Главная | Обратная связь

Особливості міжнародних економічних зв’язків

 

Сучасне світове господарство, як зазначалося в попередніх розділах, склалося наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. Саме в цей час виникають міжнародні монополії, завершується економічний поділ світу, остаточно формується світовий ринок. З того часу світове господарство беззупинно розвивається під впливом багатьох факторів і цей процес ще не завершено.

На сьогодні у світі існує близько 230 держав, де проживає понад 5,5 млрд осіб, і є майже 300 найменувань національних гро­шей.

Держави значно відрізняються між собою за рівнем економічного розвитку, приналежністю до певних соціальних, політич­них систем, особливостями віросповідань.

Критеріями (показниками) рівня економічного розвитку країни є обсяг валового національного продукту (ВНП), що припадає на одного громадянина; обсяг ВНП на одного працюючого (про­дуктивність праці); розмір доходів на одного громадянина та ін.

За економічними критеріями розрізняють:

а) індустріально розвинені країни (постіндустріальні) – США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Японія, Великобританія, Німеччина, Франція, Італія, Швеція, Данія, Люксембург, Норвегія, Ісландія, Швейцарія, Бельгія, Нідерланди, Фінляндія, Австрія;

б) нові індустріальні країни – Аргентина, Венесуела, Бразилія, Мексика, Південна Корея, Тайвань, Гонконг (з 1 червня 1997 р. – Сянган, під юрисдикцією Китаю), Греція, Португалія та ін.;

в) країни середнього рівня розвитку – дохід, у яких на одного жителя у 1978 р. перевищив 415 дол. – Індія, Пакистан, Іран, Сирія, Ірак, Лівія та ін.;

г) країни, які не пройшли стадії індустріалізації і в економіці яких переважає сільське господарство, в основному це країни Африки, Азії та Латинської Америки. 1960 року зразу 17 країн Тропічної Африки здобули незалежність. У 1974 р. здобули незалежність португальські колонії – Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау, останньою – у 1989 р. Намібія.

Також потрібно виділити групу країн, які переходять від ад­міністративно-командної системи до ринкової економіки. Це всі постсоціалістичні країни Східної Європи і країни СНД, до яких належить і Україна. Ці країни мають різні рівні економічного роз­витку. У 1991 р., за показником ВНП на одного громадянина, пост­соціалістичні країни посідали серед країн Європи такі місця: Сло­венія – 16-те, Естонія – 19-те, Латвія – 21-ше, Литва – 23-тє, Угорщина – 25-те, Росія – 26-те, Білорусь – 27-ме, Польща – 30-те, Ук­раїна – 31-ше, Молдова – 33-тє. Розрив, як бачимо, великий. Зокрема, обсяг ВНП на одного громадянина у Словенії перевищував аналогічний показник в Україні у 2,3 раза.

Незважаючи на відмінності в рівнях розвитку, країни залежать одна від одної. На сучасному етапі розвитку ізоляція країни від світових процесів неможлива. Тому на основі інтернаціоналізації виробництва формується і функціонує сучасне світове гос­подарство.

У вузькому значенні інтернаціоналізацію виробництва розглядають як розвиток міжнародних зв’язків у процесі функціонування продуктивних сил.

У широкому – як процес, що охоплює все економічне життя, продуктивні сили й організаційно-економічні відносини.

Світове господарство – це сукупність національних економік, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов’язані між собою системою міжнародних економічних відносин.

Істотним фактором розвитку світового господарства висту­пає міжнародний поділ праці, що передбачає випереджаючий роз­виток у певних країнах окремих галузей економіки, у яких (чи в якій) дана країна має відносні переваги, тобто вищу продуктив­ність праці і нижчі витрати виробництва порівняно з іншими країнами.

Міжнародний поділ праці втілюється у міжнародній спеціа­лізації, кооперації та комбінуванні виробництва.

Спочатку міжнародний поділ праці формувався під впливом природних факторів. Відмінності у природнокліматичних умовах найбільше позначаються на виробництві сільськогосподарської продукції та сировині. Так, мінеральні ресурси нерівномірно розміщені по території нашої планети. Неоднаковим є земельний фонд: в одних регіонах земля краще придатна для рослинництва, в інших – для тваринництва; є землі малопридатні для сільського господарства. Через відмінності у природно-кліматичних умовах різні країни мають різні можливості для вирощування сільськогосподарських культур і розведення худоби. Так, Нідерланди спеціалізуються на виробництві м’ясо-молочної продукції, Португалія – винограду, Великобританія – вовни. Така природна залежність у спеціалізації країн існувала здавна і зберігається нині. Єдине, що позначилося на ній, – це науково-технічний прогрес, який стимулював розвиток нових видів сільськогосподарського виробництва.

