Главная | Обратная связь

Мефодій Рябий – фольклорист з Кукавки

Про те, що Подільський край, а зокрема і Могилів-Подільщина надзвичайно багата на усну народну творчість говорить величезне число фольклористів та краєзнавців, імена чиїх тісно пов'язані з нашими місцями. Це і люди зі світовим ім’ям: Тарас Шевченко, Микола Лисенко, Микола Леонтович, Павло Чубинський, Михайло Коцюбинський, Степан Руданський, це сімейство гілки Косачів: Олена Пчілка, Леся Українка та Климентій Квітка, Андрій Димінський, це невмируща Горлиця, Мефодій Рябий, це славнозвісний тандем Явдохи Зуїхи та Гната Танцюри, Настя Присяжнюк, а ще багато-багато інших, хто вніс свою часточку роботи та душі у відродження народної пісні. Всі ці люди в свій часи жили і працювали в нашому краї, поповнюючи скарбницю народної душі.

Особливо б хотілося відзначити таку людину як Андрій Іванович Димінський, адже він, не маючи спеціальної освіти, будучи звичайним сільським писарем, у зовсім молодому віці, розпочав свою дослідницьку діяльність[29].

Хоча заслуговує уваги і версія про спільне навчання з Руданським.

Визначальною сторінкою життєпису А.І.Димінського є науковий доробок, який (за неповними даними) складає близько 2500 (за іншими – 2780) різних за жанром народних пісень, 2000 казок, 2000 прислів’їв, приказок та загадок тощо. Записи мають варіанти, вони несуть в собі вплив місцевого колориту мови, місцевих традицій тощо. Фольклорист розумів, що будь-який варіант має значення для науки.

Видатний фольклорист і етнограф Поділля здавна привертав до себе увагу шанувальників і збирачів. Саме завдяки збереженим архівам та столітнім записам, сучасні нащадки мають змогу ознайомитись із невичерпною скарбницею усної народної творчості.

В історії української фольклористики та етнографії діяльність Андрія Івановича висвітлена скупо, а довгий час була зовсім поза увагою дослідників. Вони здебільшого акцентували увагу лише на окремих фактах життя і творчості. Частково теоретичну оцінку працям дали М.Левченко, В.Шабліовський, І.Батирєва, М.Рябий, О.Шалак та інші.

Свої етнографічні записи фольклорист розпочав не пізніше 1849 року у своєму селі. На рукописній збірці українських народних пісень про кохання є зазначені автором дати їх збирання – це 1849–1889 рр. Ранішої дати на рукописах Димінського немає. Простий писар протягом п’ятдесяти років з надзвичайною енергією і працьовитістю збирав етнографічний матеріал.

Він співпрацював з С.Руданським, П.Чубинським, І.Рудченком та ін.

1869 року Російське Географічне Товариство вирядило в Україну (“въ Юго-Западный край”) етнографічно-статистичну експедицію на чолі з П.П.Чубинським. Від Подільського Статистичного Комітету та й від самого А.І.Димінського Чубинський отримав декілька його етнографічних збірок. Усі ці матеріали П.Чубинський переслав до Петербурга, де окремі згодом були надруковані в “Трудахъ Этнографично-Статистической Экспедиции въ Юго-Западный край”.

Дуже тернистим шляхом довелося пройти А.І.Димінському, мало зазнав він добра на своєму віку. Але природний талант, працездатність і усвідомлення обов’язку зробили те, що незважаючи на важкі умови життя та недостатню освіту, Андрій Іванович зробив неоціненний внесок у скарбницю культури і духовності нашого народу. Він прагнув зібрати і зберегти духовну спадщину українського народу [29].

Напрошується запитання: коли ж, попри чиновницьку службу, Андрій Димінський займався такою титанічною працею - збиральництвом «золотих розсипів»? Відповідь знаходимо в статті. «Є згадка, що Димінський після денної праці часто залишався на ніч у волосній канцелярії. За тих часів вартували у волосній управі всі селяни по черзі (по двоє чи по троє). Цих нічних вартівників Димінський частував чаєм або й чимось іншим і просив їх співати чи розповідати, а сам з їх слів записував [15.с;77].

Багато матеріалів, зібраних А.Димінським, були опублікованими під чужими іменами, псевдонімами, зокрема стали власністю І. Рудченка, і лише завдяки копіткій праці ще однієї нашої землячки, фольклористки Оксани Шалак було ідентифіковано значне число записів за почерком та стилем оформлення.

