 |
|
Завдання до індивідуальної роботи студентів під керівництвом викладача (у вигляді розширеного конспекту)
1. Господарство в роки Другої світової війни.
2. Економічні наслідки Другої світової війни для світової економіки.
2. Реалізація економічної програми Людвіга Ерхарда в повоєнній Німеччині.
Перелік запитань до самостійної роботи студентів
(самостійна робота у вигляді розширеного конспекту)
1. Технологічна революція середини 70-х рр. та її вплив на економічні процеси.
Особливості та закономірності розвитку
світового господарства у другій половині ХХ ст.
Інтеграційні процеси в економіці.
Господарство провідних країн світу
в роки Другої світової війни
До основних причин Другої світової війни (розпочалася 1 вересня 1939 р. – завершилася 2 вересня 1945 р.) належать:
– прагнення фашистів, мілітаристських фінансово-промислових груп Німеччини до економічного та політичного реваншу за поразку у Першій світовій війні та світового панування;
– політика “умиротворення агресора“, яку здійснювали західні країни щодо Німеччини;
– наростання мілітаризму в СРСР, загроза експорту революції на Захід та боротьба союзників проти Радянського Союзу;
– сутичка між США і Японією щодо економічних та політичних інтересів у Південно-Східній Азії;
– сутичка англо-італійських та німецько-французьких інтересів у Північно-Східній Африці та Близькому Сході.
Кінцевим результатом політики “умиротворення агресора”, яку здійснювали країни Заходу щодо Німеччини, було намагання зіштовхнути між собою два тоталітарних режими – фашистський і комуністичний.
Друга світова війна за своїми негативними економічними наслідками перевершила втрати у 1914–1918 рр. (Перша світова війна – загальні втрати оцінювалися в 208 млрд дол., Друга світова війна – 962 млрд дол.). Людські жертви становили 55 млн осіб, ще 100 млн втратили працездатність. Загальні борги у світовому господарстві дорівнювали 7 млрд дол. У ході війни світове промислове виробництво зменшилося на третину, сільське господарство – на 70 %. Практично було дестабілізовано транспортну систему та засоби міжнародних зв’язків. Так, Франція втратила 80 % залізниць та 70 % автомобільних транспортних артерій, Японія – 90 % торговельного флоту. Світового масштабу набула житлова проблема (Німеччина втратила 40 % житла, Англія – 30 %, Японія – 25 %, Франція – 20 %).
Німеччина
У 1935 р. фашистським урядом був узятий курс на підготовку до війни. Щорічний випуск військової продукції становив:
– літаків – 25 тис. шт.;
– танків – 20 тис. шт.;
– гармат – 50 тис. шт.
У ході локальних “бліцкригів” Німеччиною було загарбано економічний потенціал інших країн. Після перемоги над Францією в червні 1940 року основні економічні показники мали такий вигляд:
| Показники | Німеччина | Окуповані країни | ||
| Населення (млн осіб) | ||||
| Пром. робітники (млн осіб) | ||||
| Виробництво: | ||||
| Вугілля (млн т) | ||||
| Нафта (млн т) | 0,7 | 7,5 | ||
| Сталь (млн т) | ||||
Основою економіки країни стала військова промисловість, питома вага якої становила 80 %. У цій галузі було зайнято 20 % працюючого населення (”Трудовий фонд” близько 5 млн осіб). Широко використовувалася примусова праця депортованих і військовополонених.
З кінця 1943 р. намітився сировинний голод та економічна криза, що не дозволило повною мірою задовольнити потреби фронту. Відчувалась і недостача фінансів. З другої половини 1944 р. промислове виробництво різко скорочується, зростає інфляція, занепадає сільське господарство. Окуповані території вже не могли компенсувати втрат (рух опору, партизанська війна, відкриття ІІ-го фронту). Німецька військова економічна машина зазнала краху.
Наслідки Другої світової війни для Німеччини були жахливими. Рівень промислового виробництва становив усього 30 % від рівня 1939 р., майже на 30 років назад було відкинуто сільське господарство. Майже повна відсутність товарів, інфляція (600 %) вели до натуралізації господарства та натурального продуктообміну. У країні, крім “чорного ринку“, діяв і так званий “сірий ринок“ – товарообмінні угоди між окремими підприємствами, натуральна оплата праці тощо. Населення голодувало (виділялося 200 г м’яса на місяць), пара взуття розраховувалася на 12 років, костюм на 50 років, тарілка на 5 років.
Японія
7 грудня 1941 р. Японія розпочала війну проти США (напад на базу Перл-Харбор на Гавайских островах). Промислова та військова підготовленість призвели до захоплення: Індокитаю, Індонезії, Таїланду, Бірми, Філіппінів, Нової Гвінеї. У ході війни Японія перетворилася в індустріально-аграрну країну. Частка військової промисловості у 1943 р. становила 72 %, тоді як легкої про-мисловості зменшилася у 25 разів. Витрати на військові потреби перевищили доходи у 4 рази. Японські дзайбацу впродовж 1937 – 1944 рр. збільшили власні прибутки з 2,1 до 7,1 млрд ієн, або в 3,4 раза. Здійснювалися спеціальні заходи щодо мобілізації економіки на потреби війни на окупованих територіях. Незважаючи на це, витримати довготривалу війну економіка Японії не змогла. 2 вересня 1945 р. Японія підписала Акт про беззастережну капітуляцію. Японський мілітаризм було повалено.
Англія
Під час Другої світової війни Британська імперія зазнала ма-теріальних втрат. Особливо руйнівними були бомбардування Лондона, Ковентрі, Бірмінгема. Військова морська блокада, яку здійснювала Німеччина, розладнала зв’язки з колоніями. Англія втратила Бірму, Сінгапур та Малайзію.
Промислове виробництво зменшилось у 5 разів. Витрати на війну збільшилися у 25 разів. Відбулося закріплення позицій США в арабському світі.
Зовнішній борг країни зростав. У 1939 р. він становив 7,3 млрд ф. с., а в 1945 р. – 22,8 млрд ф. с.
Дефіцит бюджету погашався випуском паперових грошей: у 1939 р. – 555 млн ф. с.; 1945 р. – 328 млн ф. с.
Вартість життя і податки в роки війни збільшилися на 72 %.
Володіючи значними матеріальними та людськими ресурсами, британська економічна система не змогла мобілізувати достатню їх кількість для гідного протистояння Німеччині.
