 |
|
Повстання 10 серпня 1792 р. Проголошення республіки
Законодавчі збори балансували між озброєним народом і королівською владою. Така непослідовність і нерішучість Законодавчих зборів, відмова від проголошення республіки сприяли новому піднесенню революції.
Політична криза ускладнювалася воєнними поразками. Хвилю обурення серед парижан викликали повідомлення про те, що Марія - Антуанетта ще до початку бойових дій передала австрійцям план ведення воєнної кампанії. Погроза командувача армії інтервентів герцога Брауншвейзького знищити Париж, якщо не буде відновлено законну владу короля і покарано бунтівників, ще більше згуртувала народ. 9 серпня 1792 р. було утворено революційну повстанську Комуну Парижа. У ніч проти 10 серпня під її керівництвом тисячі людей оточили, а потім і захопили королівський палац Тюільрі. Законодавчі збори змушені були усунути короля від влади, одначе по деякім часі й Комуну було оголошено незаконною організацією. Новий уряд - Тимчасову виконавчу раду - сформували жирондисти. Міністром юстиції став один із якобінців - Жорж Дантон.
Взяття королівського палацу Тюільрі 10 серпня 1792 р.
Не припинила своєї діяльності й Комуна, яку очолювали Робесп'єр і Марат. Навколо неї гуртувалося чимало жителів Парижа та околиць. Радикально налаштованих громадян називали санкюлотами. Так аристократія попервах презирливо йменувала представників міської бідноти, які, на відміну від дворян, носили не короткі, а довгі штани.
15серпня 1792 р. почалися вибори до Національного Конвенту (зборів), який повинен був переглянути конституцію. Виборчі права було надано всім чоловікам, які досягли 21-річного віку, майновий ценз ліквідовано. Поки в Парижі тривали вибори, сюди невпинно наближалася прусська армія. Сили парижан пощастило зібрати лише у вересні; біля поселення Вальмі 20 вересня 1792 р. французи одержали переконливу перемогу над австро-прусськими військами. Того самого дня у Парижі зібрався Конвент, який ухвалив рішення про ліквідацію монархії та проголошення Франції республікою.
Перемога під Вальмі
4. Жирондистське правління. Боротьба "Гори" й Жиронди
Із 750 депутатів Конвенту праве крило складали 136 поміркованих депутатів-республіканців від департаменту Жиронда. Їх підтримувало "болото" - центристська більшість чисельністю близько 500 депутатів. Ліве крило утворили 113 депутатів - якобінців, яких називали "Горою" (вони розміщалися на верхніх лавах залу засідань). Якобінці виступали за подальше поглиблення революції, відображаючи інтереси тих, хто був невдоволений здійсненими перетвореннями. Жирондисти захищали інтереси ліберальної, переважно торговельно-промислової, буржуазії. Вони були задоволені проголошенням республіки і вважали продовження революції небезпечним для приватної власності. З допомогою якобінців прагнули покращити своє становище міські плебеї, селянство й частина буржуазії, яка вважала себе ошуканою. До кінця травня 1793 р. у Конвенті між "Горою" та Жирондою точилася постійна боротьба. Найбільш яскравими виразниками інтересів Жиронди були Бріссо і Верньйо, а "Гори" - Робесп'єр, Марат, Дантон і Сен - Жюст.
Двома головними питаннями, що розглядались у Конвенті, були питання ведення війни І про долю короля.
Восени 1792 р. революційна армія перейшла в наступ, внаслідок якого територію Франції було очищено від інтервентів. Французькі війська перейшли кордон і вступили до Савойї, Бельгії, Рейнської області. Тут вони формували нові органи влади з наміром долучити ці терени до складу революційної Франції. Після цього європейські монархи почали всерйоз перейматися власною долею. Тим часом на вимогу жирондистів відбулися перевибори до Комуни Парижа. Вони принесли перевагу міській бідноті, а отже, якобінцям.
Серйозні суперечки виникли в Конвенті з питання страти короля. Якобінці домагалися суду над королем, а жирондисти звинувачували їх у прагненні до диктатури і зволікали з винесенням рішення. Ситуація різко змінилася після того, як в одній з кімнат королівського палацу знайшли документи, що свідчили про зв'язки короля з противниками революції. Тоді в Конвенті відбулося поіменне голосування про те, на яку кару заслуговує король. 387 депутатів висловилися за смертну кару, трохи менше - за тюремне ув'язнення. У січні 1793 р. Людовіка XVI віддали лід суд, звинуватили у зраді нації та за вироком Конвенту стратили.
