 |
|
ДНІПРОПЕТРОВСЬК, 2003 9 страница
Нічого цього я в жодному разі не переповідав би, якби напередодні поховального церемоніалу, в понеділок, 8 квітня уперше в житті не прилетів до Лондона. Ось як буває: проживаєш сорок з гаком років без Лондона і коли вже починаєш думати, що так він тобі, напевно, ніколи й не судився, отримуєш запрошення. І коли врешті у ньому опиняєшся, то відразу потрапляєш на Похорон Століття.
І все це тільки для того, щоб я вкотре міг написати: «Я пам'ятаю. Я ніколи цього не забуду». Я не забуду, як 9 квітня вранці вестмінстерський дзвін на ймення Тенор пробив 101 раз у відповідності з числом прожитих Королевою-матір'ю повних років: кожен рік пробивало раз на хвилину, 101 рік дорівнював 101 хвилині.
А потім з південного боку, від парламентських будівель і Біг Бена, вимаршувала процесія. Під звуки шотландських козик і бойових барабанів її голова наближалася до нас, вишикуваних обабіч вулиці глядачів, роззяв, громадян, підданих, туристів, натовпу. Було так, наче на фестивалі кельтської музики, щоправда, дещо мілітарному. За шотландцями в бойових спідницях сунула валлійська гвардія в червоних кітелях і чорних овечих шапках, за нею — перший кіннотник у чорному з золотим позументом вистрої (чи не генерал-майор Редмонд Вотт, головнокомандувач похорону? чи, може, сам бригадир Мартін Вайн, заступник командувача?). А далі вісімка чорних коней (розставлених за не цілком футбольною схемою 4 + 2 + 2) тягнула гарматний лафет — і отут я й побачив зблизька ту золоту летючу арфістку на синьому тлі — гербовий штандарт Королеви-матері, що в нього було оповито ясновельможну труну. Процесія, попри жалобний характер, виглядала цілком барвисто: генерали і вищі офіцери на конях, австралійські, новозеландські і трансваальські стрільці, шотландсько-канадський полк гірських піхотинців «Чорна Сторожа» (що його почесним полковником була небіжчиця), у білих шоломах — оркестр королівських військово-морських сил, який цього разу замість свого традиційного бравурного гімну «Серце дуба» проникливо зіграв жалобний марш. (Дещо віддалено це нагадувало «Процесію», що нею відкривається мій улюблений другий альбом квінів — усе цілком доречно!).
Утім, до остаточної повноти Імперії мені бракувало індійських сипаїв та червоношкірих саперів з-над Великих Озер.
Коли Тенор ударив у стоперший раз, усе стихло і завмерло рівно на дві хвилини.
ЛЬВІВ, завжди
«Тільки до Львова!» — повторював я і в п'ятнадцять років, і в шістнадцять, ніби дещо змінений приспів солодкавої польської пісеньки, про існування якої навіть не здогадувався. «Тільки до Львова», — така була моя відповідь на запитання, куди я подамся вчитися після школи.
Чому саме він? Я ж мав про нього на той час вельми розмите уявлення. Головним чином — як про залізничний вокзал, з якого багато років тому ми поїхали до Праги. І це, щиро кажучи, все. Виходить, я понад усе хотів до Львова тому, що він здавався мені вокзалом на празькому передмісті. Боюся, що я в цьому не помилявся.
Проте я досі не натішуся з того приводу, що 1944 року англійці не виторгували його у Сталіна для поляків. Якби їм це вдалося, то Львів був би за кордоном, і — геть усі мої надії. Державний кордон між еСеСеСеРом і Польщею проходив би десь поблизу Винників, за ним починався б Захід. І нас туди не пускали б.
Наслідком того, що історія не визнає умовного способу, стали не тільки п'ять моїх найгустіших і найгостріших років, але і все, що я досі написав. І якщо в мене є свій Дублін, то це Львів[67].
