 |
|
ДНІПРОПЕТРОВСЬК, 2003 10 страница
Як і в усіх інших містах, кати у Львові не тільки страчували, але й тортурували. Справа вважалася розслідуваною до кінця, якщо звинувачуваний сам у всьому зізнавався. Значення ката у слідчому процесі ставало вирішальним. Його ключова місія — такого собі посередника між суддею і підсудним — створювала йому образ найвірнішого слуги для першого і найближчого друзяки для другого. Найвищим фаховим досягненням ката вважалося зізнання жертви, отримане без тортур, а як наслідок самої лише попередньої демонстрації того, якими ці тортури можуть бути. Найуспішніші львівські кати — це так звані кати-демонстратори[72]. Відходячи на заслужений спочинок, вони любили похизуватися: «Ці руки нікого не кривдили».
До речі, про руки. Певного спекотного липня ми з Віктором кілька днів поспіль проваландали зневодненим Львовом у пошуках друзів і подруг. Одним із побічних наслідків тієї мандрівки дворами, пивницями і піддашшями стали мої «Липневі начерки подорожнього», серед яких є «Ребро», а в ньому — «руки останнього ката по дванадцятім вироку».
Котрогось із днів ми забрели до Музею історії хвороб, який тоді називався музеєм патологічної анатомії. Там, поміж безлічі всіляких жахних аномалій на зразок уп'ятеро збільшених сердець різників і закоханих, «обвислих легень курців, трубачів і склодувів» чи «меланхолійних пияцьких нутрощів» (печінка!), нам на очі трапилась і ще одна прикметна посудина, де у фізрозчині зберігалися руки останнього львівського ката. За легендою він сам заповів їх медичному факультетові, а через нього й вічності.
Те, що згаданий кат означив себе як останнього, може здаватися дивним. Цілком зрозуміло, що як професія катівство мусить мати свою хронологічну межу. Як посада при магістраті — тим більше, її, напевно, й мав на увазі той добродій, пишаючись власною остаточністю.
Але як покликання катівство хронологічних меж не має. І навіть якщо, ліквідувавши посаду та фаховість, усунути з обігу саме слово «кат» і замінити його «виконавцем»[73], суть покликання не зміниться.
Я звертаюся до певного дослідження, що присвячене виконанню смертних вироків у Львівському слідчому ізоляторі, леґендарно-горезвісних Бригідках. Ідеться про часи повоєнного еСеСеСеРу — і до моменту, коли смертну кару було врешті скасовано. При цьому я дізнаюся, що Львів і в ньому Бригідки були єдиним на Західній Україні центром виконання смертних вироків. Не Франик, не Чернівці, не Коломия, не Луцьк, не Дрогобич, не Ужгород.
«Смертників тримали на посту № 1 — пишуть автори дослідження, — кожного в окремій камері. Страту виконували вдень, але тоді, коли працювала саме спеціально відібрана зміна (ось воно — покликання! — Авт.). Ув'язненого про це не повідомляли. Один із контролерів-виконавців виводив його з камери. В ув'язнених рідко виникали якісь підозри щодо години «ч», оскільки час від часу їх кудись викликали. За спиною клацали кайданки. Якщо дивитися на будівлю СІЗО з вулиці Городоцької (так, я дивився! — Авт.), то пост № 1 розташований справа на першому поверсі. Засудженого вели коридором на інший бік будинку через особливі двері у стіні (нині їх замурували). Коридор придумали для того, щоб засудженого до страти не вести на очах у всіх. Контролер переважно вів із ним розмову, жартував (той самий друзяка! — Авт.), щоб відволікти і розвіяти підозри. По дорозі вони минали ще кілька дверей і доходили до сходів, які вели на верхні поверхи. А там, під решіткою та сходами, був невеличкий вхід до підвалу. Ув'язненого зводили вниз, де на нього чекали члени комісії. Підвал був невеликим, із трьох кімнат. У першій стояв стіл, два-три стільці. Члени комісії за встановленою процедурою запитували у засудженого його дані, а потім повідомляли, що