 |
|
Австро-прусське протистояння і занепад імперії
Вже з кінця XVII століття в рамках Священної Римської імперії почав виявлятися антагонізм двох її найвпливовіших членів: Австрії і Пруссії. Австрійська монархія Габсбургів, завоювавши Угорщину і отримавши після війни за іспанську спадщину обширні володіння в Італії і Нідерландах, все більше відособлювалася від імперії, хоча саме її правителі займали трон імператора. Інтереси Габсбургів лежали перш за все в південно-східному і південному напрямі, тоді як внутрішньоімперським справам з початку XVIII століття стали приділяти значно менше уваги. Більш того, успіхи централізаторської політики в спадкових землях Габсбурги спробували перенести і на імперію, що зустріло різкий опір імперських класів. Значна частина володінь прусського короля також лежала поза територією імперії, що дозволяло йому діяти на європейській політичній сцені як незалежному господарю. Економічний підйом, створення при Фрідріху I і Фрідріху Вільгельмі I ефективної бюрократичної системи управління і формування сильної армії висунуло Прусію на перший план серед німецьких держав, що спричинило загострення суперництва з Австрією. Пруссія фактично перестала брати участь в загальноімперських питаннях: на її території не діяли норми, що охороняють інтереси класів, не виконувалися рішення імперського суду, армія не брала участі у військових кампаніях імператора, а робота Верхньосаксонського імперського округу була паралізована. В результаті розбіжностей, що посилювалися, між фактичною військово-політичною потужністю Прусії і інших крупних німецьких князівств і застарілою імперською ієрархією до середини XVIII століття назріла гостра системна криза Священної Римської імперії[Джерело?].
Після смерті імператора Карла VI в 1740 р. і припиненні прямої чоловічої лінії дому Габсбургів, австро-прусське протистояння вилилося у відкриту війну. Сілезькі війни (1740–1745) між прусським королем Фрідріхом II і австрійською ерцгерцогинею Марією Терезією завершилися поразкою Австрії і втратою Сілезії. Одночасно Австрія була вимушена вести війну за австрійську спадщину (1741–1748) проти франко-іспано-баварської коаліції. У 1742 р. Карл Альбрехт, курфюрст Баварії, був одноголосно обраний імператором Священної Римської імперії. Вперше за три століття на престол Німеччини вступив не член дому Габсбургів. Деякими істориками обрання Карла Альбрехта розглядається як спроба імперських класів знайти новий політичний шлях для імперії і перенести центр її тяжіння з південно-східної околиці до «старої Німеччини»[10]. Незважаючи на спроби Карла VII впорядкувати роботу державних органів імперії, військові дії розвивалися для нього невдало: австрійці кілька разів розоряли і захоплювали Баварію, що завдало нищівного удару матеріальній базі імператора[Джерело?].
Після смерті Карла VII в 1745 р. імперський престол повернувся до Габсбургів: імператором був обраний чоловік Марії Терезії Франц I Лотаринзький. Проте до того часу імперія вже перебувала в глибокій кризі. Спроби Габсбургів відновити ефективність роботи імперських структур і поставити їх на службу інтересам Австрії наштовхнулися на рішучий опір князівств на чолі з Прусією, яка взяла на себе роль захисника німецьких свобод від «абсолютистських» домагань Габсбургів. Франц I зазнав повної поразки в спробі відновити прерогативи імператора у сфері ленного права і створити дієву імперську армію. Хоча під час Семирічної війни (1756–1763) вдалося досягти оголошення рейхстагом імперської війни проти Фрідріха II, це сталося в значній мірі завдяки натиску Франції на своїх союзників в Німеччині і не призвело до перелому у війні. Більш того, в кінці Семирічної війни німецькі князівства остаточно перестали підкорятися імператорові і самостійно укладали сепаратні перемир'я з Прусією. А під час війни за баварську спадщину 1778–1779 р., коли імператор спробував силовими методами закріпити за Габсбургами Баварію, імперські класи відкрито виступили проти імператора[Джерело?].
Для самого імператора корона Священної Римської імперії неухильно втрачала власну привабливість, стаючи лише засобом для зміцнення Австрійської монархії і позицій Габсбургів в Європі.[11]. В той же час застигла структура імперії входила в протиріччя з австрійськими інтересами, будь-які спроби імператорів здійснити які-небудь перетворення були приречені на провал через небажання суб'єктів допустити посилення центральної влади і порушити існуючий баланс сил і влади. Особливо яскраво це виявилося в період правління Йосифа II, який був змушений практично піти з імперії, зосередившись на інтересах Австрії. Цим успішно користувалася Пруссія, що виступала в ролі захисника імперського порядку і яка прагнула взяти на себе роль гаранта збереження суверенних прав малих суб'єктів імперії. У 1785 р. під керівництвом Фрідріха II був створений Союз німецьких князів, як альтернатива імперським інститутам, контрольованим Габсбургами. Австро-прусське суперництво позбавляло решту німецьких держав можливості робити хоч який-небудь вплив на внутрішньоімперські справи і робило неможливим здійснення реформ у дусі програми «Третьої Німеччини», орієнтованої на захист інтересів малих і середніх суб'єктів імперії. Це вело до «втоми від імперії» світських і церковних князівств, лицарів і вільних міст, які історично були головною опорою конструкції Священної Римської імперії. Стійкість імперії була остаточно втрачена[Джерело?].
Падіння імперії