Їх завжди можна впізнати: у Димінського нечіткій, «розмашистий» почерк (деякі слова взагалі важко прочитати). Крім того, манера записування досить своєрідна: фольклорист вдасться до фонетичного принципу — слова записуються так, як вимовляються. Такий принцип був властивим для сербської, польської та інших шкіл записування в першій половині XIX століття, але в українській — рідко вживаний, а відомо, що дружина Димінського була саме полячкою, і він вивчив від неї мову.

Подолянин краєзнавець-аматор увійшов в українську культуру як талановитий фольклорист-етнограф, був вірним і відданим сином свого народу. Його творча спадщина стала першоджерелом для сучасних йому етнографів, філологів, а також для науковців і митців наступних поколінь.

Син Йосип Димінський (1853–1893) (друга дитина в сім'ї Димінських), як батько, також був фольклористом і етнографом.

Нині в Борщівцях Могилів-Подільського району, де народився Андрій Іванович, у школі оформлено світлицю на його честь, зусиллями громади відкрито меморіальну дошку, а також в селі створено співочий народний колектив «Борщівчанка». [Додаток 6,7,8]

Не можна не згадати про творчу діяльність в наших краях відомого композитора Миколи Лисенка. Він дружив з родиною Старицьких, які проживали протягом декількох років 1869 – 1875 рр. у селах Карпівка та Садова, Могилів-Подільський район. Юзько Мазур, сількор с. Садової, пише: «Тут його (Старицького) часто провідував Микола Лисенко, інші київські друзі». [11]

Працівники Центральної районної бібліотеки у тому ж виданні зазначають: «Лисенко найняв коней, щоб привезти з міста піаніно для написання музики». Тому цілком можливо, що фольклорні праці композитора, які виходили в цей час, можуть бути пов’язані із діяльністю Лисенка на Могилів-Подільщині.

У жовтні 1868 року вийшов з друку перший випуск обробок українських народних пісень для голосу з фортепіано відомого композитора, а в 1873 році було видано першу музикознавчу працю М. Лисенка про український музичний фольклор (Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм). Загалом М. Лисенко видав сім випусків збірника українських народних пісень (ним записано півтори тиcячі і опубліковано понад сімсот мелодій), заклав основи інтонації, звернув увагу на жанровий спектр, варіанти, коментування [33].

Та і сам Старицький в цей час «…подорожує придністровськими селами, слухає народні пісні, перекази, легенди, а потім пише про все це у своїх творах під псевдонімом «Карпівець». [1.ст 31- 33]

Ще однією непересічною особистістю, яка відвідувала наші краї, є Климентій Квітка, чоловік Лесі Українки. Навіть їх шлюб поєднала пісня, фольклорна діяльність, адже двоє молодих талановитих людей зблизилися саме тоді, тоді коли юнак записував народні пісні з вуст поетеси. Його фольклорний внесок безцінний і вимірюється сотнею наукових праць.

Він був етнографом, фольклористом, музикознавцем, котрий зібрав і записав, зберіг для нащадків шість тисяч народних пісень. Близько двохсот із них використали українські та російські композитори як теми для симфонічно-інструментальних творів. Найвидатніші хорові композиції Миколи Леонтовича також створено на мелодії, записані ним. А ще він зумів за півстоліття активної наукової діяльності — це були непрості часи царського, потім — більшовицького панування — видати близько сотні наукових праць[23].

А ось як розповідає про зв'язок Квітки з нашими місцинами Микола Драбатий, науковий співробітник Вінницького художнього обласного музею: «Мефодій Рябий, етнограф-кукавчанин, будучи вже відомим, у 1926 році запросив у гості Климентія Квітку. Протягом чотирьох днів у Кукавці перебував Квітка, зустрічався з місцевими людьми, багато пісень записав від дружини Рябого – Оксани, яка теж знала багато пісень, записувала матеріали від інших».

