Главная | Обратная связь

Неокласичне відродження

Неокласичне відродження – течія в економічній теорії, яка сформувалася у 70-х роках XX ст. на основі поглядів про потребу у мінімізації державного втручання в економіку. У новій класичній теорії склалися дві течії – “раціональних очікувань” та “економіки пропозиції”.

Автором теорії “раціональних очікувань” став Дж. Мут, який 1956 року сформулював цей постулат та відобразив у побудованій ним моделі. Представники цієї течії нової класичної теорії (Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Уоллес) намагаються сформулювати модель, що формалізує об’єктивну поведінку виробників та споживачів, прогнозуючи їхню реакцію на зміни політики та ринкової економічної ситуації. Заперечуючи потребу у державному втручанні в економіку, вони спираються на тезу про типовість економічної поведінки, яка врівноважує ситуацію і невілює будь-які по­літичні рішення. Прихильники теорії виділяють два підходи до оцін­ки очікувань – адаптивні очікування та раціональні очікування.

Адаптивні очікування спираються на колишній досвід: знан­ня наслідків певних економічних дій, урахування колишніх по-милок. На підставі адаптивних очікувань корпорації пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.Раціональні очікування опираються на наукові прогнози, що вра-ховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної еконо-мічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічніпо-казники тощо. Виходячи з цієї теорії, у 1975 р. Т. Сарджент та Н. Уоллес у своєму дослідженні довели неефективність активної фіскальної та грошової кейнсіанської політики, що підтверджу-вало висновки школи про нейтральність грошей та недоцільність кон’юнктурної політики. Заперечуючи політику державного регулювання, нові класики пропонують формувати економічну по-літику держави так, щоб нові правила набирали чинності через певний лаг часу для того, щоб агенти могли адаптувати та прог­нозувати свої дії.

Авторами теорії економіки пропозиції стали А. Лафер, Р. Мандель, М. Фелдстайн, М. Боскін. Основою цієї теорії є твердження, що провідною категорією економічних відносин є пропозиція, тому суспільство повинне виходити з можливостей пропонування, що визначаються ресурсними можливостями. Отже, немає потреби у державному втручанні, оскільки воно буде нівельо­ване очікуваннями та відповідною поведінкою суб’єктів, яка в кін­цевому підсумку завжди визначатиметься їхніми можливостями. Прихильники теорії висунули тезу про залежність сукупного попиту від сукупної пропозиції.Було також поставлено під сумнів, висновок Кейнса, що заощадження є причиною скорочення обся-гів виробництва, економічної діяльності, а отже, зайнятості, а то-му його рекомендації щодо стимулювання попиту також визнава­ли за недоцільні.

Основний шлях до зростання виробництва автори теорії еко­номіки пропозиції вбачали у стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій. Основним джерелом інвестицій (як і покриття дефі­циту державного бюджету) є заощадження. Вони виступали проти високих податків за раціональну податкову політику, бо високі податки є причиною перерозподілу ресурсів з приватного сектора у державний, що призводить до зниження продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін. Захищаючи принципи віль­ного підприємництва, проблема оподаткування підносилася до рівня конкретної економічної політики з обґрунтуванням відповід­них висновків економетричними моделями та програмами подаль­шого розвитку економіки.

Але потрібно зазначити, що положення теорій неокласичного відродження є коригувальними щодо доктрини монетаризму, яка не могла в чистому вигляді бути застосованою на практиці через свій радикалізм. Нові неокласики, хоч і заперечували пот­ребу у державному втручанні, але залишали для такого втручання певний простір, визнаючи неможливість його абсолютної ліквідації.