Главная | Обратная связь

Розділ 2. Фольклорна діяльність Західного Поділля

Літературознавства,

Фольклористики та

Мистецтвознавства

Секція: фольклористики

 

ПІСНІ МОГО РОДУ Й НАРОДУ

Роботу виконала:

Мельник Софія Віталіївна,

учениця 11 класу гімназії

(загальноосвітнього

навчального закладу
гімназії ІІ-ІІІ ст.
гуманітарного,

художньо-естетичного

профілю)

м. Могилева-Подільського

Вінницької області

Науковий керівник:

Павлюк Світлана Юріївна,

заступник директора

Вінницької обласної станції

юних натуралістів

Вінниця – 2014

ТЕЗИ

ПІСНІ МОГО РОДУ Й НАРОДУ

Мельник Софія Віталіївна,учениця 11 класу гімназії (загальноосвітнього

навчального закладу гімназії ІІ-ІІІ ст. гуманітарного, художньо-естетичного

профілю м. Могилева-Подільського Вінницької області

Науковий керівник: Павлюк Світлана Юріївна,заступник директора Вінницької обласної станції юних натуралістів

Актуальність теми. Українська народна пісня завжди була душею народу, її радістю, її болем, її сподіваннями. У піснях люди не лише змальовували своє життя, у піснях збереглася генетична пам'ять, код співочого, працьовитого, талановитого народу. Українська народна пісня здобула визнання і пошану, вона є нашим послом, нашою візитівкою в світі.

Метою роботи є простежити зародження народної пісні, її історичне формування; з’ясувати значення народної пісні в житті різних поколінь, її вплив та значення на художню літературу; визначити тенденції жанрової класифікації в роботах видатних збирачів фольклору; дослідити, перевірити та доповнити матеріали про життєвий та творчий шлях фольклористів, які досліджували пісенний матеріал на Поділлі, зокрема Могилів-Подільщині; ознайомитися з репертуаром автентичних аматорських колективів, які функціонують у нашому районі; виокремити невідомі (маловідомі чи значно видозмінені) тексти та мелодії, написати до них музику та поширити.

Об’єктом дослідження нашої роботи є українські народні пісні Поділля, творчість фольклористів Могилів-Подільщини.

Предметом дослідження є пісні етнічного регіону Західного Поділля і збиральницька діяльність фольклористів-земляків.

Структура роботи. Відповідно до мети поставлених завдань робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків у вигляді фотокарток, ілюстрацій, документів, рукописів.

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………..... 4

Розділ 1 Біля витоків народної пісні

1.1 Значення та роль народної пісні……………………………………. 7

1.2. Споріднення пісні з літературою………………………………….. 13

1.3. Жанрова класифікація народної поезії……………………………. 22

Розділ 2. Фольклорна діяльність Західного Поділля

2.1. Мефодій Рябий – фольклорист з Кукавки………………………… 29

2.2. Пісні мого роду……………………………………………………… 38

2.3. Народний колектив «Борщівчанка» в рідному селі Димінського. 40

2.4. Фольклорний колектив «Горлиця», заснований Руденко……….. 42

2.5. З чиїх вуст пісні оживають…………………………………………..44

Висновки…………………………………………………………………...46

Список використаних джерел та літератури…………………………….47

Додатки………………………..…………………………………………...51

 

 

 

 

Вступ Актуальність теми. Українська народна пісня завжди була душею народу, її радістю, її болем, її сподіваннями. У піснях люди не лише змальовували своє життя, у піснях збереглася генетична пам'ять, код співочого, працьовитого, талановитого народу. Українська народна пісня здобула визнання і пошану, вона є нашим послом, нашою візитівкою в світі. «А пісня — це душа. З усіх потреб потреба. Лиш пісня в серці ширить межі неба, на крилах сонце сяйво їй лиша. Чим глибша пісня, тим ясніш душа», - писав І. Драч. «Це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу», - слова Миколи Гоголя, українця за походженням, про українську пісню. - Для України народні пісні — «все, і поезія, і історія, і батьківська могила». Так лаконічно, але так влучно висловився Г. Тютюнник: «Пісня — це коли душа сповідається». Високу оцінку народній поезії дали відомі європейці. Так Ф. Боденштедт, німецький перекладач сказав: «Ні в якій іншій країні дерево народної поезії не дало таких величезних плодів, ніде дух народу не виявився в піснях так жваво й правдиво, як в українців... Справді, народ, який міг співати такі пісні і милуватися ними, не міг стояти на низькому рівні освіти». Отже не лише ми були закохані в свої пісні, наша народна поезія була перекладена німецькою, англійською, французькою мовами, українські пісні знаходили своїх шанувальників у всій Європі, особливо після появи збірок Максимовича у 1834 та 1849 роках. Пісня, мабуть, найдорожче, що було в наших пращурів, і що вони передали нам у спадок. Упродовж останніх століть фольклористам-ентузіастам вдалося записати значну кількість народних пісень, прозових творів усної народної творчості. Величезний вклад у збереження надбань народу внесли фольклористи Поділля: Андрій Димінський, Марія Руденко, Мефодій Рябий та ін., які своєю самовідданою працею збирали пісенний матеріал та упорядковували збірки. Важливе завдання сьогодення – зберегти ці фольклорні надбання, а також вшановувати славних земляків, які зібрали і залишили для нас золоті розсипи народної мудрості. Ті, хто це зробили – невмирущі, бо як сказав ще один наш земляк з Могилів-Подільського району Михайло Каменюк: «Вмерти і співати із могили, як співає Настя Присяжнюк». Саме наше покоління мусить перестати соромитися бути дітьми українського народу, має розвивати культуру, підіймати національну свідомість і бути гордими за те, хто наші пращури. Для цього слід звертатися до зразків народної поезії, адже там віднайдеться правда, яку знаходили і черпали для творчості поети та письменники. Треба дорожити піснею, яку співали в роду, передати її своїм нащадкам, дати їй друге життя. «Яка то є велика потреба музикові, а заразом і народникові повештатися поміж селянським людом, зазначити його світогляд, записати його перекази, споминки, згадки, прислів'я, пісні і спів до них. Вся ця сфера, як воздух чоловікові потрібна; без неї гріх починати свою працю і музикові й філологові», - закликав Микола Лисенко. Метою роботи є простежити зародження народної пісні, її історичне формування; з’ясувати значення народної пісні в житті різних поколінь, її вплив та значення на художню літературу; визначити тенденції жанрової класифікації в роботах видатних збирачів фольклору; дослідити, перевірити та доповнити матеріали про життєвий та творчий шлях фольклористів, які досліджували пісенний матеріал на Поділлі, зокрема Могилів-Подільщині; ознайомитися з репертуаром автентичних аматорських колективів, які функціонують у нашому районі; виокремити невідомі (маловідомі чи значно видозмінені) тексти та мелодії, написати до них музику та поширити. Об’єктом дослідження нашої роботи є українські народні пісні Поділля, творчість фольклористів Могилів-Подільщини. Предметом дослідження є пісні етнічного регіону Західного Поділля і збиральницька діяльність фольклористів-земляків. Досягнення мети дослідницької роботи передбачає вирішення таких завдань: Узагальнити та систематизувати знайдений матеріал по нашій темі; - Визначити значення народних пісень в житті українців; - Дослідити й описати пісні за жанрами, які найбільш чисельно побутують в подільських селах на сьогодні; - Ознайомитися із діяльністю збирачів пісень у нашому краї - Виокремити невідомі (маловідомі чи значно видозмінені) тексти та мелодії, написати до них музику; - На основі безпосереднього знайомства з народними колективами з’ясувати шляхи відродження та поширення народної пісні, їхню фольклорну діяльність, жанри, що побутують сьогодні; - Зробити підсумки досліджень. Методологічну основу наукової роботи становить комплексний підхід до пізнання та дослідження походження та значення народних пісень. У процесі роботи, ми використали широкий комплекс загальних методів дослідження, зокрема, метод спостереження, абстрагування, аналізу, синтезу, індукції і аргументування. Структура роботи. Відповідно до мети поставлених завдань робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків у вигляді фотокарток, ілюстрацій, документів, рукописів.