Страта Людовіка ХVІ
На тлі політичної боротьби можновладців загострилася проблема забезпечення населення продуктами. Війна порушила економічні зв'язки між різними частинами країни. Промислове виробництво розвивалося слабко, тому не вистачало навіть товарів першої необхідності. Міська й сільська біднота вимагала запровадити тверді ціни на продукти - максимум. Виразниками їхніх інтересів у Конвенті стали "шалені" - так називали депутатів, які вимагали нещадної боротьби проти спекуляції. Жирондисти відкидали максимум, що підривав підприємництво, обмежував свободу торгівлі.
Обурені розправою над королем, до антифранцузької коаліції приєдналися Англія та Іспанія. Навесні 1793 р. австрійські війська перейшли в наступ і завдали поразки французам. Кепсько одягнені, потерпаючи від нестачі продовольства, французькі добровольці не бажали воювати і залишали фронт. Над Францією знову з'явилася загроза окупації ворогом.
У північно-західній частині Франції, Вандеї, у березні спалахнув заколот прихильників монархії (роялістів). Головною силою повстанців були селяни, невдоволені вирішенням аграрного питання.
У країні дедалі більше поширювалося розчарування у поміркованій політиці жирондистів. їхні прагнення уникнути громадянської війни, спроби розв'язати продовольчу проблему через підтримку приватної ініціативи успіху не мали. Цим вирішили скористатися якобінці, які проголосили необхідність врятування республіки будь-якою ціною. На їхню вимогу 10 березня було створено Революційний трибунал - суд з надзвичайними повноваженнями. Цим актом у країні було започатковано політику революційного терору. 7 травня під тиском якобінців Конвент створив Комітет громадського порятунку, до якого перейшли повноваження з ведення війни та боротьби проти контрреволюції. Намагаючись збільшити кількість своїх прихильників (свою соціальну базу), якобінці змусили Конвент прийняти 4 травня закон про запровадження твердих цін на зерно і борошно.
І все жтаки жирондисти в багатьох департаментах і в самому Конвенті користувалися більшим успіхом, ніж якобінці.
20Жирондисты (фр. Girondins) — одна из политических партий в эпоху Великой Французской революции.
Своё название (заменяемое иногда именем «Жиронда», la Gironde) партия получила от департамента Жиронда (с главным городом Бордо), избравшего в октябре 1791 в Законодательное собрание депутатами местных адвокатов Верньо, Гюаде (fr), Жансонне, Гранжнева (fr) и молодого купца Дюко (fr), кружок которых и был первоначальным ядром партии. К ней скоро примкнули Бриссо с своей группой (бриссотинцы), Ролан, Кондорсе, Фоше, Инар и другие.
Сторонники индивидуальной свободы, поклонники демократической политической теории Руссо, скоро начавшие выступать в республиканском духе, пламенные защитники революции, которую они желали перенести и за границы Франции, жирондисты отличались прекрасным красноречием, но не обнаружили ни организаторского таланта, ни партийной дисциплины.
В историографии жирондисты традиционно предстают более радикальными деятелями, чем фейяны[уточнить], а монтаньяры (якобинцы) — более последовательными, решительными, чем жирондисты. Это происходит потому, что на политику Жиронды проецируются те или иные черты политики Горы с последующей оценкой жирондистов по нежеланию или неспособности ввести максимум, «окончательно» разрешить аграрный вопрос, установить террористический режим, т. е. пойти на те меры, которые стали осуществимыми в государственном масштабе лишь на следующем этапе революции. Подобный подход накладывает отпечаток и на попытки связать социальную природу власти жирондистов с их географическими связями и происхождением или с определяемой по уровню дохода прослойкой буржуазии. В обоих случаях явно или подспудно присутствует способ доказательства «от противного»: если за монтаньярами Париж, то за жирондистами провинция; Гора отражала интересы средней или мелкой буржуазии, следовательно, Жиронда — крупной или средней. Новейшие исследования показывают, что политика жирондистов была обусловлена не столько интересами региональной буржуазии или буржуазии, определяемой по уровню дохода либо по сфере приложения капитала (торговой, промышленной, аграрной), сколько чаяниями той буржуазии, богатства которой сформировались преимущественно в недрах «старого порядка». Разумеется, эта «старая» буржуазия приняла участие в революционном перераспределении имущества и на каком-то этапе (с начала 1790 до конца 1791) выступала его протагонистом. Однако, в отличие от собственников, стоявших за монтаньярами, основная часть ее имущества была генетически связана со «старым порядком». Монтаньярам для обеспечения гарантий собственности, возникшей на принципиально иной правовой основе, потребовалось одержать политическую победу над жирондистами и сделать решающий шаг в борьбе с прежней социально-экономической и политической системой, опираясь на массовое народное движение.