його прохання про помилування відхилено і зараз буде виконано вирок. Не встигав засуджений отямитись, як його підхоплювали двоє контролерів і заводили до сусідньої кімнати, де за дверима чекав виконавець. І поки ув'язнений доходив до середини кімнати, лунав постріл. У Львівському СІЗО відмовилися від табельної зброї, зокрема, пістолета Макарова, через сильний рикошет. Постріл робили з малокаліберної гвинтівки. Виконавцю рідко доводилося стріляти двічі (професійність — Авт.). Вже перший постріл у потилицю був смертельним. Члени комісії констатували смерть (часто це робив лікар) і підписували акт про виконання смертного вироку. За шкідливість виконаної роботи давали кожному по кілька рублів згори, але якщо на них купували пляшку, то на закуску вже не вистачало. Хоча зарплати і премії були пристойними. Та й квартири давали позачергово (і не якийсь там будиночок на відшибі! — Авт.). Іноді одночасно виконували кілька смертних вироків і тоді використовували третю кімнату. Поки контролер ішов за черговим смертником, труп відтягували туди, а кров змивали водою зі шланга (хоч на це в них у Львові була вода! — Авт.). Ховали трупи на так званому спецоб'єкті. Розташований він в одному із селищ поблизу Львова, влада продала нині цю землю під забудову (пощастило ж теперішнім мешканцям — жити на кістках! А якщо це новий стадіон? — Авт.). Трупи вивозили машиною. їх не обмивали, а тільки закутували голови одягом, щоб не забризкати кров'ю салон. Спецоб'єкт був під охороною, і там постійно ніс службу чоловік»[74].
От він, цей чоловік, і стане героєм ще одного роману. Це будуть його, охоронця спецоб'єкту, інтимні нотатки. Нащадок старої катівської династії, він мріє про статус виконавця, але влада дивиться на нього з недовірою — вже хоча б тому, що він из местных. Тож він хапається за що може — за можливість хоч якось бути причетним до страт. І таким чином днює та ночує на спецоб'єкті, закопуючи трупи та охороняючи їх.
У тому ж дослідженні про нього пишеться так: «Він заздалегідь викопував могилу. Копав її під дахом спеціально зведеного сараю. Машина в'їжджала прямо туди, і ніхто не бачив, що (тепер уже «що», а не «кого»? — Авт.) з неї вивантажували. А ховали без трун. Коли площу всередині всю заповнювали могилами (це він заповнював — Авт.), то сарай розбирали і знову зводили, але поруч. І так пересували по всьому спецоб'єкту. Могили рівняли із землею, не залишаючи жодних видимих ознак. Про місце захоронення родичів не повідомляли».
І трохи далі — про кінець чудової епохи: «Наприкінці 80-х демократи на чолі з Чорноволом зацікавилися спецоб'єктами на території області. Відразу після цього з Києва надійшла команда припинити виконання страт. Відтоді розстрілів у Львівському СІЗО не проводили».
Відтоді, додам я, місто Львів позбувається однієї з іпостасей: перестає бути катом.
У фіналі роману герой зі спецоб'єкту таки виконує вирок — собі самому. Розстріли припинено, звідусіль суне нова забудова. Він губить найтоншу ниточку сенсу, що в'язав його з існуванням. У нього немає нікого, крім страчених. Але їх теж немає.
Місто-жертва
Це невеличкий додаток до попереднього значення — його зворотний бік і віддзеркалення.
У Львові вбивали завжди. Але іноді в ньому вбивали масово. Насправді це легковажно-миле, кав'ярняно-кавове і пиволюбно-хмільне місто є жахною, закиданою людськими тілами ямою. У старіших дільницях мав би кричати кожен камінь.
Львів — це перехрестя мов, релігій, етносів. Це нашарування культур. Ви вже про це читали.
Але значно більшою мірою Львів — це нагромадження антикультур. І злагоди в ньому не було ніколи. Якщо траплялися відносно мирні періоди, то все завжди висіло на волосинці. Чи навіть на павутинці. А павутиння снувалося не у Львові.