Важливу роль у прискоренні процесу виробничої спеціалізації країн відіграв індустріальний розвиток національних економік.

Промислова революція ХІХ ст. спричинила переворот у галузевому поділі праці. Міжнародний поділ праці дедалі більше почав залежати від розвитку продуктивних сил, технічного рівня виробництва, технології, комбінації ресурсів.

Історично склалися дві форми спеціалізації – міжгалузева і внутрішньогалузева.

Міжгалузева спеціалізація – це орієнтування на виготовлення окремих видів промислової продукції. Представниками міжгалузевої спеціалізації є, наприклад, Швейцарія, яка відома на весь світ випуском годинників, або Швеція – постачальник високоякісної сталі та підшипників.

Великобританія, а згодом і інші великі держави Європи і Північної Америки перетворилися у всесвітні індустріальні цент­ри, що орієнтують свою продукцію не тільки на національні, а й на міжнародні економічні потреби. Виготовлена ними продукція споживалася у всіх частинах світу. Водночас посилилася орієнтація на переробку привізної сировини, замість традиційних місцевих виробництв почали формуватися нові галузі промисловості.

Під впливом науково-технічної революції прямий зв’язок спеціалізації з наявністю природних ресурсів втрачається. Спеціа­лізація стає залежною від успіхів країни в науково-технічному прогресі. Відбувається подальший розвиток міжнародного поділу праці – перехід від міжгалузевої спеціалізації до внутрішньогалу-зевої.

На сучасному етапі внутрішньогалузева спеціалізація поді­ляється на такі види, як:

– предметна–це випуск окремих видів продукції певної галузі в тій чи іншій країні. Наприклад, Японія і Республіка Корея спеціалізуються на виробництві побутової електроніки;

– типорозмірна–це створення виробів певного типу і роз­міру. США, наприклад, спеціалізується на випуску потужних гусеничних тракторів, Німеччина – колісних тракторів малої потужності;

– подетальна–це випуск не готової продукції, а її частинних вузлів, комплектуючих деталей, двигунів тощо, в основному для автомобілебудування, авіаційної промисловості, виробництва електрообладнання;

– технологічна–церозміщення на території якоїсь країни ланок виробництва певного товару. Вона здійснюється за певними видами виробництва (лиття, штампування, складання). Наприклад, значна частина операцій з виготовлення телевізорів та іншої апаратури виконується на заводах, розміщених у країнах Південно-Східної Азії;

– наукова–забезпечує окремій країні можливість зосередитися на певних видах наукової діяльності, об’єднуючи фірми різних країн для наукових досліджень, оскільки сучасні наукові пошуки вимагають концентрації значних матеріальних, фінансових, трудових ресурсів. Реалізується наукова спеціалізація через міжнародну торгівлю патентами і ліцензіями.

На основі внутрішньогалузевого поділу праці розвиваються тісні зв’язки між підприємствами різних країн, що кооперуються для виготовлення продукції. Про зростаючий динамізм цих процесів свідчать такі дані: кількість частин і компонентів у загальному обсязі імпорту машин та устаткування в США зросла з 16,6 % у 1970 р. до 37,4 % у 1984 р., у Японії – відповідно з 25 % до 53,7 %, у Нідерландах – з 29 до 52,3 %, у Швеції – з 30 до 53,7 %.

На сучасному етапі значно посилилися тенденції до поглиблення міжнародного поділу праці, тому що:

1) це пов’язано з потребами міжнародного обміну науково-технічною інформацією, без якої неможливо підтримувати сучасний рівень виробництва;

2) через високу вартість науково-технічних досліджень ефек­тивним може бути лише масовий випуск нової продукції. Це заз­далегідь орієнтує виробництво на світовий ринок;

3) випуск продукції в окремій країні не може забезпечити відповідність сучасним вимогам і технічному рівню за всією номенклатурою виробів.

Отже, існує об’єктивна основа для міжнародного поділу праці.

Постсоціалістичні країни ще не достатньо беруть участь у міжнародному поділі праці. Якщо в розвинених країнах обсяг експорту в 1990 р. становив 17,8 % до ВНП, то у колишніх соціалістичних країнах – лише 6,3 %. З одного боку, це пояснюється їхнім відокремленням від світової економічної системи, з іншого – відносно невеликим рівнем техніки і технології виробництва, а отже, невисокою конкурентоспроможністю продукції. Тому сьогодні перед усіма постсоціалістичними країнами стоїть завдання пошуку власного місця у світовому поділі праці, підвищення рівня конкурентоспроможності товарів і послуг.