21?
22- У новообраному Національному конвенті було 100 якобінців, 160 жирондистів і майже 500 чол. т. зв. «болота», тобто депутатів без визначеної позиції, готових голосувати на підтримку того, чиї аргументи видавалися красномовнішими. Напередодні відкриття Національного конвенту у битві під Вальмі французька армія змусила пруссаків відступити. Це була перша перемога французької зброї у війні з реакційними європейськими монархіями. Схвильовані такою визначною подією депутати під грім аплодисментів прийняли декрет про скасування королівської влади. День 21 вересня був оголошений днем «нової ери» - IV року Свободи, першого року Республіки.
На порядку денному постало питання про дальшу долю короля. Якобінці вимагали його страти, а жирондисти узяли Людовіка XVI під свій захист, побоюючись дальшого розвитку революції. На вимогу Марата, кожний депутат особисто виходив на трибуну і публічно висловлював свою думку з приводу подальшої долі короля. 17 січня 1793 р. незначною більшістю голосів (387 - за, 334 - проти) Людовік був визнаний «винним у змові проти нації, у посяганні на безпеку держави» і присуджений до смертної кари. 21 січня його відправили на гільйотину.
Гільйотина - пристрій для швидкого, «гарантованого» обезглавлювання, винахід лікаря Гільйотена. Цікаво, що, крім Людовіка XVI, дію цього жахливого механізму випробували на собі не лише ті, хто відправив короля на страту - Робесп'єр, Дантон та інші, але й сам винахідник.
Війна затягувалася і розширювалася. В 1793 р. до антифранцузької коаліції приєдналися Англія, Іспанія, Голландія, ряд італійських і німецьких держав. За їх спиною стояла Росія Катерини II. Після перемоги під Вальмі французькі війська перейшли у наступ, вторглися на територію Бельгії. Однак у березні 1793 р. генерал Дюмур'є, пов'язаний з жирондистами, перейшов на бік ворога. Французькі війська почали відступати. Затяжна війна з її неминучими жертвами, міжнародна ізоляція Франції, мобілізації працездатного населення викликали значні економічні труднощі. Різко підскочили ціни на продовольство. Селянство, все ще не звільнене з-під гніту феодальних платежів і повинностей, протестувало проти «столичного» уряду. В квітні 1793 р. розпочався монархічний заколот у провінції Вандея, де темне обдурене селянство виступило проти Республіки. Ширився білий терор і роялістські виступи. 6 квітня 1793 р. Установчі збори оголосили про створення комітетів суспільної безпеки. 20 травня було введено податок на багатих з метою полегшення становища міського плебсу, який перебував на грані голодної смерті. Виразником інтересів плебсу стали крайні ліві, т. зв. «скажені», на чолі з Жаком Ру. Ру патетично стверджував: «Свобода - пустий привид, коли один клас може безкарно морити голодом інший. Невже власність пройдисвітів дорожча від людського життя?» Якобінці об'єдналися з «скаженими» для того, щоб усунути від влади жирондистів. Як привід була використана березнева зрада генерала Дюмур'є, З1 травня - 2 червня в Парижі знову відбулося народне повстання. 29 депутатів-жирондистів були вигнані зі складу Конвенту. Жирондистів змістили з усіх керівних постів. 31 чоловік був підданий ув'язненню. Влада перейшла до рук якобінців.
