 |
|
Перша коаліція (1792—1797)
Докладніше: Війна першої коаліції
Рік
Влітку 1792 року союзні війська (загальною чисельністю — до 250 тисяч) почали зосереджуватись на кордонах Франції. Ці війська у тактичному плані (за поняттями того часу) стояли набагато вище за французькі; але їхні командувачі, здебільшого люди похилі, вміли наслідувати Фрідріху Великому тільки у дрібницях та зовнішній формі: притому й руки у них були зв'язані присутністю при армії короля прусського та вказівками віденського гофріксрату. Зрештою, з самого початку воєнних дій виявилась повна незгода у складанні операційного плану: наступальний запал пруссаків зіткнувся зі зволіканням та перебільшеною обережністю австрійців.
Французька регулярна армія не перевищувала тоді 125 тисяч, була сильно дезорганізованою і втратила багатьох досвідчених офіцерів та генералів, які емігрували за кордон; війська зазнавали злиднів різного роду, матеріальна частина війська була у повному занепаді. Французький уряд вживав найенергійніших заходів для посилення армії та підняття її духу. Лінійній і так званій кордонній системам, яких додержувались полководці союзників, французи готувались протиставити систему зімкнутих мас (колон) і вогонь численних стрільців (за прикладом американців у боротьбі за незалежність). Кожному простому рядовому, що проявив бойові якості, було відкрито шлях до досягнення вищих посад в армії. Нещадно, разом із тим, карались помилки та невдачі.
Спочатку вторгнення французів до Бельгії завершилось для них повною невдачею; вони були змушені відступати й обмежитись оборонними діями. 1 серпня головні сили союзників під началом герцога Брауншвейзького перетнули Рейн та почали зосереджуватись між Кельном та Майнцом. Переконаний емігрантами, що після вступу союзників до Франції усі консервативні елементи країни повстануть для придушення революційної меншості та для звільнення короля, герцог вирішив увірватись до Шампані й потім йти прямо на Париж. Він видав грізну прокламацію, яка мала на меті застрахати французів, але отримала протилежний ефект: її зухвалий тон спричинив сильне обурення; усяк, хто міг, узявся за зброю, та менш ніж за 2 місяці кількість французьких військ перевищила вже 400 тисяч чоловік, погано озброєних, але сильно натхнених.
Наступальний рух союзників було уповільнено поганими дорогами в Арденнах та нестачею продовольства; французький головнокомандувач Дюмур’є встиг підтягнути підкріплення. 20 вересня відбулась малозначна сама по собі, але вкрай важлива за своїми наслідками канонада під Вальмі, що поклала край наступу союзників. Їхні війська, здивовані стійкістю неприятеля, виснажені хворобами й різними злиднями, почали займатись мародерством, чим ще більше налаштували проти себе місцеве населення. Між тим французи щодня зміцнювались, і герцог Брауншвейгський, не маючи можливості ані йти уперед, ані залишатись у розграбованій Шампані, наважився піти з меж Франції.
Користуючись цим, Дюмур'є вторгся до Бельгії, 18 листопада розбив під Жемаппе й до кінця року заволодів усіма найголовнішими містами країни. На середньому Рейні французький генерал Кюстін, розбивши військові контингенти різних дрібних німецьких володарів, вторгся до Пфальцу та за сприяння революційної партії в Майнці заволодів цією важливою фортецею.
Дії французів у в Савойї також проходили успішно.
Рік
1 лютого 1793 року, одразу після страти Людовіка XVI, Французька республіка оголосила війну Нідерландам та Великій Британії. Остання з цього часу очолила держави, що воювали проти революційної Франції, допомагала їм субсидіями і приватними експедиціями й у той же час своїм флотом завдавала величезної шкоди колоніям і торгівлі противника.
У Нідерландах французи почали зазнавати невдач, що завершились 18 березня поразкою під Неєрвінденом. Після зради Дюмур'є і втечі до неприятеля французький Національний Конвент посилив армію новими полками й доручив нове начальство Дамп'єру, який невдовзі загинув у бою під Конде. Такий же незначний успіх мали і призначені замість нього генерали Кюстін, а потім Журдан.
Дії на Середньому та Верхньому Рейні тривали зі змінним успіхом, але в цілому несприятливо для республіканців, які втратили Майнц та інші важливі пункти. Від повного розгрому їх рятувала тільки відсутність згоди у діях супротивників та взаємна недовіра між австрійцями й пруссаками.