Міжнародний поділ праці надає державам певних переваг. Завдяки участі в ньому країна може підвищити ефективність своєї національної економіки. Це зумовлено такими можливостями між­народного поділу праці:

1) країна обирає таку спеціалізацію, яка дає змогу найраціональніше використовувати свої ресурси, отже, збільшувати загаль­ний обсяг виробництва;

2) країна зосереджується на створенні товарів і послуг, виробництво яких їй обходиться дешевше, і відмовляється від виробництва продукції, яку дешевше виробляти в інших країнах;

3) участь у міжнародному поділі праці країни стимулює роз­виток науки і техніки, упровадження нових технологій, підви­щення якості продукції.

Однією з важливих передумов інтернаціоналізації господарського життя є зростання кількості й могутності ТНК, підви­щення їхньої ролі у світовому господарстві.

ТНК є величезною рушійною силою науково-технічного прогресу. На початку 80-х років ХХ ст. на ТНК припадало близько 80 % патентів на нову техніку і технологію.

Сьогодні світова ринкова економіка має широку мережу ТНК, до яких належать тисячі найбільших компаній світу. Близько 30 % цих компаній – американські.

Згідно з даними ООН річний обсяг прямих інвестицій ТНК на кінець 80-х рр. ХХ ст. становив 150 млрд дол.

У 1990 р. на 500 найбільших промислових корпорацій припадало продажу товарів на суму 5,1 трлн дол., розмір прибутку, який ці компанії отримали, становив 178,3 млрд дол.

Ці ТНК володіли фондами у розмірі 5,3 трлн дол., а кількість зайнятих на них робітників та службовців становила 25,4 млн осіб.

Вироби цих концернів не виготовляються в якійсь одній країні, щоб експортуватися в інші. Одна й та сама продукція виробляється одночасно в кількох країнах і реалізується через єдину систему збутових організацій, діяльність яких не обмежується національними межами.

Ці компанії є прикладом комплексного міжнародного співробітництва.

Серед ТНК є не тільки американські, англійські, французькі, італійські, а й корпорації молодих індустріальних держав, зокрема таких, як Таїланд, Південна Корея, Сінгапур та деякі країни Латинської Америки.

У країнах, що розвиваються, на початку 90-х років налічувалося понад 30 ТНК.

Посилення процесу інтернаціоналізації господарського життя і, зокрема, розвиток таких його форм, як зростання міжнародної торгівлі, обмін досягненнями сучасного науково-технічного прогресу зумовили потребу у значних фінансових ресурсах. Національні ринки капіталу, у тому числі їхні центри – національні банки, виявилися завузькими для фінансування зростаючих обсягів торгового обороту, а також функціонування міжнародних корпорацій. Тому із входженням господарських комплексів окремих країн у світове виробництво, посиленням взаємодії їхніх еко­номік з розвитком інтеграційних процесів, розширенням господарської діяльності ТНК спочатку в Західній Європі, а згодом і в інших регіонах ринкової системи світового господарства почав формуватися новий своєрідний міжнародний ринок капіталу, що одержав назву ”ринок євровалют”. Особливо бурхливо він розвивався починаючи з 60-х років.

Найбільш універсальними й поширеними об’єктами угод та операцій на цьому ринку виявилися активи в доларах США, що й дало підставу називати цей міжнародний грошовий ринок – ринком євродоларів.

Із посиленням у розвинених країнах тенденції до економічної інтеграції та інтернаціоналізації виробництва ринок євровалют швидко зростав.

В умовах високого рівня інтернаціоналізації господарського життя і поглиблення економічної інтеграції почали створюватися транснаціональні банки та їхні об’єднання. Їх центрами стали: Лондон, Нью-Йорк, Франкфурт-на-Майні, Токіо, Сінгапур та ін.

Важливу роль у посиленні інтернаціоналізації господарського життя та взаємозалежності між країнами відіграє експорт капіталу. Він зумовлює безпосереднє переплетіння господарських структур різних країн, обмін між ними прогресивними технологіями, ноу-хау передового досвіду в організації та управлінні виробництвом.

Наприклад, накопичена сума прямих зарубіжних інвестицій індустріально розвинених країн у середині 80-х років становила 667,9 млрд дол. Традиційно більша частина прямих приватних за­рубіжних інвестицій, що їх здійснюють індустріально розвинені країни, розміщуються між ними.

Має місце експорт капіталу і з країн, що розвиваються, таких, наприклад як країни-експортери нафти.

У банках розвинених країн значною мірою також почала осідати валютна виручка країн, що виникли на території колишнього СРСР. Це негативно впливає на економіку останніх. Наприклад, ТНК – всесвітньовідома ”Тойота” – розмістила у 116 країнах світу 26 складальних і виробничих підприємств, 6 збутових компаній і 116 фірм-розподілювачів.

Першою в історії формою економічних відносин між країнами була міжнародна торгівля. Нині вона є найрозвиненішою формою міжнародного поділу праці.

Для зовнішньої торгівлі важливе значення має конкурентоспроможність товарів, які продаються на світовому ринку.