Революція розпочала свій третій етап. На першому етапі (1789-1792 pp.), при владі перебувала велика буржуазія, представлена фейянами. Середня буржуазія в особі жирондистів була при владі в 1792-1793 pp. Період 1792-1794 pp. ознаменувався переходом політичної влади в країні у руки дрібної буржуазії та її політичного крила - якобінців.
Вандейська війна (фр. Guerre de Vendée) — збройне повстання роялістів і католиків проти уряду революційної Франції переважно у західній Франції, в районі Вандеї і сусідніх департаментах у 1793 — 1796 роках.
Як і скрізь у Франції, у Вандеї мали місце дрібні виступи селян у 1789 і 1792 роках, але наймасовіше повстання спалахнуло у 1793 році. Селянський рух спротиву з часом набрав форму громадянської війни, масового контреволюційного руху проти наслідків Французької революції. Протягом трьох років військових дій, війна перейшла через декілька етапів, з коротким періодом спокою навесні 1795 року. Після значних руйнувань та людських втрат роялісти зазнали поразки на початку 1796 року. Деякі громади Вандеї втратили від 25 до 35% населення. У Франції події навколо Вандеї вважаються чорними сторінками Французької революції і визначаются деякими істориками, як геноцид.
23- Якобінці прийшли до влади в найкритичніші дні Республіки. П'ять іноземних армій увірвалися в країну. На заході швидко поширювався з Вандеї роялістський заколот. На півдні і південному заході контрреволюційне повстання розпочали жирондисти. До середини червня з 83 департаментів країни 60 були охоплені полум'ям заколотів. Вимагалися найенергійніші, найрішучіші заходи. Законами 3 червня, 10 і 17 липня були здійснені основні вимоги селянства. Конфісковані емігрантські землі дробилися на невеликі ділянки з розстрочкою виплат на десять років, неімущі селяни отримували дещицю землі взагалі безкоштовно. Всі феодальні права оголошувалися скасованими, ліквідовувалися усі селянські повинності феодалам. Збереження феодальних актів на землю каралося каторгою. Те, що фейяни і жирондисти не могли вирішити за чотири роки, якобінці провели в життя за півтора місяці. Селянство, яке тривалий час хиталося між революцією і монархією, рішуче підтримало якобінців.
24 червня Конвент урочисто схвалив текст найдемократичнішої Конституції Французької республіки і поставив його на всенародне обговорення. Стаття 1 стверджувала єдність і неподільність республіки. Стаття 7 оголошувала, що «суверенний народ - це сукупність усіх громадян». Для прийняття закону не досить його схвалення Законодавчими зборами. Необхідно отримати схвалення усіх громадян. «Декларація прав людини і громадянина» була розширена. Опір гніту оголошувався не лише правом, але й обов'язком кожного законослухняного громадянина: «Кожний, хто захопить суверенітет, буде негайно ж убитий вільними громадянами». Загальне виборче право надавалося усім французам, старшим 21-го року, вибори оголошувалися прямими і рівними. Постійно діючий однопалатний законодавчий корпус мав обиратися терміном на 1 рік. Йому належало видавати декрети і пропонувати закони. Останні вважалися схваленими народом, якщо упродовж 40 днів проти них не висловлювалася десята частина комун. Функції управління мали бути передані Виконавчій раді з 24 чоловік. Оголошувалася виборність, підзвітність і право відкликання державних чиновників. Максимальний термін перебування на посаді обмежувався 2 роками. Чиновники могли діяти лише на основі законів і декретів. Стаття 30 Конституції оголосила, що «державні посади по суті тимчасові, їх не можна розглядати ні як відзнаки, ні як нагороди, але як обов'язок».
Якобінська Конституція могла вступити у дію лише після того, як збереться новий законодавчий корпус, до якого не міг бути обраний жодний з депутатів діючого Конвенту.
Ця конституція так ніколи і не була проведена в життя.
13 липня був заколотий кинджалом один із вождів революції Марат, який випускав газету «Друг народу». 16 липня в Ліоні убили вождя місцевих якобінців Шальє. У відповідь на терор контрреволюції якобінський уряд відповів власним терором і централізацією апарату управління. Цього вимагало плебейство Парижа у своїх виступах 4-5 вересня. Революційний трибунал посилив свою діяльність. За його рішенням була страчена Марія-Антуанетта.
