Главная | Обратная связь

Звичаєві норми спілкування й дозвілля

В середовищі трудового населення України сформувалася усталена система регламентації усіх дій: вони або дозволялися громадою, або заборонялися. Норми регламентації існували і щодо порядку роботи та відпочинку, сформовані відповідно до релігійно-етичних функцій громади, цехів та братств. Вони визначали як міру дозволеності, так і ступінь заборон на окремі види роботи й дозвілля у широкому діапазоні: від засудження з боку громадської думки до накладання штрафів.

Неоднаковими вони були і в різних регіонах України — в цілому найсуворіші в Західній Україні, де громадське життя більше підпорядковувалося церкві, ніж на Лівобережжі.

Повсюдно в Україні досить високим був ступінь контролю за дотриманням часу роботи і відпочинку. Існувала низка заповідних днів, коли не дозволялось працювати, або, якщо і дозволялось, то тільки за певних умов. Традиція заповідних днів своїм корінням сягала давнини, вона була усталеною і добре відомою людям. Проте громада періодично виносила питання про регламентацію їх норм на загальні збори. Часто скликалася спеціальна сходка — залогова, присвячена заборонам та результатам їх дотримання односельцями.

Залогова сходка, як правило, скликалася самими селянами або ремісниками без розпорядження громадської старшини. Вона ухвалювала рішення про заборони чи обмеження робіт у святкові дні, збирання тих чи інших фруктів та овочів і їх вживання, колективні сходки «стариків» та молоді тощо. Тут же визначалися й штрафи для порушників. Нерідко вони були по-народному прості: якщо селянин у заповідний день їхав у поле працювати, з його воза знімали колеса, повертаючи лише за викуп — гроші йшли в громадський бюджет на ремонт церкви, доріг або на колективне застілля.

Сходка пильнувала порядок організації толок, найму в поденники, що мали розмаїття відтінків. Скажімо, на толоці дозволялося працювати у недільні та святкові дні, крім великих свят, але при цьому важливо, скільки людей сходилося на толоку: якщо менше десяти, вважалося, що це не толока, а звичайна робота колективу родичів. Такі толоки у святкові дні не дозволялися і штрафувалися, якщо вони провадилися. Особливо суворими були санкції до толок, що влаштовувалися в святкові дні в зимовий період, але вони мали менше значення в літній період, особливо під час жнив: громада, як правило, дозволяла толоки по збиранню врожаю чи молотьбі зерна. Не забороняла вона і поденні роботи під час сінокосу чи збирання врожаю: «Бог за це простить».

Щоправда, у великі свята будь-які роботи заборонялися, у крайньому разі вони дозволялися лише в другій половині дня, причому із певними застереженнями. Можна було працювати, наприклад, на користь самої громади або церкви чи на користь потерпілої від стихійного лиха родини. Мало значення при цьому і те, яка саме робота виконувалася: з певними застереженнями дозволялася робота по збиранню врожаю, але заборонялася на сінокосі; можна було поратися, скажімо, біля хати, але не дозволялося працювати в полі; не заборонялося полювання чи збирання ягід у лісі, але не можна було рубати дерева; навіть у хатньому господарстві не всі роботи дозволялися. Можна було пекти пироги, випікання ж хліба вважалося за великий гріх.

Ступінь втручання громади в питання повної чи часткової заборони праць в недільні, святкові та інші дні залежав від їхньої значущості в системі релігійних уявлень. Щодо святкових днів, то вони поділялися на дві групи: на великі й малі свята. У великі свята, як правило, не дозволялося працювати. Заборона праці насамперед поширювалася на дванадесяті свята: Різдво, Великдень, Трійцю, храмові свята, а також на деякі народні й корпоративні свята (масниця, братчина, канун тощо), що не регламентувалися церквою.