Розділ 1 Біля витоків народної пісні 1.1 Значення та роль народної пісні Своїм походженням українська пісня походить з сивої давнини, з часів, коли наші предки були язичниками, вірували у вищі сили природи, тому, в піснях вони замовляли, возвеличували стихії, дякували силам дощу, сонця за поміч в збиранні родючого врожаю тощо. Вона виникає як система поглядів, обрядів та магічних ритуалів, які передаються в усному мовленні з покоління в покоління, зберігаючись у народній пам'яті. Ще до виникнення писемності у східних слов'ян існувала багата усна народна творчість: обрядові пісні, перекази, замовляння, заклинання, епічні та ліричні пісні. Особливого поширення набули за давнини епічні пісні-билини, що виконувались під музику в речитативно-декламаційній формі. Розвиток фольклору на Русі був тісно пов'язаний з віруваннями народу, які до введення християнства мали анімістично-магічний характер. Стійкість обрядів і поезії та пов'язаної з ними язичницької релігії міцно трималися в народних масах, незважаючи на вплив нової християнської релігії. Поступово старі традиції і обряди пристосувалися до церковних свят і обрядів, що призвело до виникнення двовір'я, тобто співіснування двох релігійних світоглядів народу [3, с. 392]. Язичницька релігія створювала не тільки обряди, а й стала підґрунтям для створення поетичних форм обрядового фольклору, одним з найстаріших видів якого є міфи. Вони були поширені і за часів Київської Русі, про що свідчать їх уривки у писемній та усній передачі. Заклинання і замовляння виникли з віри первісної людини в чарівну силу слова. Залишки заклинань збереглися в Початковому літопису (у договорах русів з греками). До X ст. сформувався календарний обрядовий фольклор, пов'язаний ще за язичницьких часів з народними річними святами, і позакалендарний – приурочений до різних явищ побуту (весіль, похорон тощо), що досить міцно тримався в селянському побуті впродовж багатьох століть [2. с.126-128.]. Як словесне оформлення обрядів, пов'язаних із річним циклом хліборобських робіт, із чотирма порами року та іншими звичаями, побутувала звичаєво-обрядова поезія. Календарні пісні – високохудожні твори, їх образи, поетичні засоби вироблялися протягом багатьох століть. Із зростанням Київської Русі, зростав у народі й інтерес до минулого, до подій та діячів давно минулих часів. Українські народні думи та історичні пісні звернули на себе увагу давно. Так, перший відомий запис тексту думи «Козак-Голота» зроблено в 1684 р. (опубліковано в 1928 р.), а окремі записи історичних пісень — в кінці XVII — на початку XVIII ст. Публікації українських народних історичних пісень є уже в російських пісенниках 90-х років XVIII ст.; наприклад, пісні «Засвистали козаченьки в похід з полуночі» та «Був Сава в Немирові» (про Гната Голого і Саву Чалого) надруковано в пісеннику «Молодчик с молодкою на гулянье с песенниками...» (СПБ, 1790). Широку характеристику розвитку пісенної народної творчості, зокрема задокументованих фактів, дає у своїй статті Г.А.Нудьга: «Чи не найстарішою писемною згадкою про музику і пісню слов’ян знаходимо у візантійського письменника Теофілакта Симокати (VІІ ст.). Він описує як візантійська царська варта захопила трьох чоловіків з кітарами і запідозрила їх у шпигунстві. Невідомі заявили, що вони слов’яни, народ мирний, живуть спокійно, грають на лірах, на бойових трубах не вміють трубити. В німецьких писемних джерелах ІХ ст. Є згадки про те, що слов’яни співали своїх пісень у супроводі музичних інструментів. Згадується пісня і в «Слові о полку Ігоревім». Автор «Слова» підкреслює, що «Боян бо вѣщий, але кому хотяше пѣснь творити, то растѣкашется мыслію по древу, сѣрымъ вълком по земли, шизымъ орлом подъ облакы». В тогочасних історико-літературних джерелах згадуються уже й імена талановитих творців пісень – Бояна і Мітуси. Згадується пісня і пізніших, вже суто українських писемних джерелах. З того, що співає наш народ тепер, багато створено дуже давно, одначе записано значно пізніше… Найраніше згадка про українські пісні, власне думи, відноситься до 1506 року. Під цим роком в «Анналах» польського церковного діяча Станіслава Сарніцького записано: «Тоді ж, оточені зі всіх боків, від волохів загинули два брати Струси, хоробрі й завзяті вояки. Про них ще й тепер співають елегії, звані в українців думами. Сумний наспів їх та рухи співців, що похитуються, співаючи, то в той, то в той бік, пасують до їх змісту. Сільський простолюд, наслідуючи ці співи, варіює їх, нагріваючи від часу до часу на дудках…» Перший запис повного тексту української народної пісні відноситься до 50-60 років ХVІ ст. Маємо на увазі всім відому пісню про Стефана-воєводу, що починається словами «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?» Пісня знаходиться в рукопису граматики чеської мови, яку написав у 1550 - 1571 роках чеський вчений Ян Благослав (1523 – 1571). За змістом вона дуже близька до багатьох творів української народної поезії, в яких показано, що соціальна нерівність між хлопцем і дівчиною є перешкодою до їх одруження. [12.с 56 - 61] Починаючи з ХVІІ ст. вже є досить велика кількість записів українських народних пісень. Вони зроблені релігійним діячем Д.Рудницьким, Станіславом Шпріндером та іншими. Нині перші збірники знаходяться у музеях, бібліотеках та родинних архівах, причому найбільше - у Польщі. Перші ж видані збірки припадають на початок ХІХ ст. Розмову про записи і публікування українських народних пісень у нас завжди розпочинають з розгляду збірників М.Цертелєва та М.