 |
|
Вивчення канонічного права
У давнину право вивчалося в так званих вищих школах енциклопедичного характеру: Афінах, Александрії, Антіохії, Бейруті, Римі, пізніше в Константинополі. У цих своєрідних університетах, навіть після видання Міланского едикту, переважали професори язичники, одержали гарну юридичну освіту Тертуліан, отці Василь Великий, Григорій Богослов, Іоанн Золотоуст, Амвросій Медиоланський. У 534 р. Юстиніан заборонив язичникам викладати, тому частина колишніх шкіл була закрита. Наукові та навчальні гуртки залишилися лише в Римі, Константинополі і Бейруті. У 634 р. закрилася і Бейрутська школа.
Правознавці Константинопольської школи в епоху Македонської династії брали участь у виданні законодавчих збірок: «Прохірон», «Епанагога» і «Василіки». Світське і канонічне право у Візантії в ту епоху не відокремлювали одне від іншого. Каноністи були одночасно і знавцями цивільного права.
Перша спеціальна юридична школа була відкрита в константинопольському монастирі св. Георгія в XI столітті. Той, хто її очолював, носив титул номофілакса (хранителя законів), і в нього екзаменувалися всі кандидати на судові посади. З Константинопольською школою пов’язані праці авторитетних грецьких каноністів: Алексія Аристіна, Іоанна Зонари, Феодора Вальсамона і Дмитрія Хоматіна. Аристін і Вальсамон у свій час очолювали її, маючи титули номофілаксів.
Вивчення канонів у Візантії носило переважно практичний, а не теоретичний і дослідницький характер. Складалися систематизовані статути правил і законів, розроблялася предметна класифікація правових норм із виділенням рубрик і підведенням під них різних законодавчих актів. Потім до тексту правил стали приписувати пояснювальні замітки — схолії, у яких витлумачувалися незрозумілі висловлювання.
Аристін, Зонара і Вальсамон склали великі екзегетичні тлумачення на повний склад канонічного корпусу. Через завоювання Константинополя хрестоносцями юридична школа була переведена в Нікею, а відтіля в Ефес; у столицю вона повернулася лише після її звільнення. У XIV столітті у Візантії була складена знаменита «Синтагма» ієромонаха Матфея Властаря і «Шестикнижжя» («Екзавівлос») фессалонікійского номофілакса Костянтина Арменопула.
Падіння Константинополя поклало кінець успіхам церковного правознавства на грецькому Сході. Лише на рубежі XVIII–XIX ст. з’являється новий канонічний збірник із тлумаченнями — «Пидаліон» («Кормча»), складений святим Никодимом Святогорцем та ієромонахом Агапієм. За справжнім текстом кожного правила в «Пидаліоні» йде його виклад новогрецькою мовою і коментарі, засновані на класичних тлумаченнях Аристіна, Зонари і Вальсамона. У численних примітках обговорюються складні запитання канонічного права. Для священнослужителів становлять великий інтерес поміщені тут богослужбові вказівки і пасторологічні ради. Деякі каноністи вважають «Пидаліон» найбільш досконалим і авторитетним збірником православного канонічного права.
У 1852–1859 рр. за редакцією Ралі і Потлі в Афінах вийшла шеститомна «Синтагма Божественних і святих Канонів». У «Синтагму», поряд з канонічним корпусом, включаючи «Номоканон у 14 титулах», «Синтагму» Матея Властаря і тлумачення Аристіна, Зонари і Вальсамона, увійшли також пізніші законодавчі акти Константинопольської Патріархії і закони про церкву, видані в Грецькому королівстві. З праць грецьких вчених нового часу заслуговують на увагу «Посібник з церковного права» К. Ралі, монографії Аливізатоса, дослідження Конидаріса щодо влаштування Давньої Церкви, канонічні роботи одного з найбільших богословів XX ст. Григорія Папамихаїлу, праці церковного історика і каноніста нашого часу митрополита Сардикійского Максима (Христополуса).