Взаємна етнічно-конфесійна ненависть, яку стримувала тільки Австро-Угорщина, вирвалася з-під контролю разом з її, Австро-Угорщини, розпадом. Слідом за соціальними революціями й переворотами в Росії та Європі до етнічно-конфесійної додалася класова ненависть.
У першій половині XX століття Львів є війною всіх з усіма і проти всіх. Інакшість (мовна або звичаєва) стає підставою для принижень і ворожнечі, а відтак, користуючись воєнними діями, до репресій з метою цілковитого усунення інакших. Око за око й зуб за зуб — єдине дієве гасло, єдина мотивація стосунків. Кожна зі сторін жадає чисток усередині інших. Якщо не асиміляція, то хоча б марґіналізація. Варіантом очищення від інакших було рішуче витіснення, ба навіть виштовхування за межі міського буття
поляками українців,
німцями та українцями євреїв,
радянськими росіянами, українцями та євреями поляків,
ними ж — західних українців.
Сварами всередині Львова, безумовно, маніпульовано ззовні. Не забуваймо, що Львів, як і вся частина світу, до якої він належить, розташований поміж Німеччиною та Росією. Обидва імперіалізми зіграли свою гру. На середину століття місто втратило майже все попереднє населення. Від цього в ньому начебто й поменшало ненависті. Але водночас поменшало мов, культур і тяглості, останньої поменшало катастрофічно.
Усі, кого мені так не вистачає в місті, або замордовані, або втекли, або не витримали, або не народилися.
У Львові забагато, як на таке невелике місто, проклятих місць
Їхні імена — Тюрма на Лонцького, Бригідки, Шталаґ 328 — Цитадель, Янівський концтабір, ґетто, Лисинецький ліс.
Усвідомлюєш, як їх багато — і перестаєш нарешті запитувати: чому тут завжди таке враження, ніби оці мешканці щойно прийшли замість когось іншого?
Місто-патріот
Патріотизм, пише у листах із Торонто мій військовий товариш Рост, є почуттям територіальним, а націоналізм — культурно-мовним.
Усі сторони львівського багатогранника ненависті були патріотами свого міста. Усі любили його як територію, любили щиро і віддано. От тільки чому Львову так зле, чому аж стільки проклятих місць?
Головна історична драма, яка пронизує Львів упродовж століть — це боротьба за «національну приналежність», головним чином польсько-українська. Чиє місто? Наше чи ваше? Польське? Українське? Вона давніша від самих цих націй у їхньому теперішньому розумінні. Вона первинніша від самого міста. Місто — це її вияв. Їй потрібне було саме таке місто, щоб мати навколо чого точитись. Її додаткові складові — конфесійна (часом первинніша і важливіша за власне національну), станова і майнова.
Ця головна історична драма закінчується Ялтою[75]. Польський Львів як тема для майбутнього закривається. Польський чинник, ковтаючи сльози і граючи вилицями,покидає Львів цілими ешелонами. Надалі залишається тільки фольклор переселених на захід Польщі львов'яків і випадково схоплений радянською телекамерою транспарант «ODDAJCIE LWÓW!» (футбольний матч однієї восьмої Кубка європейських чемпіонів «Ґурнік» Забже — «Динамо» Київ, стадіон «Рух» у Хожові, 1967 рік).
«Віддайте Львів!» — так, ніби він іграшка, причому сексуальна. Чи здана в оренду на два десятиліття курва-корчма.
Польща програла Львів, але виграла Захід. Вона змаліла, зменшилася, скоротилась, але позбулася найнищівніших і найконфліктніших теренів. Це було рятівне зміщення центру ваги. Територіальна маса Польщі зсунулася в бік Заходу, і Польща перестала бути східною країною. Якби англійці в Ялті виторгували Львів для поляків, українці не мали б із чого починати. Їх узагалі не бралося б до уваги. Але й поляки ніколи б не вилізли на світ Божий.
