 |
|
Розрізняють статичну і динамічну роботу.
При статичній роботі м’язи перебувають у тривалому напруженні, але не змінюють своє положення в просторі (наприклад при утриманні вантажу).Статична робота дуже втомлива.
При динамічній роботі скорочення м’язів чергується з їх розслабленням, при цьому м’язи переміщуються. Така робота спостерігається під час бігу, ходіння. Така робота є менш втомливою.
Показником ефективності роботи м’язів є ККД:
відношення виконаної роботи (А) до затрачених енергетичних витрат (Q).ККД людини може становити 25-30% (кількість енергії, яка витрачається на механічну роботу) і приблизно 70% енергії перетворюється на тепло.
Втома.
Виконання тривалої або інтенсивної роботи призводить до втоми м’язів і припинення виконуваної роботи, час розвитку втоми залежить від характеру праці. При статичній роботі втомлюються впершу чергу не м’язи, а нервові центри, які регулюють роботи цих м’язів. Тому для підтримання високої фізичної працездатності необхідно висока працездатність нервової системи. Втома при динамічній роботі настає при недостатньому постачанні м’язів киснем, зменшення утворення енергії, накопичення продуктів розпаду. Біологічна роль втоми полягає втому, що після закінчення роботи, яка зумовила втому в період відпочинку відбувається не тільки відновлення працездатності м’язів, а навіть її збільшення, що пов’язано з адаптивним механізмом організму. Це явище називається понад відновлення.
Щоб запобігти перевтомлення необхідно уникати, без достатньої фізичної підготовки, надмірних навантажень. При відчутті значної втоми треба відпочити.
Фізична робота, фізичні вправи справляють дуже великий вплив на фізичний, розумовий і психічний розвиток людини, особливо в перші роки її життя. Вони позитивно впливають не тільки на фізичну працездатність, а й стимулюють ріст і розвиток усіх органів і систем. Систематичні заняття фізичними вправами підвищують працездатність серцевого м’яза, розвивають і вдосконалюють усі функції організму, підвищують його стійкість до чинників навколишнього середовища.
Заняття фізичними вправами і пов’язані з ними фізичні навантаження впливають на організм лише в тому разі, коли їх обсяг, інтенсивність, тривалість відповідають вікові і стану здоров’я людини.
14. Внутрішнє середовище організму.
Внутрішнє середовище організму складають його рідини: кров, лімфа і тканинна рідина.
За допомогою цих рідин до клітин надходять поживні речовини і видаляються кінцеві продукти життєдіяльності. Надзвичайно важливою особливістю внутрішнього середовища є відносна сталість його складу, фізичні і хімічні властивості. Сукупність процесів, що підтримують або відновлюють сталість умов життєдіяльності клітин у внутрішньому середовищі називається гомеостазом.
У організмі людини на відносно сталому рівні підтримується температура тіла, кров’яний тиск, осмотичний тиск, кислотно-лужна рівновага та інші фізіологічні показники. Сталість внутрішнього середовища забезпечується безперервною роботою органів дихання, виділення, травлення і регуляції нервовою та ендокринною системами. Із органів травлення до крові надходять поживні речовини. В органах дихання кров збагачується киснем, звільнюється від СО2. У нирках вона очищається від шкідливих для організму продуктів життєдіяльності клітин – сечовини та надлишку води і мінеральних солей. Між кров’ю, клітинною рідиною та клітинами постійно відбувається обмін речовин. Із крові до тканинної рідини надходять поживні речовини (вода, кисень), а з тканинної рідини до крові – продукти розпаду поживних речовин (аміак, СО2). Обмін речовин між кров’ю і тканинною рідиною та клітинами відбувається за допомогою дифузії та осмосу.
15. Функції, склад та значення крові.
Кров – це рідка сполучна тканина, яка циркулює по системі замкнутих судин і є складовою внутрішнього середовища організму. Кров складає 7-8% від маси тіла і виконує такі функції :
- дихальну(перенесення від органів дихання до тканин О2 і назад СО2);
- живлення (транспорт поживних речовин до тканини);
- виділення (транспорт продуктів обміну до органів виділення);
- регуляторна ( транспорт гормонів – гуморальна регуляція);
захисна (забезпечується здатністю лейкоцитів до фагоцитозу, утворення антитіл та здатністю крові до зсідання);
- терморегуляторна( забезпечує рівномірний розподіл тепла по тілу);
- гомеостатична (забезпечується здатністю крові до підтримання постійності внутрішнього середовища).