Конкурентоспроможність товарувизначається порівнянням сукупних його характеристик із характеристиками товарів-конку­рентів за ступенем задоволення конкретних потреб і за ціною.

Світові цінивідображають інтернаціональну вартість товару, що визначається головними продавцями і покупцями певних видів продукції та формується під час здійснення великих і регулярних операцій з товаром у вільно конвертованій валюті на світовому ринку.

Наприклад, світові ціни на машини й устаткування – це ціни переважно європейських, японських та американських фірм; на вугілля – ціни в західноєвропейських портах; на цинк, свинець, олово, нікель, алюміній – ціни Лондонської біржі кольорових металів; на нафту – ціни країн ОПЕК.

В основному зовнішня торгівля відбувається за світовими ці­нами, хоча вони на однаковий товар на світовому ринку можуть бути різними.

На рівень світових цін впливають:

– валюта для розрахунків;

– характер поставок;

– умови розрахунку;

– багато інших економічних і неекономічних факторів.

На них впливає навіть те, як оплачується товар (одразу чи ні), якою є угода (довгостроковою чи разовою).

Визначити світову ціну на товар досить складно. Експортери й імпортери для орієнтації використовують ціни довідкові (офіційні ціни постачальника), біржові, аукціонні, а також ціни торгів.

Найближчими до рівня світових цін є ціни великих експортно-імпортних угод, що укладаються в основних центрах світової торгівлі, яка є надзвичайно динамічним явищем.

На сучасному етапі світова торгівля характеризується такими основними тенденціями:

1) відбуваються зміни в географічній структурі світової тор­гівлі; зростає значення країн-членів Європейського Співтовариства (1960 р. їм належало 33,5 % світового експорту, а в 1991 р. – 40 %);

2) у світовій торгівлі швидко зростає частка Японії (з 3 % в 1960 р. до 9 % в 1987р.) і Німеччини (до 11,6 % у 1991 р.), частка США у торгівлі зменшилася (з 16 % у 1960 р. до 12 % у 1990 році);

3) за останні три десятиліття мало змінилася у світовій торгівлі частка країн, що розвиваються (21 % – у 1960 р. і 20 % – у 1991 р.);

4) зростає частка продукції нових індустріальних країн Південно-Східної Азії;

5) за прогнозами Генеральної угоди про тарифи і торгівлю (ГАТТ), частка країн Східної Європи і колишнього СРСР у світовій торгівлі зменшуватиметься (тільки протягом 1991 р. у країнах Східної Європи експорт зменшився на 20 %, а імпорт – на 25 %; у країнах СНД імпорт зменшився на 42 %; ця тенденція спосте-рігається і в Україні);

6) у структурі світової торгівлі зменшується частка сировини, зростає частка готової продукції. Якщо до Другої світової війни приблизно 2/3 світового товарообороту припадало на продовольство, сировину і паливо, то тепер вони становлять менше 1/3. На торгівлю готовою продукцією нині припадає 2/3 світового експорту. Швидкими темпами зростає торгівля машинами, устаткуванням, транспортними засобами. Частка палива, що різко зростала у світовій торгівлі наприкінці 70-х років, у зв’язку з підвищенням цін на нього має тенденцію до скорочення;

7) зростає торгівля науково-технічною продукцією; за останні 20 років її обсяг збільшився майже в 10 разів.

Країна, яка бере участь у міжнародній торгівлі, одержує над­ходження (кошти) за товари, які вивозить (експорт), і розрахо­вується з іншими країнами за товари, які ввозить (імпорт).

Зовнішньоторговельні розрахунки країни утворюють її торговельний баланс.

Торговельний баланс– співвідношення коштів, одержаних протягом року за експорт, і коштів, сплачених за імпорт товарів і послуг. Структурно торговельний баланс складається з двох частин – з надходжень і платежів. Їхнє зіставлення утворює експорт­но-імпортне сальдо. Сальдо можна визначити за окремими видами діяльності (статтями торговельного балансу) і за балансом у цілому.

Якщо країна експортує товарів більше, ніж імпортує, то вона має активне (або позитивне) сальдо торговельного балансу.

Якщо країна ввозить іноземних товарів більше, ніж вивозить своїх, то її торговельний баланс буде дефіцитним і вона матиме від’ємне (негативне) сальдо.

Дефіцит або актив торговельного балансу відображає конкурентоспроможність країни на міжнародних ринках, слабкість або силу її економіки.

Торговельний баланс країни складається під впливом пог­либлення міжнародного поділу праці та міжнародної кооперації і взаємодії двох протилежних тенденцій – до інтернаціоналізації виробництва і до збереження та зміцнення національної відокрем­леності.