Максимовича, виданих на початку ХІХ ст. З цього часу починається систематичне записування і видання українських народних пісень з науковою метою. З цього часу українські пісні знаходили своїх шануваликів у всій Європі і були перекладені французькою, німецькою та англійською мовами, особливо після появи збірок Максимовича у 1834 та 1849 роках [12.ст.56-57]. Багаті скарби української народної поетичної і музичної творчості складались протягом віків. Кожна доба і кожне покоління внесли сюди свій духовний вклад, і досі поповнюється поетична скарбниця народу все новими художніми зразками. Притаманні багатьом національним творам властивості – загальнолюдське звучання та нев’януча краса – забезпечують ім. довговічну життєвість і дійовість, роблять їх духовним надбанням неперехідного значення.[6 с. 3]. Значення фольклору в житті народу неможливо переоцінити. Пісня супроводжує людину все життя, несе найкращі виховні традиції щодо виховання підростаючого покоління, служить науковим матеріалом для споріднених з фольклором наук. У наш час проблеми фольклору стають все більше актуальними. Жодна гуманітарна наука — ні етнографія, ні історія, ні лінгвістика, ні літературознавство на можуть обходитись без фольклорних матеріалів. Дослідники поступово усвідомлюють, що розгадки та пояснення багатьох явищ духовної культури криються у творчості народу. [10 с 591] Взагалі, за допомогою пісенності народу, а особливо українського, можна легко вивчати та аналізувати історію та біографію народу. Завдяки пісням ми бачимо як щиро та глибоко український народ відчував біль та сум за свою країну, і разом з нею оплакував загиблих козаків, які до останнього подиху героїчно захищали рідну землю. З таким же сильним почуттям щастя раділи люди за визволення своїх земель, славили своїх героїв-рятівників. Релігійні свята, після прийняття християнства, набули не лише широкої популярності, а й усі пов’язані з цими святами традиції та обряди неймовірно поважались людьми. Любов до свят, української пісні - душі народу, та відповідних ритуалів передавалась від покоління до покоління. Змалечку діточок привчали до пісенності, а також до шанування батька і матері, всіх ближніх, рідної землі тощо [36] Усна народна творчість мала великий вплив на давньоруську літературу, на її форму, мову та стиль. Особливо це позначилося на історичних творах найбільш ранньої літературної форми на Русі. Виникнення історичної літератури, зокрема літописання, тісно пов'язане з розвитком суспільної свідомості, інтересом до минулого своєї країни, намаганням визначити місце Русі серед інших країн і народів [10.с 17-35] Фольклор відображував трудовий процесс народу, землеробські заняття, побут. Ці явища знайшли своє відлуння у календарній та обрядовій поезії, дослідити і вивчити яку можна на підставі автентичних залишків у побуті українців. Під впливом різноманітних жанрів усної народної творчості відбувається етично-естетичний розвиток дітей: формуються різноманітні етичні якості, поняття про норми поведінки в сім'ї, суспільстві, здійснюється закладка основ для розвитку у школярів патріотичних відчуттів. Виявлені можливості формування творчих умінь в процесі освоєння художніх засобів фольклору. Від свого початку фольклорні та етнографічні дослідження мали політичний зміст. Вони доводили, що українці — це не якесь спотворене відгалуження слов'янства, а повноцінний народ. На політичну справу перетворювалося навіть, на перший погляд, безневинне збирання та популяризація народних пісень. Адже їхній зміст свідчив про те, що ідеалом українця є свобода, тоді як офіційна російська ідеологія проголошувала ідеалом самодержавство. Зібраний українськими фольклористами, етнографами та мовознавцями матеріал про життя українського народу дав можливість науковцям визначати ті риси, що відрізняли вдачу українців від сусідніх народів. Незважаючи на тривале пригноблене життя українців в умовах приниження й переслідування, вони не втратили своїх природних рис демократизму й волелюбності. Насамперед українці зберегли схильність до індивідуальної свободи. Коли ж демократичні вибори були заборонені водночас із ліквідацією держави, вони продовжували демократичне вирішення справ громад. Безкраї українські простори сприяли формуванню мрійливості українців. Геополітичне розташування України між Заходом і Сходом, з одного боку, розвивало відкритість, іноді навіть відчайдушний авантюризм, лицарство, а з іншого — постійна близькість небезпечних ворогів формувала замкнутість, життєву філософію «моя хата скраю». Отже головним значенням народних пісень є як цінний історичний науковий матеріал, так і матеріал для творчих надбань українських літераторів, композиторів, художників.   1.2. Споріднення пісні з літературою Значення народної пісні мало вплив не лише на формування глибокого патріотизму народу, пісня була не лише інструментом виховання – вона несла в собі джерело натхнення для українських літераторів всіх часів. Підтвердженням цьому є безліч наукових матеріалів в різних джерелах. Мистецький геній українського народу створив неперевершені художні цінності, серед яких по праву чільне місце належить народній пісні в усій її жанровій різноманітності. Чарівна краса і музичне багатство нашої пісні дивували багатьох діячів світової культури. Славою народу, славою України назвав її Тарас Шевченко, а за влучним висловом Павла Грабовського, «се – джерело, з якого на здоров’я довго ще будуть пити нащадки». Життєва правда, широта, об’ємність і глибина узагальнень, художня довершеність образів у народній поезії – результат колективної творчості [18; с. 3] Усна народна творчість мала великий вплив на давньоруську літературу, на її форму, мову та стиль. Особливо це позначилося на історичних творах найбільш ранньої літературної форми на Русі. Виникнення історичної літератури, зокрема літописання, тісно пов'язане з розвитком суспільної свідомості, інтересом до минулого своєї країни, намаганням визначити місце Русі серед інших країн і народів. Творив і виконував билини власне народ. З його маси виділялися найталановитіші співці-оповідачі. Пам'ять народна донесла до нас імена таких професійних митців, як Боян і Митуса. [38]. Найдавнішим відомим автором пісень, що побутують в народі анонімно, є Семен Климовський. Хоч ця постать українського козака-віршувальника є напівлегендарною огорнута романтикою народної фантазії, проте ряд дослідників фольклору сходяться на думці, що саме він є автором відомої пісні «Їхав козак за Дунай»: ...Їхав козак за Дунай, Сказав: − Дівчино, прощай! Ти, конику вороненький, Неси та гуляй!.. Безперечно написана на початку ХVІІІ ст., ця пісня не могла зберегтися у первісному вигляді, без змін, однак, напевно, і в авторському варіанті вона мала ті риси народно пісенної поетики, що дали їй можливість поширитись по всій Україні і пережити століття. Приблизно такими ж давніми є пісні, авторство яких приписують легендарній український народній поетесі Марусі Чурай. Загально відома легенда оповідає трагічну історію кохання дочки полтавського полковника Чурая і сина його найближчого друга – Гриця. Її туга в час розлуки з милим виливалася у піснях. Найвідоміші з них «Засвіт встали козаченьки», «В кінці греблі шумлять верби», «Болить моя головонька від самого чола», «Віють вітри, віють буйні», «Чого ж вода каламутна» та ін. Серед них є також жартівливі – "Грицю, Грицю до роботи Залишаючись "дівчиною з легенди", Маруся Чурай увійшла в народну історію як відома піснетворка козацької доби.[38]. В період середньої доби яскравою постаттю виступає Григорій Сковорода, співець і філософ. Сковорода не просто наслідував фольклорні твори. Він брав з народної ліріки окремі мотиви, прийоми образності, але майстерно їх інтерпретував і підпорядковував власному задумові, вдало поєднуючи зі своїми думками. Створена ним збірка «Сад божественных песней» (1757−1782) поширювалась у рукописах і мала значну популярність. Деякі з пісень побутували усно, як зразки народної пісенності. Оскільки в них відобразилися мораль, думки, повчання християнського філософа, люди називали їх псалмами. «…Ах ты, печаль, прочь отсель! Не безобразь красных сел. БЂжи себЂ в болота, в подземныи ворота!» [13; с. 60-90]. Байки та вірші Г. С. Сковороди пересипані великою кількістю прислів'їв і приказок. Автор часто використовував народні казки, пісні, притчі. Творчість Г. С. Сковороди помітно вплинула на Івана Петровича Котляревського (1769-1838) - зачинателя нової української літератури. Наприклад, Його відома поема «Енеїда», три частини якої надруковано у 1798 р. в Петербурзі, відтворювала реальні картини життя тогочасного суспільства. Історичні пісні та думи, балади й перекази відображали нужденне життя селянства й рядового козацтва, знущання над ними з боку старшини. З'явилося чимало дум і пісень, які викривали основні пороки тогочасної дійсності, закликали народ до соціальної непокори. В усній народній творчості прославлялися ватажки повстанців - Максим Залізняк, Іван Гонта, Олекса Довбуш, змальовувалися Полтавська битва та інші події в житті України.[38] Пiсля I.Котляревського багато драматургiв почали використовувати фольклорнi джерела для створення пiсень до п´єс. Наприклад, Г.Квiтка-Основ´яненко включив лiтературну обробку народноï пiснi «Хусточка ж моя» у свою п´єсу «Сватання на Гончарiвцi», i його авторський варiант набув поширення в народi. Великим успiхом користувався твiр С.Писаревсъкого «За Немань iду», а особливо популярною стала його пiсня «Де ти бродиш, моя доле», написана для оперети «Купала на Iвана», а також пiснi С. Гулака-Артемовського «Мiсяцю ясний», «Ой казала менi мати», написанi до опери «Запорожець за Дунаєм». Плiдним для розвитку зв´язкiв фольклор-лiтература був перiод романтизму. Перша половина ХІХ столiття стала початком потужного звороту до народноï творчостi. Iнтерес до фольклору, масове зацiкавлення, збирання, упорядкування, дослiдження творiв усноï словесностi вилилися у численнi збiрники, фольклористичнi працi, альманахи («Сборник малороссийских песен» М.Максимовича, альманах I.Срезневського «Запорожская старина» та iн.). Поети-романтики (Л. Боровиковський, А.Метлинський, О.Корсун, М.Петренко, В.Забiла, О.Афанасьєв-Чужбинський, М.Маркевич, О.Шпигоцький, М.Костомаров та iн.) почали використовувати у своïй творчостi мотиви, образи, сюжети народних пiсень, балад, переказiв, а тому ïхнi твори були дуже наближенi до усноï словесностi, а подекуди спецiально стилiзованi пiд народнi пiснi. Саме у той перiод народна творчiсть збагатилася численними зразками пiсень лiтературного походження. Особливо улюбленими були i залишаються до цього часу твори Михайла Петренка «Взяв би я бандуру» (народна переробка вiрша «Туди моï очi…»), «Дивлюсь я на небо» («Небо»), та Вiктора Забiли «Гуде вiтер вельми в полi», «Не щебечи, соловейку», «Пливе човен без весельця», тематика та художньо-образна система яких спорiднена з народною лiрикою.