Наслідком Ялти споконвічна драма Львова начебто завершилася на користь українців. Але яких і звідки? Бо ж явно не тих, які внаслідок цієї начебто перемоги потрапили на чверть віку до в'язниць, гулагів чи взагалі на той світ. На чию ж користь? Хіба що якихось українців майбутнього. Тих, які через 50-ті, через пристосуванське намагання поєднувати українське з радянським, а далі через повзучу українізацію 60-х, дозріватимуть, і передусім у Львові, до себе самих.
Тобто значною мірою вже й тих, які восени 1969-го масово вихлюпнуть на площі і вулиці з приводу (смішно сказати: знову футбол!) перемоги «Карпат» у радянському Кубку. (За словами батька, заочника Львівської лісотехніки, вони несли транспаранти — а що? і ми можемо! — де отакенними літерами писалося «ЛЬВОВУ — КУБОК! КИЄВУ — ЗОЛОТО! МОСКВІ — ДУЛЮ!»). Москва лишалася без нічого. В Ялті про таке не домовлялися.
На це еСеСеСеР відповів 70-ми, тобто черговим придушенням. Коли 1971 року на Янівському цвинтарі бульдозерами рівняли із землею могили стрільців, у спецорганах уже готувалися повальні арешти, обшуки, процеси, кампанії — все те, що не вбивши Львова, зробило його сильнішим.
Місто-дисидент
Відбираючи в поляків останню надію на Львів, Сталін мусив розуміти і безперечно розумів, що зв'язується з осиним гніздом. Чого він так і не зрозумів — це перспективи. У нього був цілком позитивний досвід упокорення всього українського, зі Львовом усе мало відбутися так само: оптимально дозована суміш репресій з безплатною медициною та освітою. Проте, як усі диктатори схильний до мегаломанії, він жодним чином не врахував того, що невдовзі помре. Послідовники ж усе послідовно завалять.
В осиному гнізді Львова з роками робилося все більше осиності. Підпілля, начебто щоразу викрите і розгромлене, все одно нікуди не зникало, просто набувало інших форм і втілювалося в інших особах. Місто виявилося затиснутою до пори пружиною. Сповнена чуток, підозр, доносів, нашіптувань і підслухувань, провокацій, зіштовхувань лобами і врешті зрад атмосфера ніколи не покидала застиглого у йогівському вичікуванні Львова. Головне було дотривати до кращих часів. У Львові це називалося «Хай живе радянська влада і ми коло неї». Проте кращі часи самі собою не настають — їх слід викликати і накликати, причому не тільки інакомисленням, але й інакомовленням. Іноді — інакокричанням.
Поява цілої спільноти провідників-дисидентів, звісно, не стала суто львівським явищем. Вони, дисиденти, з'являлися звідусіль, у тому числі і з начебто зовсім безнадійних Півдня чи Донбасу. Але тільки у Львові ці окремі людські одиниці, випробувані і водночас уже наче скомпрометовані зонами та психіатрією в'язні-авторитети змогли вивести за собою на площі і вулиці сотні тисяч прихильників.
Львів є відповіддю на болючу й запущену потребу мати Своє Місто. На початку 1980-х, коли все починалося, Микола Рябчук, тоді ще поет, відчув його як «місто наше і одне-єдине». Зрештою, ось він повністю, той вірш — і хай від нього знову все почнеться:
Нарешті сміття вивезено. Сніг
розчищено. І вулиці порожні.
І ми, нічні забуті подорожні,
звертаємо до вуличок тісних.
Бо тільки тут зима. Бо тільки тут
іще лежать обшарпані ялини,
побиті іграшки, цитринові лушпини,
святкова карнавальна каламуть.
І час тече повільніш. Не тече —
лежить, як сніг, і жде якогось звуку —
не голосів, не кроків перестуку,
не шелесткого доторку плечей.
Відчуй його і слово те промов,
хай рушить час і сніг, немов лавина, —
це місто наше і одне-єдине,
немов любов і кров, і знову — кров.
Який шорсткий і невблаганний звук!
Як тяжко він обом нам буде сниться!
мов гострий цвях, мов пересохла глиця,
що коле руки й сиплеться із рук.
