Главная | Обратная связь

Осередки громадського дозвілля

Головним громадським осередком традиційного села і робітничого селища були церква та майдан біля церкви. Церква виступала насамперед центром духовного, культового єднання мирян, включаючи всю обрядово-ритуальну систему: тут правили богослужіння, освячували шлюб, хрестили дітей, влаштовували загальносільські молебні, звідси розпочиналися ритуальні процесії тощо.

У традиціях української церкви (а певною мірою й білоруської) — використовувати досвід роботи організацій напів-церковного характеру — братств, відомих ще під назвою медових братств. Вони виникли у XV ст. для підтримання порядку в церквах і колись мали дуже тісні зв'язки з братчинами — сходинами членів сільських громад або ремісничих корпорацій, що мали деякі судово-адміністративні права. Вони, зокрема, організовували колективний молебень на честь свого святого покровителя та спільне застілля. Починаючи з XVI ст. братчини суттєво трансформуються, перетворюючись переважно на звичай колективної трапези. Натомість, медові братства зміцнилися, розширивши коло своїх функцій.

Головною з них залишилося відзначення храмового свята, центральним дійством якого було виготовлення братської, або мирської, свічі. Вона символізувала єдність громади або цеху та інших громадських утворень і їхній зв'язок зі своїм покровителем. Кожна громада (цех) мала свою свічу, яку виготовляли медові братства з канунного меду. За описом Дмитра Зеленіна, такі свічки були вагою до 60 кг, нижній їх кінець товщий за верхній. Зверху мали два виступи, подібні до рук, на які одягали сорочку. Щороку в день того святого, котрому вона присвячувалась, її проносили по селу, після чого здавали на збереження на цілий рік до нового господаря. Братську свічу завжди глибоко шанують. Вважається, що тим, хто її зберігає, вона приносить достаток і щастя. І більше того — вона, за давніми уявленнями, охороняє мир і спокій громади — досить лише помолитися на свічу. Для цього її хоча б раз на рік запалюють, виголошуючи молитву: «Братечку воск, ось прийшло твоє свято; всі ми зібралися до тебе з хлібом-сіллю; Дай нам здоров'я і гарного життя. Хай вродиться у нас хліб та множиться худоба. Оселі наші збережи від вогню і всілякого нещастя». Колись над полум'ям свічі спалювали волосся — аби згинуло нещастя, пізніше ритуал обмежився виголошенням молитви та званим обідом. Кожного року в день покровителя свічу переносили до нового господаря — і так доти, поки вона не побуває в усіх родинах громади. Після цього її жертвували церкві, а для мирян відливали нову свічу.

Майдан коло церкви — другий важливий осередок громадського життя традиційного суспільства. Він був тісно пов'язаний з церквою, але мав і власні функції. Головне його призначення — скеровувати соціальне життя односельців і забезпечувати святкове дозвілля. На майдані відбувалося передусім громадське спілкування людей. Адже саме сюди вони приходили на громадський сход, вирішуючи всі свої соціальні проблеми, тут робили оголошення про громадські толоки, провадилося «повалання» — привселюдне оголошення царських указів та інформації про скоєні злочини; нерідко на майдані вбивали кіл, на якому позначалися умови колонізації «слобід» — вільних земель в Україні. На майдан у вільний час приходили люди, аби заявити про свою провину, наприклад, про те, що вони працювали у заповідні дні. Якщо люди пробачали, провинений міг після цього спокійно сплатити штраф. Нерідко до людей на майдані зверталися і ображені з проханням захистити. До такої акції могла вдатися дівчина, яку образили тим, що вимазали дьогтем ворота її дому. Відомо, що вимазати дьогтем ворота колись вважалося великою неславою не тільки для дівчини, а й для її родини. Змити цю ганьбу можна було або щиросердним розкаянням перед людьми, або захищаючи свою честь на мирському сході, якщо звинувачення було несправедливим. В останньому разі дівчина просила зібрати сход, аби виступити на ньому із спростуванням звинувачень.

«Під церкву» нерідко йшли люди, аби послухати розповіді та пісні мандрівних лірників, кобзарів, бандуристів, що були колись головним каналом інформації та носіями національної культури, їхні історичні думи, пісні-балади та соціально-побутові пісні збуджували інтерес до власної історії і національних цінностей. Виконуючи ж народні танцювальні мелодії, вони часом започатковували розваги і народне гуляння, особливо, коли це збігалося з якимось святом.