Дії в Альпах, на кордоні Італії, були вдалими для французів, якими командував генерал Келлерман; сардинці, які вступили було до Савойї, були розбиті під Альбареттом 20 вересня і Вальмені 14 жовтня й відступили до своїх позицій на Мон-Сенісі.
Війна у Піренеях тривала кволо, але скоріше сприятливо для французів. Міжусобна війна у Вандеє розпалювалась все дужче, й республіканські війська зазнавали там жорстоких поразок від роялістів. Того самого 1793 року Тулон зайняли англійці та іспанці, а потім його обложили й узяли республіканці.
Рік
У кампанію 1794 року воєнні дії в Голландії, що розпочались у квітні, спочатку були успішними для союзників. Але вже у червні успіх схилився на бік французів, які відібрали у противника всі захоплені ним міста й фортеці та завдали йому кількох відчутних поразок, а до кінця року змусили Голландію, названу Батавською республікою, укласти з Францією союз.
У діях на Рейні щастя було також на боці французької зброї; до кінця року на лівому березі річки в руках союзників залишався один лише Майнц.
В Італії республіканці, двічі розбивши австро-сардинські війська, вторглись у П’ємонт (у квітні), але розповсюдження повальних хвороб та поява англійського флоту у Генуезькій затоці змусили їх піти. У вересні вони вступили до генуезьких володінь, що вважались нейтральними, і розташувались там на зимових квартирах.
Тоскана уклала з Францією окремий мир, яким зобов'язувалась визнати Французьку республіку та сплатити їй мільйон франків.
Рік
Слідом за тим, у квітні 1795 року, король прусський, переконавшись, що війна надто швидко тягне фінанси Пруссії й не несе жодних вигід, уклав з республікою мир у Базелі й поступився їй усіма своїми за рейнськими володіннями. За підписаною 11 травня угодою майже вся північна частина Німеччини (відокремлена демаркаційною лінією) була проголошена нейтральною.
Іспанія також вийшла з коаліції, тож театр воєнних дій у Європі обмежився Південною Німеччиною та Північною Італією. Ці дії, внаслідок втоми обох сторін, відновились тільки у вересні, коли французькі війська під проводом Журдана й Пішегрю перейшли Рейн поблизу Нейвіда й Мангейма. Зазнавши великих невдач у боях з австрійцями, вони обидва невдовзі мали знову відступити на лівий берег річки; 31 грудня було укладено перемир'я.
В Італії австрійці спочатку витіснили французів з П’ємонта, але потім, коли з іспанського кордону прибув генерал Шерер зі східнопіренейською армією, австрійський генерал Девенс зазнав 23 листопада поразки під Лоано. Упродовж перемир'я обидві сторони отримали значні підкріплення й почали готуватись до рішучих дій.
Рік
Карта Італійської кампанії 1796
На історичній сцені з'явились два молодих полководця, які невдовзі звернули на себе загальну увагу: Наполеон Бонапарт та ерцгерцог Карл. Складання операційного плану і постачання військ усім необхідним було доручено у Франції розумному та вмілому Карно, натомість в Австрії все, як і раніше, залежало від гофкрігсрату, розпорядження якого тільки зв'язували руки головнокомандувачів. За планом, складеним Карно, рейнська й мозельська французькі армії під началом генерала Моро мали діяти спільно із самбр-маасською, яку очолював Журдан, проникнути двома колонами обома берегами Дунаю углиб Німеччини та з'єднатись під стінами Відня з італійською армією, яку було ввірено Бонапарту. 31 березня 1796 року перемир'я було перервано. Первинні дії французьких військ, що перетнули Рейн, проводились блискуче; австрійців відтіснили на всіх пунктах, й уже наприкінці липня герцог Вюртемберзький, маркграф Баденський й увесь Швабський округ були змушені укласти сепаратний мир, сплативши Франції 6 мільйонів ліврів контрибуції й поступившись їй безліччю володінь на лівому березі Рейну. У серпні їхньому прикладу наслідували Франконський та Верхньосаксонський округи, тож увесь тягар війни упав на одну Австрію. Невдовзі, однак, обставини змінились: ерцгерцог Карл, скориставшись тим, що французькі колони були розділені Дунаєм, повернув спочатку проти Журдана, розбив його у кількох битвах й уже на початку вересня змусив його відступити за Рейн. Та сама доля чекала й на колону генерала Моро. До кінця вересня весь правий берег Рейну було знову очищено від французьких військ, після чого на Рейні було укладено тимчасове перемир'я.
