 |
|
Кодекс канонів східних церков
«Давніми Східними Церквами» в історичній та богословській науці прийнято називати християнські релігійні громади, які сформувалися на території Близького Сходу та Північної Африки в період ІV–VII століття нашої ери. Загалом східний напрям православ’я поділяють на дві великих групи: Східні православні Церкви та Стародавні Східні православні Церкви (Церкви, які не визнали рішень Халкідонського собору 451 р.). Під «Стародавніми Східними Церквами» зазвичай розуміють саме не–халкідонські церкви, велика кількість догматичних суперечок серед яких пов’язана з христологічною проблематикою. Більшість Давніх Східних Церков має свою богословську та еклезіологічну традицію, через що представники цих релігійних громад не визнають рішень багатьох Вселенських соборів. Сюди належать східні сирійські громади – несторіани та монофізити, західні сирійці, частина вірмен та коптів. Але вже в період ХІХ – ХХ століття спостерігається процес зближення давніх східних церков як зі східними православними церквами (Константинопольський, Олександрійський, Антиохійський та Єрусалимський патріархати), так і з римо–католицькою церквою. У різних джерелах подається різна кількість давніх східних церков. Зазвичай сюди відносять до восьми церков:
– Вірменську апостольську (григоріанську) Церкву;
– Сирійську православну церкву Антіохії і всього Сходу (відома також як Сирійська православна якобітська церква) ;
– Коптська православна церква;
– Ефіопська православна церква;
– Ерітрейська православна церква;
– Маланкарська православна церква;
– незалежна якобітська церква Малабара;
– Асірійська церква сходу.
Деякі з цих церков сформувалися значно пізніше зазначеного на початку періоду (як, наприклад, незалежна якобітська церква Малабара, утворена внаслідок розколу в Маланкарській церкві у 1765 р.). Але богословський спадок усіх церков фактично сягає двох напрямів християнства – якобітського та несторіанського вчення. Основним канонічним документом католицьких східних церков, до яких належать як вже згадані давні, так і греко–католицькі церкви, є Кодекс канонів східних церков (Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium).
Історія Кодексу канонів східних церков. Кодекс канонів східних церков (далі – ККСЦ), проголошений папою Іваном Павлом II у 1990 році, сягає своїм корінням Сьомого вселенського собору в Нікеї, на якому було затверджено правила Трульського собору 691р. Як відомо, 1–е правило Сьомого собору фактично підсумувало довгу традицію попередніх соборів і вчень Отців Церкви: «Тим же, хто прийняв священицьке достоїнство, свідченням і керівництвом слугують накреслені правила і постанови... від прославлених апостолів... і святих отців наших». Східне церковне право, укладене таким чином у ККСЦ у ХХ столітті, в першу чергу стосується Олександрійської, Антіохійської, Вірменської, Халдейської і Константинопольської церков. Як відомо, ККСЦ містить також положення, якими регламентується діяльність більш пізніх греко–католицьких церков, зокрема, Української греко–католицької церкви, Румунської греко–католицької церкви та ін. Літургічна та богословська спадщина східних церков представляє собою результат тривалого розвитку православної традиції, а вплив Ватикану на ці церкви посилився ще з середини ХІХ ст. Очевидно, це було пов’язано і з певною зміною політичної ситуації в країнах Близького Сходу, а також на Балканах. Зароджувалися нові ідейні течії, котрі згодом стануть фундаментом для національно–визвольних рухів, здобули автокефалію Грецька (1850 р.), Румунська (1878 р.), Сербська (1879 р.) православні церкви. Отож, римо–католицька церква розпочинає активну діяльність щодо уніфікації права східних церков і впровадженні у канон тих норм, які б остаточно затверджували його вплив. Таку ініціативу підтримала низка ієрархів Сходу, зокрема Патріарх Церкви Мельхітів, Магноварадинський єпископ східного обряду та ін. Активну позицію зайняв Йосиф Авду, голова католицької церкви Халдеїв. За часів Лева III (1878–1903) Ватикан ініціював проведення низки помісних синодів, зокрема Шарфенського синоду сирійців (1888), Львівського синоду русинів (1891 р.), два Румунські синоди в Альба–Юлія (1882 р. і 1890 р.), а також Олександрійський синод Коптів (1898). Окремі зустрічі відбулися ще на Першому Ватиканському соборі (1869-1870) за часів Пія IX. Серед наступників Лева ІІІ у праці щодо укладання ККСЦ особливо