Главная | Обратная связь

Виникнення та сутність маржиналізму

(Альфред Маршалл, Джон Бейтс Кларк,
Вільфредо Парето, Леон-Марі Еспрі Вальрас)

Закономірним явищем в економічній теорії є поява в останній третині ХІХ ст. маржиналізму (marginal – граничний). Основна ідея маржиналізму – дослідження граничних економічних величин як взаємопов’язаних явищ економічної системи на рівні фірми, галузі (мікроекономіка), національної економіки (макроекономіка). Маржиналісти намагалися звільнитися від ідеологічного впливу та відокремитися від конкретно-економічних дисциплін щодо з’ясування універсальних закономірностей, незалежних від місця і часу своїх досліджень. На відміну від класиків політекономії, маржиналісти розглядають економіку як систему взаємозалежних господарюючих суб’єктів, які розпоряджаються господарськими благами, фінансовими і трудовими ресурсами. Завдяки маржинальній теорії, проблема рівноваги та стабільного розвитку економіки стала предметом аналізу результатів її взаємодії з навколишнім середовищем – як підприємств і фірм, так і народного господарства в цілому.

Характерними особливостями т. з. “маржинальної револю­ції” є – застосування граничних величин для аналізу та характеристики змін у економічних явищах; застосувння математичних методів аналізу та моделювання; зміна відношення до грошей та монетарної політики.

У своєму розвитку маржиналізм пройшов два етапи. Перший охоплює 70 – 80-і рр. XIX ст. і пов’язується з діяльністю австрійської школи, коли основою досліджень був взаємозв’язок: пот­реби – корисність – блага, які підсумовували сутність добробуту як економічної категорії. Другий етап охоплює 90-і рр. XIX ст. і пов’язується з неокласиками, характерною особливістю діяльності яких стало об’єднання в економічних дослідженнях сфер виробництва, споживання, обміну та розподілу, де визначалися граничні витрати у сукупності з граничною корисністю.

Австрійська школа економічної теорії висунула тезу про те, що збут є реалізацією потреб, насамперед людських, причому пот­реб зростаючих. Він психосоціальний, а разом з тим має і загальні потреби: їжа, одяг, житло, насолоди, матеріальний добробут. Саме реалізація фізіологічних, духовних, етичних потреб є об’єк­том підприємницької діяльності.

Підприємець у господарській діяльності реалізує досягнення в загальній хімії, фізиці, механіці, нових технологічних і технічних рішеннях. Наука стає одним із факторів, який використовує підприємець у виробничій і комерційній діяльності. Потрібна була нова наука, наука про реалізацію виробленого – маркетинг. А для цього необхідний певний обсяг інформації від галузевих, виробничих і споживчих ринків про платоспроможний попит, про психологію й інші характеристики покупця-споживача. В англійській і французькій політекономії панував егоїзм як рушійна сила розвитку суспільства, а до людини з її потребами їй діла не було.

Збут виробленої продукції – першочергове завдання для підприємців провідних країн - Англії, Франції, Німеччини, Австрії, США.Саме тому одночасно виникає економічна концепція про корисність як основу цінності австрійської, лозаннської, кемб­риджської шкіл.

Історично становленню маркетингу як науки перешкодили Перша світова війна, що наближалася, потім події 30 - 40-х років, далі 50-х, і тільки в 60-х pp. XX ст. відновлюється рівновага сил у планетарному масштабі і з’являється маркетинг як повноправне відгалуження економічної науки. Але місце і роль австрійської шко­ли і її родоначальника Карла Менгера у визначенні базових положень маркетингу беззаперечні.

Якщо К. Маркс дослідження суспільства в Англії розпочинає з економічної клітинки– товару, то Менгер – з загального – “сут­ності благ”. Ті предмети, які задовольняють потреби окремої лю­дини, К. Менгер називає корисностями, а застосовувані дані пред­мети для задоволення людських потреб – благами.

Для того, щоб предмет набрав характеру блага, необхіне поєднання чотирьох умов:

– людської потреби;

– властивостей предмета, що роблять його придатним бути поставленим у причинний зв’язок із задоволенням цієї потреби;

– пізнання людиною цього причинного зв’язку;

– можливості розпоряджатися предметом таким способом, щоб насправді вживати його для задоволення цієї потреби.

Якщо немає хоча б однієї умови, предмет втрачає характер блага.

До особливої категорії благ він відносить “взаємини” монополії, фірми, кола покупців, права видання, патенти. Сукупність благ розподіляється на дві категорії: з одного боку, матеріальні блага (включаючи й усі сили природи), з другого – корисні людські дії (у відповідному випадку – бездіяльність), з яких найбільшу важливість являє праця.

Менгер визначає блага першого порядку – ті, щозадовольняють потреби людини безпосередньо, наприклад хліб, але хліб – ре­зультатдії таких благ, як паливо, сіль, необхідна кваліфікована пра­ця і т. д. Це - блага другого порядку. Блага третього порядку – млин, пшениця, праця. До благ четвертого порядку відносять – поля, знаряддя виробництва, кваліфіковану працю.