Франція
Політика “умиротворення агресора“, у якій брала участь і Франція, зазнала краху. У червні 1940 року Франція була окупована Німеччиною.
Збитки із-за окупації оцінювалися в 1 440 млрд фр. Людські жертви становили 1,1 млн осіб, ще 700 тис. було вивезено до Німеччини на примусові роботи.
Обсяги промислового виробництва знизилися на 70 % (зруйновано 195,5 тис. підприємств; із 101 доменної печі діяло тільки 7; 100 тис. підприємств збанкрутували), сільського господарства – у 2 рази (253 тис. селянських господарств зруйновано), 3/4 населення країни голодували.
Франція повністю втратила військовий і торговельний флоти, а також і колонії в Індокитаї, Сірії та Лівані.
США
В умовах Другої світової війни найефективнішою виявилася американська економічна система, заснована на демократії, ринковій економіці, середньому прошарку й обмеженому, (але раціональному) державному регулюванні. Вона дозволила достатньо оперативно мобілізувати майже 20 % ресурсів для ведення війни, чого виявилося достатньо для беззастережної перемоги.
Країна збагатилася за рахунок ленд-лізу (оренда чи позика), поставок озброєння, сировини, продовольства на суму близько 45 млрд дол.
Американський капітал проникає в економіку Англії. За 50 есмінців Англія віддала в оренду США на 90 років частину військово-морських баз в Атлантиці.
Відбувається оновлення промислового потенціалу. На будівництво промислових підприємств у США витратили 25 млрд дол. Зростає грошовий обіг на 222,5 % (у 1940 р. – 8,7 млрд дол., 1945 р. – 26,5 млрд дол.).
Військові дії, а отже, руйнування та втрати, не торкнулися території США. За роки війни національний дохід США подвоївся, більш ніж удвічі виросло промислове виробництво. У країні було створено відлагоджений виробничий механізм, що спирався на великий внутрішній ринок та міжнародні ринки. Поставки сировини, продовольства та військового обладнання союзникам, які фінансувалися державою, стимулювали оновлення основного капіталу. Сума військових підрядів становила 175 млрд дол., а чистий прибуток американських монополій – 70 млрд дол. Посилився процес концентрації виробництва – кількість великих підприємств з чисельністтю робітників більше 10 тис. збільшилася в 7 разів, які до кінця Другої світової війни США давали 60 % промислової продукції капіталістичних країн світу. На їхню частку припадало 50 % світового видобутку вугілля, 64 % – нафти, 53 % – виплавки сталі, 17 % - виробництва зерна, 63 % – кукурудзи. США сконцентрували 2/3 золотого запасу та 1/3 експорту капіталістичного світу.
Особливості та закономірності
розвитку країн світу в 40–90 рр.
Розвиток світового господарства у 40–80 рр. характеризується такими основними загальними тенденціями.
1. Відбудова європейського та японського господарства в повоєнний період відбувалася на основі двох планів – Дж. Маршалла та “Зворотного курсу“ Доджа–Макартура.
План післявоєнного економічного впорядкування Європи був виголошений у червні 1947 року в Гарвардському університеті державним секретарем США Дж. Маршаллом. Метою плану був розвиток економіки на “принципах індивідуальної свободи, вільних інститутів і справжньої незалежності“. Європа розглядалася як єдиний економічний простір, на що вказував міжнародно-правовий договір між країнами (Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Ірландія, Іспанія, Швеція, Люксембург, Австрія, Швейцарія, Португалія, Греція, Туреччина та ФРН). У США для організації допомоги була створена Адміністрація економічного співробітництва, місія якої діяла в кожній країні. План діяв з 1948 по 1951 рр. і передбачав:
– надання фінансової допомоги західним країнам за умови укладення двосторонніх угод (майже 13 млрд дол. було використано європейськими країнами на закупівлю товарів та технології в США);
– збільшення інвестицій США в Європу та створення спеціальних фінансових фондів (за роки дії плану через спецфонди пройшло майже 17 млрд дол.);
– зменшення митних тарифів та ліквідацію митних бар’єрів;
– спільне здійснення єдиної торговельної політики;
– вільне пересування робочої сили у країнах-учасниках реалізації плану.
Американський експорт за цей період збільшився на 60 %, європейський – на 50 %. Виробництво найважливіших видів промислової продукції зросло в Європі на 60–200 %. У 1951 році європейський ВВП на 15 % перевищив довоєнний рівень.
План Дж. Доджа (американський банкір та підприємець) і Дугласа Макартура (генерал, керівник окупаційних військ в Японії) передбачав:
– повернення японського суспільства до буржуазних ліберальних цінностей;
– запуск ринкового механізму вільної конкуренції;
– розпуск дзайбацу – феодально-мілітаристичних корпорацій (Міцуї, Міцубісі, Суматимо, Якута та ін.);
– демонополізацію економіки;
– розвиток вільної торгівлі;
– завершення земельної реформи (1946–1948 рр.);
– проведення податкової реформи (податки збільшилися на 65 %);
– введення ліберального трудового законодавства;
– створення неформальних штурмових мозкових груп для вирішення технічних виробничих завдань;
– прийняття нової Конституції (3 травня 1947 року).
Довоєнний рівень розвитку господарства був досягнутий у 1954 році, а середній рівень західноєвропейських країн – у середині 70-х років. Упродовж 15 років економіка Японії зростала в середньому на 11 % у рік, що було найвищим темпом зростання у світовій історії.
2. Відбудова та стабілізація світового фінансового господарства здійснювалася за допомогою так званої Бреттон–Вудської системи, яка почала формуватися ще у 1944 р. (міжнародна фінансова конференція, у роботі якої брали участь 45 дійсних й асоційованих членів ООН, а також міністри фінансів 16 країн) з укладення перших валютних угод. Угоди передбачали міжнародну корекцію фіксованих курсів національних валют (1 дол. дорівнював 1 г золота). У 1971 р. було впроваджено систему керованих змінних курсів національних валют (до 2,5 %). Систему зміцнювали дві міжнародні інституції – МВФ та М(Вс.)БРР.
Міжнародний валютний фонд було створено в американському м. Бреттон–Вудс у 1944 році, з 1947 р. відкрито штабквартири у Вашингтоні та Парижі, до його складу входить п’ять департаментів, що здійснюють діяльність у Європі, Азії, Африці, Західній півкулі та на Середньому Сході. У МВФ співпрацюють 170 країн світу. Статутний капітал цієї фінансової установи становить 15 млрд дол.