відзначився Бенедикт XV (1914-1922), який у 1917 році заснував Священну конгрегацію східної церкви. Як відзначав на виголошенні ККСЦ 1990 р. Іван Павло II, «необіхдно, щоб Канони кодексу східних католицьких церков мали ту саму міць, що і закони Кодексу канонічного права латинської церкви». Як відомо, Кодекс канонів римської церкви було прийнято 1983 року. Вищевказана Священна конгрегація східної церкви мала на меті зібрати якомога більше найголовніших та найстаріших документів канонічного права східних церков і, відкинувши застарілі та неактуальні норми, створити систему загального права. Затверджені таким чином Канони вже не викликали б суперечок і відповідали би пріоритетам розвитку РКЦ. За часів понтифікату Пія XI (1922–1939) відбулася низка засідань Священної конгрегації, а активна робота розпочалася у 1929 році. В цей час відбулися численні зміни у країнах Сходу – Сирія та Ліван потрапили під протекторат Франції, а Палестина та Йорданія – під протекторат Великобританії. Вірменія перебувала у складі СРСР, напруженими залишалися вірменсько–турецькі відносини. У країнах Близького Сходу все більшого значення набували національно–визвольні рухи, що досить часто призводило до міжрелігійних та міжетнічних зіткнень. Таким чином, канонізація права східних церков мала на меті не лише оновити систему ієрархічних відносин, а й закласти належне підґрунтя для вироблення спільної соціальної та політичної доктрини в умовах перерозподілу територій та значних соціальних змін. У 1935 р. Пій XI видав «Повідомлення», у якому постановив, щоб обрані єпископи та священники завершили «підготовчі студії» вивчення канонічного права, а схеми канонів були вислані на оцінку Преосвященним Ординаріям, «щоб були відшукані правові, особливо ж канонічні, джерела окремих Церков...». Комісія працювала над кодифікацією, залучаючи до праці велику кількість спеціалістів з церковного права та історії Церкви. Врешті–решт було вирішено видавати ККСЦ по частинах, тож у 1949 р. була видано збірку канонів подружнього права, а згодом ще три частини, котрі стосувалися процесуального права, функціонування монастирів та устрою чернечого життя, а також «східних обрядів та осіб». Неабияке значення для ККСЦ мав Другий Ватиканський собор. Зокрема, 21 жовтня 1964 року Собор проголосив Декрет «Про Східні католицькі церкви». 3–й пункт Декрету зазначав, що «Хоча такі окремі Церкви – як Східні, так і Західні, частково різняться між собою... обрядами, тобто богослужінням, церковною дисципліною і духовним спадком, тим не менше, вони однаково довірені пастирському правлінню Римського Понтифіка... Ось чому ці Церкви володіють рівним достоїнством... і користуються одними й тими ж правилами, несучи одні й ті ж обов’язки». Документ також підтверджує права Інституту Патріаршества (п. 7–11), і навіть дозволяє засновувати нові Патріархати, залишаючи право їх утворення за Вселенським Собором чи за Римським Понтифіком (п. 11). Праця над ККСЦ, в укладанні якого брали участь і багато вихідців з України, тривала до середини 80–х років, і в жовтні 1986 року була подана Папі Івану Павлу II. Врешті–решт 18 жовтня 1990 р. після численних перевірок, Папа Римський виголосив Кодекс канонів східних церков. Таким чином він завершив працю, розпочату ще в середині 20–х років минулого століття.
ККСЦ, його структура та принципи. У 1974 р. на засіданні членів Папської Комісії для перегляду Кодексу східного канонічного права було затверджено загальні засади, яким повинна була відповідати остаточна редакція кодексу. Серед цих засад головними були такі:
1. Те, що було передано про єдиний Кодекс для всіх східних церков із врахуванням єдиної спадщини священних канонів, повинно також цілком узгоджуватись з теперішніми життєвими обставинами.
2. Характер кодексу має бути справді східним, а саме відповідати вимогам Другого Ватиканського собору про збереження власних правопорядків східних церков «як тільки, що їх поручає гідна пошани стародавність, вони більш відповідають звичаям своїх вірних і придатніші для забезпечення добра душ», і тому Кодекс повинен виражати дисципліну, яка міститься у священних канонах і звичаях, спільних усім східним церквам.
3. Кодекс має бути повністю співзвучний з особливим завданням, довіреним східним католицьким Церквам Другим Ватиканським собором, підтримувати єдність усіх християн, зокрема східних, згідно із засадами декрету Собору «Про екуменізм».