Місто-цвинтар
У передостанній строфі наведеного вище вірша зринає кров, аж двічі в одному рядку. Звичайно, тут є трохи літературної гри — як і всюди, де «кров» усього тільки слово, що найбанальнішим чином римується з іншим усього тільки словом — «любов». Але все разом раптово перестає бути всього тільки словами. Це місто, наше і одне-єдине — вислів радикальний і навіть межовий. Згадана двічі кров — уже без лапок, уже ніяка не рима — ще одне нагадування про Львів як жертву.
У місцях, де аж так багато жертв, особливого значення набувають поховання: мертві переважують живих. Іноді настають і такі часи, коли значення міських цвинтарів перевершує значення самого міста.
Ні, я не хочу сказати, що більшання ознак розпаду, зокрема, дедалі відчутніша невідповідність населення містові, яке воно населяє, неминуче розпадом і закінчиться. Можливо, ні. Можливо, ще рано писати про місто-госпіс.
Але про місто-цвинтар як про минуле, що живіше за теперішнє, писати саме пора. Коли восени 1978-го на Янівському (нас було п'ятеро, нам було по вісімнадцять) ми кілька годин кружляли захаращеними цвинтарними алеями і розлізлими стежками, нам ішлося про могилу Антонича. Хоч насправді нам ішлося про самих себе, про те, що ми починаємо жити. Це була потреба ініціації. Ми шукали свого містичного сенсу. І коли сталося майже неможливе, тобто ми знайшли, то це було наче підтвердження або заохочувальний знак. Бо ми того дня не знайшли, а знайшлися.
Личаківський цвинтар є містом у місті. При цьому, як завжди, лише внутрішнє місто й виявляється справжнім. Лише воно і тримає на собі весь тягар буття Львовом. Личаківський — це злагода мертвих. Вони співіснують ідеально, усі разом і так близько — Банах і Коцко, Ґорґолевський і Лівинський, Запольська і Крушельницька, Ґротґер і Труш, Ян Заграднік і Назар Гончар, Франко і Смолька, Шашкевич і Ґощинський, Конопніцька і Рудницька, повстанці й митрополити, астрологи і капелани, революціонери й пілоти, жертви Талергофа, Берези, Бригідок, усі інші жертви і жертви тих інших жертв.
Іноді хочеться бачити поміж ними ще когось, бо дуже не вистачає. Наприклад, Віттліна або Куроня, чи скажімо, Джакомо Джойса і Джима Моррісона. Понад усе — адмірала Ярослава Окуневського. Де його Австро-Угорщина? Де той австро-угорський військовий флот, яким він командував? Добре б, щоб на Личаківському виросла золота гробниця завбільшки з океанський корабель.
Щоб усіх їх, моряків Львова, торкався навесні довгими зеленими пальцями-пагонами Карл Бауер, університетський ботанік. От про нього й мав би написатися ще один роман, «Злагода мертвих» — про те, як насаджуючи квіти, кущі й дерева, поступово перетворювати цвинтар у рай, а пам'ять у надію.
В епілозі роману — солодка парочка, ми з Икою. Я не хотів, щоб нас бачили, і призначив зустріч на Личаківському. Це означало в раю. Так зелено і духмяно буває лише наприкінці квітня серед могил. Знемагаючи від сонця, близькості, птахів і поту, ми вже не могли говорити. Та ми вже й не знали, про що і навіщо. Залишалося тільки торкатися (тремтіння нижньої губи!) — як виявиться, коло самого підніжжя Меморіалу Орлят.
Місто-симулякр
Лише за п'ять моїх студентських років у Львові тричі знімали фільми, де він удавав із себе щось інше. Почалося з «Боярського і трьох мушкетерів» (Париж та інша Франція), продовжилося «Оводом» (Рим та інша Італія) і майже одночасно — грузинською комедією «Тифліс — Париж і назад» (знову, як підказує назва, Париж).
