Главная | Обратная связь

Б) Кодификація 1983 р.

Через двадцять чотири роки після цієї заяви, 25 січня 1983 року, папа Іоанн Павло II прийняв новий Кодекс канонічного права для латинської Католицької церкви. Між цими двома датами відбувся Двадцятий всесвітній собор, вчення якого надихнуло на нову реформу канонічного права. Генеральний секретар Другого Ватиканського собору Перікле Феліче пізніше очолив Папську комісію з перегляду кодексу канонічного права (Pontificia Commissio Codici Iuris Canonici Recognoscendo), засновану 26 березня 1963 р. папою Іоанном XXIII. Папа Павло VI розширив її склад і доповнив його експертами і консультантами з різних країн, щоб забезпечити консультаціям найбільшу можливу широту.

Робота Папської комісії розгорталася в чотири етапи. Перший етап (1965–1977) був присвячений розробці окремих проектів (Schemata) на основі «Principia quae Codicis Iuris Canonici recognicionem dirigant» (Принципів перегляду Кодексу каноничного права), визначених синодом єпископів у 1967 р. На другому етапі (1972–1980) різні (консультативні органи — тобто конференції єпископів, конгрегації Римської курії, університети і чернечі ордени розглядали запропоновані проекти і висловлювали свої критичні зауваження. Третій етап (1980–1982) включав різні моменти: оцінку критичних зауважень і запропонованих виправлень, перегляд Проекту Кодексу канонічного права 1980 р., узагальнення результатів і публікацію Schema Novissimum (Новітнього проекту) 1982 р. На четвертому й останньому етапі роботи (1982–1983) текст Кодексу був заново прочитаний папою разом з вузькою групою експертів і безпосередньо підготовлений до обнародування.

На кожному з цих етапів Папська комісія мала справу з трьома сукупностями юридично значимих норм і вказівок: це Кодекс 1917 р., документи Другого Ватиканського собору і післясоборне законодавство. Зіставлення з нормами колишнього Кодексу диктувалося очевидною необхідністю забезпечити наступність юридичної традиції Церкви. Орієнтація на вчення собору, і, зокрема, на його еклезіологію, дозволила цій традиції зберегти життєздатність і розвиватися у світлі нової самосвідомості Церкви, найбільш значимі елементи, якої зазначені Іоанном Павлом II в Апостольській конституції Sасrае Discipline Leges. До цих елементів належать: категорія Народу Божого, визначальна конституціональна структура церкви; категорія служіння, що виражає функцію ієрархії; категорія communio (спілкування), у якій затверджується участь усіх віруючих у місії Церкви й у здійсненні трьох служінь Христа, а також юридичне положення віруючого, і особливо мирян. Нарешті, зіставлення з третьою й останньою сукупністю норм указувало Папській комісії шлях до перекладу на юридичну мову догматичних вчень і пастирських вказівок собору. Виконання цього завдання ускладнювалося тим, що післясоборні канонічні норми, часто введені ad interim (між іншим) або ad experimentum (на пробу), нерідко були позбавлені формального характеру закону і страждали суперечливістю як у термінології, так і в практичному застосуванні. З цих причин незабаром після прийняття Кодексу канонічного права, 2 січня 1984 р., папа Іоанн Павло II заснував Pontificia Commissio Codici Iuris Canonici authentice interpretando (Папську Комісію з автентичної інтерпретації Кодексу канонічного права). Апостольською конституцією «Pastor bonus» від 28 червня 1988 р., яка присвячена реформі Римської курії, вона була перетворена в Папську Раду за тлумаченням законодавчих текстів.

Результат цієї великої і тривалої роботи може бути коротко поданий у такий спосіб. Новий Кодекс латинської Церкви є в коротшому варіанті, ніж попередній, і містить 1752 канони, які розподілені на сім книг. У першій книзі (канони 1–203) кодифіковані загальні норми, у принципі застосовні до всіх частин канонічного права. Друга книга (канони 204–746), названа «Про Народ Божий», поєднує сукупність канонічних норм щодо конституціональної структури Католицької Церкви латинського обряду. Третя книга, «Про вчительське служіння Церкви», канони 747–843, і четверта книга, «Про святительське служіння Церкви», канони 834–1253, містять юридичну регламентацію двох основних функцій Церкви: провіщення Слова Божого і здійснення таїнств. П’ята книга (канони 1254–1310) регулює керування церковним майном, а шоста (канони 1311–1399) — накладення канонічних санкцій. Завершує Codex Iuris canonici сьома книга «Про процеси», (канони 1400–1752), присвячена канонічним процедурам, за винятком тих, що стосуються справ з канонізації. Не ввійшли в новий Кодекс й інші важливі розділи канонічного права, — наприклад, норми, що стосуються Римської курії. З іншого боку, у Кодексі широко застосовуються відсилання до звичаїв і до приватних законів, через що його структура зберігає здатність до подальшого розвитку.

В аспекті юридичної систематики новий Кодекс сприйняв вчення II Ватиканського собору про Церкву як про communio. Насамперед, це відноситься до його центральних книг (II–III–IV), де вперше Слово і Таїнство з’являються як базові елементи церковної структури. Але й у матеріальному аспекті Кодекс 1983 р. (як це стане зрозуміло з подальшого) представляє, у порівнянні з Кодексом 1917 р., два найважливіших нововведення. Їх одних досить для того, щоб виправдати — принаймні почасти і post fасtuм — його складання, незважаючи на опір тих, хто під час роботи з реформування відстоював необхідність вибору на користь декодификації законів Церкви. Перше нововведення полягає в тому факті, що нову кодификацію церковних законів спрямовує в першу чергу вже не прагнення до раціонального формулювання і систематизації канонічних норм, а швидше прагнення розвити ці норми в їхньому зв’язку зі змістом віри. Таким чином, принцип теологічної точності превалює над принципом точності юридичної. Друге нововведення — зміна ідентичності основного суб’єкта всієї церковно–правової структури. Відтепер уже не духовна особа, але Christifidelis, тобто віруючий, стає головною фігурою, яка стоїть за фігурами мирянина, священика і монаха.