Виконання таких функцій забезпечене тим, що складу крові входить:
1) рідка міжклітинна рідина – плазма (50-60%);
2) формені клітини крові : еритроцити, лейкоцити, тромбоцити.
Плазма містить приблизно 90% води, приблизно 7-8% білків, 0,12% вуглеводів, 0,8%-жирів, 0,(%- мінеральних солей (NaCl, KCl, CaCl2). Білки виконують такі функції: підтримують осмотичний тиск, водний обмін, надають крові в’язкості , забезпечують зсідання(фібриноген), та реакції імунітету (антитіла). Плазму, в якій відсутній фібриноген називають сироваткою.
Еритроцити – червоні кров’яні тільця. Без’ядерні клітини, що мають форму двояковвігнутого диску, містять складний білок гемоглобін (білок зв’язаний з атомами заліза). Гемоглобін утворює нестійкий хімічний комплекс з киснем HbO2 – оксигемоглобін, або зCO2 -HbСO2- карбогемоглобін. Еритроцити утворюються в червоному кістковому мозку, руйнуються в печінці та селезінці. Тривалість життя приблизно 120 діб. Функція ; транспортують О2 і СО2, підтримують гомеостаз (5-7 млн. в 1мм³)
Лейкоцити – це білі кров’яні тільця, що не мають постійної форми, містять ядро і здатні до амебоїдного руху.
16. Тромбоцити, їх будова і функції.
Тромбоцити – це клітини крові, кров’яні пластинки, що є безбарвними та без’ядерними. В 1мм³ крові – 250-400 тис. Утворюються в червоному кістковому мозку, руйнуються в селезінці, тривалість життя – 5-8 днів. Але вони легко руйнуються при пошкодженні цілісності кровоносних судин, оскільки забезпечують утворення тромбу; тобто запускають хід реакцій в результаті яких розчинник білок крові фібриноген перетворюється у нерозчинний фібрин, а власне
Тромбоцит – тромбопластин
Протромбін – тромбін
Фібриноген – фібрин
Нитки фібрину густо перекривають рану, утворюючи сітку, між якою заплутуються клітини крові і щільно закривають рану, тобто формується тромб.
У деяких людей порушується процес зсідання крові і таке захворювання називається гемофілією, це спадкове захворювання.
Ген, що зумовлює гемофілію є зчеплений з Х-хромосомою, тому на цю хворобу частіше хворіють чоловіки, бо вони є гемізиготами.
При деяких захворюваннях кров маже зсідатися і формувати тромби всередині судин, що може призвести до закупорки їх. Це небезпечно для життя. В організмі людини є природній фактор, що запобігає формуванню тромбів – гепарин, який утворює певний вид лейкоцитів.
Групи крові.
В крові людини є природні антигени. Це специфічні білки, які містяться в мембрані еритроцитів. Ці білки називаються аглютиногени (аглютиген: А і В). В плазмі крові є природні антитіла – білки аглютиніни.
При зустрічі однойменного аглютиніну з аглотиногеном ( А з α, В з β) спостерігається явище аглютинації - склеювання еритроцитів.
Відповідно до цього розрізняють 4 групи крові.
| Група крові | Аглютиногени в еритроцитах | Аглютиніни в плазмі |
| І (0) | - | α,β |
| ІІ (А) | А | β |
| ІІІ (В) | В | α |
| ІV(АВ) | А,В | - |
Явище аглютинації потрібно враховувати при переливанні крові. Переливання крові донора (людина, яка дає кров) рецептору (людина, яка приймає кров) можливе лише за умов, що еритроцити донора не будуть аглютиновані плазного реципієнта.
Схема переливання крові:
 |
І група крові – універсальний донор.
ІІ група крові – універсальний реципієнт.
При переливанні крові потрібно також враховувати наявність резус-фактора.
У 85% людей еритроцити мають особливий аглютиноген резус-фактор. Це резус додатні люди (Rh „+”).