Пишучи про нього, я вже не можу не повторюватися. Утім, я намагатимуся з кожного повтору, якщо він таки неуникненний, видобути хоча б одну несподіванку. Без несподіванок, передусім для самого автора, писання перестає бути писанням і перетворюється на переписування. Якщо вдаючись до повторів, я підбиратиму зовсім інші слова, то це вже не будуть повтори.
У цій книжці ви вже читали про те, що Берлін є нотатником. Зі Львова ж, перефразовуючи Тараса Прохаська, все ще можна зробити кілька романів. Що більше: я впевнений — з нього завжди можна зробити багато романів. Львів романний — у тому сенсі, що його романи ще не написані. Так, я згоден — про нього вже трохи романів написано і серед них є цілком непогані. Але як охопити всі можливі значення цього міста зі змінними властивостями?
Я навмання перебираю їх по одному, розуміючи, що ніколи не вичерпаю.
Місто-порт
Колись я назвав його містом-кораблем, тепер хай побуде гаванню.
Тобто хай це буде узбережжя, можливо, гирло великої річки, акваторія, причали, доки, вантажні й пасажирські перевезення, крани, баржі і цілодобові притони.
Станіслав Лем у «Високому Замку» згадує бюро корабельного товариства «Кунард Лайн» з моделями океанських пароплавів («Лузитанія», «Мавританія») в кожному вікні. Воно розташовувалось у міжвоєнному лемівському (тоді ще не лемківському) Львові — здається, на вулиці Словацького. Цікаво, коли воно зникло — у 1939-му?
У будь-якому разі саме з того моменту Львів перестав бути явним портом і став таємним. Не бути портом узагалі він не може — така воля його засновників, що кілька століть шукали для нього місце достеменно посередині між морями Балтійським та Чорним.
Тому на його будинках стільки дельфінів. Вони стали другим за чисельністю (перший — лев) атрибутом у старій міській декорації. Можливо, це вони надали містові його особливої прохолодної слизькості. Про них можна було б назбирати окремий фотоальбом. Ними можна було б заселити окреме фотографічне море.
Про атлантичних же вугрів у підземній річці міської каналізації — написати окремий роман: дорога вугря із Сарґасового моря до Шацьких озер та Бузького басейну з Полтвою, а потім назад до океану — це друга «Одіссея» чи ще один «Улісс». Або принаймні такий от вірш:
Це здається мені цілком імовірним —
Львівська опера зводилася
безпосередньо над свіжо замурованою річкою,
до певної міри
її можна вважати
гігантським річковим нагробком
чи навіть мавзолеєм.
Але в такому разі
найчутливіші з музикантів,
потрапивши до оркестрової ями,
не можуть не чути
(на те в них і слух),
як задушливою темрявою всередині труб,
наповнюючи їх трепетом і гудінням
та ледь не стогнучи, продираються
в єдино можливому атлантичному напрямку
все ті ж вугрі.
Відомо, що вугрі здатні виживати
навіть у каналізаційних трубах,
таким чином подаючи мешканцям міста
не тільки надію,
але і приклад.
Іноді може здаватися, наче Львів — передусім підземне місто. Тобто найсуттєвіше в ньому продовжує натужно існувати десь глибоко під нами. Оркестрова яма оперного театру є в такому разі чимось на зразок перехідного простору, почекальнею або приймальнею, нижче якої вже тільки води Стіксу.
За двома морями поженешся — до жодного так і не добіжиш. Міжмор'я Львова обернулось його безмор'ям. У середині кожного липня 80-х ми ритуально-п'яно кружляли нічними подвір'ями уздовж давньої вулиці На Рурах, силкуючись бодай у темряві вибрести на рештки водяних млинів і старого причалу. Нам пахло водою й намулом і здавалося, наче зараз ми побачимо Волоський місток зі статуєю Св. Івана, перейдемо на правий берег і заляжемо в його очеретах. Малі купецькі вітрильники з Ґданська та Любека нечутно проходили повз нас усталеним водним шляхом Полтва — Буг — Нарев — Вісла — Балтика. Сіль ішла в обмін за бурштин, а карпатський ялівець за карибські прянощі. Велике морське минуле Львова не встигало за нами й лишалося далеко позаду.
