Повоєнний неолібералізм – Ф. Хайєк, В. Ойкен
“Сильна автономна конкурентна економіка” – такий основний девіз найяскравішого представника неолібералізму Фрідріха Августа фон Хайєка (1899–1992). Особливості методології досліджень, економічні погляди та основи концепції спонтанного ринку викладені ним у наукових працях: “Шлях до рабства” (1944), “Індивідуалізм та економічний порядок” (1948), “Конституція свободи” (1960), “Право, законодавство і свобода” (1973, 1976, 1979), “Фатальна концепція: помилки соціалізму” (1989). Економічні явища у них розглядаються як невід’ємна частина соціально-економічної системи, передусім підкреслюються ті із соціальних рис, які характерні для ринкової системи в цілому в умовах вільної конкуренції, зокрема індивідуалізм господарюючих суб’єктів, їхні об’єктивні оцінки, їхнє уявлення про економічну свободу, їхня конкурентна природа тощо. Методологічний індивідуалізм та суб’єктивізм Хайєка фактично означають визнання непізнаних економічних явищ, тому що теоретична модель економіки будується дослідником на суб’єктивному, а отже, довільному виборі окремих елементів дійсності. Таким чином, ця модель не може дати істинно наукових знань про економіку, які б не залежали від суб’єктивного досвіду дослідника. Справа ще й у тому, що як економічна дійсність, так і людський розум не залишаються незмінними, а постійно еволюціонують. Важливим у теорії економічного лібералізму Хайєка є його вчення про спонтанний характер ринкового порядку. Ринкова економіка виникає та еволюціонує у результаті взаємодії людей, але це не означає для них можливий цілеспрямований вплив на економіку. Ринкова економіка розвивається відповідно до своєї власної внутрішньої логіки, зумовленої тією обставиною, що в її формуванні люди керуються своїми практичними знаннями, втіленими у звичаях. Це ніби невидиме знання, що не усвідомлюється його носієм і тому не може бути від нього окремо формалізованим, узагальненим у теоріях і покладеним в основу економічної політики. У свою чергу, характер знання, покладеного в основу еволюції ринкового порядку, повністю виключає можливість будь-якого втручання у цей процес без загрози часткового або повного його руйнування. Провідна роль у формуванні та поширенні практичних поточних знань про господарство належить механізму ринку, який через систему цін, зміну співвідношення попиту і пропозиції, рекламу систематично передає інформацію про те, що, де, як, коли виробляти, купувати і продавати, і тим самим забезпечує координацію дії учасників ринку. Таким чином, ринок розглядається як своєрідний інформаційний механізм, який забезпечує отримання не фрагментарних, а системних знань про економіку, без яких неможлива ефективна господарська діяльність. Щодо розподілу ресурсів та конкуренції, то Хайєк вважав, що ринок сам здатний ефективно розподіляти ті ресурси, що раніше не були та і не могли бути враховані на господарські цілі, які раніше не були і не могли бути виявленими. Конкуренція – це ефективнийспосіб спрямування невідомих ресурсів на невідомі цілі. Ці завдання ринок може виконувати завдяки тому, що він спроможний виявити, розповсюдити та ефективно використати раніше невідомі дані про потреби, ресурси і технології, тобто виступати у ролі специфічної інформаційної системи. Хайєк виступав активним критиком соціалістичної економічної системи. На його думку, єдиним можливим шляхом розвитку людства є капіталізм. “Спір про ринковий порядок і соціалізм, – писав він, – є спір про виживання – ні більше, ні менше. Наслідування соціалістичній моралі і призвело б до знищення більшої частини сучасного людства та зубожіння основної маси суспільства”. “Конкуренція скрізь, де можливо, регулювання – там, де необхідно” – цей вислів Людвіга Ерхарда (1897–1977 рр.) концептуально виражав ідеї представників неоліберальної концепції державного регулювання економіки. Неоліберали виступають за лібералізацію економіки, використання принципів вільного ціноутворення, провідну роль в економіці приватної власності та недержавних господарських структур. Вони вбачають сутність регулювання економіки державою у функціях “нічного сторожа” або “спортивного судді”. Починаючи з 1948 р., ці ідеї набули статусу державної доктрини уряду Аденауера–Ерхарда.