Основними напрямами діяльності МВФ є:
– розвиток міжнародної торгівлі;
– надання фінансової допомоги;
– валютне співробітництво (встановлення та регулювання валютних курсів).
Міжнародний (Всесвітній) банк реконструкції та розвитку здійснює свою діяльність з 1945 року (штабквартира – у Вашингтоні). Це фінансова інвестиційна інституція, керівництво якою здійснюється радою керуючих, директоратом та президентом. Щороку відбуваються сесії ради. Об’єднує 155 країн-членів банку.
Основними напрямами діяльності М(Вс.)БРР є:
– надання фінансової допомоги на компенсаційній основі;
– здійснення міжнародних інвестиційних проектів у галузях енергетики, транспорту та зв’язку.
3. Після закінчення Другої світової війни у Європі, як і в усьому світі, розпочинаються активні інтеграційні процеси.
У липні 1947 року в Парижі було створено Організацію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), завданням якої було вироблення спільної програми відбудови Європи. 1948 року було укладено Генеральну угоду по тарифах та торгівлі (ГААТ, з березня 1994 р. – СОТ).
У своєму розвитку інтеграційні процеси можуть проходити такі етапи, як:
– зона вільної торгівлі;
– митна спілка;
– спільний ринок;
– економічна спілка;
– повна інтеграція, що передбачає здійснення єдиної економічної політики.
У 1957 році утворилося Європейське Співтовариство (ЄС). Інтеграція спрямовувалася на інтернаціоналізацію зовнішньоекономічної діяльності та внутрішньоекономічних структур країн-членів ЄС.
1958 року створюється Європарламент, керівними органами якого стали Комісія та Рада міністрів.
Провідні країни світу поступово формують так звані клуби, зокрема – G–7 “Велика сімка“, до якої увійшли США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Канада.
У 1960 р. утворилася Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК), до якої увійшли: Алжир, Еквадор, Габон, Венесуела, Індонезія, Ірак, Іран, Кувейт, Саудівська Аравія, Катар, ОАЕ. ОПЕК намагається протистояти владі гігантських нафтових монополій та збільшити свої доходи.
Значної ефективності економічного співробітництва досягла створена у 1967 р. Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) – Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Сінгапур та ін. Взаємне забезпечення товарами, сировиною, будівництво спільних підприємств, безмитна торгівля у межах асоціації стали важливим фактором для піднесення рівня виробництва та перетворення цього регіону в один із центрів світової економіки.
У 1991 р. створений Спільний ринок країн Півдня Америки (МЕРКОСУР) – Аргентина, Бразилія, Уругвай, Парагвай, із загальним населенням 200 мільйонів осіб, територією 11 млн кв. км і ВВП у 460 млрд дол.
З 1 січня 1999 р. 11 країн ЄС перейшли до використання єдиної валюти – євро (крім Великобританії, Бельгії, Швеції та Греції).
4. У 50–60 роках відбувається поступове нівелювання (вирівнювання) світового господарства у зв’язку із прискоренням темпів економічного розвитку країн Західної Європи та необхідністю здійснення технічної модернізації США власної економіки. Завершується формування трьох основних економічних центрів (трилітаризм) – США, Західна Європа та Японія. Продукція країн щодо США становила:
– 1955 р. : ФРН – 38 %, Японія – 15 %, Франція – 42 %;
– 1980 р. : ФРН = США, Японія – 66 %, Франція – 98 %.
5. Зазнає краху світова колоніальна система, відбувається перерозподіл світових ринків збуту товарів. Японія утверджується у Південно-Східній Азії та Австралії, Великобританія – у країнах британської співдружності, США – у Латинській Америці, ЄС – у Африці та на Балканах.
6. Технологічна революція 70-х років зумовила кінець індустріалізму. Відбувається прогресуюче витіснення фізичної праці у промисловості та сільському господарстві. У провідних країнах світу у цих галузях залишилося працювати не більше 10 % зайнятих у національному господарстві.
Розвинені країни Заходу перейшли до якісно нового стану економічного розвитку. Був здійснений різкий поворот в інвестиційній сфері на користь масового споживання і соціальної інфраструктури. Економіка стає соціально орієнтованою.
7. Поглиблюється інтернаціоналізація та глобалізація господарського життя. Зростає залежність країн від світової торгівлі та діяльності транснаціональних корпорацій (ТНК). У 2000 р. у світі нараховувалося 63 тис. ТНК із річним обсягом продаж більше 100 млн дол. Зближується структура зовнішньоекономічних зв’язків та зростає орієнтація на певний технічний рівень (конкурентоспроможність). Зменшується експорт США із 13,5 % у 1975 р. до 11,6 % у 1987 р. Збільшується експорт Західної Європи з 46,2 % у 1975 р. до 50,9 % у 1987 р. Зростає експорт Японії з 7 % у 1975 р. до 10,7 % у 1987 р.
8. Економічні кризи (1969–1970 рр., 1971–1973 рр., 1974–1975 рр., 1980–1982 рр. та ін.) наочно засвідчили про циклічний характер розвитку капіталістичної економіки. Однією із найважливіших особливостей цих криз стала синхронізація циклічних коливань в основних індустріальних країнах. Пошук шляхів стабілізації зумовив утвердження так званих змішаних економічних систем.
9. Перед світовою спільнотою постали певні екологічні та демографічні проблеми, вирішення яких залежить від розвитку світового та національних господарств (масове знищення флори і фауни, забруднення екологічного середовища, збільшення кількості озонових дир та глобальне потепління). У світі голодує кожен восьмий мешканець (близько 750 млн осіб), без цивілізованих умов проживає майже 2 млрд осіб.