В основі заборони на працю у великі свята лежали давні християнські і дохристиянські апокрифічні погляди. Один із них пов'язаний з уявленням про шкідливість всього, що має якесь відношення до виникнення життя. Не можна було, наприклад, сіяти, бо сівба породжувала майбутній урожай; з цієї ж причини заборонялися статеві відносини. Але вмерти у велике свято вважалося благом, бо то був знак того, що Всевишній забирає людину до раю.

На малі свята (Юрія, Маковія, Спаса, Власія, Андрія, Катерини, Миколині святки та ін.) заборони були менш суворими. Проте людям приписувалися певні норми поведінки та регламент дій. Скажімо, на Петрівку було прийнято гуляти лише молоді і тільки наступного дня — дорослим людям. Регламентація ж великих свят здійснювалася за деталізованим сценарієм. Наприклад, на Великодні свята жінкам приписувалося: готувати їжу — великий гріх (вони її мали готувати напередодні Великодня), також непристойно ходити в гості. Навіть чоловіки, котрі завжди мали більше прав, одержували таке право лише через день, а разом із жінкою могли йти вітати родичів та сусідів тільки третього дня.

Взагалі статево-вікова сегрегація — характерна риса традиційного суспільства. В українському середовищі, де роль жінки у сім'ї та суспільстві у XVII—XVIII ст. була ще досить великою, вона виявлялася меншою мірою, ніж, скажімо, серед росіян чи білорусів. Однак і серед українців статеве і вікове розмежування було обов'язковою компонентою дозвілля та системи обрядовості.

Суто жіночим днем вважалася п'ятниця. У цей день жінкам не можна було займатися жіночою роботою, особливо обробляти землю. Витоки цього звичаю пов'язані з образом Параскеви П'ятниці — покровительки жіночої праці, святий день якої припадає саме на п'ятницю (у жовтні місяці). Пізніше звичай відзначення святої Параскеви поширився і на всі інші п'ятниці, дванадцять з яких вважались особливими. У різних районах вони пов'язувались із різними святами, проте декілька свят є загальними для України: святкували, наприклад, у п'ятницю перед Благовіщенням, перед різдвом Хрестовим, на першому тижні великого посту та ін. До речі, традиційно жіночий день — п'ятниця — з часом стає заповідним і для чоловіків, в міру того, як образ п'ятниці узагальнюється, поступово ототожнюючись з матір'ю-землею: чоловікам заборонялося в цей день працювати в полі — «щоб не запорошити мати — «П'ятницю».

Існували інші свята, що відзначалися роздільно жінками і чоловіками, парубками і дівчатами, дорослими і молоддю. Суто жіночими в Україні святами були «русалії», свято Колодія, Симона Золота (Зільника), звичай «гонити шуляка», «дівочим гралом» вважалося свято Андрія. Натомість день святої Катерини сприймався як суто парубоцьке свято. Молодіжними вважалися веснянки, «колодки на М'ясницю», купальські свята, а також колядування та щедрування.

Статево-віковий принцип покладено в основу всього громадського життя традиційного суспільства України, котрий відповідав, насамперед, селянській етиці. Він був визначальним при формуванні складу окремих угруповань, громад, зборищ, спрямованих передусім на проведення дозвілля, особливо у недільні та святкові дні. Подібні угруповання утворювалися або на досить тривалий час і були організаційно об'єднаними, або мали суто випадковий характер, розподіляючись, за традицією, на дорослих, молодь і підлітків.

Таке розмежування не було, однак, абсолютним: воно виявлялося залежно від ситуацій у різних варіантах. Основними варіантами складу громадських утворень були: диференційований за віком і статтю та змішаний. Останній включав або всі статево-вікові категорії населення, або деякі з них. Диференційованими, наприклад, були молодіжні громади, в тому числі парубоцькі й дівочі; жіночі посиденьки; чоловічі клуби; сільський сход. Змішаний склад був притаманний більшості сімейних свят (щоправда, кожному члену родини випадала в них все ж своя роль), толокам, супрягам, братчинам.

Диференційовано формувалась і структура сільського (також і міського) «миру» та окремих його систем, котрі, однак, були спільними для всіх осередків громадського дозвілля.