Туга за ним усе ще відлунює: наприклад, назвою вулиці Чорноморської в самому серці Старішого Міста. Не Старого, а ще Старішого — того, що в околицях Старого Ринку, де до неї прилягає вулиця Рибна.
Безмор'я Львова обернулось його безводдям. Вода стала драмою і кармою. Буття стало побутом, нудотною боротьбою з унітазами й помиями, вичікуванням і наслуханням коли подадуть коли перекриють і врешті — тягучим скрапуванням годин і років серед гір немитого посуду та переповнених попільничок, з каменем у горлі і піском на зубах. Життя стало вмиранням у ніколи не праних липких постелях. Сморід виявився непозбувним елементом побуту, він заповз до помешкань, як до в'язничних камер, і вже не покинув їх.
Саме у Львові я вперше зрозумів суть вислову «наловити води». Це таки справді були лови, це вічне наповнювання ванн з іржавими патьоками на стінках, ці всюди понаставлювані й повні по вінця відра й тази. Це було полювання на воду і захоплення її в полон. А потім відпускання — униз, у труби каналізації, до вугрів і щурів, до підземного порту в гирлі великої річки, додому.
Місто-перехрестя
За цим значенням не тільки перетини просторів, але й часів. Отже, перехрестя є так само й нашаруванням. Перелік давніх торговельних шляхів, що в той чи інший спосіб дотикали Львова, не вмістився б на сторінках цієї книжки. Львів було вигадано не тільки посеред віків, але й посеред земель. Купецтво з Європи просувалося через нього до Азії, купецтво з Азії до Європи, хоча в ті часи ще ані Європи, ані тим більше Азії не знали, а знали винятково Старий Світ. Утім, якраз існування Львова й визначило подальший поділ континенту на Європу та Азію.
Місто розташували настільки бездоганно, що ані валки з Британії до Персії, ані валки з Кореї до Португалії не могли його оминути. Дістатися з Москви до Риму, як і з Амстердама до Бомбея, можна було тільки через нього. При цьому не всі подорожні просто зупинялись у цій точці перетинів. Деякі зненацька вирішували залишитися в ній назавжди. Серед них, зрештою, не тільки купці, а й мандрівні музиканти, проповідники, дезертири більшості армій, шпигуни, віщуни, вчені, вчителі, цілителі, втеклі невільники і вільні втікачі. Одного разу я вже намагався скласти перелік їх усіх, але змушений був зупинитися, усвідомивши його нескінченність.
Коли в середині XIX століття австрійська верховна інженерія вибирала місце для головного залізничного вокзалу, то рішення далось їй без вагань. Головний вокзал було зведено на лінії Головного європейського вододілу, що означало висоту у 316 метрів над рівнем обидвох тутешніх морів. Хоч у слові «водо-діл» другий корінь має вказувати на ділення й поділи, я волів би ще раз піти від протилежного. Вододіл, ця геологічна складка на земній поверхні, може уявлятися не тільки рубцем, але і швом. Тим, що зшиває, стягує докупи, з'єднує.
Тому Львів (про це я вже писав) є спільним зусиллям як Заходу, так і Сходу. Тепер додам, що Півночі і Півдня також.