Характерними особливостями останнього 25 річчя були:
– серед правлячих сил країн проявляється оптимальний підхід до економічного розвитку і кризових явищ; склалися нові форми співробітництва: “Спільний ринок” (Англія, Італія, Канада, США, Франція, ФРН, Японія) та ОПЕК (організація країн-експортерів нафти);
– економічні конфлікти вирішуються шляхом взаємних уступок і компромісів;
– активне економічне суперництво з Великою 7-ю здійснюють “малі світи” (Південна Корея, Таїланд, Сінгапур та інші);
– змінився характер зовнішньої торгівлі, яка в основному здійснюється на паритетних умовах;
– удосконалюється кредитно-фінансова система, зросла кількість інвестиційних компаній, пенсійних фондів, позичково-ощадних асоціацій;
– упроваджується “рейганоміка” – зменшення податків на приватну підприємницьку діяльність при одночасному регулюванні державних витрат;
– скорочується кількість працюючих у сільському господарстві при одночасному збільшенні сільськогосподарського виробництва за рахунок високої механізації, енергопостачання, гідропоніки, генної інженерії, комп’ютерізації;
– закінчення ”холодної війни” сприяє активній “конверсії”, частина коштів спрямовується на різні соціальні проекти.
Особливості та закономірності
розвитку країн світу – США, Великобританії,
Японії, Франції, Німеччини
США
Як уже зазначалося, в умовах Другої світової війни найефективнішою виявилася американська економічна система. Добре відлагоджений виробничий механізм забезпечив величезні можливості для збуту продукції. 60 % світового промислового виробництва у перше повоєнне десятиліття забезпечували США (50 % видобутку вугілля, 64 % – нафти, 53 % - виробництва сталі, 17 % – зерна, 63 % – кукурудзи). Військові підряди оцінювалися в 175 млрд дол. Національний дохід країни подвоївся, а сума чистого доходу становила 70 млрд дол. На США припадало 1/3 світового експорту та 2/3 золотих запасів.
У перші повоєнні роки урядова політика спрямовувалася на активне здійснення конверсії та зменшення податків (на 6 млрд дол.). Це стало можливим за рахунок 129 млрд дол. ліквідних накопичень. У 1946 р. було прийнято закон про зайнятість. Створюється Рада економічних консультацій.
Характерною ознакою економічного розвитку США у повоєнний період стала реалізація тих чи інших економічних програм, які розроблялися президентськими адміністраціями.
Так, у 40–50 рр. реалізовувалися дві економічні програми – “Справедливий курс Трумена“ та програма Д. Ейзенхауера.
“Справедливий курс Трумена“ передбачав ряд заходів щодо подолання економічного спаду, що розпочався з 1949 року, та розширення платоспроможного попиту. Відбулося підвищення заробітної плати (75 центів за годину робочого часу). Розпочато активне будівництво дешевого житла (передбачалося побудувати 800 тис. кв. м житла). Державні інвестиції спрямовуються на фінансування розвитку освіти в містах, підтримку фермерських господарств, впровадження системи медичного страхування.
Значний вплив на економічний розвиток країни мала війна з Кореєю (1950–1953 рр.). Фінансові вклади в промислове виробництво зросли на 30 млрд дол., в ядерну енергетику – на 5 млрд дол. Обсяги випуску промислової продукції зросли на 37 %, а виробництво військової техніки – у середньому в 5 разів.
Політика Д. Ейзенхауера характеризувалася лібералізацією економіки. Були зменшені кредитні ставки (з 3 до 1,75 %). Продовжувалося житлове будівництво (планувалося ввести 45 тис. квартир). Реалізовувалася програма будівництва нових шосейних доріг (близько 7,5 тис. км) тощо.
60 роки ознаменовані у світовому господарстві активними урбанізаційними процесами і розвитком науково-технічного прогресу. Швидкий хід відбудови господарства, інтеграція Європи зумовили різке зростання ВНП (у цілому 3,2 %) та його ролі у світовому господарстві (приріст ВНП у Франції становив 4,9 %, Німеччині – 8,6 %, Японії – 8,2 %). Перед США постала суттєва проблема модернізації економіки, для цього виділялося державою 73 млрд дол. Здійснювалася механізація та автоматизація виробництва на основі технологічно нових принципів. У 1960 р. уже застосовувалося 4 267 електронно-обчислювальних машин. Зростає концентрація та інтенсифікація виробництва (3 300 об’єднань підприємств та кількість фермерських господарств зменшилася з 5,3 до 3,7 млн). Збільшується використання робочої сили у сфері обслуговування.
Важливою складовою економічної політики цього періоду була реалізація програми “нових рубежів” президента Дж. Кенеді.
До основних її складових потрібно віднести:
– стабілізацію цін;
– стимулювання темпів економічного зростання та підтримку ринкової рівноваги;
– регулювання бюджетно-кредитної сфери;
– збільшення заробітної плати (з 1 до 1,75 дол. за годину);
– утримання безробіття на рівні 4 %;
– заплановане зростання ВНП не менше 5 % на рік.
У 1962–1964 рр. у США відбулася чергова циклічна криза. Спочатку було згорнуто ряд соціальних програм, але з 1964 року уряд країни здійснював заходи, спрямовані на боротьбу з бідністю (20 % населення – 36,4 млн осіб), страхування престарілих громадян, надання допомоги місцевим громадам та пільг медичного обслуговування, організацію професійної підготовки. Великі фінансові ресурси спрямовувалися на потреби військово-промислового комплексу у зв’язку з початком війни у В’єтнамі. Структурні диспропорції призвели до нової циклічної кризи, що розпочалася в 1969 році.
Після приходу до влади президента Р. Ніксона, влітку 1971 р., починається реалізація чотириступеневої “нової економічної програми“:
1) серпень – листопад 1971 р. – припинено всі операції з золотом; на 90 днів заморожуються ціни та заробітна плата; вводиться 10 % податок на імпорт;
2) листопад 1971 р. – січень 1973 р. – проведено девальвацію долара та встановлено державний контроль над цінами та заробітною платою;
3) січень – червень 1973 р. – знято державний контроль над цінами та заробітною платою; зменшуються асигнування на соціальні програми; заплановано підтримку темпів інфляції в межах 2,5 % (реально вона становила 8,2 %);
4) червень 1973 р. – 30 квітня 1974 р. – здійснення заходів щодо подолання циклічної енергетичної кризи 1974–1975 рр.
Щорічне зростання інфляційних процесів привело до часткової заміни кейнсіанської концепції консервативним варіантом державного регулювання економіки. В історію нова концепція ввійшла під назвою “Рейганоміка“ (президент Р. Рейган). Це була найбільш успішна повоєнна економічна програма, що призвела до семирічного підйому господарства (з 1981 до 1988 рр.).
