Главная | Обратная связь

А) Кодификація 1917 року

Незважаючи на безсумнівний прогрес, яким стало опублікування Corpus Iuris Canonici як збірника на I Ватиканському соборі (1869 – 1870) багато хто підкреслював, що користування ним досить неефективне через юридичну нерівноцінність його окремих частин. Крім того, труднощі у визначенні справді чинного канонічного права збільшувалися двома обставинами. З одного боку, Corpus поряд із законами містив у собі також розпорядження, видані для одиничних випадків, з яких було важко витягти загальну правову норму. З іншого боку, деякі джерела залишилися за межами Соrрus’а, у той час як інші, що вже давно застаріли, як і раніше були присутні в ньому. Звідси зрозуміло, що до кінця XIX ст. розпочала все гостріше відчуватися необхідність повної й однакової систематизації всіх джерел канонічного права, щоб уможливити визначення чинних законів і їхнє конкретне застосування. Ця необхідність стала очевидною головним чином тому, що в державній сфері аналогічна потреба вже давно і майже повсюдно виразилася в складанні сучасних кодексів — у першу чергу під тиском раціоналізму, — але також і заради задоволення політичних і централізаторських інтересів абсолютистських держав.

Неповнота і суперечливе змішання джерел стали причиною невизначеності права церкви в зборах, підготовлених до Першого Ватиканського собору. З огляду на це багато єпископів бачили положення нетерпимим і вважали за необхідне reformatio iuris (реформацію права). «Якщо одні обмежуються вимогою перегляду Корпуса або підготовкою нового збірника, то інші бачать вихід у складанні нового Кодексу сучасного типу, що характеризувався б автентичністю, стислістю, ясністю, систематичністю і повнотою. Іншими словами, це був би текст, виданий верховною владою, який подає у стиснутих загальнодоступних формулах усе чинне законодавство, раціонально розподілене по розділах, главах і статтях відповідно до порядку трактованих предметів». Однак заклик включити проект кодификації всього канонічного права в число питань, що підлягають розглядові всесвітніх зборів, наштовхувався на негативну або нерішучу позицію офіційних осіб Римської курії. Особливо це стосується спеціальної конгрегації, заснованої Пієм IX для розгляду постулатів, пропонованих отцям собору. Ці суперечності і невизначеності, а також перспектива величезної роботи, яку необхідно було проробити в короткий термін і в поєднанні з рішенням найбільш пекучих політичних проблем, перетворили заклик у смиренне прохання до Понтифіка. Пій IX вирішив відкласти ідею глобальної перебудови церковного законодавства, а в майбутньому вирішувати це завдання окремо і поступово. Передбачалося, що розпочати варто зі сфери карного права, де плутанина була настільки велика, що зробила майже неможливим визначення прав обвинувачуваних, а в кінцевому підсумку неприйнятною саму канонічну дисципліну.

Насправді ця перша спроба (обмежена сферою караючого права) являє собою не дійсний Codex, а швидше черговий збірник, де поєднуються і консолідуються колись наявні норми церковного права. Цей факт свідчить про те, що ще належало пройти довгий шлях, перш ніж було вирішене завдання складання справжнього Кодексу канонічного права, де було б систематично й одноманітно упорядковане все право Церкви. Тільки Пій X — папа, що має безпосередній практичний досвід cura animarum (піклування про душі) - оприлюднив у Motu Proprio від 19 березня 1904 року проект кодификації канонічного права і позначив його основні напрямки.

Незважаючи на реальні труднощі зведення in unum (воєдино) усіх чинних церковних канонів, а також на розбіжності щодо проблем, що могли бути породжені кодификацією в сучасному сенсі, ця величезна робота була доведена до кінця під керівництвом кардинала Пьєтро Гаспаррі. На П’ятидесятницю 1917 року Бенедикт XV оголосив про прийняття Кодексу канонічного права (Codex Iuris Canonici), що, однак, увійшов у силу лише рік по тому, 19 травня 1918 року.

Цей перший Кодекс Церкви складається з 2414 канонів, об’єднаних у п’ять книг. Книга I Normae generales (Загальні норми, канони 1–86), крім деяких вступних уточнень і розпоряджень щодо календарних розрахунків, містить норми щодо закону і звичаю як джерел канонічного права, а також норми, що стосуються рескриптів, привілеїв і диспенсацій. Книга II, названа De personis («Про осіб», канони 87–725) і розподіляється на три частини (De Clericis, De religiosis, De laicis — «Про священиків», «Про монахів», «Про мирян»), містить так зване конституційне право Церкви. У книзі III De rebus («Про речі», канони 726–1551) зібрані норми різного роду, що зокрема належать до таїнств (канони 731–1143), до вчителювання (канони 1322–1408) і до церковного права спадкування (канони 1409–1551). Книга IV De processibus («Про процеси», канони 1552–2194) містить норми щодо канонічної процедури судочинства — як ординарної, так і екстраординарної. У додатку до п’яти книг дані деякі папські контитуції, головна з яких відноситься до обрання папи.

