 |
|
Мілтон Фрідмен – основоположник монетаризму
Ще у 20-ті роки в Чиказькому університеті зародилися монетарні ідеї. На початку 60-х років ці ідеї стають домінуючими у зв’язку з публікаціями Мілтона Фрідмена, Нобелівського лауреата 1976 року “за дослідження в галузі споживання, історії і теорії грошей”, серед яких: “Капіталізм і свобода” (1962), “Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867–1960 роки” (1963), “Монетарна статистика США” (1970), “Теоретичні основи грошового аналізу” (1970), “Тренди грошової маси у США і Сполученому Королівстві. Їх відношення до доходу, ціни і ставок процента, 1867–1975” (1982).
Термін монетаризм був уведений у сучасну літературу Карлом Бруннером у 1968 році.
На відміну від кейнсіанців та неокейнсіанців, для яких основними важелями регулювання економіки були сукупний попит, нагромадження і споживання, інвестиції тощо, для Фрідмена та монетаристів основним засобом регулювання економіки є монетарна система, а тому не через бюджетне, а через грошове регулювання потрібно вирішувати економічні проблеми країни. Досліджуючи цю проблему, учений робить такі висновки:
– ринкова економіка повинна сама відтворювати рівновагу між попитом на гроші і грошовою пропозицією;
– стабільність економічного розвитку порушується тоді, коли темпи зростання грошової маси перевищують темпи зростання товарної маси або, навпаки, грошова маса відстає від темпів зростання товарообігу;
– зростання грошової маси повинне відбуватися темпами, які забезпечують стійкість цін, відповідати динаміці валового національного продукту.
Монетаристи вважають, що основною причиною інфляції є надлишок грошової маси – “багато грошей – мало товарів”. Цей надлишок, як правило, утворюється під час проведення політико-грошового стимулювання сукупного попиту. У результаті гроші перестають відігравати роль інструменту ринкового регулювання. Для того, щоб перекрити канали, що зумовлюють інфляцію, монетаристи пропонують:
– строго контролювати зростання грошового обігу;
– проводити жорстку грошово-кредитну політику, застосовуючи правило рівномірного приросту грошової маси;
– проводити стабільну фіскальну політику;
– ліквідувати дефіцит державного бюджету для забезпечення бюджетної рівноваги;
– застосовувати методи “шокової терапії”.
Головним принципом монетаристської політики є досягнення стабільних темпів приросту грошової маси, що на основі ринкового саморегулювання покликано забезпечити зростання виробництва та високу зайнятість.
Основна вимога монетаристів у галузі економічної політики – максимально скоротити видатки держави, тому що їхнє збільшення веде до утворення надлишку грошей, а отже, до інфляції.
Одне з ключових положень монетаризму полягає в тому, що гроші відіграють виняткову роль у зміні реальних доходів, зайнятості та загального рівня цін.
Монетаристи стверджують, що існує взаємозв’язок між темпом зростання грошей і темпом номінального доходу, що при швидкому зростанні грошової маси швидко зростає номінальний дохід і навпаки. Зміна грошової маси впливає як на рівень цін, так і на обсяг виробництва в межах визначеного періоду. Таким чином, монетаристський варіант кількісної теорії виконує функції управління грошовим попитом, а через нього – і господарськими процесами. Опираючись на положення про екстраординарну роль грошей і стверджуючи, що капіталістичне господарство являє собою стабільну систему, здатну за рахунок саморегуляції досягнути стану рівноваги, монетаристи вибудовують свою модель економічного циклу, у якій визначальну роль відіграє зміна грошової маси. Основними елементами монетаристської теорії економічного циклу є модернізований варіант кількісної теорії грошей, концепція номінального доходу, передавальний механізм, розроблений з метою ілюстрації впливу грошей на господарські процеси.
Монетарна неоліберальна концепція була на практиці апробована у США республіканським урядом президента Р. Ніксона (1969–1970) і реально дозволила послабити інфляційні процеси та зміцнити долар під час реформ адміністрації Р. Рейгана (рейганоміка). Елементи неоліберальної концепції реально застосовувалися в під час реформування англійської економіки (“тетчиризм”).
Трансформаційні та глобалізаційні теорії
(Гуннар Мюрдаль, Пітер Друкер, Алвін Тоффлер, Д. Белл)
Глобалізація – це вільне переміщення капіталу, його повне панування. Він набуває характеру планетарного явища. З історичної сцени кінця XX ст. пішла централізовано-адміністративна господарська система, в якої, безсумнівно, були і позитивні моменти, наприклад, проголошувалася загальна рівність, але рівність ще не є соціальною справедливістю.
