Главная | Обратная связь

Канонічне право протестантських церков

Західноєвропейська реформація відкрила нову сторінку не лише в історії християнства, а й в історії політичної системи європейських країн. Це зумовило принципові зміни в церковно–правовій системі; переосмислення принципів устрою церковної ієрархії та загальна реформа еклезіологічного вчення призвели до формування нових поглядів на сутність канонічного права. Тому виникнення нового напряму християнства – протестантизму – нерозривно пов’язано з фундаментальною переоцінкою традиційних підходів до ролі церкви у суспільстві. Саме поняття «церква» поступово втрачає свій адміністративно–правовий зміст, повертаючись до концептуальних основ першого християнства. В VII артикулі одного з перших протестантських віросповідань (Аугсбург, 1530) Мартін Лютер відзначав, що «…Єдина свята церква існує і повинна існувати вічно. Церква – це зібрання святих, в якому правильно вчиться Євангелію та правильно відправляються таїнства… І для істинної єдності церкви достатньо згоди щодо євангельського вчення та відправлення Таїнств… Немає потреби у тому, щоб людські традиції, тобто обряди або церемонії, створені людьми, всюди були однаковими». Децентралізація церковних інституцій та проголошена Лютером ідея про «загальне священство» загалом протиставила католицьким традиціям церковного права як безпосередньо євангельське вчення, так і місцеві традиції в конкретних регіонах Європи, які підпорядковувалися світському праву. Отож, відбулися докорінні зміни у ставленні до канонічного права – з одного боку, старі церковні традиції переосмислювалися в руслі відкритого до інтерпретацій євангелізму, а з іншого боку, нові канони поступово легітимізували світський закон, делегуючи йому частину законодавчих положень церковного права. Наприклад, Аугсбурзький релігійний мир 1555 р. встановлював нові правила міжконфесійних відносин – на лютеранських територіях канонічне право римо–католицької церкви втрачало свою дієздатність, але продовжувало діяти на територіях, де політично домінував католицизм. Фактично вже у середині ХVI століття протестантське канонічне право було остаточно відділено від католицького (принаймні в Німеччині). Вже згадане Аугбурзьке віросповідання стало вихідним документом для подальшого розвитку канонічного права Лютеранської Церкви. Зупинимося на ньому детальніше.

Аугсбурзьке віросповідання.Це віросповідання було написане самим Мартіном Лютером і складається з XXVIII артикулів. Історично воно було адресоване імператору Карлу V і містить підписи представників світської влади.

Перші артикули (І–XXI) присвячені догматичним аспектам християнства, вони розкривають зміст протестантського вчення про Бога, про першородний гріх, про Сина Божого, про виправдання, про служіння, про нове послушництво, про нове хрещення, про друге пришестя Христа та ін. Разом із цим, в цих «головних принципах» трапляються і тези про соціально–політичні аспекти церковної діяльності. Наприклад, XVI артикул «Про світські справи» говорить «про відношення до світських справ наші церкви вчать, що законні державні установи – це благі Божі діяння, і що християни мають право нести державну службу…». В цьому ж артикулі заперечується вчення анабаптистів про те, що християнин не може брати участь «в мирських справах». Цей артикул досить характерно демонструє ставлення лютеран до світської влади, яке істотно відрізнялося від інших реформаційних рухів (окрім реформації у Великобританії, де склалася ситуація, подібна до ситуації в Німеччині). ХХІІІ артикул із розділу «Про виправленні зловживаня» присвячений проблемі целібату. Він дозволяє священикам одружуватись, посилаючись як на тексти Нового Завіту та приклад перших християн, так і на більш пізню історію церкви, коли целібат ще не був загальним правилом. XXIV артикул легітимізує використання місцевої (тобто німецької) мови під час богослужіння, адже «обряди потрібні лише для того, щоб ті, які ненавчені, були навчені». Наступний артикул наполягає на збереженні сповіді, але заперечуються «непомірні єпитимії». Спрощення, а іноді навіть відміна церковних покарань були пов’язані з вченням про спасіння вірою. XXVI артикул легітимізує можливість відмінностей у правилах посту між різними церковними громадами, що фактично призводило до заперечення необхідності посту. В наступних артикулах жорсткої критики зазнає католицьке вчення про монаші обітниці (монастирі навіть порівнюються із в’язницями). «Нехай люди підносять обітниці так високо, як побажають, але не може бути такого, щоб обітниця заперечувала заповідь Божу» (артикул XXVII, пункт 22). Нарешті, найбільш повним є останній артикул («Про церковну владу»), який займає майже шосту частину всього Аугсбургського віросповідання. Він легітимізує зв’язок між «Владою Церкви» та «Владою Меча» (тобто світською владою). Найбільш характерним прикладом цього зв’язку є такі тези цього артикулу:

«10. Оскільки влада церкви дарує вічні блага та виявляється лише через служіння слова, то Церква не втручається в справи громадянського управління. Вона втручається в це не більш, ніж, наприклад, мистецтво співу втручається в управління державою.

11. Адже представники громадянської влади і Євангеліє мають справу з відмінними речами. Світські правителі захищають не розум, а тіла і фізичні категорії від відвертих образ та зловживань, а також стримують людей силою меча і шляхом фізичних покарань – заради підтримки громадянської справедливості та миру.

12. Тому владу церкви і владу світську не слід змішувати і плутати між собою. Влада церкви має власну мету – навчати Євангелію та відправляти Таїнства.

13. Не слід для неї втручатися в справи світської влади. Не слід для неї також займатися перетвореннями царств світу цього, не слід відміняти закони світських правителів, не слід заперечувати покору законам та владі. Нехай же Церква не втручається в державні справи зі своїми судженнями відносно світських призначень або угод, і нехай не вказує світським правителям, які закони їм слід приймати для загального благополуччя».

Свого часу Мартін Лютер у трактаті «Про світську владу» (1523) писав, що «Ми повинні всебічно обґрунтовувати необхідність світського права і меча, щоб ніхто не сумнівався у тому, що вони застосовуються у світі за Божою волею та за Його приписом». Тому, виходячи з вищенаведених положень Аугбурзького віросповідання, можна зробити такі висновки:

- По–перше, канонічне право лютеранської церкви делегує досить велику частину своїх

положень світській владі та світському законодавству.

- По–друге, цей канонічний кодекс вдається до критики «вигаданих людьми традицій» та

«нововведень», апелюючи на противагу до євангельських норм та вчень деяких Отців Церкви (напр., св. Амвросія).

Доктрини «загального священства» та «спасіння вірою» призвели до заперечення аскетичних практик у церкві. На основі біблійних текстів будь–яке канонічне положення зводилося до першоджерела та його інтерпретації в межах легітимної традиції певних церковних громад. Цьому значною мірою сприяв переклад Біблії на німецьку мову, виконаний самим Мартіном Лютером.

Інші напрями протестантизму та їхнє відношення до канонічного права.Реформаційний рух не обмежився перемогою лютеранства в Німеччині. Згаданий вище рух анабаптистів, який мав велике значення для подальшого розвитку протестантизму, взагалі заперечував можливість будь–якого компромісу зі світською владою або переосмислення канонічного права. Представники цього напряму фактично відкинули канонічне право, адже традиція євангельського реформізму, яка зводила будь–які віроповчальні та обрядові практики до біблійних текстів, була однією з основних особливостей протестантизму. Наприклад, одне з ранніх баптистських віросповідань («Віра і життя тридцяти громад, зібраних згідно з прикладом простоти», Уельс, 1651 р.) обґрунтовує догматичні положення виключно на текстах Старого та Нового Завіту. 51 правило цього документу свідчить, що «головними і єдиними цілями людей, хрещених згідно з волею Божою, коли вони збирються разом як церква або громада Христова, є те, що вони мають або повинні вчинять гідно; або ж передати себе в святий послух всім законам чи установленням Ісуса Христа через отримані дари і благодать, користуючись ними для слави Божої і для повчання одне одного в любові (Єф. 4:15–16)». Виходячи з цього, встановлюється можливість судочинства (правило 66), обов’язок утримання пасторів за рахунок пожертв членів громад (правило 59). Ці та інші правила, які регулюють церковний устрій, належать до церковного права, тоді як поняття «канонічне право» тут не фігурує взагалі. За своїм змістом таким самим є пресвітеріанське віросповідання 1648 р. (відоме як «Вестмінстерське віросповідання»). Під «церквою» (розділ 25) тут виступає як «видима», так і «невидима» церква, головою якої є Ісус Христос. Видима церква не є синонімом певної релігійної організації. Разом з тим, проголошується можливість зібрання соборів та синодів, навіть за ініціативою світської влади. Проте рішення синодів і соборів не є імперативними, але приймаються як допомога у вірі та у практичній діяльності (розділ 31). Цей самий розділ загалом забороняє соборам і синодам приймати рішення, які не належать до церковних справ, але в разі звернень в «надзвичайних випадках» дозволяється давати певні рекомендації.