Найкраще це можна передати в романі про те, як дивні метафізичні купці, засівши в якійсь універсальній львівській корчмі, по черзі виступають із розповідями про найдальші світи. Вони утворюють коло, і кожен наступний підхоплює розповідь попереднього, зачепившися за котрийсь із мотивів. Головне, щоб цей ланцюг розповідання в жодному разі не переривався. Щойно це станеться, як усе зникне, розвіється й розсіється. Таким чином, роман не матиме ні кінця, ні початку, його можна буде читати з будь-якої сторінки, найважливіше — звершити цикл і знову дійти до неї, після чого виявиться, що на тому місці вже якась інша історія, бо поки читач пересувався по колу, деякі оповідачі пішли геть разом із власними історіями, на їхньому ж місці з'явилися нові. Такий роман може помістити в собі все — як може помістити його Львів. Назва роману — «Ротації».
Місто-цирк
Усіляке перехрестя притягує до себе дивні видовища (т. зв. дивовища) і дивних людей. Місто Львів не просто притягальне — воно усмоктувальне.
Почалося з жебраків і калік. Вони, ніби виконуючи якусь таємну місію, протягом кількох перших століть насповзалися до Львова настільки масово, що міській управі довелося віддати їм цілу Калічу гору, де їх утримували у клітках ліліпути (взимку їх розбирали по монастирях і лікарнях). Від міста їм належалися недільні та святкові обіди, неминуче супроводжувані кількома бочками підсолодженого спиртом волоського вина. Вдячне жебрацтво влаштовувало у відповідь міщанам блазенські процесії («калічі маніфести») з потішними танцями безногих на площі Фердинанда. Не меншою втіхою для львів'ян виявлялись і жебрачі концерти («хори кальварійських дідів») у супроводі квартету сліпих віоліністів, підсиленого портативним похідним органчиком, трофеєм з-під Ґрюнвальда.
Золоті віки Львова збігаються в часі з епохою великих географічних відкриттів, коли мешканці Старого Світу ошелешено з'ясували для себе, наскільки екзотичним є реальне буття. Тоді ж під міськими мурами починають з'являтися перші поодинокі менеджери зі своїми дивами на показ. Хтось возив у клітці на колесах дикуна-індіанця, хтось пару лемурів, а хтось іще — фургон, заповнений мінералами, молюсками й ембріонами. З кінця XVI століття особливим розпорядчим актом їм дозволяють заходити в місто. Що стосується пересувних звіринців, то їм трохи згодом відвели достатньо простору на Погулянці (тоді ще не парк, а приміський ліс). Там вони могли безперешкодно напувати тварин із джерел Полтви, а точніше її притоки Пасіки. Починаючи з другої чверті XVII століття, Погулянка, ніби тропічні джунглі, сповнюється ревінням і вищанням сотень фантастичних істот. Гіпопотами, слони й носороги витоптують ущент її зелені галявини. Пантери і гепарди стрибають по деревах. Папуги й мавпи влаштовують багатогодинні тріскотливі пересварювання у верховіттях.
Приблизно в той самий час, тобто ближче до середини XVII століття, у Львові вперше зупиняється мандрівний цирк «Ваґабундо» — напрочуд барвисте інтернаціональне зборище всіляких унікумів, яке відтоді ще протягом трьохсот років не покидає меж Центральної Європи, іноді, щоправда, зникаючи на цілі декади. Усе, що загалом відомо про цирк, можна викласти кількома реченнями. Його структура була династійною — таким чином, його актори століттями носили одні й ті самі прізвища. Директори ж завжди призначались Інвестором[68], особою, що її ніхто й ніколи не бачив: кажуть, наче вона заправляла всім, сидячи безвилазно десь у швейцарському кантоні Валліс, на батьківщині циркового ремесла. Останній з директорів, Ананда, вчинив нечуваний переворот і, скинувши тодішнього Інвестора, заволодів цирком особисто. Але це трапилося напередодні остаточного краху, коли всій трупі довелося рятуватися від політичних репресій утечею за океан.
Роман про їхні останні часи міг би називатися просто — «Цирк «Ваґабундо».
Починатися ж він міг би так: «Аномалії мандрували світом і ніяк не могли оминути Львова. Аномалії тяглися до найбільшої аномалії, що звалася Львовом».