В основі “Рейганоміки“ лежала лібералізація економічних процесів:
– на 25 % зменшилися корпоративні та особисті податки з громадян;
– зменшувалися бюджетні витрати та згорталися соціальні програми;
– відбувалося дерегулювання підприємництва;
– держава здійснювала жорстку кредитно-грошову політику, спрямовану проти інфляції;
– було чітко розмежовано функції центральної та місцевої влади в ході реалізації концепції нового федералізму.
Заходи уряду сприяли структурній перебудові економіки та обновленню основного капіталу. Позначилося стійке зростання платоспроможного попиту. Відбулася стабілізація кредитно-грошової системи за рахунок низького рівня долара порівняно з іншими валютами.
З жовтня 1990 до березня 1991 рр. розпочався десятимісячний економічний спад, промислове виробництво скоротилося на 2 %. Криза в автомобільній промисловості призвела до різкого падіння обсягів виробництва в металургійній промисловості (9,7 %). Зменшилися обсяги виробництва будівельних матеріалів, деревообробки, металоконструкцій, побутової техніки, меблів та ін. Дефіцит бюджету зріс до 290 млрд дол., державний борг – 4 млрд дол. У зв’язку з цим головним завданням демократичної адміністрації Б. Клінтона було оздоровлення економіки через стимулювання інвестиційного попиту.
План стабілізації економіки, розроблений президентською адміністрацією, складався з трьох основних програм, короткострокової, довгострокової та скорочення бюджетного дефіциту:
1) було виділено 30 млрд дол. для збільшення кількості робочих місць через розвиток системи освіти, професійної підготовки та перепідготовки, системи суспільних робіт;
2) чотирирічна інвестиційна програма (1993–1997 рр.) передбачала пільги для приватних інвесторів, цільові капіталовкладення у найважливіші галузі економіки. На її реалізацію виділялося 140 млрд дол.;
3) програма скорочення бюджетного дефіциту, що передбачала зменшення дефіциту державного бюджету в 1997 році до 140 млрд дол.
Таким чином, розвиток економіки США в повоєнний період залежав від потенційних можливостей адаптуватися до існування нових світогосподарських умов та вибору засобів економічної політики.
Великобританія
Під час Другої світової війни Великобританія зазнала значних матеріальних, фінансових та людських втрат. 245 тис. осіб загинули, 278 тис. було поранено. На 10 % зменшилося промислове виробництво, обладнання вичерпувало свій амортизаційний ресурс. Витрати на війну становили 25 млрд ф. с., державний борг сягнув 23,7 млрд ф. с., зовнішній борг – 3 млрд ф. с., втрачено 25 % національного багатства. Збільшилася економічна залежність від США. Країна втратила ринки на Близькому Сході та у Південно-Східній Азії, а з 1947 року і в Індії, Бірмі, Цейлоні. Розвал колоніальної імперії ослабив Великобританію. Перед країною постали серйозні економічні проблеми, вирішення яких залежало від політичної волі лейбористів та консерваторів.
У 1945 році урядом К. Етлі була розроблена лейбористська економічна програма “обличчям до майбутнього” лівого спрямування. Проголошувалося про необхідність створення соціалістичної співдружності Великобританії, розвитку змішаної економічної системи зі збільшенням державної власності. Було націоналізовано засоби зв’язку, транспорт, газову та вугільну промисловість, частину електроенергетики. Відновлено діяльність профспілок. Створювалася система соціального страхування.
У зв’язку з гострою фінансовою кризою, викликаною дефіцитом обігових коштів, у липні 1948 р. Англія приєдналася до плану Маршалла. Це дало їй можливість отримати 2,3 млрд дол. у вигляді поставок товарів і 337 млн дол. – кредитів. 1949 року лейбористи провели девальвацію фунта стерлінгів на 30,5 % (1 фунт ст. = 2,8 дол.). У свою чергу, це викликало значні інфляційні процеси. Від кризи Англію врятувала війна у Кореї. Поставки військово-стратегічних товарів та сировини дозволили накопичити фінансові ресурси і відмовитися від участі у плані Маршалла. У 1951 р. виробничі показники на 1/3 перевершили показники 1937 року. У 1951 – 1952 рр. обсяги сільськогосподарського виробництва зросли на 50 %.
1951 року на парламентських виборах до влади прийшов консервативний уряд У. Черчиля, який:
– провів часткову денаціоналізацію промисловості;
– активно стимулював створення монополістичних об’єднань (відбулася грандіозна централізація виробництва в руках концернів “Віккерс“ – 100 тис. працюючих, “ІКІ“ – 120 тис. осіб, “Бритіш петролеум“ та “Ройял Датч – Шелл“ – 250 тис. осіб);
– здійснював структурну перебудову економіки на основі НТП (з’явилися нові промислові регіони: Зах. Мідленд та південний схід країни, розвиваються нові прогресивні галузі: автомобільна, авіаційна, електронна);
– Європі нав’язувалася економічна та політична гегемонія (не увійшовши у 1957 р. до Спільного ринку, Англія зініціювала створення у 1960 р. зони вільної торгівлі, до якої увійшли Англія, Данія, Швейцарія, Норвегія, Австрія, Швеція та Португалія, але економічного розвитку це об’єднання не мало);
– у межах НАТО відбувалася активна мілітаризація економіки.
Під знаком цих перетворень Великобританія розвивалася до кінця 70-х років, але перебувала у складному становищі. З одного боку, швидко розвивалися гігантські монополії в передових галузях виробництва, які диктували умови на ринку та здійснювали серйозний вплив на внутрішню та зовнішню політику урядових кіл країни. З іншого – збільшувався державний сектор економіки, що охоплював в основному старі традиційні галузі господарства, його продукція не була достатньо конкурентоспроможною, тому що повільно прилаштовувалася до новин НТП.
1979 р. уряд консерваторів очолила М. Тетчер, яка запропонувала нову радикальну економічну програму, яка в історію ввійшла під назвами “неоконсерватизм“ або “тетчеризм“.
Ідеологічною основою програми були такі елементи:
– сприяння вільному підприємництву;
– розвиток особистої ініціативи;
– проповідування крайнього індивідуалізму;
– повернення суспільства до “вікторіанських цінностей“ (повага до закону, порядку, релігії, сім’ї; бережливість, працелюбність тощо).
