Главная | Обратная связь

ПИСЬМЕННИКІВ-ПОСТМОДЕРНІСТІВ

(НА ПРИКЛАДІ ТВОРЧОСТІ ЮРІЯ АНДРУХОВИЧА)

Публіцистика є не достатньо дослідженим явищем. Саме тому вона привертає увагу багатьох дослідників. Теоретичні аспекти публіцистики вивчаються протягом довгого часу й викликають велику кількість суперечливих поглядів учених В. Здоровеги, І. Михайлина, В. Різуна, Ю. Лазебника, В. Учонової, Й. Лося, В. Галич, Л. Василик та інших. Зокрема дослідниця Л. Руденко зазначає: „Українська теорія публіцистики сьогодні переживає етап активного розвитку. Різновекторність наукових пошуків зумовлена якісною та кількісною трансформацією системи публіцистики наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. Розвиток технологічних можливостей та становлення нових принципів публіцистичної діяльності, яка, безумовно, не може розглядатися поза соціальним та культурним контекстами, зумовлюють необхідність комплексного аналізу феномену публіцистики з позицій її місця та ролі у формуванні свідомісно-інтелектуального рівня нації” [4, с. 1 ].

Природа публіцистики становить собою складну за структурою модель. Публіцистика, що є розмаїтим явищем, має таку основу, як соціально-комунікативний стрижень. Тобто її завданням є сповіщати, формувати громадську думку та координувати соціальну поведінку суспільства за допомогою інформативного впливу. Але погляди вчених розходяться у визначенні головного призначення публіцистики, її місця у соціокультурному житті суспільства та засад формування науки про публіцистику. Тому актуальність нашої розвідки полягає у недостатній дослідженості публіцистики, її особливостей, природи, жанрової системи, комунікативних аспектів на сучасному етапі розвитку суспільства.

Метою нашого дослідження є розкриття політичного та публіцистичного дискурсів, їх взаємозв’язку та функціонування у постмодерністських текстах. Для досягнення мети ми поставили перед собою такі завдання:

− визначити специфіку постмодерністської публіцистики;

− виявити тенденції до модифікації публіцистичних жанрів у творчості Юрія Андруховича;

− простежити наявність публіцистичних засобів у текстах Ю. Андруховича, що допомагають йому реалізувати у тексті постмодерністську світоглядну концепцію.

Предметом є тематичні й стилістичні особливості постмодерністської публіцистики.

Об`єктом виступає публіцистика Юрія Андруховича, а саме: памфлет „Франик”.

Публіцистика є вираженням власної авторської позиції, віддзеркаленням авторських хвилювань та вражень від існуючого політичного, економічного, соціального ладу суспільства. Особливої уваги вимагає політичний вимір публіцистики, адже багато публіцистів досліджували дійсність саме під таким кутом зору. Наприклад, публіцистична спадщина Олеся Гончара позначена наявністю політичного мотиву. Як зазначає В. Галич : „… публіцистична й журналістська творчість письменника дають чимало прикладів його ставлення до влади і влади до нього. Ця взаємодія ніколи не була простою й постійно мінялася. Досить часто видно було лише її вершину. Усе інше залишалося малопомітним…” [2, с. 9]

Кожний часовий проміжок накладає на публіцистику свій відбиток з урахуванням різних соціально-політичних контекстів. Ми звертаємо особливу увагу на розвиток публіцистики у часи постмодернізму. Для розуміння специфіки публіцистичних явищ у добу постмодернізму окреслимо основні риси цього літературного напряму. „Серед домінантних рис постмодерністської парадигми можна визначити аксіологічний плюралізм, багатовимірність, кліпово-контекстуальні та асоціативно-пародійні закони, змішання різних літературних традицій, норм, пресинг різних дискурсів, а також обов'язковий культ невизначеності, неясності, пропусків, помилок та мовних ігор” [3, с. 10]

Отже, епоха постмодернізму, на думку дослідників, має невизначену природу, розуміння якої можливе при детальному прочитанні творів, звертанні уваги на контексти та підтекстові елементи. Щодо сучасної публіцистики, то помічаємо часткове проникнення рис постмодернізму до її серцевини. Погодимось із твердженням Л. Руденко: „Публіцистика в контексті постмодернізму – це система творів, концептуальні ознаки яких не зазнають суттєвих змін (сталою залишається жанрова парадигма, ідейні імперативи – соціальна гострота описуваних явищ – є домінантними, проте інтенсивно використовуються мовні ігри)” [4, с. 3]

Спостерігаємо поєднання в одній площині двох дискурсів: публіцистики і політики, що є однією із характерних рис доби постмодернізму . Можливо, така ситуація зумовлена гостротою політичних проблем, що вимагають уваги, розголосу та швидкого вирішення. Саме тому багато публіцистів у своїх творах звертаються до цієї тематики. Український поет, письменник, перекладач, публіцист Юрій Андрухович у власних публіцистичних текстах розмірковує про політичний стан держави. Так, у памфлеті „Франик” [1, с. 9] спостерігаємо виявлення власних вражень автора щодо політичної ситуації країни у часи нестабільності та громадянської непокори, що були викликані подіями Помаранчевої революції. Твір „Франик” містить у собі елементи різних жанрів: проблемної статті, фейлетону, памфлету. Жанрова дифузія є характерним явищем для постмодерністських творів. Але ми віднесли твір до жанру памфлет, через переважання у ньому гострої критики, іронії та сарказму у вираженні думок автора. Темою памфлету є авторська характеристика політичного стану країни у часи Помаранчевої революції та висміювання суспільних вад, що набули активного розвитку на межі 2004−2005 років. Автор наголошує на тому, що мітинги, публічні збори, на яких перебуває великий відсоток нинішніх українців є політично-заангажованим явищем. Люди, які нібито виборюють інтереси власного політичного лідера роблять це не з власної волі, а з примусу правлячої верхівки. Через нещирість людей реальна картина дійсності нагадує спектакль. Ось як автор каже про це: „…рабська скутість думок і спазматичність жестів, ці кічово-танцювальні групи на тлі телекартинки, ця попса, що так і звивається в черговому вірнопідданчому екстазі, – ну хіба це не видає їх із усіма тельбухами, хіба це не бестіарій приречених?”[1, с. 9 ]