Менгер формулює закон: “Справжня потреба в окремих бла­гах вищого порядку щодо визначених проміжків часу обумовлена наявністю в нашому розпорядженні комплементарних кількостей відповідних благ вищого порядку”. Цей закон, за Менгером, може бути реалізований у практичній діяльності, де виражається ідея моделювання економіки у визначених благах вищого порядку.

У поняттях господарських благ вирізняються економічні, господарські і неекономічні блага. Блага, які перевищують потре­бу в них, не є об’єктами людського господарювання. Менгер називає їх неекономічними. У власності можуть виявитись і пред­мети, які не беруть участі в задоволенні людських потреб, а це означає, що вони не можуть вважатись економічними.

Як правило, благ для повного задоволення потреб не вистачає. Звідси – прагнення утримати у своєму розпорядженні кожну частку благ і зберегти цю частку в її корисних властивостях. Тому відбувається вибір між найбільш важливими потребами, які необхідно задовольнити; “...застосувати найбільш доцільним способом до задоволення своїх потреб як предмети споживання, так і засоби для виробництва. Уся сукупність діяльності людей, спря­мованої на зазначену мету, називається господарством, а блага в кількісному співвідношенні – винятковими об’єктами господарст­ва, або господарськими благами”. Дослідження поняття блага в Менгера є основою вчення про цінність.

Англійці Вільям Стенлі Джевонс (1835–1882) та Альфред Маршалл (1842–1924) замість терміна ”політична економія” вво­дять нейтральний термін “economics“.

1890 року було опубліковано шестикнижжя Маршалла під наз­вою “Принципи економікс”, яке й починається із визначення: “Політична економія, або економічна наука (economics), досліджує нормальну життєдіяльність людського суспільства; вивчає тусферу індивідуальних і суспільних дій, яка тісно пов’язана зі ство­ренням матеріальних основ добробуту”. Суспільство розглядається як сукупність індивідів, економіка – як система взаємозалежних суб’єктів господарювання, а економічні закономірності – як наслідок взаємодій індивідуальних рішень, прийнятих на вільному виборі суб’єктів.

Маршалл також розробив принцип економічної рівноваги в економіці. Економічна рівновага – це відповідність між попитом і пропозицією, між ресурсами та потребами. Ціновий механізм рів­новаги встановлюється шляхом або обмеження споживчого попи­ту, або збільшення обсягів виробництва (і пропозиції). Обґрунто­вуючи принцип рівноваги, А. Маршалл запровадив в економічну науку категорію“рівноважної ціни”, що являє собою точку пере­тину кривої попиту (граничної корисності) та кривої пропозиції (граничних витрат). Обидва ці фактори – складові ціни; корисність і витрати однаково значущі. Ученим враховується як об’єк­тивна (витрати виробництва), так і суб’єктивна (корисність благ) сторона. За твердженням А. Маршалла, принцип витрат виробництва і принцип “кінцевої корисності“ безперечно є складовою одного загального закону попиту і пропозиції: кожний із них мож­на порівняти з одним із лез ножиць.

Маршалл виходить з того, що у науковій думці потрібна й індукція, і дедукція. Так само, як людині для ходіння потрібні обидві ноги: і права, і ліва.

Ще одна безсумнівна заслуга Маршалла – у введенні в економічну науку графіків, хоч його ставлення до математичних методів в економіці не однозначне.

Дослідження економічних процесів – це узагальнення тенденцій, що характеризують дію людини за певних умов. “Між тим не існує такого ряду економічних тенденцій, які б діяли так само стійко і які можна було б виміряти так само точно, як закон тяжіння. Не існує й економічних законів, таких за своєю точністю, які можна було б зрівняти із законом тяжіння”, – підкреслює Маршалл. Якщо політекономія стверджувала про наявність економічних законів як таких, то Маршалл ставить цей висновок не тільки під сумнів, як це робить історична школа Німеччини, але й взагалі заперечує їхню харизму. А це вже “економікс”.

До основних принципів маржиналістичного дослідження пот­рібно віднести – статичний підхід, рівноважний підхід, економіч­ну раціональність, граничний аналіз, математизацію. На початку ХХ ст. маржиналісти розробили кілька теорій.

А. Маршалл, А. Пігу та Дж. Робертсон – кількісну теорію грошей про безпосередній вплив грошової маси в обігу на рівень цін; або у результаті зіткнення товарів і грошей у короткостро­ковому періоді, зміна цін на товари залежить виключно від кількості грошей.

МV = РТ, де

М – кількість грошей; V – швидкість їх обігу;

Р – середньоврівноважений рівень цін;

Т – кількість усіх товарів.

А. Пігу – економічну теорію добробуту про задоволення, яке можна оцінити в грошовому еквіваленті;

Р. Хоутрі – монетарну теорію економічного циклу про зв’я­зок споживчих доходів та витрат з економічним циклом і креди­туванням;

Дж. Б. Кларк – теорію граничної продуктивності про те, що фактор виробництва – праця або капітал – може прирощуватися доти, доки вартість продукту, що виробляється цим фактором, не зрівнюється з його ж ціною; дія цього закону у практиці господарювання передбачає, що стимул збільшувати фактор вироб­ництва вичерпує себе, коли ціна цього фактора починає перевищувати можливі доходи підприємця або кожний новий внесок праці у виробництво за незмінних розмірів капіталу супроводжу­ється зменшенням продуктивності праці;

Вільфредо Парето – теорію економічного оптимуму про оптимальний розподіл економічних ресурсів і благ, що виробляються.