З Лемового «Високого Замку» випливає, що він у своєму дитинстві бачив останніх могікан з «Ваґабундо». Він пам'ятає, як «подвір'ями того часу кружляли незліченні штукарі, пожирачі вогню, акробати, співаки й музики, а також справжнісінькі катеринники, з котрих не один мав навіть папугу, що витягав папірці з ворожбою». Річ у тому, що на описуваний Лемом період від цирку було відлучено певне число акторів.
Відлучені самозванці (саме про них роман) заволодівають цирковим архівом, у якому зібрано:
магічні інструкції щодо чаклунських і гіпнотичних сеансів, таємні плани підземних сполучень у в'язницях, монастирях, фортецях і банках 111 найважливіших міст,
десятки мап, саморобних і друкованих, із зазначеннями місць, де закопано найлеґендарніші скарби;
тисячі сторінок компромату на чільних міських діячів і політиків усіх епох;
інша езотерика — як наприклад, чарівні палички, вінілові диски з голосами духів, відьомські люстерка, в яких можна оглядати порноролики, корені мандраґори, зібрані під шибеницями на Гицлівській горі.
Архів цирку «Ваґабундо» увесь міститься в одній валізі. Зрозуміло, що це найцінніша валіза на світі.
Тут знову доречно згадати свідчення Лема, який пише про «мініатюрні мандрівні цирки від чорного ходу, що здатні поміститися з усім реквізитом (фехтувальні булави, гирі, меч для ковтання) в одній-єдиній, до того ж добряче потертій валізі із штучної шкіри». До речі, такі валізки я бачив ще наприкінці шістдесятих. Але тоді їх носили вже тільки божевільні.
За валізою з архівом, ясна річ, полюють. При цьому існує щонайменше чотири сторони, які прагнуть її перехопити. Це служба безпеки, приватне детективне бюро, індійський брахман-проповідник і нащадки першого Інвестора. Самозванці, яким щоразу вдається вислизнути і замести сліди, врешті настільки заплутуються у власних конспіративних заходах, що гублять валізку десь на міському звалищі неподалік Збиранки і Грибовичів, де її розтягують бомжі.
У романі місто перетвориться на перманентний гіпнотичний сеанс або суцільний атракціон, підозріло дешевий і демократично загальнодоступний, з парковими оркестрами, джазом, першим звуковим кінематографом та механічними ляльками. Місто в романі — це запаморочливі каруселі, палац привидів, бочка сміху, криві дзеркала, незліченні кіоски та кабінети, де скуповуються наївні й зачаровані душі приміського пролетаріату.
В останній сцені цирк виявиться блошиним, а всі перипетії роману — галюцинацією хворого скарлатиною школяра, що прогулюючи уроки в луна-парку, забрів до павільйону розваг і задивився на шоу дресированих бліх.
Місто-дурисвіт
Львів і гроші — вічна тема.
Гроші йдуть назирці за спокусами. Якщо місто наповнюється спокусами, то в нього входять гроші. Що більше спокус — шинків, борделів, цирків і казино, то більше грошей. Після того як досягається певний пік, це починає діяти у зворотному напрямку. Спокуси породжують гроші, а гроші спокуси. Відтак вони, спокуси і гроші, вже ототожнюються. Нагромадження грошей перестає означати що-небудь і стає самоціллю, відвадити від якої не може ні смерть, ні інфляція. Саме це і трапилося зі Львовом. У ньому гроші відокремилися від буття і звелися над ним своєрідним абсолютом.
Насправді ж у силу свого розташування в нещасливій частині світу Львів є переважно бідне місто. Бути перехрестям усіх торговельних шляхів, як виявилося, не означає всерйоз розбагатіти на цьому. Особливо коли переходиш з рук у руки (ще один Київ?) по дванадцять разів за століття, і ці руки лиш те й роблять, що обдирають тебе до останньої нитки.
Культ грошей і бідність є дуже небажаним поєднанням.