Люди в яких не виявлено даного аглютиноногену є резус від’ємні: (Rh „ -„).
Люди які мають Rh „-„ не можуть приймати кров у людей Rh „+”, оскільки їх еритроцити для Rh „+” людей будуть антигенними.
Донорство – це добровільний акт допомоги хворому, у процесі якого люди віддають певну частину своєї крові для лікування хворого.
Види донорство:
1.Професійне. Кров здається за плату регулярно.
2. Кадрове. Донори стоять на обліку на станціях переливання крові.
3. Безоплатне. Масова форма донорства основана на гуманності.
4.Донорство родичів.
18. Імунітет та його види.
Еволюція імунних механізмів у хребетних привела до їхньої подальшої диференціації, підвищення специфічності та поєднання в інтегративну систему.
Вона включає:
- червоний кістковий мозок;
- тимус;
- селезінку;
- лімфатичні вузли;
- скупчення лімфоїдної тканини у травному і дихальному апаратах.
При контакті з чужорідними антигенами імунна система імунна система здатна забезпечувати різні форми імунної відповіді:
- утворення специфічних антитіл крові («гуморальний імунітет»);
- зростання кількості Т-лімфоцитів, здатних до вибіркового реагування з даним антигеном («клітинний імунітет»);
- утворення довгоживучих Т- і В-лімфоцитів(«імунологічної пам’яті»), які при повторній зустрічі з антигеном здатні до швидкої і сильної відповіді;
- формування імунологічної толерантності, яка проявляється у вибірковій відсутності відповіді на даний антиген при повторній зустрічі;
- виникнення алергії – підвищеної чутливості до специфічного антигену.
Імунітет – це захисна реакція організму спрямована проти чужорідних невластивих даному організмові агентів (антигенів).
До антигенів належать бактерії; віруси; чужорідні білки; тканини, клітини, а також мутагенні клітини власного організму. Антигени – речовини, які мають ознаки генетично чужорідної інформації, при введенні в організм викликають імунологічні реакції.
Явище імунітету відоме з ХVІІІ ст.; відкрите англійським лікарем Дженером (провів перше щеплення проти віспи) під час спостережень та лікування людей, які хворіли на натуральну віспу.
Захисні властивості крові вперше були виявленні І.І. Мечніковим, який вважав, що несприйнятливість організму до деяких інфекцій – імунітет – забезпечується лейкоцитами. Наближаючись до бактерій лейкоцитів обволікають їх і поглинають та всередині ці бактерії за допомогою лізосом перетравлюються і знезаражуються. Таку властивість лейкоцитів він назвав фагоцитозом, а лейкоцити – фагоцитами.
Фагоцити знищують будь –які види мікроорганізмів і чужорідних білків (неспецифічний імунітет).
Але, крім фагоцитів, у вилочковій залозі утворюються лімфоцити, які знищують певний вид мікроорганізмів (специфічний імунітет). Їх назвали тимус –залежними лімфоцитами (Т-лімфоцитами), або клітинами кіллерами. Т –лімфоцити зустрівшись з мікроорганізмами, запам’ятовують їхню будову і передають інформацію про цей вид мікроорганізмів наступним поколінням Т-лімфоцитів. Тому Т-лімфоцити тривалий час захищають організм від мікроорганізмів, які вони запам’ятали. Фагоцити і Т-лімфоцити забезпечують клітинний імунітет.
Гуморальний імунітет. Пізніше встановлено, що захисні властивості крові пов’язані не тільки наявністю фагоцитів, але й здатністю деяких лейкоцитів, які є не тільки в крові, але й в лімфі утворювати антитіла у відповідь на попадання антигенів. Реакція антиген – антитіло є високо специфічною. У плазмі крові містяться спеціальні білки, які також
Отже, за природою імунітет поділяють: на клітинний (фагоцитоз) та гуморальний (антитіла).
Розрізняють такі види імунітету за походженням:
1. Природній виробляється самим організмом без будь-яких зовнішніх впливів. Розрізняють природжений і набутий природній імунітет.
Природжений – несприятливість до інфекційних захворювань, що передається спадково від матері до дитини (внутрішньоутробний або з молоком матері).
Набутий виробляється після перенесення інфекційних захворювань. Забезпечують набутий імунітет В-лімфоцити.