Верховний орган республіки Конвент здійснював у повному обсязі вищу законодавчу, виконавчу, контрольну та судову влади. Комісари Конвенту направлялися в департаменти, маючи завдання провадження чистки місцевих органів, наведення революційного порядку, зміщення в разі необхідності командуючих арміями і призначення нових. Власне революційний уряд утворив Комітет суспільного порятунку, який очолювали Максиміліан Робесп'єр, Сен-Жюст, Жорж Кутон. Питаннями оборони в Комітеті займався видатний математик, який виявився природженим воєначальником, Лазар Карно. Комітету суспільного порятунку підпорядковувалися усі державні органи, його накази підлягали безумовному виконанню. В провінціях були створені місцеві революційні комітети за зразком паризького. Столичний комітет складався з 12 членів, які щомісяця переобиралися. Щотижнево він давав звіти Конвенту про свою діяльність. З 4-го грудня 1793 р. в його підпорядкуванні перебували усі міністри, генерали і всі державні установи. Політичні заходи, що поставали на порядку денному, перед розглядом у Конвенті і Комітеті суспільного порятунку попередньо обговорювалися в Якобінському клубі (подібний порядок стосовно місцевих справ практикувався і в провінції). Під час такого обговорення усі члени клубу були рівні, тут не було ні міністрів, ні комісарів, ні генералів.
Важливим досягненням Комітету суспільного порятунку стало створення в найбільш стислі строки могутньої республіканської армії. 23 серпня 1793 р. Конвент прийняв декрет, що фактично оголошував усю націю мобілізованою на війну. На осінь в республіканській армії налічувалося близько 1 млн чол. Необхідно було налагодити постачання зброєю і боєприпасами цієї армії, нагодувати її, завезти продовольство у великі міста, придушити заколоти тощо.
Посаду офіцера і навіть генерала міг посісти будь-який талановитий виходець з народу. Головнокомандуючим спершу був призначений 31-річний Журдан, колишній продавець бакалійної ятки. Його наступником став 25-річний конюх Лазар Гош. Останньому належить фраза: «Якщо меч короткий, слід тільки зробити зайвий крок». Генералами цієї армії були писар Марсо і син муляра Клебер. Після взяття Тулона із застосуванням артилерії генералом став 24-річний виходець з Корсики Наполеон. Уже взимку 1793/94 pp. проти військ коаліції було виставлено 14 армій республіки.
Велике значення в системі якобінської диктатури мали каральні органи, зокрема Комітет суспільної безпеки. Декрет про підозрілих від 17 вересня дозволяв проводити арешти усіх «підозрілих». Процедура судочинства - від винесення звинувачення і арешту до виконання смертного вироку іноді займала добу або й менше. У відповідь на заколоти жирондистів у провінціях (Марсель здався англійцям; в Ліоні відбувся погром якобінців) 24-30 жовтня 1793 р. революційні трибунали в Парижі здійснили страту вождів жирондистів. У березні 1794 р. надійшла черга «скажених», тобто ультралівих. Після того, як Ебер, журналіст, який мав вплив у Паризькій комуні і клубі кордельєрів, піддав критиці якобінське керівництво, він був страчений разом зі своїми прихильниками. Ще через 2 тижні стратили Дантона і його соратників, т. зв. «поблажливих», які виступали проти терору, суспільних робіт для безробітних, побудови лікарень та практики постачання паризького населення хлібом за низькими цінами. Характерно, що Ебер в свою чергу вимагав ліквідації усякої торгівлі взагалі, включаючи дрібну. Як бачимо, революційна рішучість якобінців поширювалася не лише на питання державного будівництва, а й на дискусію з політичними супротивниками (жирондистами) і навіть просто незгідними з числа колишніх союзників (Дантон, «скажені»). В червні 1794 р. був прийнятий новий декрет, спрямований на посилення терору. Вводилася в життя формула «ворог народу». Для страти звинувачуваного досить самого переконання суддів, що вони мають справу саме з такою людиною.