На шляху реалізації програми було здійснено такі етапи:
– застосування політики “монетаризму” (зменшення податків та видатків бюджету, обмеження діяльності профспілок, неперспективні підприємства перестали субсидуватися);
– денаціоналізація промисловості (газова, сталеплавильна, електротехнічна галузі; водозабезпечення; телекомунікації);
– створення умов “здорової конкуренції“, особливо в ціноутворенні;
– розвиток дрібного та середнього бізнесу;
– захист ТНК;
– здійснювалася приватизація житла;
– зменшено подоходні податки та кількість чиновницького апарату (налічувалося усього 16 міністерств негалузевого характеру).
У результаті здійснюваних економічних заходів продуктивність праці становила 2,5 % річних (поступалася лише Японії), а темпи економічного зростання – 3 – 4 % річних (найбільші серед європейських країн). Швидкими темпами зростала капіталовіддача. Інфляція утримувалася в межах 6 %. Споживчі витрати населення виросли на 6,5 %, приватні капіталовкладення – на 10,3 %. Доходи населення зросли на 5 %, а норма заощаджень зменшилася до 1,3 %, що свідчило про розширення особистого споживання та високий внутрішній попит. Зайнятість в економіці зросла на 1,2 % (в основному у сфері послуг), без роботи залишилися лише 1,9 млн осіб. Сформувався середній прошарок суспільства. Разом з тим негативним наслідком реформ стала різка поляризація суспільства. Середній дохід на душу населення в реальному обчисленні за десять років зріс на 23 %, але більше 20 % сімей мали річний дохід нижче 4 тис. ф. ст., що було достатньо низьким прожитковим рівнем англічан.
Отже, “неоконсерватизм“ або “тетчеризм“ підтердив, що капіталістична система є гнучкою, здатною пристосовуватися до змін соціально-економічних умов, модернізовуватися.
Японія
2 вересня 1945 р. капітуляцією Японії завершилася Друга світова війна (6 серпня 1945 р. відбулося атомне бомбування м. Хіросіми, а 9 серпня – м. Нагасакі). Згідно з рішеннями Потсдамської декларації (26 липня 1945 р.) у країні вводилося правління купаційного уряду. Реалізація в 1945–1951 рр. плану Доджа–Макартура сприяла ліквідації мілітаризму та розвитку демократизму.
План Дж. Доджа (американський банкір та підприємець) і Дугласа Макартура (генерал, керівник окупаційних військ в Японії) передбачав:
– повернення японського суспільства до буржуазних ліберальних цінностей;
– запуск ринкового механізму вільної конкуренції;
– розпуск “дзайбацу“ – феодально-мілітаристичних корпорацій (Міцуї, Міцубісі, Суматимо, Якута та ін.);
– демонополізацію економіки;
– розвиток вільної торгівлі;
– завершення земельної реформи (1946–1948 рр.);
– проведення податкової реформи (податки зросли на 65 %);
– введення ліберального трудового законодавства;
– створення неформальних штурмових мозкових груп для вирішення технічних виробничих завдань;
– прийняття нової Конституції (3 травня 1947 року).
З червня 1951 року Японія стає тилом воюючої проти Кореї американської армії, що сприяло економічному піднесенню, особливо військової галузі. Вартість американських військових замовлень зросла до 2,5 млрд дол.
Довоєнний рівень розвитку господарства був досягнутий у 1954 році, а середній рівень західноєвропейських країн – у середині 70-х років, коли завершився процес індустріалізації. У 1952 р. у країні було створено “Спеціальний рахунок для промислових інвестицій“. Японія вступила в МВФ, а в 1955 р. стала членом ГААТ. Відбувався активний розвиток зовнішньоторговельних зв’язків:
– 1952 р. було дозволено створювати експортні картелі;
– 1953–1954 рр. укладаються договори про дружбу та мореплавство зі США.
Упродовж 15 років економіка Японії зростала в середньому на 11 % у рік, що було найвищим темпом зростання у світовій історії. У 1961–1970 рр. середньорічні темпи валового національного доходу становили 11 %, за цим показником Японія поступалася лише США. У кінці 70-х рр. інвестиції в основний капітал становили 34,7 % ВНП, що також було найкращим показником у світі. Японія посіла четверте місце у світовому експорті (7 %).
До основних чинників так званого “японського чуда” потрібно віднести:
– раціональне поєднання ринкових важелів із державним регулюванням економіки;
– визначення і реалізацію загальнонаціональних інтересів та здійснення політики протекціонізму;
– строге лімітування іноземних інвестицій та ефективне їх використання;
– використання іноземних ноу-хау та впровадження 10 тис. нових технологічних процесів;
– високі затрати на НД та ДОКР;
– упровадження матеріало- та енергозберігаючих технологій;
– праця висококваліфікованих кадрів та зростання реальної заробітної плати на 6,3 %.
У 80 – 90-х рр. в Японії здійснюється структурно-технологічна перебудова економіки в напрямі розвитку мікропроцесорної техніки, інтегральних схем, обліково-вимірювальної техніки, біотехнологій та реалізовується програма створення “Японської моделі суспільства громадянського добробуту“.
Програма мала ліберальний характер і передбачала:
– мінімізацію асигнувань на соціальні програми;
– активізацію трудової мотивації;
– реалізацію принципу рівних можливостей;
– перетворення Японії в технологічну державу;
– самозабезпечення на 71 % продуктами харчування;
– запровадження екологічних стандартів та чистих технологій.
До 1995 р. частка японських кредитів у світі становила 53 %, а до кінця століття нетто-активи досягнули 1 трл дол.
У технотронній державі 60 % території становлять ліси та заповідники (27 національних парків, 54 квазінаціональні парки, 298 префектурних парків, 500 заповідників та заказників).
Франція
30 серпня 1944 р. перехідний уряд Шарля де Голля розпочав відбудову французького господарства на основі розвитку державно-монополістичного капіталізму. З цією метою розпочалася широкомасштабна націоналізація. Було проведено націоналізацію гірничодобувної, газової, авіаційної, автомобілебудівної галузей промисловості, електроенергетики, банків, страхових компаній, ощадних кас тощо. Розширювалися права профспілок в управлінні виробництвом (зокрема, розподіл житла та звільнення з роботи). На підприємствах, де кількість працюючих становила 50 осіб, створювалися так звані “комітети підприємств“. Було встановлено 40-годинний робочий тиждень та дво-тритижневі відпустки. Зросла реальна заробітна плата – у промисловості на 80 %, сільському господарстві – на 25 %. Надавалися кредити для розвитку сільського господарства. На 80–130 % зросли пенсії та допомога сім’ям.