[30] Новий етап і для розвитку літератури, і для розвитку усної словесності починається з виданням Шевченкового "Кобзаря", який настільки глибоко був сприйнятий народом, що став частиною його творчості. Відомі і улюблені – «Думи мої, думи мої...», «По діброві вітер виє», «Така її доля», «Садок вишневий коло хати»... - не даремно автор цих пісень має визнання народного кобзаря. Про глибоке осмислення і своєрідне, творче використання Шевченком фольклору Франко писав у цілому ряді праць. Аналізуючи ранні твори, вміщені в «Кобзарі» 1840 року видання, він зазначає: «Були се немов народні пісні, та проте щось зовсім від них відмінне, наскрізь індивідуальне. За словами Франка, Шевченко увібрав у свою поезію «сок українських пісень народних, з меланхолійною основою і відтінками делікатного юмору, перетворений у кипучу кров самого Шевченка, закрашений сильно його індивідуальністю «Спільна риса деяких творів Шевченка і народних пісень – відсутність індивідуалізації персонажів. Франко писав, що окремим творам Шевченка «бракує яркого і індивідуального рисування характерів людських: майже всі його дівчата подібні одна до другої, так само як усі козаки, всі батьки, всі матері і т.д.». А це, пояснює Франко, є наслідком того, що в них поет ще «не вибіг ще поза границі пісні народної». [5; с.85] Великий Кобзар не лише бере для поезій народні мотиви – часто героями його творів виступають кобзарі та лірники, які піднімають дух українців, а Шевченкові героїні в найважчі хвилини звертаються до пісень: Пішла полем ридаючи, В тумані ховалась Та крізь сльози тихесенько Про вдову співала, Як удова в Дунаєві Синів поховала: «Ой у полі могила; Там удова ходила…» Нi до, нi пiсля Шевченка не було письменника, який би долучився до продовження народноï традицiï такою мiрою, як великий Кобзар Проте всi наступнi поколiння поповнювали скарбницю украïнськоï пiсенностi. Майже усi вiдомi поети другоï половини ХІХ ст. залишили в нiй бiльш чи менш помiтний слiд. Серед них варто вiдзначити С.Руданського. Його балади характеризуються особливостями розповідної манери, простотою сюжету, динамічністю розповіді, трагічними малюнками. Користуючись народними піснями, Руданський створював розгорнуті сюжети своїх балад, змальовував складні конфлікти у житті людини: кохання, ревнощі, чарування, особиста дружба і ворожнеча. Складенi ним пiснi «Ти не моя, дiвчино мила», «Хлопцi-молодцi», «Голубонько-дiвчинонько», «Зiронько моя», «Серед лiсу, серед гаю» та iн. вiдзначаються особливим лiризмом i глибиною почуття. А такi його твори як «Повiй, вiтре, на Вкраïну» та «Щоб спiвати колiр чорний, переживши столiття», досi користуються великою популярнiстю. Не менше визнання має пісня «Стоїть гора високая», літературним джерелом якої є вірш Л. Глібова «Журба», М. Старицького «Ніч яка місячна, зоряна, ясная» («Виклик»), М. Кропивницького «На вулиці скрипка грає», П.Грабовського «Зелений гай пахуче поле», В. Cамійленка «Тихесенький вечір на землю спадає», К. Думитрашка «Чорнії брові, карії очі» та ін., ряд пісень невідомих авторів – «Місяць на небі, зіроньки сяють», «Ой, дівчино, шумить гай» та ін.[30] Варто зазначити і значний вплив на творчість письменника періоду реалізму Івана Нечуя-Левицького. Так його героїня Минодора, до якої автор ставиться з любов’ю та трепетом, співає, коли автор представляє її читачу, а його пейзажі здатні повністю заполонити. Для І.Нечуя-Левицького досвітки, співи матері та дворових дівчат, фольклористичні заняття батька, який кохався в історії рідного краю і охоче передавав дітям оповіді старожилів про давнину та місцеві події ще з раннього дитинства, зворушували серце і душу, малювали в його багатій уяві яскраві картини з життя героїв усної народної творчості. Естетичні та психологічні основи поетичного світосприйняття майбутнього письменника формувались і на ґрунті народного побуту, знайомства з творами народного мистецтва. Згодом вони так зримо позначаться на особливостях стилю його письма. [41] Існує чимало згадок та критичних матеріалів про Михайла Коцюбинського, письменника-реаліста та модерніста, який, до речі, певний час був нашим земляком, адже проживав не лише у Вінниці та Бару, але й с. Кукавці. Записи про це й знаходимо в сільському музеї. «Значна частина українських письменників у своїй творчій праці зверталися до невичерпного, животворного джерела мистецтва – народної творчості, - яка відігравала важливу роль у розвитку української класичної літератури, яка стала одною з найцікавіших традицій для українських письменників. Ця традиція знайшла свого продовжувача і поглиблювача в основі письменника-реаліста, українського класика, нашого славного земляка-подолянина М.Коцюбинського» - пише у своїх рукописах Мефодій Рябий. Волелюбна українська народна пісня будила в серці письменника високі патріотичні почуття, втамовувала його болючу тугу за Батьківщиною, переносила його в середовище сильних духом, хоробрих предків, захисників Батьківщини і кликала до героїчного – все це ми бачимо в його нарисі «На крилах пісні». «…Чи відомий вам такий психічний стан, коли за один рідний згук, один образ ладен буваєш заплатити роками життя?.. Але не встиг я ще озирнутися гаразд, як по моїх напружених нервах ударила хвиля рідних, близьких мені згуків. Я виразно почув журливо-поважний голос української пісні. Що се? У сьому глухому закутку Бессарабії – пісня моєї країни? «Ой ви хлопці, ви, добрі молодці! Ой беріть дрюки в руки…» «Та заробимо собі славу: Що їх сорок, сорок і чотири Нас десятьох не побили…» Пісня замовкла… Але я був ще в степу, бачив червоне проміння пожежі, бачив чумацький табор з чорними мажами, з кривавим бойовищем, з чумаками, гордими перемогою своєю, і до вуха мого ніби долітав рик волів, сполоханих нічною колотнечею…» . [43; с.194-204] Ось яскравий приклад того, настільки пісня може вплинути на уяву людини, заполонити свідомість, стерти межу між реальністю та подіями, описаними в рядках народної пісні. Варто згадати й значення співанок у «Тінях забутих предків», які ніби виступають героєм повісті, і якими наскрізь пронизаний твір. Любов до народу, до творчості була прищеплена Коцюбинському ще з дитинства, коли родина проживала в м.