Значного успіху у виданні літератури з дисципліни канонічного і церковного права досягли російські автори ХІХ ст., що зумовлювалося розвитком Російської православної церкви як державної інституції. Хоча курси канонічного права в Російській імперії читалися з 1808 р. у духовних академіях, а з 1835 р. на юридичних факультетах університетів, перша серйозна спроба не компілятивного, а наукового викладу системи канонічного права належить єпископові Іоанну (Соколову), автору виданої 1851 р. праці «Досвід курсу церковного законознавства». Єпископ Далматинський Никодим (Милаш) називав його «батьком нової науки православного канонічного права». Курс єпископа Іоанна відрізняється ясністю викладу, богословською глибиною інтерпретації давніх канонів, проникливим історизмом в оцінці джерел. За словами протоієрея Г. Флоровского, у його «Досвіді» «у перший раз російською були запропоновані давні й основні церковні канони з докладним коментарем». Єпископові Іоанну належить низка статей з окремих канонічних питань, у тому числі й трактат «Про чернецтво єпископів», де він підкреслює необхідність для єпископа не тільки формального чернецтва, але і внутрішнього аскетичного зречення від світу.
У 1874–1875 рр. вийшов курс професора Московського університету Н.К. Соколова «З лекцій по церковному праву». Ці лекції, за характеристикою А.С. Павлова, «відрізнялися чудовою ясністю викладу і досить твердою юридичною постановкою предмета».
Найбільш повний з підручників канонічного права належить професорові Казанської духовної академії й університету І.С. Бердникову. Він вийшов у 1888 р. під назвою «Короткий курс канонічного права». За оцінкою А.С. Павлова, підручник І.С. Бердникова «не зовсім вдалий за своєю системою і відрізняється більш богословським, ніж юридичним характером». Але орієнтація на богословське тлумачення канонів, не зовсім звичайна для російських посібників з каноніки, становить не недолік, а швидше його перевагу.
Широкою популярністю користується «Курс канонічного права» професора Ярославського юридичного ліцею Н.С. Суворова, виданий у 1888–1890 рр., а згодом перероблений у «Підручник канонічного права», що багаторазово перевидавався. Н.С. Суворов — кваліфікований юрист, який досконало знав джерела канонічного права й історію церковних інститутів, особливо західних. Разом із тим, його робота має низку істотних теоретичних і методичних вад. Переконаний апологет синодальної системи, Н.С. Суворов будує свій курс не стільки на канонах, скільки на законах і розпорядженнях Російського уряду стосовно Відомства Православного Сповідання. Такий підхід обумовлений його переконанням у тому, що суверенним главою церкви є монарх. Цезарепапізм, який іноді безпідставно приписують православ’ю, Н.С. Суворов вважає нормою взаємин між державною владою і церквою.
Найбільш вдалим російським посібником з каноніки є «Курс канонічного права» А.С. Павлова, посмертно виданий за студентськими записами його лекцій у Московському університеті 1902 р. Він написаний гарною, живою мовою, відрізняється продуманою системою викладу, православною позицією автора, що поєднується з ґрунтовною юридичною компетенцією.
Це не означає, звичайно, що «Курс» А.С. Павлова позбавлений недоліків. Викликає заперечення така обставина: Всесвітній собор він розглядає лише як один з органів взаємин між помісними церквами. У цьому проявилася тенденція, характерна для каноніки нового часу, у центрі уваги якої стоїть не Всесвітня, а помісна церква. «Курс» А.С. Павлова має й інший недолік, характерний майже для всіх російських посібників з церковного права — давні канони в них не становлять головний предмет викладу, відсунуті на другий план пізнішим законодавством. У результаті правила святих отців і соборів про покаянну дисципліну, що займають настільки важливе місце в канонічному збірнику, у навчальних посібниках синодальної епохи розглядаються мимохідь, в основному через призму розпоряджень Духовного регламенту.
З окремих галузей канонічного права в російській науці особливо багато вдалих досліджень належить до джерелознавства. Перша вагома праця в цій царині належить митрополитові Євгену (Болховитінову), який склав «Історичний огляд російського законодавства» (1825 р.).
