Главная | Обратная связь

Роль судової практики у регулюванні земельних відносин.

У земельно-правовій доктрині України судові акти традиційно не визнають джерелами земельного права. Попри це, чимало вітчизняних правників вказують, що деякі судові акти можна вважати джерелами права.

Судові акти можна поділити на дві групи: акти-узагальнення судової практики та акти, пов'язані із вирішенням конкретних судових справ.

Акти-узагальнення судової практики – рекомендаційні роз’яснення вищих спеціалізованих судів з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції, а також роз’яснення ВСУ судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства (для правового регулювання земельних відносин важливе значення має постанова Пленуму ВСУ від 16.04.2004 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ"). Попри закріплений законодавчо рекомендаційний характер таких актів, фактично акти-роз'яснення набувають обов’язкового характеру (випливає з можливості судів вищого рівня скасувати або змінити рішення суду нижчого рівня, що не відповідає позиції суду вищої ланки). Крім того, непоодинокими є випадки, коли такі рішення розглядаються самими судами як обов’язкові, що суперечить законодавству. Таким чином, фактично роз'яснення вищих спеціалізованих судів, акти-узагальнення судової практики ВСУ набувають ознак НПА, що є негативним явищем, оскільки має місце суперечність із конституційними принципами розподілу влад, незалежності суддів та підкорення їх лише закону. Також стримується застосування судами нижчого рівня динамічного тлумачення, що дозволяло б пристосовувати незмінний текст нормативно-правових актів до потреб суспільства, що змінюються.

На думку багатьох дослідників, можна віднести до джерел права судові акти щодо вирішення конкретних спорів, якщо йдеться про визнання нормативних актів недійсними (незаконними, неконституційними) у формі скасування акта судом (з моменту набрання рішенням чинності) та його анулювання (визнання нечинним з моменту ухвалення акта, що дозволяє відновити порушені права), оскільки в таких випадках судові рішення не лише усувають спірність у правовідносинах, а й мають нормативно-правовий характер.

Заслуговує на увагу питання про те, чи може вважатися джерелом права, у т. ч. земельного, судова практика як сукупність окремих судових рішень по вирішенню конкретних спорів. На думку Мірошниченка, на це питання слід відповісти позитивно, адже право - це не лише "мертва" буква закону, а й те, як її розуміє суд. Право є правом лише тоді, коли воно діє. Таким чином, суди творять право, наповнюючи конкретним розумінням абстрактні положення закону. Водночас, одне ізольовано взяте рішення суду, навіть вищої інстанції, не може вважатися джерелом права, оскільки не свідчить про те, що право розуміється саме так, як зафіксовано у цьому рішенні. З іншого боку, коли окремі рішення судів складаються у певну тенденцію, - вони утворюють усталену судову практику, яка має визнаватися джерелом права. На думку Мірошниченка, неодноманітний, мінливий та неформалізований характер судової практики не може вважатися підставою, через яку судову практику не слід визнавати джерелом права. До того ж, існування різної практики з одного питання - явище неминуче. При цьому далеко не завжди його слід оцінювати негативно, адже зміни у судовій практиці можуть відображати зміни у потребах суспільства, зміни у праворозумінні, правовій культурі тощо, тобто мати об'єктивний характер.

10.Характеристика розвитку земельно-правового регулювання від часів Київської Русі до 1861 року.

Розпиток правових відносин на території нашої держави відбувався па основі культурної спадщини, отриманої від давньоруської народності, яка ще на початку середньовіччя мала високорозвинену систему феодального права. Частина норм давньоруського права глибоко увійшла у свідомість та побут українського народу, врегулювала основи феодального ладу і склала зміст першої писемної пам'ятки звичаєвого права Давньої Русі - Руської Правди. Окремі норми перетворилися на звичаї, яких дотримувалися, не замислюючись щодо їх по­ходження, за принципом: "як раніше було", "за давніми правами", "за давніми звичаями" тощо. Зокрема, саме "за давнім звичаєм" відбувалось набуття права власності або користування землею через її зайняття - "займанщину". Зміст "займанщини" полягав у тому, що розмір земельної ділянки, наданої князем, визначався тим, на яку відстань власник міг обробити землю, відраховуючи від певного центру - села, селища, двору, урочища тощо. Якщо людина спромоглася обробити зазначену земельну ділянку, то вона набувала право на неї.

Руська Правда, на думку вітчизняних науковців, містила вказівки на існування широкого кола форм землеволодіння: князівський домен; боярська вотчина; монастирська вотчина; особиста вотчина церковних ієрархів; земля громади (общини); індивідуально-сімейна земельна ділянка; незаселені вільні (дер­жавні) землі, верховним власником яких виступав великий князь як глава держави. Нормами Руської Правди регламентувались також відносини ролейного або землеробського закупу, які становили специфічний різновид правовідносин щодо оренди землі. Відносини закупу оформлювалися усним договором - "рядом"⁶, згідно з яким селянину-закупу разом із землею у платне користування надавалося рухоме майно - кінь, плуг, рало.

Поступово поряд з нормами права місцевого походження набуло поширення польсько-литовське законодавство. Внаслідок входження частини українських земель протягом тривалого часу до складу Польського королівства і Великого князівства Литов­ського відбулося природне взаємопроникнення їх правових систем. Зокрема, Литовські статути, "Саксонське зерцало", "Порядок прав міських" та інші джерела польсько-литовського права увібрали в себе норми з "Руської правди" та інших джерел давньоруського права. Наприклад, земельно-правовими нормами польсько-литовської держави закріплювалась специфічна форма договору купівлі-продажу земельної ділянки, під час укладання якої мали бути присутніми свідки або старці ("діди") села. Також слід зазначити, що Литовський статут 1529 р. прямо вказував, що "за відсутності законодавчого регулювання потрібно керуватися давніми звичаями".