До основних праць Парето належать “Курс політичної економії” (1898), “Вчення політекономії” (1906), “Трактат із загаль­ної соціології“. У своєму “Вченні політекономії” Парето відмовився від традиційних підходів до кількісної характеристики корисності на основі міжособистісних порівнянь корисності, сформулювавши поняття суспільної максимальної корисності, тобто те поняття, яке в економічній літературі сьогодні прийнято називати “оптимум Парето”. Це поняття вживають для оцінки таких змін, які або поліпшують добробут усіх, або не погіршують їхньо­го добробуту з покращанням добробуту принаймні однієї людини. Оптимум Парето визначається як стан, за якого неможливо пок­ращити чийсь добробут шляхом трансформації товарів та пос­луг у процесі виробництва або обміну без шкоди для добробуту певного індивіда. Концепція “оптимуму Парето” дозволяє прийня­ти оптимальне рішення щодо максимізації прибутку (відповідно і корисності), якщо теоретична аргументація оптимальної комбінації споживання ґрунтується на таких передумовах:

– суто особистісна оцінка власного добробуту;

– визначення суспільного добробуту через добробут окремих осіб;

– неможливість зрівняння добробуту окремих людей.

Видатний математик Леон-Марі Еспрі Вальрас створив зам­кнуту математичну модель загальної економічної рівноваги. Рівновагу в системі продуктивних послуг і предметів споживання Вальрас характеризував як стан, де ефективний попит і пропозиція продуктивних послуг будуть однаковими, існуватиме пос­тійна стійка ціна на ринку продукції, продажна ціна продукції дорівнюватиме витратам, вираженим у продуктивних послугах. Дві перші умови належать до рівноваги обміну, а третя – до рівноваги виробництва. Рівновага в економіці не зводиться до рівноваги обміну, до ринкової рівноваги. Із теоретичної концепції Вальраса випливає принцип взаємозв’язку та взаємозалежності основних елементів ринкової економіки. Це вихідне положення для розуміння взаємозв’язку виробництва, споживання, доходів на макрорівні.

Ресурси Інвестиційних товарів

Ресурси Доходи Витрати Ресурси

	Домашнє господарство

Фірми

Товари Витрати Доходи Товари

Ринок споживчих товарів

 

У подальшому на теорію загальної економічної рівноваги спи­раються вчення про динаміку економічного зростання, концепція загального добробуту, побудова системи міжгалузевих зв’язків.

“Податкова держава” Йозефа Алоїза Шумпетера

 

У контексті економічної теоретичної науки (у перехідний та новий час) активного розвитку набуває вчення про податки. Це було зумовлено історичними факторами соціального й політичного характеру. Починаючи з першої хвилі буржуазних революцій, коли до влади приходила активна і підприємницька буржуазія, особливо інтенсивно відбувається теоретичне осмислення фінансових явищ та оновлення фіскального інструментарію. З другої половини ХІХ ст. західноєвропейська фіскальна думка переважає в розробці питань оподаткування з боку державних інтересів, у той час як американським ученим належить більшість наукових пріоритетів у інтерпретації оподаткування під кутом зору комерційних інтересів підприємницько-корпоративних структур. Найвагомішою щодо цього є праця видатного економіста і соціолога Йозефа Шумпетера (1883–1950) “Криза податкової держави”.Шумпетер був основоположником самої ідеї та поняття “податкова держава“. За його визначенням, податки не лише допомоглистворити державу, вони сприяли її оформленню. Податкова система стала тим органом, розвиток якого спричинив виникнення інших органів. За допомогою податкового законодавства держава підпорядкувала собі приватні господарства і забезпечила домінування над ними.

“Податок вносить дух грошей та розрахунку в усі щілини, де ним до того і не пахло, і таким чином стає творчим фактором самого державного організму, який створив податок.”

Шумпетер визначав “податкову державу” через зростання важливості оподаткування та нове значення державного боргу, що було викликано посиленням централізованої влади, розширенням урядових функцій, активністю зовнішньої політики, амбіціями національних еліт.

Криза податкової держави настає за умов:

– втрати державою здатності збирати податки та повністю контролювати податковий процес;

– одержавлення податкової системи;

– перебільшення розвитку фіскальних засад державності.

Отже, податкова держава повинна вимагати від платників не так багато, щоб вони не втрачали фінансовий інтерес до виробництва, щоб рівень оподаткування не паралізував енергію до господарювання, не зумовлював деморалізацію суспільства. В іншому випадку починається криза податкової держави, коли по­датки руйнівним чином позначаються у першу чергу на економіці, потім – на способі життя, а в кінцевому результаті – на культурному рівні.