Бар. Ось як про це розповідав Мефодію Рябому брат Михайла, Хома: «Будинок, в якому ми жили, містився поблизу базарної площі, і ми з братом Мусею (так називали Михайла), забігали на базар. Тут його приваблювали пісні та гра лірників, яких тоді було багато на ярмарках. Особливо йому подобався лірник – дід Купріян, який гарно співав «Бондарівну». Муся почав з хвилюванням розпитувати діда: «А де те містечко – Берестечко? Чи бачили Ви бондарівну? Ми з Мусею не відходили від діда до самого вечора. Ми попросили матір і вона дозволила Купріянові переночувати в нас». Пізніше Михайло Коцюбинський писав у листі 1885р. дружині: «…ці святки, цей Свят-вечір, Меланки, ці колядки й щедрівки мають для мене значення, промовляють до мене згадками щасливих дитячих літ…». Наприкінці ХVІІІ ст. родина Коцюбинських проживає в Кукавці, про що згадує Михайло Михайлович в своєму автобіографічному листі до видавництва «Вік» у 1902 р.: «…саме в той час сім’ї моїй довелося жити в селі (в Могилівськом повіті на Подолі) – і там я ще більше зміцнив свою любов до всього українського». В осмисленні суспільних процесів, буття людини і світу з підстав народного світогляду, народного життя в цілому виходив і М.Старицький. Цим зумовлено, зокрема, розуміння ним ідейно-естетичних критеріїв в оцінці явищ дійсності, що сформувалося ще в роки дитинства в середовищі трудящих, багатої української природи та поезії. Особливе враження на хлопця справляли слухання співів односельців, наприклад, народних дум і пісень про запорожців, яких багато знав і виразно з неабияким почуттям виконував дядько Олександр. «Розповіді його і пісні, – згадував потім М.Старицький, – западали нам в душу глибоко, збуджуючи національне почуття, занурюючи фантазію у минуле, повне чар і величі». [29] Знову ж таки в записах етнографа-фольклориста Мефодія Рябого знаходимо запис, що стосується Лесі Українки, яка творила в період модернізму: «…А хіба не від матері взяла любов до рідної пісні, до рідної мови, до рідного краю Леся Українка? Варто тільки почитати її «Лісову пісню». Українська література в міжвоєнний період також значною мірою черпала знання, мудрість, волю із народної пісенності. Так Максим Рильський у своїй «Пісні про пісню» звертається: Ой ви, білі лебедоньки, голосні пісні, Ви літайте, ви шугайте, в рідній стороні! В одній із «Вечірніх розмов» М.Т.Рильського («Народ і краса») є цікава згадка про те, як незадовго перед Великою Вітчизняною війною в спілці письменників точилася жвава бесіда про фольклорно-літературні стосунки, про потребу широкого звертання до фольклору, творчого навчання в народу-митця. Підкреслюючи цілковиту правильність цих міркувань, поет говорить, що без сумніву той, хто щиро любить і захоплено співає пісню народну, відчуваючи «її дотик на своєму чолі», той і наснагу для своєї творчості черпатиме з цього благодатного джерела. [44; с. 92] Саме так ставився до народної пісні і поет Максим Рильський, невтомно пропагуючи красу народного поетичного слова, захоплено проголошуючи: Людські пісні – найглибша мука, Найвища радість на землі! Отже бачимо, що між усною словесністю та професійною авторською літературою, до того ж на всіх етапах розвитку, відбуваються постійні взаємовпливи, вони запозичують одна в одної теми, мотиви, образи. Мотиви і манери літератури поширюються на словесність неписану, і навпаки. Але попри це, існує ряд відмінностей, які вказують на те, що усна народна творчість та література - це окремі види словесного мистецтва, які відрізняються не тільки своїм походженням, але й функціями та формами існування.   1.3.Жанри народної пісні у працях фольклористів Народні пісні, передаючись з уст в уста, весь час удосконалювалися: поглиблювався їх зміст і гнучкішою та яскравішою ставала їх форма. Широтою охоплення явищ життя, багатством художніх засобів, глибиною ліризму, виразністю зображення картин і музикальністю народні пісні здобули велику любов у масах. Народні пісні дуже різноманітні за своїми жанрами. Жанр – термін, який має загальне значення, об’єднуючи собою класифікацію літературних творів за різними типами їх поетичної структури. Ступені класифікації включають в себе роди; види (жанри); підвиди (жанрові форми). За способом зображення життя твори поділяють на три роди: епос, лірику, драму. Жанр є категорією історичною. В надрах певної епохи жанри народжуються, відповідаючи суспільним потребам, постійно змінюються, розквітають, стають у центрі уваги, а в інші епохи відступають на задній план, а то й зовсім зникають [4.ст. 9]. Але, як виявилося, аналізувати народні пісні за жанровими критеріями виявилося не так легко. Так, наприклад, варіант пісні «Сивий коню» є як соціально-побутовою піснею, так як розповідає про побут та відносини між різними героями, петрівською, адже, коли дія переходить на гуляння молоді, зустрічаємо такі слова: Які були М’ясниченьки, А тепер Петрівка, Не для тебе, вражий сину, Мальована дівка. І лише на завершення пісні можемо трактувати народну поезію як жартівливу, навіть насмішливу, адже дівчина грубо висміює вульгарні залицяння хлопця: А я тебе, козаченьку, Змалюю, змалюю У тій кучі, да у кориті. Де свині годую. Про розбіжності у класифікації народних пісень влучно та лаконічно висловився, проаналізувавши проблеми, Я.