Панування капіталу в глобальному масштабі утвердило практично єдину мету – одержання прибутку, особистий грошовий інтерес. Гроші стають мірилом людських досягнень. Кожен прагне до реалізації своїх власних інтересів, ставка винятково на приватний інтерес.
Це нове, породжене глобалізацією, панування капіталу породило моральну кризу. Саме це ми бачимо в концепції Ф. Хайєка чиказької школи. Хайєк говорить, що соціальне йому невідомо. Отже, соціальна справедливість – багатовікове, вистраждане в умовах індустріальної технологічної революції бажання – виявилося поза межами ринкових відносин у фазі утвердження в планетарному масштабі. Змінюється механізм ринкових відносин, у торгівлі з’явилися супермаркети й інтернет-торгівля, немає підприємця – хазяїна невеликої крамниці.
Кардинальні зміни відбуваються у фінансовому капіталі. Глобалізація здійснюється в умовах, коли світ ділиться на центр і периферію. Центр – США, Європа, Японія, а периферія – країни, що розвиваються, у тому числі і більшість країн пострадянської системи. Розподіл цей умовний, оскільки “азіатські тигри” змогли вирватися з цієї периферійної групи. Серйозну заяву на вихід роблять Китай, Індія, тому в перспективі центр може переміститись у ці країни.
У 1960-ті роки виникає конгломератний бум – вияв ролі фінансового капіталу, що змінився. Особливістю конгломератного буму є злиття у формі купівлі прибуткових компаній з розрахунку прибутковості акцій. Таке злиття не було обумовлено технологічно-технічними причинами. Організуючим мотивом був дохід на акцію. Фінансовий капітал виступав у формі інвестицій прямих, портфельних, інвестицій корпорацій, а також інституціональних інвесторів у формі хеджевих фондів і інвесторів із фінансовими засобами інших людей. Ці останні працюють на ринках, де, якщо ціни активів зростають, вони інвестують, і навпаки, якщо ціни падають,– вилучають інвестиції. Це породжує нестабільність – “стадну поведінку”: у разі настання обвалу трапляється катастрофа.
На глобальних ринках величезна перевага ТНК і фінансових інститутів фінансового центру, а периферія – на останьому плані. Це призводить до того, що вирватися з “порочного кола бідності” для більшості країн практично неможливо.
Міжнародний фінансовий капітал почав відігравати вирішальну роль у долях окремих держав. Прірва між багатими і бідними країнами розширюється. Поряд з національними, соціальними суперечностями, панування фінансового капіталу породило міжнародну соціальну суперечність – антиглобалістський політичний рух – серйозну загрозу міжнародній безпеці. Це відобразилося й у соціально-економічних концепціях.
Панування капіталу в умовах вільного його переміщення призвело до того, що економічна міць урядів піддалася трансформації. Якщо в 1950–1960-ті роки модними були теорії про “державу загального добробуту”, породжені політикою перерозподілу національного доходу через податкову складову економічної політики, то вільний рух капіталу породив офшорні зони, приховування від оподатковування, а свідчить про те, що уряди на сьогодні поставлені в дуже скрутне становище щодо реалізації своїх соціальних програм (Англія, Франція, Німеччина, Швеція, Австрія).
Взаємозв’язок національного і глобального відображає специфіку національних умов для процвітання міжнародного фінансового капіталу.
Глобалізація фінансового капіталу випробувала концепції рівноважного розвитку ринкової економіки на основі ліберальної економічної політики. Класична і неокласична економічні теорії спиралися на раціональну основу пізнання, на досконалість знань. Але вже Хайєк стверджує, що абсолютне знання на основі су-часної інформації не існує і неможливе, а отже, рівноважного стану не можна досягти і в умовах централізованої економічної системи, тому тільки ринок може з найменшими витратами уникнути втрат від асиметрій, що виникають. Хоча Пригожий (брюссельська школа) стверджує, що саме хаос породжує порядок. Але це означає, що теорія “економіки раціональних очікувань” повинна стати надбанням історії економічних учень.