Торговельний баланс посідає важливе місце у системі націо­нальних економічних показників. Він дозволяє зробити певні вис-новки про структуру економіки даної країни, рівень її розвитку, економічний потенціал та участь у міжнародному поділі праці.

У 1993 році Україна мала загальне від’ємне сальдо торговельного балансу (дефіцит) в обсязі 18 575,6 млрд крб, яке скла­дається з від’ємного сальдо по торговельних операціях (– 31 499,6) та позитивного сальдо по послугах (+ 12 924,0).

Головною причиною дефіциту платіжного балансу є заборгованість (перевищення платежів над надходженнями) за паливно-енергетичні ресурси – нафту і газ.

Основними джерелами надходжень в Україну є платежі за продукцію чорної та кольорової металургії і продукцію агропромислового комплексу.

З країнами далекого зарубіжжя Україна має позитивне сальдо в розмірі 49,4 млрд крб.

Частка експорту в розвинені країни становила в 1992 р. 21,1 %, у країни, що розвиваються, – 78,9 %.

Найбільша частка експорту припадала на Китай – 19,2 %, Болгарію – 9 %.

Імпорт розділявся так: із розвинених країн – 39,9 %; із країн, що розвиваються, – 60,1 %.

Необхідно зазначити, що дефіцит торговельного балансу не тільки виникає під час кризи у країнах із слаборозвиненою економікою, а й спостерігається впродовж певного часу в розвинених країнах. Наприклад, у США дефіцит торговельного балансу збільшився із 25 млрд дол. у 1980 р. до 160 млрд дол. у 1987 р.

Погано чи добре, коли виникає зовнішньоторговельний дефіцит? З одного боку, це небажане явище, оскільки воно виявляє недостатню конкурентоспроможність товарів країни на світовому ринку. З іншого – для споживачів торговельний дефіцит не є нес­приятливим явищем, а в країні з’являється більше імпортних товарів, часто кращої якості і дешевших.

Коли дефіцит торговельного балансу стає небажаним, держава вдається до таких заходів, як підвищення тарифів на імпорт, квот, ліцензування (надання обмеженого дозволу).

Тариф (мито) – це плата в державну казну, яка береться на кордоні з власника товару імпортного виробництва, що ввозиться у країну для продажу. Іншими словами, мито є акцизний податок на імпортні товари. Воно може використовуватися як джерело до­ходу державного бюджету і як засіб захисту виробників від іно­земних конкурентів. Коли мито використовується тільки як джерело надходження коштів у бюджет держави, то його ставка невелика і воно називається фіскальним(від англ. – стягнення).

Зокрема, європейські держави, що зацікавлені в постачанні кави та цитрусових, установлюють на ці товари помірне мито. Мито, що створює несприятливі умови для іноземних конкурентів з метою захисту інтересів місцевих фірм, називається протек­ціоністським (від англ. – захист).

Сплативши мито, власник імпортованого товару змушений підвищити ціну на нього. У результаті товар стає дорожчим і втрачає відносну перевагу, яка забезпечувала йому вищу конкурентоспроможність.

Іноді мито досягає розмірів, що позбавляють іноземні товари шансів на успішний продаж. Так, улітку 1992 р. Міністерство торгівлі США встановило на уранову руду з країн СНД величезний митний збір – 115,82 %.

Для захисту внутрішнього ринку і національних виробників уряди застосовують також імпортні товарні квоти.

За допомогою імпортних квот визначаються максимальні обсяги товарів, які імпортуються у певний період.

Часто імпортні квоти є ефективнішим засобом стримування іноземних товарів, ніж митні тарифи.

Наприклад, у США поряд з митом діють імпортні квоти на перелік товарів, серед яких: м’ясо-молочні продукти, тютюн, фрук­тові соки, мотоцикли, побутова електроніка та ін.

Ліцензування, або нетарифний бар’єр – це видача державними органами дозволу (ліцензії) на вивезення і ввезення товарів.

Країна може встановлювати завищені стандарти якості продукції та гарантії або чинити бюрократичні перешкоди. Обмежую­чи видачу ліцензій, можна обмежувати імпорт. Саме так чинила певний час Великобританія, забороняючи імпорт вугілля. Ураховуючи гостру дефіцитність українського ринку, наша держава зас­тосовує систему квот і ліцензій, які в основному спрямовані на експорт продукції.

Новою формою торговельних бар’єрів є добровільні експортні обмеження. Щоб уникнути занадто жорстких торговельних бар’єрів, іноземні фірми добровільно обмежують обсяги свого експорту. Така домовленість досягається під час укладання торговельних угод і відповідно оформляється. Наприклад, японські автомобілебудівники під загрозою введення Сполученими Штатами Америки вищих тарифів або нижчих імпортних квот погодилися на введення добровільних обмежень на свій експорт.