Велике значення для процесу розвитку та становлення норма­тивно-правового регулювання земельних відносин зазначеної доби мати норми Магдебурзького права та Саксонського зерцала. Так, своє нормативне закріплення отримали наступні земельно-правові інститути: право власності на землю; оренда землі; займанщина; перехід прав на земельні ділянки; земельні сервіту­ти; застава; вирішення земельних спорів; земельні повинності тощо.

Провідними юристами-науковцями відзначається також виняткове значення актів, прийнятих у розвиток земельної реформи Сигізмунда-Августа. Насамперед, йдеться про акти, що закріплювали положення про так званий "волочний пере­мір". Останній передбачав поділ усіх земель на ділянки однакової величини - "волоки" (33 морги, 19,5 десятин), та наділення такими ділянками селян. Повинності були закріплені за воло­ками, а "зайва" земля передавалася шляхті без усякого відшко­дування. Наслідком цієї реформи став занепад такої давньої форми землеволодіння і ведення господарства як "дворище". Дворище становило господарську одиницю, засновану на кров­ному спорідненні та спільній власності і спільному відбуванні повинностей. У литовсько-руську добу дворище було визнане державою за одиницю оподаткування. До його складу входило близько 40-50 осіб (20-40 осіб) того самого роду. Крім роди­чів, як рівноправні члени до дворища могли входити сторонні селяни - потужники, поплічники, або як економічно залежні люди - половинники, дольники, підсусідки. Маєтності дворища складалися з дворів, придатної до обробітку землі і земель поза дворищем (пасіки, пасовища), так звані угіддя. Розмір влас­ності дворища був різний: від 1 до 18 волок (до 500 моргів). Ділити дворище на півдворища або обтяжувати можна було тільки за згодою всіх його членів, які спільно володіли орни­ми землями та угіддями, а з часом - тільки угіддями. Щодо феодала дворище виступало як сукупна податкова одиниця. Дворище називалося ім'ям засновника, глави сім'ї або його предка. Цей правно-господарський інститут зберігся на Поліссі, Волині, подекуди в Галичині і на Поділлі до волочного переміру. У південних слов'ян у формі "задруги" дворище проіснувало до XIX ст.

Результатом земельної реформи Сигізмунда-Августа стала також низка землевпорядних новацій, до яких відносять: внутрішній землеустрій; поділ ріллі за якістю; поземельний кадастр; реєстр земель на волоки; межування сіл; ведення писчих книг тощо.

У другій половині XVII ст. загальний зміст українських джерел права визначався основними умовами возз'єднання Укра­їни з Росією, які були закріплені у Березневих статтях 1654 р. і а царській грамоті від 27 березня того ж року. Ці юридичні акти закріпили існування того правового ладу, що склався в Україні на час її возз'єднання з Російською імперією. У Березне­вих статтях, зокрема, наголошувалось на тому, що за "мало­російськими людьми" лишаються їхні привілеї і свободи, а права, "надані з давніх давен князями та королями духовним і мирським людям", ні в якому разі не можна порушувати.

40-х роках XIX ст. система права, яка існувала в Україні була замінена системою російського права, основу якого становив Звід законів Російської імперії. У цьому документі право влас­ності на землю розглядалось як право на всі природні та штуч­ні об'єкти на поверхні земельної ділянки, на все, що міститься у надрах землі, на води, які знаходяться в її межах, а також на інші корисні властивості земельної ділянки.

Земельне законодавство того періоду у вигляді окремих норм звичаєвого і писаного права знаходилося ще в "зародковому" стані. Причому ці норми мали різне походження, джерела права були неупорядковані і суперечили одні одним. Однак уже під час складання проекту "Зібрання малоросійських прав" 1807 р. кодифікатори виділили в окремий розділ питання пов'язані з поземельними відносинами, які мали регулюватися нормами звичаєвого права. До таких питань були віднесені наступні: чи часто зустрічаються спільна земельна власність, чи часто вини­кають суперечки по ній, чи не шкодить існування цієї власності розвитку державних господарств, за яких умов і в який спосіб провадиться поділ зазначеної власності. Розділ складався з 25 параграфів і мав назву "Про поземельне й оброчне право". Вказа­ний кодифікований акт відіграв величезну роль у становленні вітчизняного земельного законодавства.

Незважаючи на те, що за своєю сутністю "Зібрання мало­російських прав" було цивільним кодексом, воно вперше вре­гулювало в законодавчому порядку низку земельно-правових інститутів, наприклад, таких, як право земельного сервітуту, чиншове, а також право поземельного користування, які або зовсім не були врегульовані загальноімперським законодавством, або суперечили йому. Таким чином, практично до кінця XIX ст. земельні відносини на території України в основному регулю­валося нормами звичаєвого і писаного цивільного права.

Під чиншовим правом розумілась сукупність норм феодаль­ного права, які склалися у XIII-XIV століттях у країнах Європи і регулювали особливий різновид поземельних відносин, що встановлювалися між феодальними власниками і феодальними держателями землі (чиншовиками) з числа селян і міських жителів. За своєю природою воно нагадувало спадкову оренду, передбачену римським правом (емфітевзис), закріплювало до­вічне, що переходило від покоління до покоління, користування землею з обов'язковою сплатою власником феодалу встанов­леного оброку (чиншу), як правило, грошового.