Саме через нього у Львові змістився фокус цінностей і спокусами почали вважати те, що насправді є засадничими людськими потребами — дах над головою, вода у крані, опалення, мінімальна влаштованість побуту. Махлювання з цими потребами виявилось улюбленою справою багатьох поколінь. Так у Львові виник цілий клас мешканців міста, що тільки й існують з обману подібних до себе невдах. Дорожнеча Львова, нічим не виправдана й нахабна, була провідною темою всіх без винятку листів, депеш і звітів, що їх завжди розсилали й досі розсилають по всіх усюдах шоковані прибульці.
Я навіть не уявляю, що діялося б, якби Львів міг приваблювати чимось більшим, ніж він має в собі. Якби йому дано хоча б соту частину атракцій Венеції, хоча б двадцяту Праги чи десяту Відня!
(До речі: так і перекидається ще один місток до першого зі згаданих міст — через шахрайство. І все ж наскільки венеційське шахрайство є зрозумілим та прийнятним, настільки львівське абсурдним. А якщо так, то це вже мистецтво для мистецтва, тобто шахрайство для шахрайства).
Але якби мова йшла тільки про дорожнечу! Справою честі для кожного маклера зі Львова є не тільки якнайбільше здерти, але і якнайбезбожніше обвести круг пальця.
Львів поза будь-яким сумнівом є містом із власним кримінальним обличчям. Його дослідники[69] проте відзначають суттєве переважання м'якої (лагідної) злочинності, зосередивши її в чотирьох різновидах:
уже згадане щойно шахрайство в його максимальній амплітуді — від краплених карт і до продажу помешкань, що їх не існує у природі,
фальшування, підробки — і навіть зовсім неочікуваних речей; не тільки монет, коштовних каменів чи цінних паперів, до чого всі звикли, але й, наприклад, воску, олії, перських килимів, рідкісних рептилій, кокаїну, інших ліків,
хуліганство,
проституція.
Не знаю, чи два останні загалом належать до злочинності — на мій погляд, самі по собі ні, хоч ситуативно й межують із нею. Натомість я додав би сюди ще й п'яту лагідну форму — убивство через отруєння. Вона, хоч і може розглядатись як підвид фальшувань і підробок, в силу фатальності своїх наслідків набуває цілком самостійного значення. Саме в ній міщани Львова досягли протягом століть особливої філігранності, що завдяки їй скоєні ними отруєння офіційно такими навіть не вважаються. Існувала б їхня справжня статистика — ми б жахнулися.
Безпосередніми виконавцями цих злочинів є зазвичай рідні та близькі жертв. Натомість усе необхідне — консультаціями починаючи і вбивчими препаратами закінчуючи — вони отримують від групи шкідників-аптекарів, які здобувають на цьому захопленні місцевої людності неабиякий зиск.
У романі під назвою «Летарґія» молодий амбітний детектив із Відня, права рука директора міської поліції Леопольда фон Захер-Мазоха Старшого, звертає увагу на підозрілий ланцюг із п'яти-шести смертей. Знані міські достойники один за одним покидають цей світ за вельми схожих обставин — вони просто засинають і не пробуджуються. Лікарі щоразу констатують серцеву недостатність, але нашого детектива такий висновок не влаштовує. Тим більше, що він правдами й неправдами, зіштовхуючи лобами ближчих і дальших родичів, усяких інших спадкоємців, єврейських та вірменських лихварів, добрих католиків, заздрісних уніатів, а найголовніше — аптекарів-конкурентів, натрапляє на слід одного й того ж рідкісного фармацевтичного препарату, що ним начебто користувалися від якихось болячок померлі. Детектив-герой випробовує його на власному організмі, прийнявши мінімальну дозу — і прокидається вже у труні під свіжо висипаною могилою на Личаківському цвинтарі. Значить, його так само взяли за померлого і поховали! Готовий до такого розвороту подій, він попередив кількох підлеглих, аби на випадок його можливої смерті «від серцевої недостатності» про всяк випадок поклали у труну сокиру й заступ. З їхньою допомогою він серед глупої цвинтарної ночі виламує віко і відкопується. Таким чином, у нього в кишені склад злочину. Він рішуче добивається згоди генерал-губернатора на ексгумацію всіх п'ятьох чи й шістьох тіл. Кожне з них знаходять у драматично перекрученій позі, що свідчить про поховання живцем. Відтепер шлях до істини відкрито _ хімічний аналіз укупі з нескладними слідчо-процесуальними діями швидко приводять на лаву підсудних злочинну групу т. зв. «лаборантів» з аптек «Під чорним орлом» та «Під золотим оленем». Однак не це головне.