Головацький: «Народні пісні, будучи творами саморобної творчості, творами народного натхнення, нелегко піддаються будь-якій книжно-вченій системі». Лише з розвитком фольклористики та систематизації творів усної народної творчості все чіткіше окреслювалися у певні рамки. Так можемо відмітити, що відбувалася незначна класифікація пісень, наприклад, якщо ми проаналізуємо фольклорну діяльність Степана Руданського. З часів навчання у духовній семінарії Рудаський починає записувати народні пісні. У 1852 році скаладає дві рукописні збірки під назвою «Народные малороссийские песни, собраные в Подольськой губернии С. В. Р.» Том перший складається з розділів: «І. Пісні смутнії». «ІІ. Пісні веселії». Енциклопедія життя і творчості [21] Шукаючи підтвердження того, що наш земляк Андрій Димінський систематизував свої збиральницькі надбання, знаходимо такі підтвердження. Думається, молодий Димінський не одразу укладав свої пісні жанрами, не одразу почав класифікувати їх. Розподіляючи пісні, А. Димінський користується системою, яка існувала в тодішній науці і яку вже тоді критикували. Так, М. Драгоманов, аналізуючи видання «Трудов Этнографическо-статистической экпедиции...», пише: «...в наших етнографічних виданнях класифікація матеріалу — слабкий бік і буде таким, поки в основуй не покладена буде генетична класифікація частин антропології і соціології». Проте у А. Димінського ця, хоч і недосконала, система «працює» послідовно і логічно. Скажімо, балади кохання, що не виділено окремим розділом, входять до «Пісень про кохання», а балади про родинні взаємини і конфлікти — до «Пісень родинних». «Пісні п'яницькі», які сучасна фольклористична наука не відокремлює, класифікуючи їх як родинно-побутові чи жартівливі, охоплюють у системі Димінського усі ті пісні, що пов'язані із проблемою пияцтва. Чимало серед записів А. Димінського пісень соціально-побутових. «У рукописних пісенниках XVII-XVIIІ ст. пісні соціально-історичного характеру зустрічаються дуже рідко. Тому зрозуміло, яким дорогоцінним матеріалом с записи, зроблені в середині XIX ст. Думка помістити до майбутньої книжки пісні рекрутські з'явилася, очевидно, пізніше. І, гадаємо, не без вагань. Звернімося до листів А.Димінського. «Ви просите повідомити деякі факти про військову повинність, але я їх повідомити не можу, через те на мене б упали всі негаразди...». [17.ст.198]. Навіть Григорій Танцюра, який намагався класифікувати якомога чіткіше народну спадщину, в деяких моментах не був підтриманий критиками: Основну частину своєї збирацької спадщини фольклорист 1950 р. передав до ІМФЕ АН УРСР, де у відділі рукописних фондів було створено окремий фонд матеріалів Г.Танцюри за номером 31. Цей фонд нараховує 68 одиниць збереження й охоплює понад десять тисяч архівних аркушів. Фольклорні матеріали систематизовано та класифіковано за ідейно-тематичним принципом і упорядковано в окремі збірники: «Обрядові народні пісні», «Історичні пісні», «Рекрутські пісні», «Чумацькі пісні», «Народні пісні про бідних і багатих», «Наймитські й бурлацькі пісні», «П'яниці в народних піснях», «Народні пісні про розбій, убивство, отруєння», «Молодощі-любощі», «Народні пісні про кохання та розлуку», «Весілля в селі Зятківцях», «Збірник пісень про жінку», «Збірник пісень про матір», «Нещасне материнство в народних піснях», «Народні пісні про породіллю», «Колискові народні пісні», «Лірницькі пісні», «Похоронні пісні», «Обжинкові пісні», «Народні польські пісні», «Народні пісні літературного походження», «Народні пісні: гумор і сатира», «Російські народні пісні та частушки», «Радянський фольклор», «Мелодії народних пісень», «Дитячий фольклор», «Народні прислів'я та приказки», «Українські народні загадки», «Матеріали до народного календаря», «Прикмети, повір'я, легенди тощо», «Замовляння», «Приказки, гри з маленькими дітьми», «Збірник народних пісень, записаних від Явдохи Зуїхи» та ін. Фольклорні записи Г.Танцюри є і в фонді Етнографічної комісії ВУАН, фонді І.Кравченка [21]. Безперечно, така класифікація недосконала, не завжди враховує жанрову систему фольклору. Скажімо, збірники «Молодощі-любощі» і «Народні пісні про кохання та розлуку» містять лірику кохання і мали б бути об'єднані, а збірники «П'яниці в народних піснях», «Злочинство в народних піснях», «Нещасне материнство…» складають переважно балади і родинно-побутові твори. Щоправда, принципи жанрової класифікації народної пісенності в першій половині XX ст. були розроблені недостатньо, що й відбивалося на характері роботи навіть таких збирачів, як Г.Танцюра. В той же час фольклорист, очевидно, прагнув якомога повніше розкрити тему, а тому, наприклад, до збірника пісень про жінку ввійшли і веснянки, і весільні, і рекрутські, заробітчанські, чумацькі та інші твори. Під впливом праць О.Потебні були спроби класифікувати пісні за їх віршованим розміром або мелодією. Найголовніший недолік цього формального принципу систематизації в тому, що він об’єднує найрізноманітніші за змістом і соціально-побутовою роллю пісні, відриває їх від споріднених генетично й функціонально і ставить в ряд з найдальшими, а часом і цілком протилежними щодо цих ознак [6.ст.3]. Величезна робота, аналіз класифікацій народних пісень різними фольклорними діячами протягом 100 років була пророблена О.