Глобалізація, збільшивши простір і глибину фінансових ринків, нестабільність не ліквідувала, а породила умови її безупинної нестійкості, так би мовити, стійкість у нестійкості. Якщо в 1930-х роках Кейнс порівнював ситуацію на фінансових ринках з конкурсом красунь, то в умовах глобалізації, коли величезні суми вільно пересуваються по планеті в умовах геополітичної нестабільності, розбалансованість валютних курсів, процентних ставок стає повсякденністю.
Одним із виявів інформаційної технологічної революції є сфера комунікації. Тут якісне фантастичне зростання. Сорос робить висновок: “Отже, саме мобільність капіталів, інформації і підприємницьких мізків – вирішальні фактори економічної інтеграції”.
У цих складних, суперечливих умовах відбувається повернення в економічну теорію й економічну політику монетаризму. Дві підсистеми глобальної економіки – центр і периферія – породили неминучість зростання ролі трансакційних витрат. Вони набувають міжнародного характеру. Конвертація національних валют стає масовою. А валютні курси, як уже було з’ясовано, нестабільні, вони залежать від багатьох, не тільки економічних, а й політичних, соціальних і психологічних факторів. Вибір політики може обумовити величезні грошові втрати. Тому поява нової інституціональної економічної теорії – продукт епохи.
Одним із перших науковців, який розпочав дослідження міжнародної економічної інтеграції, став Нобелівський лауреат Гуннар Мюрдаль (1898 – 1987). У своїй праці “Світова економіка. Проблеми і перспективи” (1956) він дає теоретичне обґрунтування та практичні рекомендації щодо зміцнення економічних зв’язків між розвиненими країнами та державами, що розвиваються, з метою згладження конфлікту між ними. На його думку, процес національної інтеграції дедалі більше викликає потребу у міжнародній інтеграції, але водночас значною мірою посилює труднощі її здійснення. Економічна інтеграція, за Мюрдалем, – це здійснення ідеалу рівності можливостей, проголошеного Заходом (високорозвинене господарство, яке раціонально організоване та свідомо регульоване суспільством). У промислово розвинених країнах досягнуто високого ступеня національної інтеграції. Це відбулося внаслідок втручання держави в економічне життя. Проте всесвітня економічна інтеграція відсутня. Більше того, зазначає автор, національна інтеграція у розвинених країнах призвела до посилення “міжнародної дезінтеграції“, основним проявом якої є зростання економічної нерівності між індустріально розвиненими та слаборозвиненими країнами. Міжнародна економічна інтеграція можлива, якщо буде створений “базис економічної солідарності”. Міжнародні економічні зв’язки повинні і можуть регулюватися засобами політики. Відсутність свідомого регулювання неминуче потягне за собою подальше поглиблення дезінтеграції і навіть може спричинити світовий конфлікт. Концепція міжнародної економічної інтеграції ґрунтується на аналізі кумулятивного причинного зв’язку. У його основі лежить існування такої взаємозалежності всіх факторів у соціальній системі, при якій будь-які зміни певного фактора викликають зміни інших факторів. Завдяки процесу взаємодії вся система отримує імпульс до руху в напрямі початкової зміни, але разом з тим заходить значно далі. Принцип кумулятивного розвитку висуває на перший план такі процеси, які, розпочавшись, створюють умови для подальшого розвитку. Ідеал Гуннара Мюрдаля – повне об’єднання всіх народів земної кулі. При цьому не обов’язково змінювати основи суспільного устрою та форми власності.
У другій половині XX ст. під час наукових досліджень сформувалися теорії трансформації економіки та суспільства. Особливий вплив на їхній внутрішній зміст мала наукова діяльність Пітера Друкера. Саме після опублікування його праці “Нове суспільство: анатомія індустріального ладу” (1949)з’явилися терміни – “глобальна промислова революція”, “друга промислова революція”, “індустріальне суспільство”.
Він створив нову науку – менеджмент, теорію організації і розвитку гнучкого, швидкого, перебудовного, ефективного та динамічного виробничого колективу великої корпорації, в основі якої лежить не фактор виробництва, а фактор продуктивності.
Корпорації, які застосували науковий менеджмент, завоювали довіру бірж та банків, отримали доступ до фінансових ресурсів усього світу та створили філіали свого масового виробництва у десятках країн і сотнях галузей. Тобто Друкер показав, що сформувався новий тип корпорацій – антимонопольний, який швидко перекидає свої капітали із галузі в галузь, із країни у країну і ламає монополістичні бар’єри між галузями.