Якщо окрема країна у своїй зовнішньоторговельній політиці застосовує торговельні бар’єри, то такі заходи називають протек­ціоністськими.

Протекціонізм – економічна політика держави, спрямована на захист вітчизняних виробників від конкуренції з боку іноземних фірм.

Політика протекціонізму створює для вітчизняних торговців і підприємців особливі пільгові умови порівняно з іноземцями. Вона захищає національних виробників від банкрутства, заохочує розвиток вітчизняного виробництва, захищає галузі, у яких упроваджуються передові і перспективні технології, регулює внутріш­ню зайнятість, забезпечує одержання державною казною додаткових грошових надходжень від митних та інших зборів.

Протекціонізм має не лише позитивні, а й негативні наслідки. Він може, зокрема, призвести до підвищення цін на продукти. Висока ціна на імпортні товари спонукає окремих споживачів купувати дешеві товари місцевого виробництва.

Крім того, ціни на вітчизняні товари можуть піднятися у зв’язку з послабленням конкуренції з боку іноземних товарів.

Витрати споживачів на захищені митом товари дуже великі. Так, одне з досліджень у США показало, що загальні що­річ­ні втрати споживачів від протекціоністських заходів становлять до 82 млрд доларів.

Вважають, що захисні митні збори необхідні для того, щоб дати можливість утвердитися новим підприємствам вітчизняної промисловості, які не можуть конкурувати з іноземними фірмами. Цей аргумент справедливий в основному для країн, що розвиваються. Але він є досить сумнівний як загальний принцип. Це пояснюється тим, що важко визначити галузь, яка спроможна досягти високих результатів. Крім того, для підтримки новостворених галузей існують кращі способи, ніж мито, такі, наприклад, як прямі субсидії, пільгове оподаткування.

Досвід країн, що розвиваються, засвідчує – у тих країнах, які активно використовували торговельні бар’єри для захисту своїх національних економік, зростання було повільнішим, ніж у тих країнах, які проводили відкриту економічну політику.

Крайнім проявом протекціонізму є торговельні війни.

Торгівельна війна – це прийняття урядами країн-партнерів заходів для обмеження доступу на їхні внутрішні ринки експортних товарів.

Досвід торговельних воєн переконав, що програють обидві сторони, тому доводити до такого стану зовнішньоторговельну політику дуже небезпечно.

Протилежним підходом до регулювання торгівлі є система лібералізму, або вільної торгівлі.

Лібералізм – це зовнішньоекономічна політика, за якою мит­ні органи виконують тільки реєстраційні функції, не збирають імпортного та експортного мита, не визначають ніяких кількісних або інших обмежень. Таку політику проводять розвинені країни, наприклад Канада. Важливим фактором лібералізації торгівлі є Генеральна угода про тарифи і торгівлю (ГАТТ), яку в 1947 р. підписали 23 країни. Вона ґрунтується на таких принципах:

1) рівний, недискримінаційний режим для всіх країн-учас-ни­ць;

2) зниження митних зборів за допомогою проведення багатосторонніх переговорів;

3) усунення імпортних квот.

На сьогодні ГАТТ підписали понад 100 країн світу. Зокрема, завдяки цій угоді імпортне мито на промислові товари в індуст­ріально розвинених країнах наприкінці 80-х років у середньому становило 5 %, а в 30-х роках досягало 50 %.

Важливою подією став Уругвайський раунд переговорів ГАТТ.

У Женеві 17 грудня 1993 року 117 країн підписали нову уго­ду про лібералізацію світової торгівлі. Прикладом лібералізації торгівлі є також відносини між країнами Європейського Співто­вариства.

 

Загальна характеристика економіки країн,
що розвиваються

 

Індустріальний розвиток аграрно-сировинних країн упродовж повоєнного періоду, крах колоніальної системи призвели до появи кількох груп країн, різних за рівнем розвитку окремих галузей та господарства в цілому.

Окремо від них стоїть Китай, який у 70–90-х рр., проводячи збалансовану політику, спрямовану на трансформацію командно-планової економіки в ринково орієнтовану, формує особливу еко­номічну систему державного капіталізму і перетворюється на одну з наймогутніших країн світу.

Курс на реформи був прийнятий партійно-державним керівництвом у 1978 році і передбачав поетапний перехід до ринку під контролем держави:

1) 1978–1984 рр. – здійснювалася реформа в сільському госпо­дарстві. Основною виробничою одиницею стає сімейне подвір’я, що перебуває на сімейному підряді. Зацікавленість у результатах гос­подарювання, раціональна організація праці, покращання землевпорядкування та структури посівів призвели до підвищення про­дуктивності праці (збори зернових зросли на 1/3, у 2 рази збільшилося виробництво бавовни та масляних культур). Доходи населення зросли удвічі;

2) з 1984 р. розпочалася структурна перебудова промисловості. Розширювалася самостійність підприємств у виробленні стратегії та перспектив виробничої діяльності з урахуванням пот­реб ринку. Активно розвивається дрібний та середній бізнес. Дер­жава сприяє залученню до комерційної та інвестиційної діяльнос­ті іноземного капіталу;

3) на даному етапі розвитку китайського суспільства головним завданням партійно-державного керівництва є досягнення еко­номічної стабілізації та вирішення демографічної проблеми (на­селення становить 1,2 млрд осіб та помірно зростає).

