Главная | Обратная связь

Друга коаліція (1797—1802)

Докладніше: Війна другої коаліції

Конгрес розпочався; але одночасно з перемовинами, які проходили, французи продовжували воєнні дії на півдні Італії та навіть вторглись до Швейцарії.

Під час заколоту, що спалахнув у Римі наприкінці 1797 року, було вбито французького генерала Дюфо; директорія скористалась цим, щоб зайняти Церковну область французькими військами. 16 лютого 1798 року народ у Римі проголосив знищення папської влади й започаткування республіканського правління. Папа був змушений відмовитись від своїх прав; за кілька місяців його ув'язнили у Франції. Ці події збентежили неаполітанського короля та змусили його взятись за зброю.

Перед його доволі сильною армією невеликі французькі загони, що займали Церковну область, почали відходити назад, і 19 листопада король урочисто вступив до Рима. Французи, підкріплені свіжими військами, скоро перейшли у наступ, завдали супротивнику кількох жорстоких поразок, й уже наприкінці року король неаполітанський був змушений тікати до Сицилії.

На початку наступного року австрійський генерал Макк, що командував неаполітанською армією, уклав з французами угоду, за якою ним було віддано Кампанью та сплачено 10 мільйонів франків, а гавані Неаполя й Сицилії були оголошені нейтральними. Слідом за тим спалахнуло повстання у неаполітанському народі й війську; Макк, остерігаючись за своє життя, склав із себе командування та прохав у французів дозволу повернутись до Німеччини, але був затриманий та відвезений в'язнем до Франції.

Між тим у самому Неаполі встановилась повна анархія; озброєний натовп, який очолювали священики та роялісти, заволодів фортом Сент-Ельм. Триденна кривава боротьба з французами та їхніми прибічниками завершилась перемогою останніх, які й проголосили в Неаполі республіку під іменем Партенопейської.

Зайняття Швейцарії було наслідком прагнення французького уряду створити навколо Франції низку володінь хоч і самостійних, але таких, що постійно перебувають під її контролем і покровительством. Ці держави, слугуючи для Франції огородою від зовнішніх ворогів, разом із тим мали підтримувати її перевагу у спільних справах Європи. З цією метою були започатковані республіка Батавська, Цизальпійська, Римська та Партенопейська, а тепер було вирішено зробити те саме й у Швейцарії.

Французькі агенти спричиняли розбіжності та суперечки між окремими кантонами; наприкінці 1797 року французькі війська зайняли кілька пунктів у західних округах Швейцарії та почали відкрито втручатись до внутрішніх справ країни. У боротьбі з ворожою навалою, що спалахнула й тривала близько півроку, швейцарці виявили немало хоробрості й самопожертви, але так само виявили повну незгоду одне з одним і незнання військової справи. Після зайняття французькими військами усієї країни (окрім Граубіндена, який охороняв сильний австрійський корпус) Швейцарію було перетворено на Гельветичну республіку під покровительством Франції.

Зважаючи на нове розширення сфери французького впливу, утворилась друга коаліція, до складу якої увійшли Англія, Австрія та Росія, а потім і Туреччина, Неаполь та деякі володарні князі в Італії та Німеччині. 16 грудня 1798 року, без попереднього оголошення війни, французькі війська несподівано перетнули Рейн, зайняли Майнц і Кастель, обложили Еренбрейтенштейн і взагалі розпоряджались на Рейні доволі самовладно. Французькі уповноважені на конгресі поводили себе зухвало і висували непомірні вимоги.

8 квітня 1799 року Меттерніх, представник Австрії на Раштатському конгресі, оголосив французькій місії, що імператор вважає всі рішення конгресу недійсними, і зажадав негайного усунення французьких депутатів. Під час виїзду останніх з міста на них напали австрійські гусари, двох убили й захопили усі їхні папери. Це стало сигналом для нової війни.

Сміливість Австрії стількох поразок, яких вона зазнала, базувалась на впевненості у підтримці інших сильних держав. Імператор Павло I, який узяв на себе звання гросмейстера Мальтійського ордену, був роздратований захопленням острова Мальти французькими військами, що вирушали до єгипетської експедиції, й готувався взяти дієву участь у боротьбі проти ненависних йому республіканців. Вже у листопаді 1798 року 40 000 росіян вступили до меж Австрії й потім вирушили на Італію; інша колона, якою керував генерал Римський-Корсаков, була відряджена до Швейцарії.

У січні 1799 року французам оголосила війну Туреччина. Пруссія зберігала нейтралітет.

Ще раніше за раштатську катастрофу Журдан, головнокомандувач дунайської армії, перетнув Рейн між Базелем і Страсбургом (вночі з 28 лютого на 1 березня), а Массена, узявши начальство над французькими військами у Швейцарії, 6 березня вступив до Граубіндена. Французи заволоділи проходами у Тіроль, але потім їх відтіснив австрійський генерал Бельгард. У той же час армія Журдана, зазнавши низки невдач під час зустрічей з австрійськими військами ерцгерцога Карла й цілковито розбита у битві під Штокахом (24—25 березня), була змушена відступити за Рейн.