У дослідженнях – “Майбутнє індустріальної людини” (1942), “Теорія корпорації” (1946), “Епоха розриву поступовості” (1969), “Невидима революція” (1976), “Управління у бурхливий час” (1980), “Менеджмент в епоху змін” (1980), “Інновація і підприємництво” (1985), “Нові реалії” (1989), “Посткапіталістичне суспільство” (1993), Пітер Друкер розробив:
1) концепцію промислового перевороту, в основі якої лежить презумпція стихійного розвитку масових ринків в економічно лідируючих країнах за рахунок розширення зайнятості у трудомістких потоково-конвеєрних процесах галузей масового виробництва з високими заробітками працюючих та розширення споживацького кредиту сім’ям зі зростаючими потребами (автомашини, котеджі, побутова техніка, товари тривалого користування тощо);
2) теорію суспільства знань. Нова економіка визначається як економіка знань, а сама галузь, яка виробляє і розповсюджує інформацію, як індустрія знань, а все суспільство – як суспільство знань. Саме знаннями, а не фігуруючими у традиційних моделях факторами виробництва створюється продуктивність. Нового працівника вчений називає knowledge worker, тобто розробник знань (причому кожний такий професіонал у межах своєї компетенції має бути керівником, що ухвалює рішення). Статус, функції та становище цього робітника є центральною проблемою усього суспільства. Гарантія його зайнятості – уміння швидко перенавчатися; його створила масова 12-річна школа, але з новими завданнями вона вже не справляється;
3) теорію великого і хворого суспільства. Різко критикується бюрократія. Основним завданням, яке необхідно вирішувати, є розрив зростаючого зрощення держави з великими корпораціями. “Роздута” держава, що перевантажена “чужими функціями”, – це слабка і хвора держава, яка розбазарює ресурси та загрожує свободі підприємця. Основним завданням такої держави є приватизація своєї власності і допомога стати на ноги незалежним суспільним і приватним організаціям і фірмам, що керують нею. Бізнес, у розумінні Друкера, це єдиний соціальний інститут, який безперервно виробляє інновації і потребує для цього знань. Саме приватизація стала основою діяльності консервативних урядів 80-х років XX ст. Друкер вважав, що у світі немає суспільства, яке не мало б достатнього капіталу. Бідність – це невміння керувати державою, чого не хочуть визнавати урядовці. Успіху добивалися країни, які не відгороджували свою економіку від ТНК (транснаціональних корпорацій), а вкладали п’ять одиниць капіталу на кожний долар, який інвестувався ТНК у свої місцеві філіали. Тоді знаходилися ще в кілька разів більші засоби для розвитку місцевої економіки. А модні моделі макроекономіки, не враховуючи цього, зумовлювали заходи, які дезорганізовували розвиток економіки;
4) теорію суспільства найманих робітників, що систематизовувала причини “турбулентних часів”, які настали у 80-х роках XX ст., після чвертьвікового спокійного післявоєнного розвитку.
До основних причин нерівномірності економічного розвитку, зокрема і в США, учений відносив те, що:
– у зв’язку із розвитком пенсійних фондів робітники колективно, по суті, стали власниками акціонерного капіталу;
– від 80 до 95 % національного продукту економічно розвинених країн виплачується у формі зарплати, утримань та пенсій, зароблених працею за наймом;
– фактично виникло право власності робітника на його робоче місце (особливо це проявилося у довічному збереженні робочого місця в Японії);
– у випадку безробіття дохід робітника гарантується впродовж майже двох років;
– “центром ваги” нового середнього класу стала зростаюча маса технічно і професійно освічених людей, які зайняли місця спеціалістів і управлінців;
– ті, які працюють за наймом, не усвідомили свого становища власників, їхня власність не дає їм влади;
– знання спеціаліста не дають йому дійсної відповідальності через централізацію прийняття рішень;
– державні рішення стають все більше демагогічними, безвідповідальними та інфляційними;
5) теорію інновацій економіки та підприємницького суспільства. Основною рисою інноваційної економіки нового технологічного способу виробництва 90-х років XX ст. стала розробка ідей, які руйнують попередні рішення, товари, послуги і виробництво:
– зростання економіки стало результатом безперервних інноваційних змін та потрясінь;
– поступове створення у провідних країнах світу верстви середнього підприємництва, в основному за межами промисловості;
– нові способи менеджменту забезпечують корпораціям максимізацію доходу;
– інноваційна економіка забезпечила створення галузі високих технологій;
– сформувалася галузь безприбуткових суспільних підприємств із високою часткою тимчасової праці (по 2–5 годин на тиждень);
– відбувається реорганізація галузей економіки навколо виробництва знань і реструктуризація всієї економіки країни навколо сфери виробництва інформації;
– основним напрямом розвитку праці є її інтелектуалізація, а основною формою інвестицій – витрати на виробництво і поширення знань. Застосування знань у виробництві самих знань – це і є новою технологією;
– основною формою власності є інтелектуальна власність, яка структурує суспільство та визначає його розвиток;
– передбачуваність та сприяння довгостроковим інвестиціям – основне завдання системи оподаткування;
– загрозою для економіки знань є мілітаризм та військові витрати;
– розвиток поряд із мікро- та макроекономікою метаекономіки, що враховувала б вплив таких потужних неекономічних факторів, як демографія, освіта, нові технології, тип психології людей, рівень культури тощо.