Одним із таких свят, що мало громадський характер, було храмове (престольне) свято на честь місцевої церкви. У його святкуванні брало участь усе село, а нерідко запрошувалися і мешканці сусідніх сіл. Розпочиналося свято в церкві, куди приходили на заутреню односельці, а продовжувалося на базарі, спеціально влаштованим на майдані. На базарі купували подарунки для гостей, обмінювалися інформацією, гомоніли, гуртуючись за віковими категоріями: окремо «старики» — чоловіки середніх літ, окремо парубки та дівчата. Дорослі палили, розмовляли, запрошували знайомих до себе в гості; молодь влаштовувала хороводи (коло, гуляння, танки), в яких нерідко брали участь і літні.

Хоровод як елемент дозвілля має два значення: широке (воно тотожне поняттю «вулиця», «клуб» і означає один із головних видів молодіжного спілкування) і вузьке — як художньо-ігрова форма колективного руху по колу з піснями, іноді сценічними діями. Хоровод як форма молодіжного дозвілля і хоровод-танці зазвичай розпочиналися на майдані. Щоправда, хоровод-вулиця пізніше міг переміститися на вигін, на луг, до лісу чи до чиєїсь хати; хоровод-танці розпочиналися і, як правило, закінчувалися на майдані.

Українське коло (хоровод) відзначалося веселістю, ігровим характером, сценічністю. До кола хлопці і дівчата гарно вдягаються, іноді у театралізоване вбрання — адже кожна пара грає різноманітні драматичні сцени. Ними могли бути і обробка льону, і гаптування килима, і саджання капусти, і загальновідоме сіяння проса. Остання сцена в її традиційному варіанті зображувалася як суперечка між двома групами селян із-за поля, що закінчувалася сплатою викупу.

Кульмінацією хороводу, за свідченням Дмитра Зеленіна, була сцена, в якій брали участь усі дійові особи, їй передувало запрошення — набір — до участі в грі дівчат та парубків, що також супроводжувалося піснею. Спочатку двоє «заводил» ходять, тримаючись за руки, потім кожний із них обирає собі дівчину. Взявшись за руки, вони учотирьох утворюють коло й починають ходити за рухом сонця. При цьому вони співають коротенькі пісні, а в перервах між ними запрошують усіх присутніх стати до кола. Поступово до них приєднуються інші пари. Коли утворюється повне коло, всі починають співати пісні, що закінчуються вимогою поцілуватися. Після кожної пісні пари цілуються.

Такий вид кола був особливо характерним для молодіжних вулиць — вечорниць. Коли хоровод виконувався в дні громадських свят, де брали участь і дорослі, він набував більшої помірності. Його ядром був рух по колу із драматичними сценами, що чергувалися танцями — парами або поодинці. Найпоширеніші із них — гопак, козачок, тропак, чумак, голубець, гандзя, горлиця, в три ноги, рибка, бички, журавель, шевчик та ін., характерні тим, що вони давали можливість для вияву індивідуальної творчості кожного учасника, комбінуючи різні па. Адже багато з українських танців визначалися великою різноманітністю, нараховуючи понад 40 па.

Заводити хороводи традиційно було обов'язком молодіжної громади і свого роду дорученням мирської громади. Під час виконання молодіжні громади, якщо їх було декілька в селі, об'єднувалися. У великих селах, а тим більше у селищах, як правило, було кілька громад, відповідно до кількості «кутків». Адже традиційні населені пункти поділялися на окремі «кінці» («кутки», «магали»), кожен з яких мав свій громадський центр, іноді свою церкву, кладовище і свої назви — Слобода, Гончари, Магала, Заріччя, Молдаванка та ін. Вони відбивали або багатонаціональний склад населення, або різні ремісничі утворення.

Найчастіше «кут» об'єднував людей однієї професії, однієї супряги чи сябринного утворення, або коло близьких родичів. У будь-якому випадку він виступає осередком сусідського єднання і в силу цього характеризувався особливо дружніми стосунками. Кожний «кут» мав свою молодіжну громаду або принаймні свої вечорниці і свою «вулицю». Вечорниці могли об'єднуватися, але досягалося це шляхом спеціальних усних угод між отаманами кутянських громад.