У 1839 р. посмертно вийшло друге видання дослідження петербурзького юриста М.А.Розенкампфа «Про Кормчу книгу». Розенкампф ретельно досліджував і розділив на розряди та прізвища всі доступні йому списки «Кормчей».
Відомий археограф і джерелознавець Н.В. Качалов у 1850 р. видав працю «Про значення Кормчої у системі древнього російського права». Вивчення «Кормчої» він включив у загальний контекст канонічного права допетрівської Русі, указавши мету дослідження — «визначити в короткому огляді юридичне значення духівництва в Росії і причетність його до світської влади в період до Петра Великого: це пояснить нам характер і зміст, а разом з тим і практичне значення «Кормчих», написаних у нашій батьківщині».
В другій половині XIX століття було видано джерелознавчі праці А.С. Павлова: «Первісний слов’яно–російський номоканон» (1869 р.), «Книги законні» (1885 р.), «Номоканон при Великому Требнику» (1872 р.). Спираючись на свої археографічні і текстологічні пошуки, А.С. Павлов дійшов до висновку, що «Номоканон XIV титулів» був перекладений на слов’янську мову пізніше, ніж слов’янський переклад «Номоканона» Іоанна Схоластика. Такий переклад був відомий на Русі вже в XI–XII ст.
Текстологічне дослідження давніх пергаментних списків «Кормчей» пов’язано з ім’ям великого палеографа і філолога І.І. Срезневського, що опублікував низку статей про сербську і російську рецензії «Кормчей» у 1870–1890 р. У 1891 р. у Москві вийшла оглядова джерелознавча робота Н.А. Заозерського «Історичний огляд джерел права Православної Церкви».
Найбільш блискучі досягнення російського джерелознавства канонічного права пов’язані з працями каноніста XX ст. В.Н. Бенешевича (1874–1943 р.). Йому належать бездоганні в текстологічному плані публікації найважливіших пам’яток канонічного права: «Синагоги в 50 титулах» Іоанна Схоластика і «Синтагми в XIV титулах». Вчений поставив собі за мету з’ясувати, як можна пояснити майже повну відсутність імператорських новел по церковних справах у цих пам’ятках: втратою джерел або тим, що новели не визнавалися церквою як обов’язкові для неї закони. Скрупульозне дослідження рукописних джерел привело його до переконання, що, на відміну від «Кодексу» Юстиніана, жоден імператорський закон іконоборчої епохи (VII–IX ст.) не був визнаний як загальноцерковна норма. Ці висновки він виклав у книзі «Канонічний збірник XIV титулів із другої чверті VII століття до 883 р» (1905 р.). Великою заслугою В.Н. Бенешевича є видання тексту слов’янської «Кормчої» у XIV титулах паралельно з грецькими джерелами.
Свої дослідження В.Н. Бенешевич продовжував у 20–30 роки ХХ ст. У софійському збірнику «Известия на Болгарския археологически институт» («Вісник Болгарського археологічного інституту») (1935 р.) він опублікував статтю «Corpus scriptorum juris graeco–romani tarn canonici quam civilis» («Корпус пам’яток греко–римського права, як канонічного, так і цивільного»), де писав про те, що вивчення давніх «Кормчих» розкриє нові і важливі факти в історії культурного розвитку щодо Візантії, півдня слов’янства і давньої Русі». Деякі роботи цього автора залишилися неопублікованими і зберігаються в архівах.
Великим фахівцем із джерел давньоруського канонічного права був С.В. Юшков (1888–1952 рр.). Заслуговують на увагу також джерелознавчі праці сучасного вченого Я.Н. Щапова, присвячені вивченню слов’янських і російських редакцій «Кормчої», а також князівським статутам і статутним грамотам церкви.
Серед робіт, присвячених приватним питанням каноніки, великий інтерес викликають монографії Н.С. Берднікова «Державне становище релігії в Римсько–візантійській імперії» (1881 р.), праця Н.А. Заозерского «Церковний суд у перші три століття християнства» (1878 р.), стаття А.П. Лебедєва «Значення канонів», церковно–канонічні праці М.В. Зизикіна, професора кафедри канонічного права Варшавського університету.