З планом Маршалла у 1948–1951 рр. Франція отримала 2 млрд 458 млн дол., а до 1958 р. США надали Франції кредитів на суму 12 млрд дол.
Ці економічні заходи дозволили Франції у 1947–1950 рр. досягти довоєнного рівня та розпочати докорінну зміну стратегії економічного розвитку. Відбувається освоєння нової техніки та технології в промисловому виробництві. 90 % інвестицій спрямовується на розвиток важкої, хімічної індустрії, машинобудування, радіоелектроніки, приладобудування. Сформувалися такі нові галузі промисловості, як нафтопереробна, атомна енергетика, електроніка. Французька промисловість почала переходити від одиничного та серійного до поточного і масового виробництва. У фінансовій сфері відбувається переорієнтація з вивезення капіталу на внутрішнє виробниче його використання. Великий вплив на мілітаризацію економіки мала участь Франції у війнах в Алжирі та у В’єтнамі.
У 1946 р. створюється Генеральний секретаріат по плануванню, завданням якого було програмування (планування) розвитку економіки.
У 1947–1953 рр. реалізовувався так званий “план Монне“ щодо модернізації націоналізованої економіки.
1954–1957 рр. – план зміцнення конкурентоспроможності приватного сектора економіки.
1958–1961 рр. – план переходу до відкритої економіки.
Франція бере активну участь у європейських інтеграційних процесах. За її ініціативою було створено Європейське об’єднання вугілля і сталі, до якого увійшли ФРН, Італія, Бельгія, Голландія, Люксембург. 25 березня 1957 р. Франція підписала договір про створення ЄС.
З 1958 до 1969 рр. знову реалізовується економічна програма, тепер прем’єраШ. де Голля.
Вона передбачала:
– здійснення лінії “індустріального імперативу“, тобто протекціонізму щодо пропорційного розвитку усіх галузей промисловості;
– перетворення НТП у виробничу силу;
– структурну перебудову промисловості на користь новітніх галузей: аерокосмічної, ракетобудівної, атомної енергетики та ін.;
– розвиток державно-монополістичного капіталізму, зокрема заохочення монополістичної конкуренції, формування фінансових груп;
– відміну державного економічного планування.
З метою збільшення конкурентоспроможності президент Ж. Помпіду в 1969 р. змінює валютно-фінансову політику країни. Було проведено девальвацію франка (12,5 % до долара, 11,1 % до золота) і взято курс на “вирівнювання“ бюджету у виробництві та споживанні, а також торговельного балансу. Але у 1974 р. ОПЕК підняв ціни на нафту, яку Франція ввозила із-за кордону, що призвело до економічної кризи та скорочення промислового виробництва на 8 %, а сільського господарства – на 3 %. Щорічно ціни зростали на 10 %.
У 1976–1980 рр. країна знову повертається до планування. Розробляється та реалізовується так званий план “промислової переорієнтації”, спрямований на:
– підтримку конкурентоспроможних галузей промисловості;
– підтримку ТНК;
– розвиток зовнішньої торгівлі;
– реалізацію галузевих програм (зокрема, “Аеробус“, “Конкорд“ та ін.);
– інтенсифікацію сільського господарства (2-е місце у світі з виробництва пшениці, 1-е з вирощування – ячменю, льону, цукрових буряків).
У цілому розвиток економіки Франції в 70–80-х рр. характеризується такими особливостями:
– зростають інфляційні процеси у зв’язку із відпуском державою цін;
– відбувається знецінення капіталу та його відтік за кордон;
– зростають протиріччя у зовнішній торгівлі (Франція займала п’яте місце (6,7 %) у світовому експорті, але торговельне сальдо залишалося негативним у першу чергу через ввіз енергоресурсів, торговельний дефіцит становив – 14,1 млрд франків);
– проявляються структурні диспропорції в розвитку окремих галузей (транспорту, сфери послуг, торгівлі);
– загострюється ситуація у валютно-кредитній системі у зв’язку із зростанням курсу долара (погіршується платіжний баланс країни, франк стає найхиткішою валютою Європи, зростає безробіття).
У 1981 р. до влади приходить лівоцентристський уряд на чолі з Франсуа Міттераном, який за роки свого правління створив найбільший державний сектор економіки серед капіталістичнихкраїн (85 % авіаційної промисловості, 80 % чорної металургії, 2/3 кольорової металургії).
Саме в цьому напрямі і здійснювалися економічні реформи (тільки за 1981–1982 рр. їх здійснено 200):
– частково підвищено заробітну плату; пенсійний вік встановлено 60 років та на 50 % підвищено пенсії;
– відбулося скорочення робочого тижня до 39 годин;
– проведено девальвацію франка (на 13 % до марки та 5,75 % до інших валют);
– з метою обмеження темпів інфляції заморожено на 4 місяці ціни та заробітну плату;
– згідно з прийнятим законом у лютому 1982 року проведено чергову націоналізацію великих промислових груп (“Пешине-Южин-Кюльман” у кольоровій металургії, “Рон Пуленк” у хімічній промисловості, “Томпсон–Брандт“ в електротехніці, “Сен-Гобен-Понт-а-Муссон“ у виробництві будівельних матеріалів та скла, сталеплавильні трести – “Сесілор“ та “Юзінор“, авіаційні та ракетобудівні компанії – “Дассо“ і “Матра“ та ін.);
– виділено промисловим підприємствам 6 % кредитів (44,5 % від усіх кредитів).
Під тиском США та ФРН, які намагалися французький уряд примусити відмовитися від політики обмеження влади монополій, у 1983–1984 рр. реалізовувався так званий“план Делора“(міністр фінансів і бюджету), таким чином було прийнято “курс жорсткої економії“. Основними завданнями є: скорочення зовнішнього дефіциту, згортання соціальних програм, збільшення податків. Збільшено плату за медичне обслуговування, комунальні послуги, транспорт (споживчий попит зменшився на 65 %). Здійснювався процес денаціоналізації. У країні зменшилися виробництво та розподіл електроенергії, газозабезпечення, телекомунікації. Економічні негаразди призвели до того, що лівий блок почав втрачати підтримку виборців і на виборах у березні 1986 року більшість отримали консерватори.