Головне — ті видіння, що оточують нашого детектива упродовж його 70-годинного сну у труні, його блукання іншим боком буття, муки і поневіряння в підземній країні. На останній сторінці читачеві на мить має здатися, що насправді герой не прокинувся. А вдале розслідування і справедливий засуд винних у фіналі — всього лише метафоричне попередження на тему Страшного Суду.
Місто-кат
Згідно з прадавнім і дуже хибним уявленням людської спільноти, будь-яка криміногенність виправляється відповідною та співмірною їй правоохоронною машинерією, двигуном якої є репресії, зокрема, фізичне насильство. Виконавцем (я ще повернуся до цього слова) останнього є, зокрема, кат. Попри свій офіційно затверджений статус легітимізованого вбивці, представники цього фаху ніколи не тішилися відчутною теплотою й пошаною з боку співгромадян — швидше навпаки. Катів обходять десятою дорогою, з ними, якщо вже й (нікуди подітися!) вітаються, то хоча б не ручкаються.
Функція ката не стільки в покаранні, скільки в залякуванні — от у чому річ. І кожен посполитий незлочинець добре це відчуває.
У містах Європи катів забезпечували житлом на віддалі від решти людей. Ніхто ж не хотів мати коло себе аж такого непростого сусіда. Хто в Зальцбурзі дивився з висоти Чернечої гори на захід, зрозуміє, про що я. Самотній як палець будиночок посеред лугу втілює всю меланхолійну відірваність катівського призначення.
У Львові катів селили не аж так драматично — наприклад, поміж мурів Галицької брами. «Поміж» означає, що Галицька брама була подвійна, зовнішня і внутрішня. Таким чином, і кат опинявся поміж — трохи в місті і трохи поза ним. Зважаючи на цей компроміс, можемо підозрювати, що і в ручканні львів'яни не надто наслідували моральні імперативи європейських міщан. Швидше за все при зустрічі вони таки подавали катові свою і міцно стискали його руку на знак лояльності. Але щойно розпрощавшися з ним, бігли чимдуж до одного з фонтанів на Ринку, щоби привселюдно відмитися.
І тільки Іван Підкова, страчений у Львові 1577 року, заповів, що навіть після відсічення йому голови кат не сміє торкнутись його і пальцем. Однак Іван Підкова є львів'янином лише в дуже вузькому сенсі — завширшки з горло, на яке його скарали. Насправді він козацький гетьман і молдавський господар. Тож і замашки в нього відповідні.
Передісторію його львівської страти я перекажу близько до тексту[70], але власними словами.
Того злощасного року він з козаками-братчиками налетів на Молдову, спритно, як йому здавалося, вписавшись у чергову для тієї країни громадянську війну. Після розгрому господаря Петра Кульгавого Підкова захопив Ясси і заявив, що віднині господар у домі та краї він. Турецький падишах Мурад, що кришував Кульгавого, був жахливо роздратований цією новиною і негайно вислав на Підкову велетенське військо. Зрозумівши зненацька, яку дурницю він утнув, Підкова з хлопцями пустився втікати на терени Рес Публіки. Але щойно він перетнув кордон, як його було схоплено і відетаповано до Львова. Падишах зупинив наступ війська, проте написав королеві Стефанові Баторію, що вимагає для Підкови привселюдної страти. У противному разі — військо ще не розпущене — рушить на Рес Публіку війною. Король, хоч і симпатизував Підкові, змушений був на ультиматум пристати. Не виключено, що він сподівався замутити якусь комбінацію, наслідком якої страта наче й відбулася б, а Підкова залишився б живий.