Конвент, як уже зазначалося, виходив за рамки суто законодавчого органу. Характерно вирішувалися питання соціального забезпечення і, особливо, постачання продовольством. Так, уже 28 червня 1793 р. Конвент вводить допомогу по старості особам, старшим за 60 років, у зв'язку з безробіттям, допомогу багатодітним сім'ям, допомогу робітничим сім'ям при народженні дитини. Зрозуміло, що за повної відсутності соціальних фондів ці виплати могли виконуватися лише за рахунок майна противників режиму. 5 вересня того ж року якобінці «прислухалися» до вимог паризького плебсу і ввели тверді ціни «максимум» майже на всі продукти харчування. Щоправда, було встановлено «максимум», тобто стелю, зарплати робітників, але це справи не змінювало.
В ситуації, коли країну топтали армії п'яти окупантів, коли близько мільйона чоловіків найбільш працездатного віку були мобілізовані до армії, говорити про якусь стабільність цін і їх «максимум» було смішно. Для реквізиції (вилучення за встановлену ціну) хліба у заможних селян створювались загони санкюлотів (тобто тих, хто носив довгі штани, на відміну від дворянства, зодягнутого у короткі панталони). (Ситуація дуже нагадувала Росію епохи «воєнного комунізму», коли більшовики роздали селянам землю, але почали проводити в життя т. зв. Продрозверстку). Французькі селяни також отримали від якобінців землю, і також були змушені розставатися з вирощеним врожаєм. Одночасно революціонери взяли на облік золото і срібло приватних осіб і започаткували примусові позики у багатих.
В кінці лютого на початку березня 1794 р. Конвент приймає т. зв. Вантозькі декрети, за якими починається роздача майна контрреволюціонерів бідним, жебракам, інвалідам, сиротам, престарілим. Сен-Жюст стверджував: «Власність патріотів священна, але майно змовників може бути роздане нещасним».
Один із фундаментальних законів фізики визначає, що кожна дія породжує адекватну протидію. Радикальні заходи Комітету суспільного порятунку і Конвенту зустріли опір не лише політичних супротивників і майнових класів, але й учорашніх союзників. Робітники були невдоволені введеним «максимумом» заробітної плати за свою працю. Вони могли розраховувати лише на скромне постачання з централізованих джерел. Проти були і селяни, яких насильно позбавляли вирощеного врожаю. Після застосування репресій щодо Ебера і Дантона інші незгодні, навіть з числа Якобінського клубу, боялися подавати свій голос. Доки зберігалася загроза іноземної інтервенції, буржуазія і всі заможні елементи міста і села вимушено мирилися з жорстокими обмеженнями якобінської диктатури. Коли ж революційні армії прогнали ворога і у битві під Флерюсом 26 червня 1794 р. завдали йому вирішальної поразки, буржуазія стала шукати шляхів позбавлення від «важкої руки» якобінців.
Слідом за буржуазією цей же поворот вправо здійснило і заможне селянство. Змовники врахували долю жирондистів, «примирливих» і ебертистів, свій переворот вони готували таємно. Цікаво, що цього разу об'єдналися уцілілі прихильники Дантона (праві), Ебера (ліві) та інші невдоволені депутати.
24-див. попередні.. Повстання 31 травня - 2 червня 1793 р.
У Парижі визрівало повстання проти Жиронди. Його готували не Якобінський клуб або Комуна Парижа, а найрадикальніші представники якобінців та "шалені". Саме вони звернулися до Конвенту з вимогою арештувати усіх підозрілих і віддати їх до суду революційних трибуналів, створити у кожному місті революційну армію, яка існуватиме коштом багатіїв. Такі вимоги жахали не лише жирондистів, а й багатьох якобінців. Та коли Робесп'єр, авторитет якого був незаперечним, закликав якобінців підтримати повстання, Якобінський клуб, "Гора", Рада Комуни Парижа та більшість секцій об'єдналися проти жирондистів.
31 травня у різних районах Парижа розпочалися виступи народних мас. Наступного дня в Раді Комуни виступив Марат. Він закликав не складати зброї та домагатися повного правосуддя. Якщо обрані громадянами представники зловживають своїм становищем, не виправдовують довір'я народу, наголошував Марат, то у них слід відібрати повноваження, примусити повернутися до виконання своїх обов'язків, а зрадників слід покарати.
Вночі загони Національної гвардії оточили Конвент. На нього націлили жерла гармат, налаштованих до виверження смертоносного вогню. Жирондисти змушені були залишити Конвент. Влада перейшла до рук якобінців, які встановили в країні свою необмежену владу, тобто диктатуру.