Єдиним джерелом правової системи такого церковного устрою виступають біблійні тексти Старого та Нового Заповіту. Таким чином, реальною підставою для розвитку церковного права виступає інтерпретація Святого Письма в межах певного розуміння, що призводить до можливості постійного утворення нових деномінацій на основі відмінностей в обґрунтуванні певних положень. Ця ж сама ситуація спостерігається і в сучасному протестантизмі. Наприклад, якщо представники церков християн віри євангельської та євангельских християн–баптистів мають певну систему регулювання устрою церкви (рукоположення в єпископи, призначення пасторів і.т.д.), то в багатьох демократизованих харизматичних церквах устрій самих церков залежить від розуміння певних текстів Старого та Нового Завіту. Щодо канонічного права як такого, то воно значною мірою функціонує як стала традиція, яка, незважаючи на певні зміни, містить сталу систему норм. Саме такими особливостями характеризується канонічне право англіканської церкви, яке можна вважати найбільш розвинутою та дієвою системою канонічного права в протестантизмі.

Канонічне право англіканської церкви та його особливості. Історія англіканства як напряму протестантизму починається з політичної ситуації в тогочасній Великобританії. Акт про супрематію 1534 року, ініційований Генріхом VIII, фактично відрокремив частину католицької церкви від Ватикану, підтримавши кальвіністські тенденції в англійському християнстві. Це призвело до значних змін у канонічному праві, але, на відміну від інших напрямів протестантизму, англіканство виробило власну дієздатну систему норм і правил, відповідних традиціям англійського християнства. Основи канонічного права заклали церковні реформи Єлизавети І (1558–1603), коли у 1652 р. англіканська церква прийняла «39 статей», які в 1571 р. були остаточно затверджені конвокацією – собором англіканського духовенства. Представники англіканства визнавали три християнських символи віри, а також постанови чотирьох вселенських соборів (Нікейського, Константинопольського, Ефеського та Халкідонського). На основі цього з віровчення були виключені тези про вшанування ікон, культ святих, віру в чистилище та верховенство римських пап. Зміна статусу церковних судів за часів Генріха VIII на суди королівські, а також ліквідація академічного ступеню «Доктора канонічного права» (наприклад, в Оксфордському та Кембриджському університетах можна було отримати лише ступінь «Доктора цивільного права»), внесли певні зміни у сфери дії канонічного права. Незважаючи на це, подальший розвиток правової системи англіканської церкви призвів до формування розгалужених кодексів, які, повторюючи численні суперечки в межах самої церкви, апелювали швидше до релігійних традицій певних регіонів, аніж до якогось вихідного положення. Тому процес уніфікації спільного канонічного права англіканських церков триває і досі – остання спроба затвердження єдиного кодексу була здійснена у 2004 р. Приступаючи до більш детального розгляду останніх канонічних документів англіканської церкви, з’ясуємо, перш за все, яке значення має саме поняття канонічного права для цього напряму протестантизму.