За Друкером, підприємницьке суспільство (або “суспільство знань”, “інформаційне суспільство”, “плюралістичне суспільство організацій”, “суспільство найманих власників”) формується разом та у взаємодії з підприємницькою економікою і має такі особливості:
– соціальні інновації безперервно перебудовують відносини між людьми та організаціями, а також між людьми та державою;
– масова громадянська та нова демократія формується в умовах розвитку т. з. четвертого сектору, де добровільна праця ґрунтується на почутті обов’язку;
– робочі місця перестали бути рідкістю, що зміцнило віру людей у себе, їхню незалежність та терпимість;
– основним соціальним конфліктом даного суспільства є протиріччя між високооплачуваною працею, підготовленою знаннями, і низькооплачуваною працею, недостатньо підготовленою;
– потреба у забезпеченні прав меншин;
– розвиток соціальної екології – застосування менеджменту та інновацій для всіх сфер життя людини.
Важливий внесок у розвиток теорії трансформації економіки та суспільства зробив професор шести американських університетів Алвін Тоффлер (п. 1928). У працях “Шок майбутнього” (1970), “Зіткнення з майбутнім” (1979), “Споживчі культури” (1973), “Доповідь про екоспазм” (1975), “Третя хвиля” (1980), “Адаптивна корпорація” (1985), “Перерозподіл влади” (1990), “Створюючи нову цивілізацію: політика в суспільстві “третьої хвилі” (1995) Алвін Тоффлер розробив:
1) теорію “розриву з минулим”. Учений доводить, що економічні потрясіння 70-х років XX ст. – це не просто “друга промислова революція” або перехід до “економіки послуг”, а значно більше – народження принципово нової, невидимої людям цивілізації, що змінює основи їхнього буття. На очах змінюються всі структури економіки та суспільні інститути, примушуючи людей безперервно перекваліфіковуватися. Цей “ефект акселерації”, який прискорює потік нових ситуацій і відносин, проходить через свідомість, перебудовуючи її, змінює поведінку людини, яка чинить їй опір.
Критикуючи технократію корпорацій за некритичне впровадження нових технологій, Тоффлер захищає потребу контролю суспільства за розвитком техніки. У самій корпорації на зміну технократії і бюрократії приходить адхократія, тимчасові структури спеціалістів, які керують окремими проектами. Таке відродження підприємництва всередині корпорацій підвищує їхню пристосованість до нового, але ще більше загострює проблему адаптації для населення.
Тоффлер також показує зростаюче панування ризику та невизначеності, які роблять неможливими великі та довготривалі капіталовкладення у кожне робоче місце, тому що безперервний розвиток нових знань – це загибель для такого “застиглого” у металі “автоматизованого” капіталу. Він бачить, що інновації як руйнівне вторгнення майбутнього, що формує елементи цієї нової цивілізації, виникають не лише у високотехнологічній промисловості, але й у всіх сферах життєдіяльності людини, що саме вони приводять людину у шоковий, стресовий стан, примушують самостійно вирішувати проблеми, що раніше ніколи не виникали;
2) теорію “третьої хвилі” та “зрушення влади”. “Третя хвиля” (розвиток інтелектуальних технологій та можливостей територіальної децентралізації масової інтелектуальної праці, розвиток домашньої праці спеціалістів, об’єднаних у колективи системами електронного зв’язку) докорінно змінила основні цивілізаційні принципи та призвела до виникнення принципово нового типу технології, яка відповідає соціальним та екологічним критеріям. Економіка майбутнього – це “постсервісна економіка”,експериментальне виробництво, а її основні галузі – виробництво електронної техніки, космічні програми, використання глибин океанів, біоіндустрія. Майбутнє – це суперіндустріалізація, тобто продукт величезних капіталів та адаптованих ТНК.