4. Кодекс, як і годиться, повинен носити правовий характер, тому має безсумнівно визначати і захищати права й обов’язки окремих фізичних і юридичних осіб поміж собою, а також щодо церковної спільноти;
5. Окрім справедливості, у самому формулюванні канонів у кодексі треба брати до уваги любов і людяність, стриманість і поміркованість, щоб пастирським піклуванням плекати спасіння душ, і тому не слід установлювати норми, яких необхідно дотримуватись у суто правовому розумінні, хіба що вони конечні з огляду на спільне добро і загальну церковну дисципліну.
6. Засада так званої «допоміжності» має бути збережена в кодексі, тому він має містити в собі тільки ті закони, які, на думку Найвищого Пастиря всієї Церкви, повинні вважатись спільними всім східним католицьким Церквам, віддаючи все інше партикулярному праву окремих Церков».
З вищевказаних тез можна зробити два важливих висновки. По–перше, ККСЦ повинен цілком відповідати принципам Другого Ватиканського собору, а отож, має підтримувати соціальну доктрину РКЦ, позицію щодо екуменізму, діалогу з іншими конфесіями (зокрема, титул XIV, XVIII та ін.). Звісно, давнє право східних церков не містило таких положень (див., напр., Апостольські правила 65, 70, 71 щодо ставлення до іновірців, зокрема євреїв, а також 11 правило Шостого Вселенського собору). По–друге, кодекс має наслідувати принципи позитивного законодавства, конкретно визначаючи поняття і ґрунтуючись на логічній послідовності викладу правових положень. Певною мірою він почианє нагадувати класичні нормативні документи світського права.
Кодекс канонів східних церков у нинішньому вигляді складається з XXX титулів, кожен з яких поділений на глави, котрі, в свою чергу, поділяються на артикули і канони, або ж одразу на канони. Кодекс містить 1546 канонів, окремі з яких розділені на параграфи. Перші титули визначають загальні права вірних, Церков свого права і обрядів, а також найвищу владу Церкви. Загальні принципи, положення та правове значення Канону окреслені у перших «Вступних канонах» (кан. 1–6). Відповідно до першого канону, «канони Кодексу стосуються всіх східних католицьких церков і тільки їх, хіба що виразно постановляється щось інше щодо відносин з латинською церквою». Таким чином, цей кодекс має значення лише у царині діяльності східних церков. Важливе значення має 2–й канон («Канони кодексу, в яких значною мірою береться до уваги або застосовується давнє право східних церков, треба оцінювати головним чином на підставі того права»), який апелює до рішень Вселенських соборів та давньої спадщини східних церков, легітимізуючи таким чином ККСЦ як результат кодифікації усієї давньої системи права східних церков. Третій канон визначає межі дії ККСЦ: «Хоча Кодекс часто звертається до приписів літургічних книг, він здебільшого не вирішує літургічної справи; через те слід пильно дотримуватись цих приписів, хіба що вони суперечать канонам Кодексу». Цей канон фактично повторює зміст Декрету «Про Східні Церкви», зокрема п. 2–4. (напр., п. 3: «Жодна з Церков не переважає над іншою завдяки обряду...»). Останній зі вступних, шостий канон, скасовує всі закони загального або партикулярного права, «...які суперечать канонам Кодексу». «Відкликаються» також «...всі звичаї, які скасовуються канонами Кодексу або суперечать їм і не є столітніми або незапам’ятними». Виходячи з цього, ККСЦ не скасовує деяких давніх церковних традицій. Це може стосуватися, наприклад, особливостей таїнства миропомазання, що відзначив ще Ватиканський собор, а також інституту Патріаршества та ін. Отож, право східних церков поділяється ККСЦ на партикулярне і загальне. Загальне право, котре є спільним у всіх східних католицьких церков, цілком репрезентується самим Кодексом, а партикулярне право діє у тих випадках, коли справа стосується традиції, богослов’я чи літургійних особливостей. Згідно з каноном 1490 р., «...Церковним законам підлягають хрещені в католицькій церкві або прийняті до неї, які достатньо користуються розумом, і, якщо право виразно не передбачає чогось іншого, закінчили сім років життя».