На початку травня ерцгерцог повернув проти французів, що діяли у Швейцарії, та спочатку відтіснив їх, але потім успіх почав схилятись на бік французьких військ. Деякий час головні сили обох сторін стояли нерухомо поблизу Цюріха. Коли почали наближатись війська Римського-Корсакова, а ерцгерцог Карл поспішив назад до Німеччини, у Швейцарії залишилось до 20 000 австрійських військ із 10-тисячным резервом; росіяни зайняли розтягнуту лінію річками Ааре й Ліммате. На правому березі Рейну французи під командуванням генерала Міллера 26 серпня рушили вперед, але після невдалої спроби заволодіти Філіпсбургом знову відступили через наближення ерцгерцога Карла. Мангейм, де було залишено 6 тисяч чоловік, 18 вересня був узятий австрійцями приступом.

Між тим віденський кабінет, занепокоєний незгодою, що виникли в Італії між Суворовим і австрійськими генералами, наполіг перед імператором Павлом на переводі Суворова та його військ до Швейцарії, де він, з'єднавшись із Римським-Корсаковим, мав діяти окремо.

Массена, дізнавшись про його наближення, атакував 25 вересня поблизу Цюріха загін Корсакова й цілковито розбив його. У той же день відбулась повна поразка австрійського загону генерала Готце. 26 вересня французи заволоділи Цюріхом і переслідували Корсакова, який відступав до Шафгаузена на з'єднання з австрійськими й баварськими резервами. Невдовзі внаслідок суперечок між Суворовим та ерцгерцогом Карлом і невдоволення імператора Павла діями австрійського уряду російські війська було повернуто на батьківщину.

Події на морі

Театр Революційних війн охопив не тільки західну й середню частини європейського континенту, але й більшу частину морів. У травні 1793 року у Середземному морі з'явились англійський та іспанський флоти. За допомогою французьких роялістів вони заволоділи Тулоном і спалили судна, що там знаходились, але потім місто знову захопили роялісти.

У травні 1794 року адмірал Гуд зайняв Бастію, наприкінці серпня вся Корсика була в руках англійців. На океані французький флот було розбито адміралом Гоувом поблизу Вессана.

У 1795 році корпус роялістів був перевезений англійськими суднами до Бретані, але ця експедиція не мала успіху, так само як і спроба д'Артуа (27 вересня) закріпитись на острові Нуармутьє.

Того самого року Голландія під тиском французьких правителів оголосила війну Англії й поплатилась за це майже усіма своїми колоніями у різних частинах світу.

У 1796 році англійці, які спричинили невдоволення корсиканців, мали залишити острів, який знову зайняли французи. Іспанія, якій погрожували останні, оголосила Англії війну; проте французька ескадра з десантом у 15 тисяч чоловік, відряджена наприкінці року до берегів Ірландії, була змушена внаслідок шторму повернутись, нічого не зробивши.

У 1797 році англійський флот, узяв гору над іспанським поблизу міста Сент-Вінсент, блокував Кадіс.

У 1798 році було відправлено експедицію Бонапарта до Єгипту, під час якої Наполеон зайняв Мальту; французькі крейсери почали з'являтись поблизу Іонічних островів та інших пунктів Середземного моря; у той же час французький уряд, розраховуючи скористатись із заворушень, що виникли в Ірландії, надіслав до її берегів чималу ескадру з десантними військами, але спроби висадки на ірландських берегах не мали успіху.

Англійці встигли безперешкодно зайняти острів Мінорку.

У 1799 році Нельсон винищив французький флот під Абукіром, а російський адмірал Ушаков спільно з турецьким флотом зайняв острови Церіго, Кефалонію, Занте, Сент-Мавро і Корфу. Російські судна сприяли підкоренню Анкони й відновленню королівської влади у Неаполі.

З усіх дій на морі часів Революційних війн суттєвих вигід набула тільки Англія, яка захопила багаті колонії Франції та Голландії.

19 1. Політизація французького суспільства

Протягом осені 1791 р. - літа 1792 р. у Франції погіршувалася економічна ситуація. Зростали ціни на хліб, розгорталася інфляція. Невдоволення народу посилювалося. В усіх негараздах у країні звинувачували короля і нерішучу діяльність Законодавчих зборів. Дедалі більше прихильників знаходила ідея ліквідації монархії та встановлення республіки. У русі за республіку велику роль відіграли політичні клуби, які в ті часи заступали партії. Провідне місце серед них посідав Якобінський клуб, члени якого збиралися у бібліотеці монастиря св. Якоба. Його лідерами були Марат, Дантон, Робесп'єр. Якобінці у майбутньому стали уособлювати крайні, непримиренні позиції в революції.