Італійська кампанія 1796 року була досить сприятливою для французів завдяки вмілим діям їхнього молодого вождя. Прийнявши командування над армією, Бонапарт виявив у її скрутному матеріальному становищі, до якого довели її відсутність бережливості й казнокрадство попередніх начальників та інтендантства. Владною рукою він усунув всі зловживання, поставив нових начальників, зібрав необхідні кошти й продовольство та одразу надбав цим довіру й відданість солдат.
Свій операційний план він базував на швидкості дій та на зосередженні сил проти неприятеля, який дотримувався кордонної системи і сильно розтягнув свої війська. Швидким наступом йому вдалось роз'єднати війська сардинського генерала Коллі й австрійської армії Больє. Сардинський король, наляканий успіхами австрійців, уклав з ними 28 квітня перемир'я, яке дало Бонапарту кілька міст і вільний перехід через річку По. 7 травня він переправився через неї, й упродовж місяця очистив від австрійців майже всю Північну Італію. Герцоги Пармський і Моденський були змушені укласти перемир'я, куплене значною сумою грошей; з Мілана також було взято велику контрибуцію. 3 червня Бонапарт вступив до Верони. В руках австрійців залишились тільки фортеця Мантуя й цитадель Мілана. Неаполітанський король також уклав перемир'я з французами, його прикладу наслідував і папа, володіння якого заповнили французькі війська: йому довелось сплатити 20 мільйонів і надати французам значну кількість витворів мистецтва. 29 липня здалась Міланська цитадель, а потім Бонапарт взяв у облогу Мантую. Нова австрійська армія Вурмзера, яка прибула з Тіроля, не могла виправити становище; після низки невдач сам Вурмзер з частиною своїх сил був змушений зачинитись у Мантуї, яку перед тим марно намагався звільнити з облоги. Наприкінці жовтня в Італію було висунуто нові війська під командою Альвінці й Давидовича; але після битви при Ріволі їх остаточно відтіснили в Тіроль, при цьому вони зазнали величезних втрат.
Рік
Становище Мантуї, де лютували повальні хвороби й голод, стало відчайдушним, і Вурмзер на початку 1797 року капітулював, маючи у розпорядженні 18 тисяч чоловік. Кампанія 1797 року в Німеччині не відзначилась нічим важливим. Після відбуття ерцгерцога Карла, призначеного головнокомандувачем, до Італії, французи знову перетнули Рейн (у середині квітня) і здобули кілька перемог над австрійцями, але звістка про укладення перемир'я у Леобені зупинила подальші воєнні дії.
В Італії перші удари французів прийшлись на папу римського, який порушив угоду з Французькою республікою: в результаті йому довелось поступитись кількома містами та сплатити 15 мільйонів франків. 10 березня Бонапарт рушив проти австрійців, послаблені та дезорганізовані війська яких вже не могли чинити опір. За двадцять днів французи перебували вже лише у кількох переходах від Відня. Ерцгерцог Карл з дозволу імператора запропонував перемир'я, на що Бонапарт охоче погодився, оскільки і його становище ускладнювалось внаслідок віддаленості від джерел постачання армії; до того ж він був стурбований звістками про ворожі до нього рухи у Тіролі й Венеції. 18 квітня було укладено перемир'я в Леобені. Негайно після цього Бонапарт оголосив війну Венеційській республіці за порушення нейтралітету та вбивство багатьох французів. 16 травня Венецію зайняли його війська, а 6 червня потрапила під французьке володарювання й Генуя, яку було названо Лігурійською республікою.
Наприкінці червня Бонапарт проголосив самостійність Цизальпійської республіки, що складалась із Ломбардії, Мантуї, Модени й деяких інших сусідніх володінь. 17 жовтня у Кампо-Форміо було укладено мир з Австрією, що завершив Війну першої коаліції, з якої Франція вийшла повною переможницею, хоча Велика Британія продовжувала воювати. Австрія відмовилась від Нідерландів, визнала кордоном Франції лівий берег Рейну й отримала частину володінь знищеної Венеційської республіки. Штатгальтеру Голландії та імперським володарям, які втратили свої за рейнські землі, було обіцяно винагороду шляхом скасування незалежних духовних володінь у Німеччині. Для вирішення усіх цих вкрай заплутаних питань було запропоновано зібрати у Раштаті конгрес з уповноважених Франції, Австрії, Пруссії та інших німецьких володінь.