З цього самого року послідовники В. Репке, А. Рюстова на чолі з В. Ойкеном у Фрайбурзькому університеті почали видавати щорічник “Ордо”, тому західнонімецька неоліберальна доктрина почала називатися ордолібералізмом. Основний внесок у концепцію “соціальне ринкове господарство” робить Вольтер Ойкен. В. Ойкен використовує термін “національна економія” на противагу політекономії, виходячи з того, що єдиної політичної економічної теорії не може бути, економічні процеси здебільшого мають національну характеристику в різних країнах. Історичний розвиток привів не тільки до того, що прискорилася трансформація інститутів, а й до того, що ускладнилася структура суспільного господарства так, що дедалі рельєфніше вияв-ляється необхідність теоретичного аналізу. У національній еконо-мії панує два питання: про форми, в яких здійснюється господарювання, і про економічні процеси, які щодня відбуваються всередині заданих форм. Ойкен констатує: “Теорія надає інструменти для одержання наукового досвіду. Вони служать для проникнення в економічну дійсність”. Виступаючи проти економістів, що розглядають конструкцію господарського життя у вигляді сходинок: домашня, міська, народногосподарська, рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична, молода, розвинена, зріла, прогресуюча, – Ойкен висуває положення про те, що існують конкретні господарські порядки Греції, Афін, Спарти, Рима, Діоклетіана, Німеччини 1900 р. і 1940 p., а отже, необхідне пізнання їх у єдності з усім життям нації – з політичними і соціальними подіями, з явищами духовного життя. Конструкція сходинок – це однобічність. Висновок В. Ойкена: елементом-системоносієм економічної системи є господарський порядок, він не пов’язаний із господарськими сходинками. Він – індивідуальне явище (господарський порядок Англії кінця XVIII ст., господарський порядок Росії 1922–1928 pp.). Господарські порядки визнаються ідеальними типами через економічні системи, наприклад, централізовано керована економіка, ринкові форми, грошові системи, на основі яких і створюється теорія. Але для цього необхідне знання конкретних господарських порядків. В. Ойкен у праці “Основи національної економії” (1947) доводить природне існування у однакових суспільствах двох ідеальних типів економіки (це, власне, те саме, що й абстрактні економічні категорії класичної школи, тобто економічні, господарські форми, узяті у чистому вигляді, які відрізняються способом управління – від ценралізованого керування до стихійного саморегулювання. У господарському порядку вони займають полярні позиції: проміжні завжди містять певні домішки, що спотворюють цей ідеал) – мінової (ринкової) та централізовано керованої. Система централізовано керованої економіки характеризується тим, що все щоденне економічне життя суспільства регулюється планами, які виходять з одного центру. Якщо економіка складається з двох і більше окремих господарств, кожне з яких розробляє та втілює у життя свої плани, то це система мінової економіки. Немінова економіка реалізується у трьох формах: – тоталітарна централізовано керована економіка, коли виробництво, розподіл та споживання продукції здійснюється за вказівками та наказами центрального керівництва; обміну не існує взагалі; – централізовано керована економіка з вільним обміном товарами споживання, коли споживачі можуть вносити корективи у розподіл товарів споживання шляхом обміну; – централізовано керована економіка з вільним споживчим вибором, коли вільний вибір існує, але тих товарів, виробництво яких визначено з центру. Пізнання економічної дійсності Ойкен починає з вихідної точки: завжди і скрізь господарська діяльність ґрунтується на плані. За всього розмаїття форм необхідно виділити дві основні, які функціонують усю історію людства: а) складання плану одним укладачем (власне натуральне господарство, планування з єдиного центру); б) ринкове господарство – самостійна розробка плану госпо-дарської діяльності окремими її суб’єктами. Координування планів здійснюється в одній формі з єдиного центру і координується через механізм цін і мінових вартостей – у другій формі. У централізовано керованому господарстві одна інстанція за допомогою своїх планів регулює весь економічний розвиток, а в ринковому господарстві ціноутворення є в центрі економічної системи, має широкі, точно позначені функції, а всі дії повинні орієнтуватися на ціни. В. Ойкен також вирізнив два типи економічного устрою: – природно зростаючий – який утворюється у процесі історичного розвитку без усвідомлення рішення (безладдя); – законодавчо встановлений – який утворюється у результаті включення їхніх основоположних принципів до господарського законодавства на підставі спільного економіко-політичного рішення (згідно з планом). В ордолібералізмі виділяють два типи економічної політики: – політику устрою – це комплекс довгострокових заходів, спрямованих на створення ринкових умов функціонування економіки, законодавче й правове оформлення цих умов і насамперед – прав власності, контроль за їх дотриманням, своєчасне внесення необхідних коректив із боку держави; – політику процесу– це комплекс заходів щодо безпосереднього впливу на господарську діяльність через фінансову стабілізацію, структурні і соціальні зрушення, включаючи певні корективи у розподілі доходів, вирішення проблем добробуту. Після аналізу