Перший Титул «Вірні, їхні права та обов’язки» загалом мають вигляд своєрідної Декларації прав людини, перераховуючи можливості соціальної активності громадян (кан. 18, 19, 22 та ін.). Другий параграф другого Титулу, «Церкви свого права і обряди», врешті–решт перераховує суб’єктів обрядовості, яких стосується Кодекс. Це Олександрійська, Антіохійська, Вірменська, Халдейська та Константинопільска традиції, які переважають в обрядах східних католицьких церков. Цей самий розділ забороняє переходити до іншої церкви свого права без згоди Апостольського престолу (кан. 32). III титул регламентує права Римського архієрея, надаючи йому усю повноту влади в східних католицьких церквах (кан. 42–48). 55 канон четвертого титулу визначає статус патріарха як «…єпископа, якому належить влада над усіма єпископами, не виключаючи митрополитів». Визначається також порядок першенства серед давніх патріарших Престолів: «На першому місці є Константинопольський престол, за ним іде Олександрійський, далі Антіохійський і Єрусалимський» (кан.59/2). Ця теза фактично повторює 36 правило шостого Вселенського Собору (630 р.), проте, звісно, надає загальне першенство саме Римському престолу, перераховуючи інші патріархати лише як місцеві церкви. Сам патріарх обирається «...канонічно на Синоді Єпископів» (кан. 63).
Шостий титул регламентує діяльність митрополичих церков. Як відомо, саме до такої категорії церков належить УГКЦ. «На чолі митрополичої церкви свого права стоїть митрополит визначеного престолу, іменований римським архієреєм...» (кан. 155/1). Засновувати митрополичі церкви свого права має лише найвища влада церкви. Митрополит також зобов’язаний просити у Римського архієрея паліюм, який є ознакою його митрополичої влади (кан. 156). Таким чином, митрополит цілком залежить від Папи Римського, не маючи права висвячувати єпископів чи скликати Раду ієрархів до отримання паліюму (156/2). Згідно з 161 каноном, в Божественній Літургії Митрополит згадується лише після Римського архієрея. Необхідно звернути увагу, що у сьомому титулі ККСЦ «Екзархії і Екзархи» окреслюються повноваження екзархів, іменованих лише Патріархом та самим Римським архієреєм (кан. 314–318). Складається враження, що, відповідно до ККСЦ, титул Екзарха має значення лише у Патріарших церквах, проте, як відомо, посада Екзарха наявна і в деяких Митрополичих церквах, зокрема УГКЦ (три екзархати). Таким чином, екзархи Митрополичої церкви більш залежні від Апостольського престолу, ніж екзархи Патріарших церков.
373 канон залишає в силі як традицію целібату, так і традицію одруження священиків. У відношенні політичної та громадської активності особливо цікавим є 383–384 канони. «Хоча священнослужителі, подібно як і інші громадяни, повинні мати однакові громадянські і політичні права, однак... забороняється приймати громадські уряди, з якими зв’язана участь у виконуванні цивільної влади» (кан. 383). Забороняється також добровільна військова служба без дозволу ієрарха. 2 параграф 384 канону забороняє активну участь у політичних партіях, лише з дозволу єпископа або за нормою партикулярного права. В цьому каноні також наявне поняття «спільне добро» – одне з ключових понять РКЦ після Другого Ватиканського собору, а також католицької філософії ХХ ст. загалом, сутність якого полягає у залежності пріоритетів розвитку Церкви і суспільства від найвищої цінності – «суспільного блага», досягнення якого є завданням християнської цивілізації. Отож,подібні твердження також є результатом активного впровадження в ККСЦ соціальної доктрини римо–католицької церкви.
Особливого значення набув також XII титул «Монахи та інші ченці, і члени інших інститутів посвяченого життя». 412–417 канони підпорядковують усіх ченців «Римському Архієреєві як своєму найвищому Настоятелеві» (кан. 412). Як відомо, монастирі у східних церквах завжди мали значний рівень автономії в управлінні, тоді як згідно з 482 каноном, навіть пустельнику необхідно мати дозвіл Настоятеля монастиря, а також спеціально відведене Настоятелем місце для проживання (кан. 483). XII титул фактично складає десяту частину всього ККСЦ, що свідчить про його важливість. Виходячи з історичного розвитку монастирів, вперше подібні правила з’явилися на Четвертому Вселенському соборі (Халкідон, 451 р.) (див., напр., правило 4, 7, 8). Згідно з 41 правилом Халкідонського собору, майбутній пустельник має прожити в монастирі 4 роки, тоді як 482 канон ККЦС визначає строк 6 років.
