму вченні, названому ним же аналітичною психологією, “дивився на людину у світлі того, що є в ній здорового і міцного, а не з точки зору її вад”.
Зв’язати природу несвідомого ядра психіки людини з соціальними умовами її життя намагалися К. Хорні, Г. Саллівен і Е. Фромм – ре-форматори психоаналізу Фрейда (неофрейдисти). Людиною рухають не тільки біологічні несвідомі спонукання, але і надбані прагнення до безпеки і самореалізації (Хорні), образи себе й інших, впливи соціо-економічної структури суспільства, що склалися в ранньому дитинстві (Саллівен, Фромм).