Відомий дослідник англіканства, професор Норман Ді, виокремлює три аспекти розуміння канонічного права в англіканській церкві. По–перше, це поняття розуміється в традиційному сенсі: канонічне право як кодекс канонів церкви. Друге, ширше значення, визначає канонічне право як формальне зібрання всіх законів церкви, тобто охоплює всю правову систему англіканства. По–третє, в найширшому значенні, канонічне право розуміється як цілісна система «еклезійного регулювання в окремій англіканській церкві». Сюди входить як кодифіковане (“Written Law”), так і усне право. Слід відзначити, що канонічне право англіканської церкви претендує на роль цілісної та дієвої регулятивної системи, яка сприяє не лише формуванню позиції церкви щодо нагальних соціальних проблем, а й встановлює певну систему відносин між церквами, залишаючи їх у межах єдиної громади. Визначення основних принципів англіканського канонічного права, пише Норман Ді, «…повинно дати можливість для визначення англіканської ідентичності, принаймні з правової перспективи». Можна з впевненістю стверджувати, що канонічне (“Сanon Law”) та церковне право (“Church Law”) є тотожними поняттями в англіканській церкві (якщо під “Church” розуміється англіканство взагалі, а не якась окрема церква з англіканської спільноти).

Така спроба була здійснена 2004 р. Комісією Ламбета (“The Lambeth Commission on Communion”) в межах так званого «Вінздорського звіту», присвяченого проблемам церковної єдності та нагальним соціальним проблемам. Документ, створений Об’єднанням англіканських правових радників (“The Network of Anglican Legal Advisers”), який має назву «Принципи канонічного права, спільні для усіх англіканських церков», складається із семи частин і включає в себе 100 принципів. Значення цих принципів стає зрозумілим із невеликого вступного слова:

«Це – принципи канонічного права, загальні для церков Англіканської спільноти; їхнє існування може бути доведене фактично. Кожна англіканська провінція або церква належить через свою власну правову систему до принципів канонічного права, загальних для усієї Англіканської спільноти. Ці принципи мають потужну переконливу силу і є основними для власного розуміння кожної із церков Спільноти. Ці принципи є життєздатними і включають в себе можливість для подальшого розвитку. Існування цих принципів як демонструє, так і пропагує єдність Англіканської Спільноти».

Вже зазначені сім частини документів мають такий зміст:

1. «Церковний порядок», де визначається сама сутність канонічного права та сфери його застосування.

2. «Англіканська спільнота», де мова йде про об’єднання англіканських церков.

3. «Еклезійне управління». Цей розділ розповідає про церковний устрій.

4. «Служіння». Ця частина документу визначає повноваження кожного ступеня церковної ієрархії.

5. «Догматика і сповідання віри». Принципи цього розділу встановлюють зміст віровчення англіканської церкви, апелюючи до деяких історичних документів (як визначених («39 артикулів віри», «Книга спільної молитви» 1662 р.), так і невизначених («Вчення давніх отців та церковних соборів»).

6. «Церковні обряди», де мова йде про хрещення, причастя, шлюб, поховання та інші таїнства і обрядові дійства. 78 принцип присвячений практиці екзорцизму, залишаючи це право за єпископами або особами, які призначені для цього з дозволу єпископів.

7. «Церковне майно». Ця частина регулює майнові відносини в церкві.

8. «Екуменічні відносини». Цей розділ встановлює правила відносин як між самими англіканськими церквами, так і між англіканством та іншими християнськими конфесіями.

Для визначення сутності канонічного права англіканської церкви найбільш цікавими є перші принципи документу. Зацитуємо деякі з них:

«Принцип І. Необхідність (канонічного) права у церковній спільноті.

1. Право є необхідним для допомоги церкві у її місії та у свідченні про Ісуса Христа.

2. Кожна церква визнає потребу в праві задля впорядкування та облаштування церковного життя з метою спільного блага та регулювання власних справ.

3. Право, яке не може забезпечити церковних потреб, повинно бути виправлене, змінене або відкинуте.