Існують і інші підтвердження перебування Квітки у наших місцях. Так, Лариса Божко в своїй статті «Поділля в дослідженнях кабінету музичної етнографії (20 – 30-ті роки ХХ ст.) пише: «К. Квітка їздив на Поділля записувати народні мелодії і досліджувати весняні звичаї, пов’язані із співами і танками. Ґрунтуючись на своїх безпосередніх спостереженнях у селах Могилівської округи, він склав програму для дослідження звичаїв та гулянок…»

Щодо самого Мефодія Рябого, то, на жаль, друкованих матеріалів про його діяльність є небагато, а найголовнішим його краєзнавчим здобутком чомусь зазначається лише порятунок церкви від руйнування у с. Кукавка, яку спроектував та розмалював Василь Тропінін. Знайдена в Інтернет-мережі інформація під назвою «Інтерв’ю з Миколою Холодним розправляє широкі крила», автор Георгій Бурсовий, не знайшла підтвердження в директора вінницького обласного художнього музею Іллі Безбаха, який довгий час займається вивченням біографії етнографа, окрім того музею й була передана наукова спадщина.

Про плідну діяльність мефодія Рябого писав кандидат мистецтвознавства Є.Ї.Грица: «На Вінниччині виділились такі осередки монографічного нагромадження народнопоетичної творчості як с. Кукавка та Слобода-Яришівська Могилів-Подільського району, с. Зятківці Гайсинського району і м. Погребище, в яких збирали фольклор М.В.Рябий, М.А.Руденко, Г.Т.Танцюра та Н.А.Присяжнюк», [46], ставлячи М.Рябого в ряд з найактивнішими збирачами народних скарбів Вінниччини.

Досить скрупульозно займається вивченням роботи свого земляка Мефодія Васильовича старший науковий співробітник Вінницького обласного художнього музею Микола Драбатий. У працях, зібраних для музею він пише:

«У 1927 році познайомився Мефодій з Климентієм Квіткою, отримав від нього рекомендації до етнографічної Комісії Української Академії наук.

Так Мефодій Васильович став членом цієї комісії, одержує від керівництва Комісії завдання і надсилає в Комісію свої доробки. Про його роботу в Комісії пишуть на сторінках «Етнографічного вісника» (1927 р. № 3; 1928 р. № 6), «Бюлетеня Етно­графічної комісії УАН» (1927 р. №3, 1928 р. № 7 та № 10, 1929 № 11).

З 1926 року по 1931 рік ним було зібрано і надіслано до Києва масу цінного фольклорного і етнографічного матеріалу: серед цих записів - кількасот пісень найрізноманітніших жанрів (ліричні, побутові, обрядові, історичні).

Фактичним матеріалом, зібраним в цей період його життя, користувалися і користуються і нині дослід­ники народної творчості і побуту. Цей період творчості «самоука-вченого» дуже вдало охарактеризувала доктор філологічних наук Г.С.Сухобрус, яка, між іншим, сказала: «У нього освіта - трикласна школа, а знань на членкора АН УРСР». Нагороджений багатьма почесними відзнаками. [Додаток 12 -14]

Також у матеріалах музею зазначається, що М.В.Рябий допоміг жителю сусіднього села Серебринець Боцяну Дмитру Іллічу стати піснярем-фольклористом.

Ось як описує про це в своїх працях сам М.В.Рябий:

«Самодіяльний колгоспний пісняр-фольклорист Дмитро Ілліч Боцян.

Дмитро Ілліч Боцян народився в с. Серебринці 8 листопада 1895 року в сім’ї селянина-бідняка. Учився всього одну зиму в Серебринецькій церковно-приходській школі. Далі навчатися не мав змоги – в 9 років залишився сиротою і пішов працювати по наймах… Вже на схилі літ, в 1960 році Дмитро Ілліч зацікавився народною творчістю: сам складав, а також записував від других народні пісні, казки та приказки, частину з яких передав до Центрального Будинку народної творчості та до Інституту фольклору та етнографії - передано 200 одиниць творів усної народної творчості».

Величезний, неоціненний внесок у збереження нашої подільської пісні зробив фольклорист, етнограф, краєзнавець Мефодій Рябий. Про Мефодія Васильовича як про особистість, а зокрема, як і про плідного фольклориста, який зібрав багатющий матеріал в інформаційних джерелах сказано зовсім обмаль. Загальному доступу здебільшого представлені деякі його печатні статті та краєзнавча робота, пов’язана із творчою діяльністю відомого художника Василя Тропініна в наших краях. Відомі його біографічні дані, зокрема те, що народився Мефодій Васильович 2 липня 1894 року в ро­дині місцевого селянина Василя Григоровича Рябого, с. Кукавка Могилів-Подільського району.