2. Штучний. Досягається введенням в організм вакцин і сироваток. Може
бути активним і пасивним.
Активний штучний імунітет виникає в результаті введення вакцин (щеплення)- препаратів, до складу яких входять ослаблені чи вбиті збудники захворювань або їх токсини.
Пасивний штучний імунітет пов’язаний із введенням в організм сироваток. Лікувальна сироватка – це препарат антитіл, які виробляються лейкоцитами інших організмів. Введення цієї сироватки допомагає організму боротися з інфекцією поки його власна імунна система не почне виробляти достатню кількість антитіл.
19. Будова та робота серця. Нейрогумолярна регуляція роботи серця.
Серце – це м’язовий порожнистий орган; центральних орган кровообігу. Серце знаходиться в грудній порожнині на 2/3 у лівій частині. Спереду захищене грудиною і легенями.
Серце міститься у сполучнотканинній перикардіальнійсумці(перикард), яка складається з двох шарів : зовнішній – парієнтрального і внутрішнього – вісцерального. Внутрішній листок переходить безпосередньо у зовнішню оболонку серця – епікард. Між епікардом і перикардом міститься порожнина, яка заповнена перикардіальною рідиною. Перикардіальна рідина зменшує тертя при скороченні серця, а також силу поштовхів серця. Саме серце складається з трьох оболонок:
Зовнішньої - сполучнотканиннної – епікард;
Середньої – м’язової - міокарду;
Внутрішньої – ендокард.
Середня – м’язова оболонка – міокард-це є робоча оболонка серця, структурно-функціональною одиницею, якого є кардіоміоцити. За рахунок скорочення кардіоміоцитів серце виконує насосну функцію. Товщина міокарду в області передсердь – 3см., в області правого шлуночка – 4-7см., в області лівого шлуночка – 11см.
Внутрішня оболонка серця – ендокард. Це епітеліальна оболонка складки, якої утворюють клапани, що закривають передсердно-шлуночкові отвори. Між правим передсердям і правим шлуночком міститься тристулковий клапан, між лівим передсердям і лівим шлуночком – двостулковий.
Серце чотирикамерне: праве і ліве передсердя, правий і лівий шлуночок. Тобто в серці є повна городка, яка повністю відокремлює венозну і артеріальну кров.
Серце характеризується ритмічністю та автономністю і автоматією.
Автоматія – здатність серця скорочуватися під дією нервових імпульсів, які в ньому виникають в ньому.
В міокарді крім типових міоцитів здатних до скорочення містяться атипові здатні утворювати потенціал дії. Це атипові кардіоміцити – три водії ритму серця:
1. Синусно -передсердній вузол. Нервові імпульси, які виникають в цьому вузлі передаються по кардіоміоцитах передсердь, викликаючи їх скорочення.
2. Передсердно –шлуночковий вузол.
3. Волокна Пуркіньє і пучок Гісса- н.імпульс иередаючись по них зумовлює скорочення шлуночків.
Нервовий імпульс, який виникає в другому водії ритму передається волокнах Пуркіньє і пучку Гісса викликаючи скорочення шлуночків.
Ритмічність. Серце працює ритмічно. Скорочення серця (систола) чергується його розслабленням (діастолою). Скорочення і розслаблення становлять єдиний цикл роботи серця, який є 3 фазовим і включає події між двома послідовними скороченнями передсердь:
1. Систола І. Скорочення передсердь, кров із передсердь наповнює шлуночок. Триває 0,1 с.
2. Систола ІІ. Скорочення шлуночків: кров із лівого шлуночка
виштовхується в аорту, з правого – в легеневий стовбур. Триває 0,3 с.
3.Діастола. Повне розслаблення серця. Передсердя наповнюється кров’ю. Триває 0,4 с.
При збільшенні частоти скорочень тривалість серцевого циклу скорочується, в основному за рахунок діастоли.
Нейрогуморальна. Робота серця дуже пристосована до потреб організму. Завдяки механізмам саморегуляції, нервової та гуморальної регуляції. Нервова регуляція здійснюється автономною нервовою системою: нервові імпульси, які надходять до серця по симпатичних нервових волокнах збільшують частоту і силу скорочення серця, по парасимпатичних – викликають протилежний ефект.