«Церковне навчання», XV титул, фактично затверджує у східних церквах систему католицької освіти. Новим щодо норм старого канонічного права східних церков є розділ «Засоби суспільної комунікації, зокрема книги» (глава 4 XV титулу). 658 канон зобов’язує церковно затверджувати видання катехизмів та інших книг. Сам церковний дозвіл «Дозволяється друкувати» «...означає, що твір вільний від похибок щодо католицької віри чи моралі» (кан. 661). Особливого значення набув також сьомий розділ XVI титулу, що має назву «Подружжя». Власне, саме він був виданий ще 1949 р. Укладання шлюбу стає можливим для чоловіка з 16 років, а для жінки – з 14 (кан. 800/1). Втім, партикулярне право може встановлювати і вищий вік для законого вінчання (кан. 800/2). Особливо полемічним через серйозні суперечки у церквах є 803-й канон. Згідно з першим параграфом, «правосильно укладати подружжя з нехрещеними не можна» (кан. 803/1). Очевидно, це правило ґрунтується безпосередньо на 72 каноні Константинопольского собору (630 р). У Кодексі канонів католицької церкви цей самий зміст має 1086-й канон. Втім, Кодекс канонів католицької церкви вважає допустимим диспензування перешкод для шлюбу, серед яких є і шлюб з представником іншої релігії. У ККСЦ диспензування можливе за декількох умов, зокрема, католицька сторона «повинна відсунути від себе небезпеку втрати віри і дати щиру обіцянку, що зробить усе в міру сил, щоб усі діти були охрещені і виховані в католицькій церкві» (кан. 814). Дозвіл на це повинен дати місцевий ієрарх (кан. 814).
Незважаючи на те, що цей канон стосується подружжя між хрещеними особами, католицькою і некатолицькою, в сучасних умовах диспензування допускається і при шлюбі з нехрещеними, наприклад з мусульманами, що є особливо актуальним в умовах проживання східних католиків у мусульманському середовищі (зокрема, Східні Церкви у Сирії, Єгипті, Туреччині, Іраку та ін.). Втім, на відміну від Кодексу канонів католицької церкви, ККСЦ не дає ні конкретного дозволу, ні конкретної заборони на такі шлюби, залишаючи певний простір для можливих інтерпретацій і партикулярного права. ХХІV–ХХVIII титули, котрі фактично займають п’яту частину ККСЦ, визначають діяльність та компетенцію судів, церковних кар та системи судочинства, а також їхні принципи. Положення даних канонів викладено за тією ж методикою, що й більшість сучасних правових систем. Отож, канонічні норми тут зазнали серйозної зміни під впливом позитивного законодавства.
Це ж саме стосується і наступних титулів, зокрема, XXIX («Закон, звичай і адміністративні акти») та XXX («Давність і обчислення часу»). Положення ККСЦ, котрі мають причетність до діяльності церковних судів, мають особливе значення в тих країнах, де поширене релігійне судочинство, а повноваження релігійних судів закріплені державою (Ліван, Сирія, Ізраїль та ін. В Ізраїлі, наприклад, сімейне право нерозривно пов’язано з функціонуванням системи реєстрації шлюбу саме у релігійних судах, залежно від релігійної належності громадян).
Кодекс канонів східних церков («Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium») є найсучаснішим документом канонічного права християнських церков. Таким чином, він підсумував спадщину Вселенських соборів, праць Святих Отців, зазнавши впливу двох Ватиканських соборів і відповідних реформ у римо–католицькій церкві. ККСЦ загалом є результатом компромісів та синтезу різних правових традицій, саме тому праця щодо його складання тривала майже століття. Однією з особливостей ККСЦ є те, що він відкинув застарілі, нежиттєздатні норми канонічного права, реалізація яких була пов’язана з репресивними та авторитарними методами. Певна гуманізація середньовічних норм є результатом реформ її Ватиканського собору, а отож, ККСЦ загалом вміщує в себе ті канонічні норми і приписи, виконання яких є можливим в умовах сучасності. Значною мірою ККСЦ повторює Кодекс канонів католицької церкви, виголошений 1983 р. Втім, ККСЦ цілком допускає, хоча й чітко регламентує, вжиток норм партикулярного права та історичних звичаїв, торкаючись лише поверхнево (титул XVI) літургічних та богословських питань. Разом з тим, окремі актуальні положення визначені Кодексом у досить вузькому контексті (див., напр., шлюбне право, призначення парохів, єпископів, повноваження екзархів і.т.д.), що загалом залишає певний простір для можливих інтерпретацій. Виходячи з того, що церкви, на діяльність яких поширюється ККСЦ, належать до доволі різних традицій (наприклад, порів. УГКЦ та Маронітську церкву), окремі канони довелося значною мірою узагальнити, розширивши таким чином простір їх значення. Конкретизує ж механізм дії таких постанов партикулярне право, хоча й значною мірою регламентоване. Отож, ККСЦ є досить унікальним документом не лише як результат тривалої кропіткої роботи, а й як один з найповніших та всеохопних Канонічних кодексів за всю історію церкви.