«В 1907 році Мефодій Васильович закінчив успішно Кукавську церковну-приходську школу і пішов у доросле життя: ким тільки не працював молодий Ме­фодій до 1914 року. В 1914 році його призвали (мобілізували) до царської армії. Справно служив молодий солдат, став незабаром першим номером - артилеристом. Хтозна як би було далі, але в кінці 1916 року його важко поранено, евакуйовано в тил, нагороджено найвищою солдатською нагородою - Георгіївським Хрестом і на цьому, по суті, закінчилася військова кар'єра молодого солдата. В 1918 році він по­вернувся в рідне село, через два роки одружився і почав працювати: в 1920 його бу­ло обрано головою волосного ревкому і, можливо, цілком можливо, що Мефодій Васильович зробив би кар'єру, у всякому разі у нього було все для успішного просу­вання по службі: і розум, і воля. Проте він дуже скоро пішов з цієї посади і далі працював будь-де: продавцем у кооперативі, обліковцем, їздовим, охоронцем, сек­ретарем правління колгоспу і т.д. Треба було якось заробляти на хліб для себе і для сім'ї - у подружжя Рябих було троє дітей: Маруся, Люба і Ганна. Ганна, наймоло­дша, 1929 р.н., захворіла в дитинстві на менінгіт і залишилася на все життя калікою… Помер Мефодій Васильович 29.05.1974 р., не доживши місяця до 80 років.

На цьому розповідь про життя пересічної людини могла б завершитися, але Мефодій Васильович при всій його скромності таким не був, він був з тих, хто дійсно живився не лише хлібом насущним, з тих, хто і в невеличкому селі зміг стати науковцем, великим патріотом свого краю, попри все залишатися творчим, ініціативним, доброзичливим…

Щоб більше дізнатися про цю людину, потрібно було відвідати його рідне село. Сьогодні в Кукавці у сільському будинку культури функціонує музей, який, до речі, відкрито завдяки Мефодію Васильовичу, у якому зібрано матеріали, пов’язані з іменами знаменитих кукавчан, а їх немало. Найпочесніше місце в ряду найвідоміших людей села займає саме Мефодій Васильович. Окрім зібраних портретів та біографій тут є ще й напрацювання, які дадуть можливість краще познайомитися з відомими земляками, зрозуміти якими вони були та чим жили. Серед документів відомого фольклориста десятки зошитів, листів, вирізок з газет, які допоможуть дізнатися більше про життя та напрацювання фольклориста. Цікавими сторінками з життя Мефодія Рябого поділився завідуючий музеєм с. Кукавки, старший науковий співробітник Вінницького обласного художнього музею Микола Драбатий.

Одним із таких яскравих фактів з дитинства малого Мефодія є зустріч з Володимиром Антоновичем. «Отець Митрофан, місцевий священик, попросив Мефодієвого батька поїхати на станцію до поїзда і привезти йо­го сина додому. Сусід охоче погодився, добре впорядкував підводу і, взявши з со­бою малого Мефодія, поїхав до Вендичанської станції разом з священиком. Ця по­дія закарбувалася в дитячій пам'яті на все життя ще і тому, що він уперше в своєму житті побачив поїзда. Зустріли вони двох поважних панів в капелюхах, з палицями в ру­ках, бородами і дуже дивно одягнутих. (це були Володимир Антонович, відомий історик, етнограф та Олександр Рогозінський, син священика).

То була перша зустріч Олександра і Мефо­дія, але далеко не остання, адже у зв’язку з утисками Олександр Митрофанович переїхав з Києва на постійне проживання у рідне село і став для молодого Мефодія буквально джерелом знань. Мефодій Васильович отримав можливість систематично поповнювати свої знання з історії України, етнографії і інших наукових дисциплін. Рогозінський був професійним науковцем, мав чудову бібліотеку, створив картотеку з питань історії України і, маючи широкі зв'язки з науковцями, постійно отримував новітню наукову інформацію.

Бачучи стремління свого сусіда поповнити знання і оволодіти методикою науковця, Олександр Митрофанович не просто до­помагав Мефодію духовно зростати, а ціленаправлено і систематично виховував у нього бажання вивчати, насамперед, свій край, історію свого села, чим, по суті, і займався Мефодій Васильович до кінця своїх днів.