Особливу роль у ринковій орієнтації країни відіграють провінція Гуандун та Гонконг.

Окремою моделлю індустріалізації є т. з. “молоді азійські тигри” – Південна Корея, Малайзія, Тайвань, Гонконг та Сінгапур.

У період з 1962 до 1988 рр. відбувся прорив у світове господарство Південної Кореї.У своєму бурхливому розвитку країна спиралася на власні ресурси, вдале застосування централізованого планування з використанням середньо- і довгостроко­во­го планування та реалізацію цільових програм із суворою системою контролю господарської діяльності і безжальною ліквідацією бан­кротів. Державне регулювання економіки, запозичення закордонних технологій (з 1962 до 1982 рр. між Кореєю та іншими країнами було укладено 2 281 угоду на суму 681 млн дол., що станови­ло 47,7 % суми прямих інвестицій; із 6 тис. закордонних ліцензій – 50 % належали японцям) при дешевій робочій силі сприяли завершенню процесу індустріалізації країни. Було створено нові галузі промисловості: гірничорудну, кольорову металургію, автомобільну, машино- та суднобудівну. Вражаючих успіхів досягли експорто­орієнтовані галузі – електронна та електротехнічна (у 1989 р. їхня частка становила 30 % загального обсягу виробництва).

Достатньо авторитарний уряд Південної Кореї надавав у своїй діяльності пріоритет у здійсненні не політичних, а економіч­них реформ з метою:

– фінансово-грошової збалансованості (держава зберігала у своїх руках всі фінансові та валютні ресурси, формуючи основні пропорції суспільного виробництва);

– всебічного заохочення експорту (13 місце у списку основних торговельних держав);

– сприяння прямим іноземним інвестиціям;

– визначення стратегічних пріоритетів розвитку семи галузей виробництва (машинобудування, електроніка, текстильна про­мисловість, чорна і кольорова металургія, нафтохімія, кораблебудування);

– концентрації виробництва;

– налагодження обов’язкового обміну між приватними фірмами науково-технічною інформацією.

В економіці Малайзії успішно розвиваються приватний та державний сектори економіки. Уряд цієї країни бачить у привати­зації шлях підвищення темпів економічного зростання. У 1986–1990 рр. було передано у приватну власність підприємства держав­ного сектору.

Крім того, що Малайзія є основним постачальником на світовому ринку каучуку та маслинової олії (60 % світового виробництва), малайзійці зуміли досягти значних успіхів у розвитку мікроелектроніки, робототехніки, персональних ЕОМ, електронних систем для верстатів, роботоманіпуляторів. Іноземні інвестиції вкладаються у розвідку та видобуток нафти і газу, промис­лове виробництво за умови здійснення активної експортної політики. У країні налічується 700 іноземних компаній.

У середині 60-х років чотири країни – Бразилія, Мексика, Аргентина та Індія, забезпечували 43,4 % вартості продукції обробної промисловості всіх країн з аграрно-індустріальною структурою господарства. Якісні тенденції промислового розвитку цих держав отримали назву “експортно-промислової орієнтації”.

Бразилія – величезна латиноамериканська країна, яка посідає п’яте місце у світі за чисельністю населення та територією (8,5 млн кв. км), за виробництвом окремих видів промислової продукції не поступається розвиненим країнам. Економічне піднесення розпочалося у с. 60-х років в умовах реалізації програми “економічне оздоровлення країни після анархії та хаосу”. Основним чинником економічного зростання стало залучення у країну інвестицій іноземного капіталу та міжнародних корпорацій. Краї­на активно нарощувала боргові зобов’язання. Основним гаслом стало “займати, хто скільки зможе”. ”Займали” під усе – від створення військової промисловості до будівництва ГЕС та гігантських стадіонів. Від с. 70-х до с. 80-х років борги сбільшилися з 50 млрд до 100 млрд дол. Водночас ВВП збільшився на 150 % і сягнув 200 млрд дол., прибуток на душу населення подвоївся, сформувався численний середній клас. У кінці 70-х років річний приріст ВВП у середньому становив 9,2 %, що було найкращим показником у світі. Бразилія посідає п’яте місце у світі з випуску тракторів та інших сільськогосподарських машин. Розгорнуто біотехнологічне виробництво. Було розроблено і введено в дію нові покоління ядерних реакторів, на основі яких у країнах Латинської Америки діють АЕС. За лічені роки Бразилія перетворилася в найбільшого виробника багатьох високоякісних товарів: від літаків та холодильників до автомобілів та комп’ютерів, тут зосереджено 30 % світових лісових масивів. Бразильська продукція відповідає кращим світовим стандартам. У країні збудовано мережу сучасних автодоріг. Міста Сан-Пауло та Ріо-де-Жанейро називають містами ХХІ ст. Бразилія за обсягами ВНП входить у десятку найбільших індустріальних країн світу.