Прем’єр-міністр Жак Ширак заявив про необхідність закладення основ “народного капіталізму” через активне формування середнього прошарку. Різко (у 4 рази) скорочувалися обсяги фіскальних надходжень. З 1987 року розпочався процес “дерегламентації” економіки (самостійне встановлення цін на промислову продукцію). Було передбачено ряд заходів щодо ліквідації впливу держави на функціонування кредитної системи, проведено поступову приватизацію кредитних установ. У цілому було підготовлено більш як 30 законопроектів, що позитивно вплинули на стан економіки Франції у другій половині 80-х рр.
Хоча у 1986 – 1989 рр. у країні спостерігалося економічне піднесення (річний приріст промислового виробництва становив 4 %, а ВВП в середньому – 3 %), початок і особливо середина 90-х рр. ознаменувалися спадом виробництва та інвестиційної активності.
Незважаючи на нерівномірний розвиток народного господарства, різні підходи до визначення економічних пріоритетів лівих сил та консерваторів, в повоєнний період Франція перетворилася з країни “рантьє” у країну сучасного промислового капіталізму з високим ступенем концентрації та значною роллю держави у визначенні економічних програм.
Німеччина
Повоєнна відбудова німецького господарства здійснювалася на основі участі в плані Маршалла та реалізації економічної програми Людвіга Ерхарда.
Так, за перші роки реалізації плану (1948–1951 рр.) Німеччина отримала від США 2,422 млрд дол., майже стільки, скільки Великобританія (1,324 млрд) і Франція (1,13 млрд) разом узяті та майже в 3,5 раза більше, ніж Італія (0,704 млрд). У цілому за роки дії плану Маршалла Німеччина отримала допомогу на суму 3,12 млрд дол.
Програма економіста і політика Людвіга Ерхарда грунтувалася на ідеї створення так званого соціального ринкового господарства.У соціальній ринковій економіці рушійною силою суспільного благополуччя є потяг людини до покращення умов власного життя в сукупності з її соціальною відповідальністю. Ерхард вважав, що ринкова економіка функціонує винятково в умовах свободи – споживання, вибору професії і робочого місця, підприємницької діяльності. Основними рушійними силами у відродженні країни Ерхард визначав вільну приватну ініціативу і конкуренцію у поєднанні з активною роллю держави в господарському житті. Одним із найважливіших елементів соціального ринкового господарства вважався дрібний та середній бізнес – “основа благополуччя для всіх”. Уже в 1953 р. на підприємствах, що мали до 500 осіб, працювало 50,8 % усіх зайнятих і вироблялася половина промислової продукції.
Господарська реформа 1948 р. одночасно поєднувала грошову реформу та реформу цін. Створення твердої власної валюти розпочалося із відміни дії рейхсмарок та впровадження дойчмарок (кожен громадянин отримав по 60 нових грошових одиниць). Заробітна плата, пенсії, квартплата підлягали виплаті в нових марках у співвідношенні 1:1. Особисті заощадження наполовину обмінювалися за курсом 1:10, друга половина тимчасово заморожувалася, а потім обмінювалася 1:20. Підприємствам були надані субсидії тільки на першу зарплату працюючим, у майбутньому вони могли сподіватися лише на наслідки їхньої комерційної діяльності. Старі зобов’язання банків анульовувалися. 24 червня 1948 р. було прийнято закон про принципи господарської структури та політику цін. Держава відпускала ціни, відмінено адміністративний розподіл ресурсів та багаточисельні нормативні документи, що регулювали економічні відносини. Пізніше було прийнято закони про кредитну та податкову політику, про заходи проти самовільного підняття цін, антимонопольний та антитрестівський укази.
У результаті фінансового оздоровлення швидкими темпами починає відроджуватися промисловість. До 1956 р. рівень виробництва Німеччини перевершив показники 1936 р. на :
– 216 % – уся промисловість;
– 280 % – машинобудування;
– 460 % – автомобілебудування;
– 558 % – електротехніка;
– 189 % – текстильна промисловість;
– 189 % – харчова промисловість.
З 1960 до 1970 рр. у 5,2 раза збільшилися асигнування на НДДКР. Науково-технічний прогрес стає вирішальним фактором розвитку економіки. Розвиваються експортноорієнтовані галузі економіки (машинобудування, авіаційна та ракетно-космічна галузі, хімія, електротехніка та машинобудування).
Характерною рисою господарства Німеччини є збереження майже 1,9 млн дрібних та середніх підприємств. Із них 1,7 млн припадало на дрібні фірми (до 9 осіб). Особливо це стосується те-риторії колишньої НДР.
З середини 70-х років у Німеччині відбувся так званий структурний стрибок. Його зміст полягав у перенесенні за кордон частини промислового виробництва, особливо нерентабельного та екологічно шкідливого (хімія). Німеччина у 80-х роках стала класичною державою-експортером і посідає друге місце після США. Це стосується вивозу автомобілів, верстатів, хімічної та електротехнічної продукції.
Інтеграція двох протилежних економічних систем після об’єднання ФРН та НДР зумовила загальний економічний спад.
Динаміка ВВП (у % зростання чи спадання) має такий вигляд:
| 1992 рік | 1993 рік | 1994 рік | 1995 рік |
| 2,2 | – 1,1 | 2,2 | 1,9 |
Динаміка промислового виробництва (у % зростання чи спадання) має такий вигляд:
| 1992 рік | 1993 рік | 1994 рік |
| – 0,9 | – 5,7 | 3,8 |
Безробіття сьогодні становить 11,1 % від усього працездатного населення.
Висновок
Таким чином у повоєнний період у результаті соціально-економічних перетворень у провідних країнах світового господарства сформувався принципово новий тип економічних взаємовідносин основних соціальних прошарків суспільства. Суспільство соціального партнерства має такі основні риси:
– масове виробництво споживчих товарів, значна частина яких доступна всім прошаркам населення, у тому числі і через систему довгострокового кредиту;
– подолання антагонізму між працею та капіталом через володіння акціями корпорацій;
– забезпечення та розвиток приватної власності як основного економічного інституту;
– наявність конкуренції та механізмів ринкового ціноутворення разом з існуванням антимонопольного законодавства;
– збереження переважно державного регулювання економіки та соціальної сфери;
– інституційне забезпечення рівності економічних прав та стартових можливостей;
– реалізація соціальних програм з метою досягнення соціальної згоди та захисту “слабких груп“.