Ми чомусь досить відверто пишалися з цього приводу. В еСеСеСеРі, з якого до справжнього Парижа переважно не їздилося, підставою для пишання могло стати навіть це. Місцева преса вперше за радянських часів почала називати місто маленьким Парижем. Насправді так називають Ляйпциґ[76] і ще кілька тисяч інших, переважно німецьких, міст. Зате Париж чомусь ще ніхто й ніколи не назвав ані великим Ляйпциґом, ані великим Львовом. Та навіть і Відень ще ніхто не назвав хоча б великим Лемберґом. Утім, маленький Відень — то Чернівці.
Щиро кажучи, Львів є провінційним і відносно мало знаним у світі містом, яке має себе за славнозвісну метрополію. Його амбіції втілюються переважно в зовнішньому — вдаванні, уявлянні себе та умовлянні в себе. За часів еСеСеСеРу його визнавали (про це ви ще будете читати) одним із чотирьох європейських міст. Львів був замінником чогось, до чого дістатися неможливо, бо туди зась. Він розпадався на фрагменти якихось парижів, римів, праг і будапештів, посилено симулюючи Захід усюди, де тільки міг. Мені здається, в цьому й полягала його таємна місія, що з нею він радив собі просто героїчно. Освічені львів'яни полюбляли наводити аргументи (на жаль, вічно одні й ті ж), які мали абсолютно вивищити Львів у будь-чиїх очах. Серед них:
ансамбль Ринку належить до п'ятірки визнаних ЮНЕСКО найвидатніших ринкових площ Ренесансу;
купол Домініканського собору один до одного повторює купол римського Святого Петра, щоправда, удвічі з половиною зменшений;
Старе Місто сплановане і розбудоване точнісінько за зразком Флоренції;
Оперний театр офіційно визнаний одним з вінців архітектурної досконалості і в цьому поступається лише — увага! — міланській «Ла Скалі»;
Наполеон до кінця своїх днів дуже жалкував, що після перемоги під Аустерліцом не рушив на Львів;
Личаківський цвинтар давніший від паризького Пер-Лашез;
якийсь професор Бретшнайдер, учений бібліотекар, потрапивши до Львова на запрошення університету, занотував: «Я ще не бачив міста, настільки відданого розпусті. Шлюх у ньому так багато, що Берлін може здатись Єрусалимом у порівнянні з цим Вавилоном»;
у різні часи в місті перебували Моцарт-син, Джакомо Казанова, граф Каліостро, Оноре де Бальзак і Володимир Ленін.
Останнього персонажа, щоправда, згадували без особливих гордощів, але все ж ніколи про нього не забували. Так було тоді.
Так загалом усе й сьогодні. Львів усе ще прагне бути порівняним, поставленим поруч і співвіднесеним. Так ніби не вірить у свою самодостатність. Я знаю, що заради кращої певності у собі він буває багатьма іншими містами. Якось уночі я ніяк не міг знайтись у просторі між Пекарською та Левицького. Тоді я побачив його Мюнхеном, тільки значно гірше освітленим і цілковито позбавленим запаху печених каштанів, хоч і не зовсім позбавленим запахів блювотиння та псячого лайна. Добре, що поруч ішло кілька друзяк, і я не збочив у пошуках ес-бану на Штарнберґ.
Іноді він Одеса. Це коли знову починає здаватися, ніби з-за дальніх будинків от-от визирне море чи хоч би шматочок порту.
Іноді Калінінград. Іноді Трієст.
Але дедалі частіше Кривий Ріг, Краматорськ або Нікополь.
І найчастіше — місто без назви. Тобто без властивостей. На дві третини (дехто скаже — на сім восьмих) він ще й досі складається з незрозумілої та обшарпаної забудови Городоцького, Жовківського та Личаківського передмість. Яких вона років, часів, епох? До війни чи після? І якщо після, то після якої саме? І чи не від цього Львова намагається відвадити нас у своєму путівнику львівський таки професор Мєчислав Орлович, коли радить «остерігатися третьорядних брудних єврейських готелів на передмістях»?
«Але ж без них його взагалі б не було, — відповів би я професорові, якби він не помер у Варшаві за рік перед моїм народженням. — А з ними він урешті чесно стає самим собою, нікого не вдаючи і не наслідуючи».