форм ринку випливає аналіз методів регулювання ринків. Є три методи регулювання господарських процесів, що існували в історії: регулювання, здійснюване центральними державними органами, регулювання, здійснюване владними групами (анархогрупами) і регулювання через конкуренцію. З першим люди познайомились у XX ст. (Росія, Китай і багато інших країн). Другий – породження концентрації і централізації виробництва, але вона неодвічна. У третьому – превалює форма ринку повної конкуренції, яка в зародку існувала в індустріальному господарстві, але ніколи не втілювалась у життя повною мірою. В. Ойкен зазначає, що праці К. Менгера, Л. Вальраса, У. С. Джевонса, Е. Бем-Баверка, А. Маршалла сприяли вдосконаленню системного аналізу процесу регулювання в умовах існування форми ринку повної конкуренції. Так з’явилася думка про конкурентний порядок. Вона підтверджується повсякденним досвідом і досвідом, нагромадженим наукою. Кожна форма регулювання через анархогрупи переходить неминуче в централізовано керовану, отже, варто розглядати тільки дві (першу і третю). Формою ринку, що домінує в умовах конкурентного порядку, є форма ринку “повної конкуренції”. Це та форма, що повинна координувати між собою плани і рішення окремих форм підприємств і домашніх господарств. Повна конкуренція – шлях до підвищення ефективності роботи фірми. Вона є формою ринку, ціни якого регулює економічний процес і плани домашніх господарств і підприємств, що орієнтуються на ці ціни. Конкурентний порядок можна виразити у формулі: граничні витрати дорівнюють цінності. Конкурентний порядок потребує правової держави, яка повинна створити ті межі, в яких вільна діяльність одного індивіда обмежується сферою волі іншого, чим створюється рівновага сфери волі людей. У конкурентному порядку важливе місце посідає грошова система. “Регулювання індустріальної економіки має потребу в монетарній стабільності, але, як свідчить коливання кон’юнктури, саме нестабільність вартості грошей, очевидно, органічно притаманна цій економіці”. Завдання регулювання полягає в тому, як вмонтувати грошовий порядок у вищій стабільності у конкурентний порядок. В. Ойкен розглядає наявні пропозиції затвердження валютної стабільності, але відмовляється від визнання їхньої ефективності. Він вважає, що необхідне постійне активне втручання в грошову і кредитну політику з метою встановлення відповідності нагромадження і кредиту. “Дисконтна політика, політика відкритого ринку, установлення норм ліквідних резервів, державна фінансова політика і, мабуть, державні капіталовкладення повинні були б служити цілям стабілізації. Такі пропозиції не можна плутати з політикою забезпечення повної зайнятості кейнсіанського сенсу. Річ у тім, що вони спрямовані на те, щоб забезпечити механізм функціонування цін конкуренції”. Саме механізм цін є основним інструментом регулювання конкурентного порядку, його ефективного функціонування, це можливо тільки за стабільності валютного курсу. Валютна політика має вирішальне значення для конкурентного порядку. Стабільність “вартості грошей” відіграє значну роль у розрахунку витрат виробництва, інакше не буде враховано пропорцію обмеженості ресурсів. Ойкен наголошує, що в епоху індустріалізму різко змінилася роль держави. Концентрація економічної влади не є специфікою нового часу. Не меншою мірою вона характерна для періоду середньовіччя, як і для всієї іншої історії. Багато вчених і сьогодні, – говорить Ойкен, – не розуміють, що господарський процес пронизаний жорсткою боротьбою за владу. Один з докорів як прихильників ордолібералізму, так і опонентів полягає у тому, що у дослідженнях Ойкена результат, немає механізму реалізації, теоретичний аналіз економічної і політичної влади не розкриває конкретного механізму регулювання економічних процесів економічною владою і державою. Однак В. Ойкен через праці “Основи національної економії” й особливо “Основні принципи економічної політики” філігранно проводить ідею неабиякої ролі влади. Вона не повинна виступати як інструмент першої дії, а покликана сформуватись у ринкове господарство і самими інструментами створити умови функціонування його для найбільш ефективної дії конкурентного ринку. Конкурентний ринок – це межі, в яких відбуваються складні вияви численних факторів – як економічних, так і технологічних, ідеологічних, правових, соціальних, політичних, психологічних, етичних, культурних, ментальних. Механізм використання цих інститутів відбувається в умовах, які безупинно змінюються. Завдання полягає в тому, щоб відбувалося постійне вдосконалення цих нових ступенів суспільного і господарського порядку. Ойкен – за мистецтво вкрай складного процесу регулювання для ефективного використання ресурсів суспільства. Як сила, що встановлює порядок, виступає функціонуюча держава. У діяльності