Поряд з В.Н. Бенешевичем, одним із найвідоміших каноністів ХХ ст., був С.В. Троїцький, перші роботи якого з’явилися на початку століття, а останні опубліковані в 60–і рр. Його дослідження присвячені питанням автокефалії, критиці папістичних тенденцій у церковній політиці Константинопольського Патріархату, проблемі розколів, шлюбному праву, історії канонічних джерел.
Серйозним дослідженням з історії давньої церкви є написана в 20–і роки ХХ ст. й опублікована в наш час монографія обновленського архієпископа Лоллія (Юр’євського) «Александрія і Єгипет».
З числа сербських каноністів найбільш велике ім’я — єпископ Далматинський Никодим (Милаш). «Канони Православної Церкви» із продуманими, великими коментарями, видані ним у 1895–1899 рр., з’явилися як результат ретельних пошуків. Дотепер каноністи користуються цією працею, що не втратила своєї наукової і практичної цінності, хоча, звичайно, окремі тлумачення єпископа Никодима мають потребу в перегляді. Його праця «Православне канонічне право», перекладена незабаром після виходу на російською і німецькою мовами, відрізняється суворо церковною інтерпретацією канонічної спадщини. Він містить у собі докладні звіти про устрій автокефальних церков за станом на кінець XIX ст.
Заслуговують на згадку також імена відомих румунських каноністів XIX ст. — єпископа Андрія (Шагуни), К. Поповича, болгарського каноніста і богослова нашого століття — К. Цанкова.
Колискою канонічної науки на католицькому Заході була юридична школа Болонського університету, що склалася в XI ст. В цій школі проводилося коментування і кодификація римського права за «Корпусом» св. Юстиніана. Через тісний зв’язок цивільного права з канонічним болонські юристи звернулися до вивчення давніх канонів і папських декреталів.
У XII столітті в Болоньї чернець Граціан за зразком Юстиніанових «Інституцій» склав канонічну компіляцію «Concordantia discordantum canonum» (Узгодження неузгоджених законів), згодом названу коротко «Декретом». «Декрет» ліг в основу «Corpus juris canonici» («Корпуса канонічного права») — офіційного зводу католицького канонічного права.
«Декрет» послужив болонським правознавцям основою для наукової діяльності, подібно до тієї, котру вони вели у зв’язку з «Корпусом» Юстиніана. Правознавці писали коментарі — глоси на канони і декретали, що вносилися на полях (маргінеси) або між рядків (інтерлінеарні глоси) джерел. За методом болонських глосаторів розроблялося канонічне право й в інших європейських університетах, особливо в Монпельє і Парижі.
У XV столітті починаються перші спроби критичної оцінки джерел римського канонічного права. Як результат почали з’явилятися підробки, якими переповнений збірник «Лже–Ісидорових декреталів», що ввійшов у «Корпус канонічного права».
Особливо серйозного удару по середньовічному католицькому праву завдала Реформація. Лютер уїдливо нападав у своїх проповідях і творах на папські декретали; разом зі студентами богословського факультету Віттенбергського університету він урочисто спалив «Corpus juris canonici». У лютеранських університетах канонічне право вивчалося головним чином з метою ведення полеміки, спрямованої проти католицьких доктрин, особливо проти вчення про всесвітню папську юрисдикцію.
Критичне ставлення до середньовічних каноністів виявилося згодом і в католицьких вчених: у прихильників галліканізму в XVII столітті, у німецькому феброніанізмі XVIII сторіччя і, нарешті, у старокатоликів.
У післятридентійську епоху вивчення канонічного права було перенесено з богословських і юридичних факультетів у семінарії. У зв’язку з цим воно набуло переважно практичного, а не науково–теоретичного характеру. Канонічне право вивчалося в тісному зв’язку з моральним богослів’ям, що спричинило перенесення юридичного методу формальної інтерпретації текстів в царину морального богослів’я.