Автор викриває політичне підступництво влади, що маніпулює народом. Також він зазначає про неможливість об’єднати різних людей із власними індивідуальними особливостями: „ Ось наче стоїть „натовп”, „масовка” – понад сто тисяч „людей юрби”, а насправді юрби немає – кожен є собою, індивідуумом, єдиним і неповторним громадянином своєї єдиної і неповторної країни. І з ним уже нічого не зробиш, владо.”[1, с. 10]

Критично ставиться публіцист не тільки до політичної ситуації взагалі, а й до конкретних осіб: „Ну так – і врешті „гвоздь програми”, прем’єр. Він кланяється присутнім на площі прихильникам із граційністю „русского баріна”, що схиляється перед власними кріпаками. Браво!” [1, с. 10] . У цитаті привертає увагу саркастичний струмінь, що виявляє негативну авторську позицію щодо політики країни, який пронизує весь матеріал. Памфлет містить авторські неологізми, що проявилися, зокрема, у політичних метафорах: „спазматичність жестів”, „upgrade ’ів” (що означає у перекладі з англійської мови „модернізувати” , із додаванням закінчення – ів, − модернізаторів); „вірнопідданчому екстазі” (екстаз − найвища форма захвату), „бестіарій приречених” (бестіарій − середньовічний збірник зоологічних статей з ілюстраціями). Також матеріал містить імена історичних осіб та основні поняття радянської доби : „брежнєвським фальцетом”, „комсомольський запал”, що уведені до тексту із метою його емоційного забарвлення та проведення паралелей з історичним минулим.

Назва памфлету „Франик” є уособленням моральних цінностей автора. Переймаючись політичною картиною держави, автор, ніби застерігає улюблене місто Івано-Франківськ від сумної долі. Він звертається до нього, як до старого друга. Саме тому називає його розмовним найменуванням „Франик”. Тут відкривається аксіологічне наповнення заголовка, де переважає концепт любові до рідного міста.

На прикладі публіцистичного тексту „Франик” Юрія Андруховича можемо зрозуміти, що публіцистика постмодернізму змістилась у політичну площину, також спостерігаємо уведення авторських неологізмів, це спричинено підсиленням ролі автора та прояву його політичних позицій, що простежуються у тексті. „Новим системоутворюючим фактором по відношенню до публіцистики стали соціально-політичні, науково-теоретичні, філософські та культурно-естетичні засади постмодерністського світогляду.” [4, с. 8]

Політичні акценти на сьогодні стали визначальними у виборі тематики публіцистичних текстів. Епоха постмодернізму принесла публіцистиці зміни текстового, інтертекстуального, жанрового характеру. „Сучасна теоретична інтерпретація феномену публіцистики враховує зміну категорії тексту (його інтерпретацію як мережі значень без центру, принципово відкритої структури); зміну ролі читача (у відкритому до безлічі інтерпретацій публіцистичному тексті, читач продукує власні змісти перетворюючись тим самим на їх виробника); домінантну роль інтертекстуальних зв’язків у виробництві публіцистичного тексту (артикуляцію феномену взаємодії тексту із семіотичним культурним середовищем); використання мовних ігор різного рівня (графічних та семіотичних); інтенсифікацію процесів жанрової дифузії; лексичне новаторство.” [4, с. 8]

Можемо зробити висновок, що сучасна публіцистика увібрала у себе риси постмодернізму, збагатилась та розширилась, але не втратила стрижневої основи: встановлювати діалог з аудиторією та формувати громадську думку, спираючись на об’єктивні погляди публіцистів.

Література

1. Андрухович Ю. І. Франик / Ю. І. Андрухович // Дзеркало тижня . − 2007. − № 13. 2. Галич В. М. Публіцистична творчість Олеся Гончара: історія, поетика, прагматика. / В. М. Галич / Автореферат дисертації на здобуття ученого ступеня доктора філолог. наук .− К. : Наукова думка. − 2004. − С. 816. 3. Гуменюк Т. К. Постмодернізм як транс культурний феномен. Естетичний аналіз / Т. К. Гуменюк / Автореферат дисертації на здобуття ученого ступеня доктора філософ. наук. − К.− 2000.− С. 395. 4. Руденко Л. С. Українська журнальна публіцистика парадигмі постмодернізму (80-ті рр. ХХ ст. – перше десятиліття ХХІ ст.) / Л. С. Руденко / Автореферат дисертації на здобуття ученого ступеня кандидата наук із соц. комунікацій .− Запоріжжя − 2010. − С. 17.