Одночасно зі швидкими темпами економічного зростання відбувалася різка поляризація бразильського суспільства. До кінця 70-х років прибутки 1 % найбільш багатих громадян перевищили прибутки 50 % найбідніших. Бразилія тільки на 20 % забезпечує себе нафтопродуктами і відчутно реагує на коливання цін на світовому ринку. Серйозною проблемою для країни є боротьба з корупцією.

Повоєнний період в економічному розвитку Мексики характеризувався нестабільністю. Тільки з другої половини 80-х рр. роз­починається процес оздоровлення економіки під час реалізації неоліберальної доктрини президента Карлоса Салинаса де Гортари, що передбачала:

– лібералізацію цін на основі попиту і пропозиції;

– обмеження державного регулювання економіки;

– ліквідацію державних субсидій та розвиток вільної конкуренції;

– створення привабливого інвестиційного клімату.

На початковому етапі реформи було здійснено роздержавлення неперспективних компаній (195 компаній), що сприяло пос­туповому накопиченню та перерозподілу фінансових ресурсів. Урядова політика спрямовувалася на розвиток галузей, що забезпечувалися місцевою сировиною та ресурсами. Розвиваючи галузі обробної промисловості, країна наблизилася до США. Частка об­робної промисловості у США становила 79 %, а в Мексиці – 75 %. Постійним джерелом надходження капіталів до Мексики стала нафта, що перетворило її на одну з найбільших нафтовидобувних країн та привабливий міжнародний інвестиційний осередок. Най­більші позики і кредити були отримані державною нафтовою кор­порацією “Пемекс” на суму 11 млрд дол. терміном на 11 років. На початку 90-х рр. темпи економічного зростання перевищили ана­логічні показники всіх розвинених індустріальних країн. Накопичення фінансових ресурсів збільшилося у 2,5 раза. Активно формується середній клас. З 1977 р. до 1981 р. у країні щорічно створювалося в середньому по 900 тис. нових робочих місць.

Разом з тим економіка Мексики все ще залежить від іноземних монополій. Незважаючи на 200-річне британське панування, сучасна Індія (у 1947 р. завоювала незалежність) – це індустріаль­но-аграрна держава, що має власну космічну технологію, ядерну енергетику, металургію та машинобудування. Це стало можливим завдяки створенню в 60–70-х рр. могутнього державного сектору економіки поряд з приватним. Уже у середині 70-х рр. 30 % промислового виробництва належало державному сектору, у т. ч. нафтова компанія “Есо”. Одночасно уряд інвестував значні капіта­ли у провідні галузі групи А, зокрема металургію. Індія повністю забезпечує себе металом і є одним із найбільших центрів важкої промисловості в Азії. Спираючись на власні ресурси та іноземні інвестиції, у країні розвиваються сучасні галузі промисловості – хімічна, машинобудівна, нафтопереробна, енергетична.

У країні з 1 млрд населення, починаючи з 60-х рр., уряд здійснює аграрну програму “зелена революція”. У ході її реалізації будуються іригаційні споруди, удосконалюється використання хімічних добрив, апробовуються високоврожайні сорти зернових культур, здійснюється селекція породистих тварин.

Разом з тим економіка Індії розвивається суперечливо, цьому сприяє неписьменність частини населення, час від часу голод та етнічні і релігійні конфлікти.

Тема 9.2. Основні напрями економічної думки
на етапі інформаційно-технологічної революції
(кінець ХХ ст. – початок ХХІ ст.)

План

1. Мілтон Фрідмен – основоположник монетаризму.

2. Трансформаційні та глобалізаційні теорії (Гуннар Мюрдаль, Пітер Друкер, Алвін Тоффлер, Д. Белл).

 

План семінарського заняття по темі

“Основні напрями економічної думки на етапі
інформаційно-технологічної революції

(кінець ХХ ст. – початок ХХІ ст.)”

 

1. Кейнсінізм.

2. М. Фрідмен – основоположник монетаризму.

3. Протилежності економічних теорій М. Фрідмена та Дж. М. Кейнса.

4. Трансформаційні та глобалізаційні теорії (Гуннар Мюрдаль, Пітер Друкер, Алвін Тоффлер, Д. Белл).