У XVIII сторіччі для окремих національних шкіл католицької каноніки характерні були різні напрямки досліджень. У Німеччині переважало коментування «Корпусу канонічного права»; в Італії — казуїстика, ретельний аналіз важких запитань канонічного права; французькі вчені переважно вивчали історію канонічних джерел і церковних інститутів.
Вагомим внеском у нашу науку з’явилися прийняті в новий час на Заході критичні видання давніх джерел. Наприкінці XVI сторіччя німецький вчений Левенклав (по–латинському — Леунклавій) видав джерела візантійського цивільного і канонічного права «Jus graeco–romanum» (Греко–римське право). У 1661 р. французи Велль і Жюстель (Voellus et Justellus) виконали критичне видання давніх канонічних збірників, грецьких і латинських — «Bibliotheca juris canonici veteris» (Бібліотека древнього канонічного права).
У 1672 р. англіканський пастор Беверидж (Beveregius), згодом єпископ, видав в Оксфорді в двох фоліантах «Σινοδικοη» (Синодикон) — збірник грецьких джерел канонічного права. У 1-му томі він помістив Правила Всесвітніх і Помісних Соборів із тлумаченнями Аристіна, Зонари і Вальсамона, у 2-му — «Алфавітну Синтагму» Матфея Властаря. Цим виданням користувалися не тільки на Заході, але і на православному Сході. З благословення архієреїв їх читали і переписували. Видання Бевериджа лягло в основу грецьких «Пидаліона» і «Синтагми».
У 1860–і рр. у Римі вийшло двотомне видання збірника канонічного права, виконаного кардиналом Питрою: «Juris ecclesiastici graecorum historia et monumenta» (Історія і пам’ятки канонічного права греків). Тексти канонів Питра наділив великими коментарями; багатобічна вченість коментатора уживаєтся з відвертою тенденційністю. Його головна мета — довести, що на Сході до поділу церков папу визнавали главою Всесвітньої Церкви. У текстологічному плані видання кардинала Питри перевершує усі більш ранні видання. Питра користувався кращими рукописами європейських бібліотек, у тому числі Москви і Петербурга.
Критичні видання збірника канонічного права Давньої Церкви, , що з’явилися на Заході, дозволили поставити каноніку на високий науковий рівень. Головними центрами науки знову, як у середньовіччя й епоху Реформації, стають богословські і юридичні факультети. Кращі системи і підручники канонічного права в XIX столітті написані німецькими вченими Вальтером, Ріхтером, Хиншиусом, Р. Зомом. До числа найбільш значних західних каноністів XX ст. належать: Крузель, Февр, Мартімор, Фурнье–ле–Брас, Штиклер, Ленінг, Куртшейд, Стаффа, Фюрст.
Для нас особливий інтерес становлять ті праці західних учених нового часу, що присвячені дослідженню джерел канонічного права православної церкви. У середині XVIII століття брати Баллеріні написали двотомну працю латинською мовою, присвячену історії джерел права Давньої Церкви до появи «Лже–Ісідорових декреталів». Це дослідження відрізняється тонким критичним аналізом текстів, воно і дотепер не втратило своєї наукової цінності. Історії джерел давнього канонічного права присвячені роботи вчених XIX сторіччя: У. Брайта, Бінера, Мортреля, Цахаріе фон Лінгенталя, І. Чижмана.
На сьогодні одним із найбільш компетентних знавців давніх канонів є П.П. Жоанну. Однак його дослідження дещо тенденційні. Жоанну не вдалося довести, що в Давній Церкві верховенство папи було не претензією Риму, а реальністю, визнаною Соборами і Святими Отцями, незважаючи на всю витонченість його аргументації.
Вагомим внеском у канонічну науку є роботи православного французького вченого архієпископа Петра Льюільє: численні статті, частина яких надрукована у «Віснику Західно–європейського Екзархату», і дисертація «Дисциплінарні праці перших чотирьох Всесвітніх Соборів», присвячена текстологічному і екзегетиченому коментуванню Правил Всесвітніх Соборів — від Нікейского до Халкідонського.»