У 90-х роках XX ст. Тоффлер дещо коригує свої уявлення:
– у міру розвитку сервісної та інформаційної економіки багатство втрачає натуральну форму, ним стає знання як “символічний капітал”, невичерпний та загальнодоступний;
– влада знання прийшла на зміну владі капіталу, тому основним методом створення багатства стає “суперсимволічна система”, яка ґрунтується на застосуванні інтелекту та інформаційних технологій;
– починає переважати гнучке здешевлене дрібносерійне виробництво, що йде на зміну масового виробництва, але вимагає вдосконалень та кваліфікованої робочої сили;
– успіх великих корпорацій все більше залежить від розвитку підприємницької економіки (ініціативи дрібних децентралізованих колективів) всередині самих корпорацій;
– засобом обміну стають електронні гроші, тобто інформація, закладена в електронних картках;
– новий тип робітника – це ініціативна людина творчої праці, знання якої, тобто його засоби виробництва, дозволяють приймати рішення;
– пролетаріат (люди фізичної праці), оволодіваючи знаннями та безперервно вдосконалюючись, поступово перетворюється в “когнітаріат” (“золоті комірці“);
– складається глобальний виробничий процес створення суспільного багатства, який зустрічає нерозуміння та жорсткий опір націоналістів, які захищають старі форми виробництва.
Важливий вклад у наукові дослідження та формування теорії трансформації економіки і суспільства внесли Д. Белл (“Прихід постіндустріального суспільтсва“ – 1973), Дж. Несбіт та П. Абурден.
Д. Белл розробив теорію індустріально-технократичного суспільства. Основною проблемою індустріального суспільства він вважає – підпорядкування економічних функцій політичному порядку; центральний факт (незалежність економічного порядку від політики) поступово зникає, контроль суспільства вже не стільки економічний, скільки політичний. Важливою зміною є також втрата приватною власністю соціальної ролі визначення функцій людей. Функція стала незалежною. До основних ознак постіндустріального суспільства вчений відносить: прихід індустрії на місце промисловості; професійну та технічну працю “ієрархічно побудованого класу”; джерелом нововведень та заходів соціальної політики стали фундаментальні знання; контроль над новою технологією та доступ до неї; застосування інтелектуальної технології прийняття рішень.Стратегічну роль відіграють наука та еліта вчених. Белл визначив два напрями трансформації суспільства, що перебувають у суперечності:
– наукові відкриття створюють нову техніку та необхідні для її втілення величезні корпорації. У результаті перебудовується економіка, її структура, а також структура професійна та соціальна, суспільні інститути, змінюються риси суспільства. У цій економічній детермінації вирішальна сила – це еліта вчених та технократи корпорацій. Вирішальний принцип – капіталістична, технократична раціональність та ефективність;
– зростання масового споживання різноманітних матеріальних благ призводить до прагнення насолоди та особистої самоцінності, принципово антибуржуазного підходу до світу, суспільства і свого становища в ньому. Окремі вчені лише у цих переконаннях (що втілилися у молодіжній контркультурі) вбачають джерело трансформації суспільства. Модернізм суспільної свідомості, ворожий принципам раціональності та ефективності, виникнення нового класу (носія цієї ідеології – авт.) трансформують суспільство у протилежному напрямі, формують іншу детермінацію.
Тому процес трансформації суспільства – це наростання конфлікту між соціальною структурою та новою культурою суспільства, яка формується. Носіями нових ідеалів стає “меритократія”(влада осіб, які мають найбільші заслуги перед суспільством), яка приходить на зміну технократам. Основою для статусу є вже не власність і не місце в корпоративній ієрархії, а сам інтелект, талант переробляти інформацію і вирішувати складні інтелектуальні завдання. Ця здібність актуалізується лише освітою, але на 40–80 % вона передається генетично і проявляється у високій самооцінці. Немає значення, яке місце ці люди займають сьогодні у суспільстві. Вони поступово будуть удосконалювати свої професійні якості. Але немає механізму, який би забезпечив автоматизм висунення їх на вершину суспільного та економічного життя і передбачається період їхньої гострої конфронтації з технократією.