Деєм, викладена у статті «Принципи жанрової класифікації пісень». Народна поезія виступає в епічній, ліро-епічній, ліричній, драматичній і гумористично-сатиричній родових формах. Досить звернутися до найвидатніших збірок ХІХ-ХХ ст., щоб переконатися в цьому. Так, М.Максимович (1827) групує пісенний матеріал за розділами: жіночі пісні, святкові або обрядові, заклинальні. Вацлав Залеський (1833) подає пісні під такими рубриками: при заручинах, весільні, на хрестинах, гаївки, хліборобські й обжинкові, пісні пастухів, вояцькі, пісні опришків, бенкетні, до танців, пісні про кохання, історичні пісні та ін. У 1580-60 роках збірники укладаються за різними системами. А.Метлинський (1854) вводить таку класифікацію: пісні житейські (колискові, любовні, весільні, сімейні, поминальні голосіння); річні пісні (веснянки, русальні, купальські, петрівочні, косарські, гребецькі, зажнивні, осінні, колядки, щедрівки, новорічні); морально-повчальні; бувальщинні (йдеться про історичні); побутові (козацькі, чумацькі, бурлако-сирітські, солдатські, промислові) і жартівливі. Вся ця систематизація виходила з життєвих функцій пісні або її тематики. М.Маркевич(1857), користуючись різними критеріями, віршовані народні твори поділяє тільки на 6 груп (жіноцькі, танцювальні, козацькі, чумацькі, селянські і думи). Ще довільніше подають у своїх збірках пісні з мелодіями А.Єдлічка (1861) та А.Коціпінський (1862) – за черговим номером без певної системи. У кращих дожовтневих фольклорних збірниках 1870 -1900 –х років виявляється чітке розуміння обрядової пісенності і її головних жанрів та послідовна систематизація зразків за жанрами річного й вікового циклів (Я.Головацький, А.Рубець, М.Лисенко, П.Чубинський, І.Колесса, Ф.Колесса, В.Гнатюк). П.Чубинський видає їх окремим томом «Труды», а В.Гнатюк робить спробу узагальнюючих зводів окремих жанрів обрядової поезії («Гаївки», «Колядки і щедрівки»). Проте поруч з цим існує й деяка неусталеність, - наприклад, до річного циклу вводяться «пісні постові» (Д. Еварницький, 1906), а жнивні подаються не в розділі обрядових, а серед ліричних (М.Довнар-Запольський, 1895). Що ж до розподілу поза обрядової пісенності, то в збірках названих діячів існували значні розбіжності. Пісні систематизували за найрізноманітнішими рубриками. Я. Головацький (1876): сімейні і житейські, побутові козацькі, побутові солдатські, побутові розбійницькі, бувальщинні козацькі, коломийки та інші танцювальні, алегоричні, колискові, жартівливі й несмішливі; А. Рубець (1872): чумацькі, бурлацькі, вуличні, про кохання, сімейні, рекрутські, колискові, дитячі, думи; М. Лисенко (в різних збірках): козацькі, чумацькі, бурлацькі, рекрутські, пісні з побуту, історичні, сімейні, пісні дівочі про горе й кохання, пісні дівочі веселі, вуличні парубочі, про жіноче горе, любощі і зраду, міщанські, ремісничі, бесідні, п’яницькі, жартівливі. А. Лоначевський (збірка Г. Купчанка, 1875):пісні особистого життя, сімейні, економічні і станові, політичні, тобто історичні, сатира і жарт; Д. Яворницький (1906): пісні гулянки, пісні кохання, пісні сімейного життя, колискові, економічні і станові, історичні, рекрутські, солдатські, жартівливі і сатиричні, псалми. Крім цих рубрик, в окремих пісенних збірках виступали ще й такі, як літні, осінні, зимові, пилипівські, різні (М. Довнар-Запольський, 1895), різновидні теми» (І. Колессса, 1905), «лірницькі» (В. Кравченко, 1911), «набожні», «напливові», тобто запозичені (Л. Плосайкевич, Я. Сенчик, 1916) тощо. В основу ряду наведених спроб класифікації лежить практично-інтуїтивне освоєння матеріалу. У 1930-х роках Ф.Колесса, врахувавши весь історичний досвід класифікації українських пісень та детально вивчивши їх ритмо-мелодичні особливості, всі пісенні багатства розподіляв на 10 груп: 1) обрядові пісні (колядки, щедрівки, риндзівки, гаївки, русальні, царинні, купальські, собітникові, обжинкові, весільні); 2) похоронні голосіння; 3) думи; 4) історичні пісні; 5) станові пісні (чумацькі, солдатські, бурлацькі, наймитські, й ремісницькі); 6) лірично-побутові (приколискові, парубоцькі й дівоцькі); 7) танкові (коломийки, шумки й козачки); 8) балади; 9) насмішливі, дитячі, гумористичні пісні, пародії; 10) побожні та старцівські пісні. Позитивним в класифікації Ф.М. Колесси є спроба розміщення жанрів у історичній послідовності. [6ст.3]. За своїм значенням у житті народу, за тематикою, сюжетом і музичними властивостями українська народна пісня поділяється на безліч різноманітних жанрів, що об'єднуються певною системою ознак. У цьому розумінні найтиповішими жанрами української пісні є: Календарно-обрядові — веснянки, щедрівки, гаївки, колядки, купальські, обжинкові та ін. Родинно-обрядові та побутові — весільні, жартівливі, танцювальні (в тому числі коломийки), частівки, колискові, поховальні, голосіння та ін. Кріпацького побуту — чумацькі, наймитські, бурлацькі тощо;\ Історичні пісні і думи Солдатського побуту — рекрутські, солдатські, стрілецькі; Ліричні пісні та балади. Але зрозуміло головне – українська народна пісня не може бути вміщена в рамки, бо це не лише слова, це – душа народу, яка досі цілковито не розгадана. Робота над текстами переконує в тому, як багато значить, хто є носієм цих почувань: дівчина чи хлопець, жінка чи чоловік. Це і має бути основним критерієм для визначення жанрових різновидів родинно-побутових пісень. Отож, всі класифікації ліричних пісень, в основі яких лежить предметно-тематичний критерій, або ж географічний, музично-ритмічний принципи, не вповні відповідають тим запитам, які ставляться до аналізу художнього тексту, особливо з погляду його рецептивної естетики.

Розділ 2