Місто-фантазм
У моєму улюбленому романі йтиметься про блукання. Герой пускатиметься у безконечно довгий нічний лабіринт, заздалегідь ковтнувши, наприклад, циклодолу. Він шукатиме у своєму місті всі інші міста, їхні частинки, уламки та відображення. Він їх у ньому знаходитиме. Його Львів ростиме на очах і врешті виявиться найбільшим на світі Львовом. Герой бігатиме його надувною поверхнею і ковзатиме скляними хідниками. Переходячи з одного кварталу до іншого, герой насправді мандруватиме багатьма країнами — трохи Вірменією, а трохи Грецією чи навіть Ефіопією. Незліченні суші-бари навіватимуть ідею про Токіо чи Кіото. Йому доведеться спілкуватися з рослинами і тваринами, а для цього опанувати п'ять-шість десятків мов. Реальне місто накладатиметься на візії — Святий Юр опиниться на геть зарослій виноградом спині кита, Високий Замок стане Монбланом, а плесом Академічної ходитимуть «Лузитанія» і «Мавританія», океанські кораблі товариства «Кунард Лайн». Разом із третіми півнями герой приб'ється до універсальної корчми, де дивні купці ніяк не можуть завершити жодної з оповідей.
ЛЮБЛІН, 1992
Усе, що я досі зміг написати про Люблін, укладається в коротенькій фразі, загубленій десь посередині «Вступу до географії». Мова в ній про недавню нагоду дивитися на Люблін з узвишшя тамтешнього Старого Міста. Жодних деталей я тоді не навів. Тому нині, сімнадцять років по тому, я можу лише здогадуватися, що йдеться про оглядовий майданчик при вулиці Ґродзькій, трохи вище Театру NN. Хтось, напевно Пйотрек, а може, Влод Ко, а радше вони обидва, вивели мене туди. Саме звідти можна дивитися на місто так, аби побачити «іграшкове скупчення дахів, балюстрад, вуличок і площ» — та ще й «до щему, до зупинки серця, гостро і болісно». Про зупинку серця я написав не без перебільшення, але у травні 1992 року воно в мене і справді реаґувало на кожне подразнення Старої Європи коли не повною зупинкою, то принаймні аритмією.
Однак не виключаю, що йдеться про якийсь інший пункт, як наприклад, про Замкову площу або Тринітарську вежу. Чи ще про якесь оглядово-спостережне підвищення у Старому Місті Любліна.
З узвишшями в мене суцільна непевність. Значно краще мені ведеться з узниззями. Є таке слово? Відтепер буде.
Найкращим узниззям Любліна для мене виявився «Гадес» — ущелина Гада. Це такий підземний ресторан за два кроки від Краківського передмістя та Литовської площі. По-нашому він звався б «Аїд», хоч ніхто ніколи в нас не назове так жодного закладу, хіба що похоронний. Я ще можу собі уявити кафе «Аїда» — останній гадючник для спитих оперних солістів та ветеранів хору. «Аїда»? Так, можливо. Але «Аїд»? Володар царства мертвих? Аїд або ж Гадес? Підземний цар і його царство?
Після кожної пиятики в такому закладі, мабуть, почуваєшся Орфеєм, особливо наступного ранку. Шкода, що я почувався Орфеєм тільки раз.
У Любліні я бував десятки разів, а в «Гадесі» лише раз — тоді. І це був той раз, коли ми переспівали айрішів. Так буває, коли в одному підземному просторі перетинаються два банкети. Айріші заповзялися перетворити Люблін на Дублін і почали першими. Ви чудово уявляєте собі ці їхні балади, тож нема ніякого сенсу переказувати тут їхній зміст. Вистачає лише ствердити загальновідомий факт: балади айрішів довгі, наче «Пісня про Довбуша».
І коли айріші дотягнули до фінішу першу з них, ми цілим нашим банкетом їм увічливо поаплодували. Це була помилка, бо розохочені айріші затягли другу. На третій поляки, що були з нами, почали провокувати в нас демонів гідної відсічі.