З юридичної точки зору Кодекс 1917 р. є збірником автентичним, тобто схваленим і прийнятим папою як верховним законодавцем; і єдиним — у тім сенсі, що всі його розпорядження, як старі, так і нові, розглядаються як одночасні і тому володіють однаковою обов’язковою силою. Однак мета кодификації — замінити множинність джерел єдиним джерелом (unicus fons) канонічного права — була досягнута не цілком. Справді: з одного боку, Кодекс не скасовує договорів Святого Престолу з різними націями (кан. 3), залишає в недоторканності придбані права (кан. 4), допускає окремі звичаї і закони, що суперечать його вказівкам (канони 5 і 6). З іншого боку, той же Кодекс не займається східними католицькими Церквами (кан. 1), за винятком тих місць, де він відтворює норми божественного права або експліцитним чином пропонує інше. Крім того, після 1917 р. були видані численні церковні закони, що виправляють або доповнюють Кодекс Пія–Бенедикта.

Якщо лінгвістична форма цього першого Кодексу Церкви загалом зрозуміла, проста і стиснута, то його юридична термінологія страждає підступною невизначеністю. «Багатообіцяючі принципи очищення юридичної мови, здійснені в окремих частинах Кодексу, у більшості випадків утрачають дієвість з тієї причини, що в інших його частинах — а нерідко й у тій же самій частині — використовуються більш старі терміни. Майже всі технічні терміни вживаються то в одному, то в іншому значенні. З іншого боку, часто для позначення того самого предмета використовуються різні словосполучення». Крім того, хоча в Кодексі 1917 р. зроблена спроба внести велику ясність у канонічні закони за допомогою юридичних визначень, той же церковний законодавець аж ніяк не завжди дотримується власних дефініцій. Тому в інтерпретації тексту Кодексу варто відмовитися від усякого формалізму і завжди брати до уваги дух і зміст закону. У сумнівних випадках слід звертатися до автентичної інтерпретації Кодексу, завіреною особливою комісією кардиналів, що була заснована Бенедиктом XV у МР Cum iuris canonici від 15 вересня 1917 року. Її тлумачення мають силу закону і час від часу публікуються в Acta Ароstоlісае Sedis.

Незважаючи на цю обмеженість, канонічна кодификація Пія–Бенедикта являє собою помітний прогрес у техніці церковного законодавства. Цим пояснюється досить позитивна перша реакція на появу Кодексу Церкви. Але поступово цій майже одностайній позитивній оцінці прийшли на зміну різні критичні зауваження. Найбільш істотні з них стосуються методологічної установки Кодексу, його систематики і тенденції до твердої централізації.

Що стосується методологічної установки Кодексу Пія–Бенедикта, не можна не визнати, що законодавець явно відриває один від одного історію і чинне право. Формально Кодекс 1917 р. скасовує всі попередні збірки. І хоча фактично він містить у собі значну частину попереднього канонічного права — цілих 854 канони, — у ньому не дається ніяких посилань на джерела більш раннього часу.

Систематика Кодексу канонічного права 1917 р., як і раніше, тісно зв’язана з класичним тричастинним розподілом римського права: Personae — res — actiones (особи — речі — дії). Однак сьогодні такий розподіл вбачається малопридатним для вираження зв’язку між канонічною нормою і церковним таїнством. Наприклад, той факт, що юридичні норми стосовно таїнств належать до розділу De rebus (Про речі), уже давно сприймається як неприпустимий. Крім того, якщо неправильно розглядати Кодекс 1917 р. просто як юридичну проекцію політичної програми централізації влади (програми, спрямованої на придушення будь–яких форм законного плюралізму в Церкві), то в той же час неможливо заперечувати справедливість критичного зауваження, висловленого Ульріхом Штутцем . З точки зору протестантського каноніста, Codex iuris саnоnісі 1917 р., з одного боку, знаходиться під настільки сильним впливом I Ватиканського Собору, що може бути названий Ватиканським канонічним правом (Vatikanisches Kirchenrecht). З іншого боку, додаючи до Церкви соціо–філософське поняття societas perfecta (досконалого суспільства), законодавець у кінцевому підсумку зводить конституційне право до організації публічної церковної влади, а саме канонічне право — до права, що існує майже винятково для духовних осіб (ein fast ausnahmsloses Geistlichkeitsrecht). Проте достоїнства канонічної кодификації Пія–Бенедикта такі, що лише через сорок років серйозно задумалися над його модернізацією. А саме з тих пір, як 15 січня 1950 р. папа Іоанн XXIII оголосив про скликання в найближчому майбутньому римського діоцезального синоду і всесвітнього собору.