Передбачивши це, падишах Мурад поставив додаткову вимогу: страта має відбутись у присутності його спеціального посланця, котрий згодом підтвердить факт особисто йому, падишахові. Король і тут не мав куди подітися. Долю Підкови було вирішено.
Роман, що закрутиться навколо цієї події, матиме форму щоденника, автором якого є той самий високий турецький посланець — якийсь Мустафа, Мухамед чи Ібрагім. Роман міститиме опис його подорожі зі Стамбула до Львова, а тоді — кількаденного перебування у Львові. Міська управа, згідно з розпорядженням короля, приймає його з усіма належними почестями і влаштовує привітальний банкет. Подальші дні та ночі падишахового посланця минають не менш насичено: учти, карти, дівчата-флейтистки і кастровані хлопчики, лазня, фіміам, гашиш. Автор щоденника, винятково спостережливий, чутливий і жвавий розумом тип, нотує свої враження до мінімальних дрібниць. Його прогулянки містом — це своєрідна еницклопедія стороннього. Ближче до остаточної дати з його записів однак починає струменіти незрозуміла тривога.
Настає 16 червня 1578 року — день публічної страти. Король, що начебто з тієї ж нагоди прибув до Львова, рано-вранці покидає місто під приводом полювання. Площа Ринок переповнена охочим до повчальних видовиськ людом. Підкова на ешафоті поводиться бездоганно і виголошує жорстку промову загальним чином про те, що його козацька кров багато кому з присутніх ще віділлється. Насамкінець він просить про дві речі. Перша: його братчики, відмоливши та вмивши тіло, повинні безборонно вивезти його з міста. Друга: кат не повинен його торкатися. Ковтнувши вина і змовивши молитву, Підкова наготувався до смерті, але катові заважає його комір. Підкова виконує останню катову волю і рішуче відриває комір від сорочки. Минають лічені секунди — і кат звершує свій обов'язок. Оповідач бачить усе зблизька — для нього влаштовано окреме дощане підвищення, з якого він уважно спостерігає, оточений потрійним кільцем охоронців-татар.
Далі трапляється несподіване. Майже водночас із відлітанням Підковиної голови і червоним фонтануванням тулуба завалюється під вагою збуджених роззявляк прибудова до ратуші — щось на зразок тимчасової трибуни для спостерігання за стратою. Зчиняється жахна веремія, десятки людей розчавлено під уламками, площа починає двигтіти панічним ґвалтом. Посланець падишаха встигає побачити, як міський урядник демонструє на три сторони світу Підковину голову. Але що з нею відбувається за хвилину по цьому, він уже не бачить за розбурханим натовпом і стовпами куряви.
Голова зникає[71]. Посланець, який мав доставити її до падишахових ніг у спеціальному контейнері, опиняється в тяжкій скруті. Свідомий того, що не виконав місії, посланець падишаха (аж тут мимохідь з'ясується, що він потурчений грек-кіпріот) замовляє у Львові фальшиву голову, але внаслідок цілого ланцюга фатальних непорозумінь сам стає жертвою власного замовлення. Коли він дізнається, що фальшивого Підкову мають приготувати з нього самого, рятуватися втечею вже пізно. Його татарська охорона розбіглася, він чує кроки вбивць на сходах. Останні слова його щоденника (вони ж — і роману) являють собою 20-й аят 69-ї сури Корану «Аль-Хакка»: «Я вірив у те, що мені виставлять рахунок». Роман матиме ту ж назву, що і згадана сура — «Неминуче».
* * *