держави виділяють два принципи. Політика держави повинна бути націлена на те, щоб розпустити чи принизити функції економічних владних угруповань. Політико-економічна діяльність має бути спрямована на створення форм економічного порядку, а не на регулювання економічного процесу. Гасло “більше чи менше держави” має бути виключене. Стоїть питання не кількості, а якості – те саме мистецтво діяльності, зокрема законодавчої, про що йшлося раніше. Потрібні корисні закони про обіг капіталів, про біржі та біржові угоди, про іпотеки. Вони мають бути вбудовані в ринкове господарство, що сприятиме конкурентному порядку. В. Ойкен формулює питання: який відбиток накладають на господарський процес розбіжності між людьми різні історичні епохи? Автор констатує, що наприкінці XIX ст. – на початку XX ст. панувала думка, що найбільш чітко історична мінливість суб’єкта, що господарює, виявляється в тому, що раніше він діяв за принципом задоволення потреб, а в епоху капіталізму діє вже на основі принципу максимізації доходу. Економічна поведінка людини, – говорить Ойкен, – одночасно і незмінна, і змінюється. Очевидна істина: у своїх господарських планах люди прагнуть досягти своїх цілей з найменшими затратами цінних для себе речей, тобто вони діють за “економічним принципом”. Поява бухгалтерського обліку – результат діяльного вдосконалення економічного розрахунку – вплинула на розвиток економічного розрахунку. “Економічний принцип” використовував такі засоби, як система ваг, бухгалтерія, грошовий обіг, баланси. Він – фундаментальний принцип нового господарювання. Homo sapiens скрізь у всі часи діє на основі економічного принципу.Цей принцип притаманний і Homo faber (людині, яка працює). У цьому – єдність, але людині, яка господарює, притаманне і різноманіття. Одним із елементів різноманіття людини, яка хазяйнує, є розбіжність у об’єктивній оцінці бачення економічного принципу і його суб’єктивній реалізації. Це відбувається через стрімкий техніко-технологічний прогрес, а вже для централізовано-адміністративного господарства обмеженість позицій у безупинно змінюваному світі не має інструментів вибору найкращого варіанта. В. Ойкен виділяє в різноманітті рис людини її орієнтацію на майбутнє. Перші християни, віруючи у швидке пришестя царства небесного, не піклувалися про майбутнє. А людина кінця XIX – початку XX ст. складала господарські плани на десятиріччя. Вона робить заощадження, щоб не терпіти злидні в майбутньому (старість, хвороби, навчання дітей, їхня стабільна влаштованість). Нарешті, традиційна прихильність або до рідних цвинтарів, або до мобільності. Американський шахтар під час депресії 1929–1934 pp. мігрував. Український шахтар наприкінці XX – початку XXI ст. бідує “в рідній хаті”. Висновок: усі люди, будучи в здоровому розумі, завжди і всюди діють на основі економічного принципу, у чому й полягає незмінність. З іншого боку, необхідно встановити ті ознаки, що констатують розбіжності людей в їхній господарській поведінці. “Заслуга Фрайбурзької школи, Вольтера Ойкена і його однодумців полягає в тому, що вони повернули політичну економію до суворого мислення порядку, щоб протиставити плоскому бездуховному прагматизму духовний порядок (Л. Ерхард “Півстоліття міркувань”) [58]. В. Репке у книзі “Вірна чи ні німецька економічна політика” (1950) визначив, що соціальне ринкове господарство – це шлях до економічного гуманізму. Отже, держава для підтримки умов існування “соціального ринкового господарства” як “ідеального типу” вільного ринкового господарства має стежити за виконанням “правил” вільної конкуренції (“чесної гри”), контролювати умови ціноутворення і “попереджувати” спроби встановлення монопольних цін, гарантувати охорону і пріоритетне значення приватної власності в товарно-грошовому господарстві без монополій. У 1965 р. Л. Ерхард на черговому з’їзді ХДС повідомив про завершення у ФРН програми створення “соціального ринкового господарства”, перетворення цієї країни у “сформоване суспільство“. У 60–70-х роках концепція неолібералів щодо створення соціального ринкового господарства була співзвучною з моделлю інституціоналістів, які на той час уже висунули ідею про формування “суспільства загального добробуту”, оскільки обидві моделі відкидали думку про експлуатацію людини людиною та класовий антагонізм. Обидві моделі засновані також на ідеї активної соціальної функції держави щодо забезпечення всім громадянам рівних прав та рівних можливостей в отриманні соціальних послуг та підвищенні добробуту. При цьому під зовнішнім проявом “загального добробуту” розумілося не тільки зростання кількості акціонерів у різних верствах суспільства, але й стабільність усіх суспільних інститутів, впевненість трудящих у завтрашньому дні.
©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|