За принципом кутів нерідко влаштовувалися і колективні зустрічі представників різних поколінь: старих, молоді, підлітків — бесіди. Вони відбувалися або стихійно, або за запрошенням господаря однієї з хат. Збиралися здебільшого чоловіки, приносячи з собою роботу, поступово до них приєднувалася молодь. Розпочиналися такі бесіди переважно з господарських тем (види на врожай, стан із косовицею, якість закуплених сільськогосподарських інструментів тощо), котрі перемежовувалися розповідями бувалих людей (колишніх солдатів, відхідників, мандрівників), а також жартами, анекдотами. Часом затягували пісню. Власне, це був один із найважливіших каналів передачі міжпоколінної етнокультурної інформації та соціального досвіду, своєрідна школа виховання молоді.

Разом з тим кожна «магала» чи кожне село, як правило, віддавало перевагу якомусь одному виду усної народної творчості, створюючи тим самим своєрідну ментальність. Були села (або їхні окремі «кутки»), що зажили собі слави переказами або легендами чи заговорами та передбаченнями. І нерідкими були випадки, коли до таких сіл приїжджали послухати з навколишніх сіл. Для етнографів такі села є особливо цінними, бо слугують джерелом пізнання народної творчості.

Корчма (коршма, шинок) — невід'ємний компонент традиційного українського села та селища, призначений для відпочинку й харчування подорожніх і односельців. Корчма мала право продавати, а іноді й виробляти горілку, тому до неї обов'язково заходили ті, хто розпивав могорич. Не випадково корчма розміщувалася, як правило, у центрі села, біля торговельних рядів та місця проведення ярмарків. Цей старовинний заклад для продажу їжі та горілки насправді мав і зовсім інші функції: він був найважливішим осередком громадського і суспільного життя, а, на думку Миколи Сумцова, ще й «чоловічим домом».

Саме в корчмі збиралася мирська старшина для обговорення громадських справ, нерідко шинок використовувався війтом і для вирішення судових справ, винні селяни приходили до нього, аби покаятися та сплатити штраф. У корчмі відбувалися й найважливіші акції соціалізації: прийняття хлопців до парубоцької громади та частування ними «співгромадян», зарахування парубків до гурту дорослих з правом «пити, люльку палити і до дівчат ходити», що проходило у формі обряду визволок, на доброго косаря, і ознаменування переходу ремісника-учня до статусу майстра, нарешті, прилучення до чоловічого роду дитини, що відбувалося через обряд пострижин.

Шинок був і своєрідним сільським клубом, куди приходили люди, аби обмінятися інформацією, почути новини чи просто послухати кобзарів та бандуристів, котрі полюбляли грати в корчмі. У холодну пору року в ній збиралися й вечорниці, і тоді також лунали пісні та відбувалися танці, а у престольні свята до неї приходили навіть сім'ями: адже жінкам не заборонялося відвідувати корчму, хоча вони визнавали за краще з'являтися туди з чоловіками.

Щодо чоловіків, то для них шинок слугував зручним місцем для укладання угод та проведення торгів, благо, що там завжди були люди, котрі погодилися б виступити у ролі свідка, до того ж, там завжди була можливість відзначити зроблену справу могоричем. Як правило, у корчмі розв'язувалися спірні питання між чоловіками, у тому числі за допомогою бійки. Адже згідно із звичаєвим правом бійки на сходках та вулиці вважалися неприпустимими, проте дозволяли їх у корчмі та на базарі. Якщо чоловіка образили на людях, він намагався заманити свого кривдника до шинку і там розправитись з ним кулачною бійкою. Щоправда, перед тим він мав довести «громаді» свою невинність, коли ж доказів у нього не було, бити кривдника йому не дозволяли.

Ці традиції селянської етики з часом, однак, руйнувалися. Вивітрювався із них, зокрема, елемент доказовості, «справедливість» бійок, все більшого значення в розв'язанні спірних питань набувала сила. Шинок поступово уособлювався із злиднями та бідою. Не даремно казали: «Де Бог церкву ставить, там дідько корчму». Така трансформація традиційного шинку — колишнього осередку громадського життя та центру дозвілля людей — зумовлювалась не внутрішньою логікою його розвитку, а тим соціальним кліматом, який спричинювали капіталістичні соціально-економічні відносини. З одного боку, вони викликали полярність суспільства і, зокрема, різке розшарування громади, з іншого — формували нові критерії права — силу грошей та силу влади.