Ще однією важливою подією, яка додала творчих сил звичайному сільському обліковцеві була зустріч з Климентієм Квіткою. Вони познайомились у 1926 році, тоді ж Мефодій отримує від Квітки рекомендації до етнографічної Комісії Української Академії наук. Так Мефодій Васильович став членом цієї комісії, одержує від керівництва Комісії завдання і надсилає в Комісію свої доробки, - розповідає Микола Драбатий, - З 1926 року по 1931 рік ним було зібрано і надіслано до Києва масу цінного фольклорного і етнографічного матеріалу: серед цих записів - кількасот пісень найрізноманітніших жанрів (ліричні, побутові, обрядові, історичні). Про його роботу в Комісії пишуть на сторінках «Етнографічного вісника» (1927 р. № 3; 1928 р. № 6), «Бюлетеня Етно­графічної комісії УАН» (1927 р. №3, 1928 р. № 7 та № 10, 1929 № 11). Крім цього ним було надіслано чимало прислів'їв та приказок, легенд, перека­зів, балад, описів весільних звичаїв - всього не перерахувати. Крім етно­графічної, фольклорної діяльності та краєзнавчої роботи, він в 1936 році домігся того, що при закритті, в котрий раз, Кукавської церкви, він врятував від знищення 6 ікон, написаних власноруч В.А.Тропіпіним. Ікони просто були викинуті на горище колгоспної контори за непридатністю і, зрозуміло, вони би просто пропали. Але, ризикуючи, (на той час це був значний ризик) Мефодій Васильович повіз ікони до Вінницького краєзнавчого музею і домігся того, щоби ікони були прийняті у фонди музею. (Постанова Вінницького облвиконкому від 9.05.1936 р. за № 574). В 1956 році за ініціативою відомого краєзнавця М.В.Рябого Рада міністрів УРСР своєю Постановою внесла Кукавську церкву в список пам'ятників архітекту­ри і на будівлю церкви було встановлено меморіальну дошку. В 1957 р. за його іні­ціативою Кукавській середній школі було присвоєно ім'я В.А.Тропініна, а на буди­нку Кукавської сільської ради встановлено меморіальну дошку на честь М.М.Коцюбинського - видатного українського письменника, родина якого деякий час проживала в селі Кукавка.

Протягом 30, 40, 50 і 60-тих років краєзнавець натхненно і плідно працює. Зокрема, він пише у всі відомі йому музеї, де на його думку, могли би зберігатися картини художника В.А.Тропініна з проханням вислати в його адресу хоча б назви та описи картин, а ще краще катало­ги цих музеїв. Переважна більшість музеїв відповідають йому позитивно і це дало змогу в майбутньому (1953 р.) створити музей в с. Кукавці.

Крім цього, завдяки наданим рукописам та архіву Мефодія Рябого, які знаходяться у місцевому музеї, по-особливому не лише розумієш, а й відчуваєш, настільки копіткою працею займався краєзнавець. Десятки зошитів з біографіями та здобутками літераторів, фольклористів, історичних постатей, реєстри праць з археології, словник маловживаних у нашій місцевості слів, нариси про рідну Кукавку, Могилів-Подільський, народні прислів’я та багато іншого – усе зібрано по крупинках у період, коли не було Інтернету. В записах фіксуються посилання на джерела. Часто просто на бланках обліку нестримний земляк пише про здобутки музеїв, нумізматику, про трипільські та скіфські розкопки на нашій території…

А ще Мефодій Васильович був надзвичайно скрупульозний, про що свідчать реєстри відправлених та отриманих листів, у яких зазначається дата. Серед документів можна знайти копії відправних листів, які залишав собі, а листування він вів досить жваво.

На жаль, у Кукавському музеї не можна побачити рукописів пісень, які збирав фольклорист, їх там немає, але, на щастя, вони передані в центральні осередки культури, направлені в друк, ними укомплектовані збірники народних пісень, про що теж існують записи у архіві. Слід зауважити, що все робилося, вірніше творилося у вільний від щоденної роботи час, так би мовити, між іншим. Не забуваймо, що він був годувальником великої сім'ї, і що за його творчу роботу не отримував матеріальної винагороди. Зробленого Мефодієм Васильовичем у ці роки досить, для то, щоби рідне село стало відомим далеко за межами не тільки Вінниччини, а й України. Зокрема його знали і листувалися з ним такі особистості: Олександр Митрофанович Рогозінський - відомий історик, географ і методист (1873-1934), Павло Олександрович Рогозінський - дуже відомий журналіст ТАРС, нагороджений орде­ном Леніна, Климент Васильович Квітка - видатний музикознавець та фольклорист, чоловік Лесі Українки, професор Московської консерваторії (1880-1953), Тарас Іва­нович Франко - син видатного українського письменника Івана Франка, Хома Ми­хайлович Коцюбинський - директор Чернігівського музею М.М.Коцюбинського, брат видатного українського письменника, Василь Степанович Кучер (1911-1967) - відомий український письменник, автор романів «Устим Кармалюк», «Чорномор­ці», «Прощай море», «Голод», Іван Павлович Драбатий (1895-1970) - професор Нью-Йоркського університе­ту, доктор сільськогосподарських наук. Цей список можна і потрібно продовжити, але і цього досить, щоб зрозумітизначимість цієї людини , - розповів Микола Драбатий.