Прихильники аналогій свого часу звернули увагу на певні британо-слов'янські відповідності. Якщо англійці є росіянами Британії, то шотландці її українцями, а валлійці — білорусами. Ірландці ж безумовні поляки. Їхнє віскі значно м'якше, ніж у шотландців — ось вам і доказ номер один. Шотландське віскі тьмяне і їдке, ніби купорос, а ірландське просвітлене і запашне. Потрібні ще якісь докази? Ірландці значно непримиренніші, коли йдеться про звільнення від англійців. У шотландців еліта значно продажніша, щоб не сказати зрадницька. Ну, і так далі.
Згідно з усіма цими відповідностями, поляки того вечора мали б усіма силами підтримувати айрішів, своїх заморських двійників. Натомість вони вимагали одного: щоб ми співали у відповідь. Після третьої балади айрішів нас уже й не треба було якось особливо під'юджувати. Ми вдарили шапками об дно підземного царства і ревнули «Ой на горі тай женці жнуть». Це вийшло краще, коротше, сильніше і страшніше, ніж усі три айріські балади разом узяті. Увесь «Гадес», усі його резервуари, загашники, заГадники, коридори та лабіринти з усіма загубленими в них тінями, вибухнув екстазом.
Заскочені зненацька айріші довго про щось радилися і врешті видали, хоч уже й без видимого задоволення, а швидше з обов'язку четверту баладу. Черговою помилкою, тепер уже їхньою, стало те, що четверта балада виявилася ще довшою й тягучішою, ніж попередні. Мабуть, вони змобілізували найкраще з усього, що в них було. А найкраще в їхньому уявленні — це найдовше. Зрозуміло, що наша відповідь, «Ой у лузі червона калина», просто розмазала їх по стінці. Я й сам дивуюся, чому я щойно вжив цей розхожий бандюцький вислів. Але іншого в мене просто не знайшлося. Це справді було розмазування, справді калиною і справді по стінці. Свідченням цьому стала цілковита деморалізація айрішів: після чергової, хаотичної та розгубленої, наради вони не знайшли нічого ліпшого, як затягнути бітлівський „Yesterday“. Це стало їхньою агонією. Я вже й не пригадую нашої відповіді, пам'ятаю лише, що вона була нищівною й остаточною: кришталеві чаші, голівоньки наші, шаблі-кулі, тралі-валі і так далі. За мірками футбольного матчу ми перемогли десь із рахунком 5:1.
Продовження забави в царстві тіней відбувалося під знаком братання всіх з усіма. Здається, ми навіть разом випивали за Джеймса Джойса. Це письменник, який настільки любив Ірландію, що аж називав її свинею і, звісно, не міг у ній жити.
ЛЯЙПЦИҐ, 2006
Того дня в Ляйпциґу зі мною трапилися щонайменше дві важливі речі: я зустрівся з режисером Яном Йохимскі і став свідком розгрому української збірної з футболу. Зв'язку між першою і другою подіями немає, як ви розумієте, жодного.
А може все-таки є — таємний і невидимий?
З самого ранку мені почали тут і там траплятись українські балєли, переважно у традиційних для нашої команди в тому сезоні футболках кольору гаврилівських курчат. Іноді я плутав з ними ляйпцизьких поштарів — Дойче Пост, як відомо, обрала для себе приблизно той самий відтінок жовтизни. Мені дуже хотілося, щоб українців того дня було всюди в Ляйпциґу якомога більше, тож я підсвідомо погоджувався рекрутувати до наших лав усіх місцевих поштарів.
Ян чекав на мене в готелі, як ми й домовлялися, вже від о пів на першу. Він виявився молодшим, ніж я собі уявляв. Чому я уявляв його старшим, хто мені скаже? Невже через прізвище? Вимовляєш «Йохимскі» — і бачиш такого собі старезного єврея родом з якогось Белза, Рахова чи Хирова, що невідомим дивом зацілів у Голокості. Ян Йохимскі натомість був молодий. Ми відразу ж перейшли на ти.