Також завдяки статті у журналі «Народна творчість та етнографія», на сторінках якого часто друкувався Мефодій Васильович, стало відомо також про фольклорну діяльність у с. Озаринці, Могилів-Подільського району. «Навики спостерігати та нотувати спостереження, що їх набуто в геологічних екскурсіях, допомагали учням Озаринецької школи всебічно охоплювати історію рідного краю. Етнографія і фольклор захоплювали учнівську молодь не менше, ніж геологія. У відповідь на заклик Всеукраїнського Етнографічного Товариства в Києві (ВУЕТ) у 1927 р. створений у школі (керований О.О.Кривіцьким ще й етнографічно-фольклорний гурток, який складався з 35 осіб. Гурток цей збирав усну народну творчість, описував народний побут, колекціонував зразки різноманітного народного орнаменту… [ 15. с.85 -86]

Про збиральницьку діяльність озаринецьких учнів-гуртківців пише й колишній учень Олександра Олексійовича. «А в школе дети хлеборобов – в постолах, в стираных-перестираных, но выутюженных каталкой сорочках – читают научные рефераты: о только что открытом и исследованном кружковцами стойбище скифском, о результатах последней этнографической экспедиции (всего было собрано четыре рукописных тома песен, легенд, пословиц Подолья)… [ 47]

Таким чином завдяки архівним матеріалам Рябого нам відкрилися нові імена фольклористів Могилівщини, а його рукописи дають сповна характеристику його натхненню та працелюбству. [Додаток 14 -17]

І звісно ж справжньою зіркою, а це так і є: на честь Марії Руденко названо зірку, є ще одна славна землячка, надзвичайно обдарована, багатогранно-талановита Горлиця із Слободи-Яришівської. Їй присвячували вірші, схиляючись перед майстерністю та сподвижницькою працею, адже Марія Авксентіївна була краєзнавцем, фольклористом, етнографом, заслуженим працівником культури України і звичайно ж непересічним педагогом.

Вас подільське викохало небо,

Сонця щедро дало до лиця,

І розквітли всіх талантів стебла

Вчителя і майстра, і співця.

Ваші вишиванки й витинанки –

То казковий дивовижний світ,

В них дитинство, думи і веснянки,

Рідної Вкраїни милий цвіт…

Колесник В.Співуча Горлиця Поділля. Бібліографічний покажчик

Величезна заслуга Марії Руденко полягає в тому, що вона повернула нащадкам скарби народної творчості, на які б ми збідніли.

Виходячи заміж, її вкрай вразили материні слова про те, що «має одну доньку, а віддає як покритку», без справжнього радісного весілля, що мало б увібрати всі етапи священного обряду, що передавався з покоління в покоління, без вінчання та розплітання коси...

Працюючи в рідній Слободі-Яршівській, молода вчителька не раз глибоко задумувалась над тим, як зробити так, аби не забувались прадідівські звичаї, родинні традиції. Обдарована мистецьким хистом та неабияким естетичним смаком, людина творча і непосидюча, Марія Авксентіївна самою долею була покликана до подвижництва. Почала вивчати сімейно-побутові обряди, записувала народні пісні, легенди, казки, прислів’я і загадки. Усної народної творчості в неї назбиралося тисячі зразків…

Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури педагогічного університету Анатолій Подолинний з теплотою в душі розповідав про фольклорну спадщину Марії Руденко. А це тільки весільних пісень 800 та понад 3 тисячі - народних. Побачили світ її фольклорні знахідки у збірниках видавництва «Наукова думка», журналі «Народна творчість та етнографія». Як спеціаліста з вивчення народних обрядів Марію Авксентіївну запрошували працювати при Верховній Раді колишньої УРСР.

Її стараннями у 1962 році народився жіночий фольклорно-етнографічний ансамбль «Горлиця», яким вона керувала понад тридцять років. [Додаток 1]

Через рік Марії Авксентіївні виповнилося б 100 років, та, на жаль, невмируща Горлиця відійшла у Вічність, залишившись у пам’яті нащадків у збереженій пісні, фольклорному народному колективі, який є донині, поезії, сотнях витинанок, пам’ятниках та на зоряному небі.

Пісні мого роду

Історія нашої бабусі Ірини розпочалася в сім’ї Домни і Ларія Круців у селі Шендирівка,Чернівецького району. Це сталося 1920 року саме на Теплого Миколая, хоча запис у документах був здійснений дев’ятим травня. Тому бабуся завжди співала: «Не дивуйтесь, люди добрі, що я бойовая – мене мати народила дев’ятого мая!»

А взагалі, наша бабуся співала завжди: коли лежала хворою, коли носила важкі в’язки, коли порала город чи худобу, ходила по гриби чи шипшину; та, мабуть, і тоді, коли копала окопи та в голодні роки їздила в «Западну», щоб нагодувати сина.

Ще до війни бабуся дізналася, що таке голод, колективізація та масові арешти земляків…Війна забрала єдиного брата Олексу. Похоронки не було -він зник безвісти. З дитячою довірливістю чекала бабуся брата, адже ворожка сказала, що він живий…Олекса завжди жив у сестринських спогадах восьмирічним хлопчиком, який несе півня у віддалений Могилів на базар.

На початку сорокових бабця Ірина поховала свого первістка: нещасний випадок у яслах. Врятувати не змогли. Він був ще зовсім маленьким з надзвичайно блакитними очима. Вони були такі блакитні, що на маленького Василька хотілося подивитися усім.

У сорок п’ятому бабуся народиля Іванка, а вже в сорок сьомому, зверху на товарняках, з такими, як сама їздила у Західну Україну, щоб виміняти кусень хліба. Безхліб’я загонило сотні людей до жомових ям, звідки багатьм з них вибратись не судилося. Так пройшла пекуча зима, за яку бабці довелося поїхати і повернутися аж шість разів. Мабуть, допомогли витерпіти це незламна воля та «Отче наш» маленького Іванка, з прикутим до вікна поглядом.

А в сорок дев’ятому народилася моя бабуся Ліда, маленька кароока, смаглява дівчинка, мама моєї мами.

А потім були ще Ніна, Василь та Мишко.

Молоді роки бабці пройшли за вихованням п’яти дітей, роботою на нормі. Мабуть, і там була вона такою співочою, бо ж де ще так співається, як біля землі.

Діти, вирісши, випурхнули із материного гнізда, щоб шукати долю, будувати свої сім’ї. У вічність відійшли батьки. Залишилася бабуся одна, але не надовго – на світ з’явилися онуки, з якими вона і попрямувала працювати у ясла, вийшовши на пенсію, де виняньчила як своїх, так і людських дітей. «Молоді дівчата перуть, варять, прибирають, білять, а мене «жалують», лишають малечу забавляти; то я й задам їм веселенької – вони й не плачуть», - згадувала…

Коли ж народилася моя мама, і їй виповнився рік, бабуся Ірина перебралася до дочки у Сліди.

Час ішов, ставали зрілими діти, росли онуки, і лише бабця залишалася все ж такою чіпкою та вправною, всюди встигаючи: господарство, город, а за грибами, ягодами…

Зрідка приїздили діти з сім’ями – прабабуся молоділа. Зігнула, прибила до землі смерть молодшої дочки, ще зовсім молодої... Серце надщербилося, але життя людини так побудоване, щоб жити далі, радити дітям, одружувати онуків, чекати правнуків, не давати померти пісням.

Нещастя сталося раптово: на Різдво приїхав найстарший син із Шендирівки, і коли його проводжали, бабця упала. Вона так і не підвелася на ноги, пролежавши п’ять довгих років, прикутою до ліжка, але при цьому зберігши ясний розум, волю, оптимізм та любов до життя, адже щодня повторювала, що підніметься і не зневірилася до кінця.

Померла бабця так само раптово, у день народження онучки, якій присвятила останні десятиліття свого життя, залишивши по собі рід Бохонців та для нас нечуване пісенне намисто. [Додаток 2]