Гуморальна регуляція пов’язана з дією біологічно активних речовин. Іони Са, гормони наднирників – адреналін та норадреналін посилюють і прискорюють скорочення серця. А такі речовини, як іон К та ацетилхолін зменшують частоту скорочення серця.
20. Будова кровоносних судин, велике і мале коло кровообігу.
Система кровообігу складається з різних за будовою і функціями судин і центрального органу кровообігу – серця.
Найкрупніші судини – артерії. По них кров рухається від серця. Артерії розгалужуються на артеріоли, які розпадаються на тоненькі судини капіляри. Артеріальні капіляри через капіляри артеріально-венозні анастомози переходять в венозні капіляри, які збираються в венули, а ті в свою чергу в вени.
Стінки судин (аорти, артерій та вен) є 3 шарові.
Зовнішній шар – сполучнотканинний ; середній побудований із гладенької мускулатури; внутрішня є епітеліальною оболонкою.
Характеристика артерій : несуть кров від серця; середня оболонка – товста, побудована із сполучних волокон із гладко-мязових міофібрил; клапани всередині відсутні; тиск крові приблизно 120 мм. рт. ст..; пульсуючий тиск;
кров, яка тече по артеріях збагачена киснем (виключення - легеневі артерії).
Вени. Несуть кров до серця ( виключення ворітні вени нирок та печінки). Середня їх стінка відносно артерій тонша і оскільки містить мало еластичних волокон і міофібрил. Впорожнині вен є кишенькові клапани, які перешкоджають зворотньому току крові. Тиск крові – 7-8 мм.рт.ст. до мінімального. Кров, що міститься в венах збагачена на СО2 ( за виключенням легеневих вен).
Капіляри. З’єднуються артерії з венами. Служать місцем обміном речовин між кров’ю і тканинами; зовнішня та серцева оболонка відсутні; побудовані з плоского епітелію. Тиск до 20-30 мм.рт.ст
Мале коло кровообігу(схема).
1 – легеневі артерії (несуть венозну кров)
2 – легеневі вени ( несуть артеріальну кров)
Велике коло кровообігу 
21. Рух крові по судинах. Регуляція кровообігу.
Система кровообігу складається з судин ( артерій, вен і капілярів і центрального органу кровообігу - серця) Кров рухається по судинах в результаті:
1) ритмічної роботи серця;
2) різниці тисків у різних частинах кровоносної системи.
3) присисної дії грудної порожнини.
Ритмічна робота серця створює і підтримує різницю тиску в судинах. Під час скорочення серця кров під тиском виштовхується в аорту, а звідти – в артерії. За час проходження крові по судинах енергія тиску витрачається, тому тиск крові поступово зменшується . В аорті він найвищий - 120-150 мм. рт. ст. В артеріях 120; в капілярах - до 20, в порожнистих венах 3-8 мм. рт. ст.. до мінімального. Різниця тиску в різних частинах кровоносної системи і є основною причиною її руху. Згідно з законом фізики рідина рухається від ділянки з вищим тиском до ділянки з меншим тиском. Мала швидкість крові в капілярах забезпечує достатній час для обміну речовин між кров’ю і клітинами.
Регуляція кровообігу. Інтенсивність кровообігу залежить від фізичних навантажень, температури тіла, тощо. Тому завжди виникає потреба у збільшенні або кількості крові, яка протікає по кровоносній системі. Регуляція кровообігу здійснюється нервовою та гуморальною системою. Імпульси, які поступають від симпатичної частини периферичної нервової системи збуджується більшість судин, внаслідок чого розміри серця, мозку і звужується решта судин. Гормон надниркових залоз – адреналін звужується судини шкіри і черевної порожнини, а судини мозку і серця розширює. Існує ще ряд хімічних речовин, які впливають на стан судин будова кровоносних судин, мале і велике коло кровообігу.
22. Будова та функції органів дихання.
Дихання– це процес поступлення кисню в організм і виділення з нього СО2. Дихання складається: з зовнішнього дихання (вентиляція легень) і внутрішнє
(окислення органічних речовин в клітинні), що супроводжується виділенням енергії.
Одна з основних функцій дихання – енергетична енергія, яка виділяється при тканинному диханні запасається в макроергічних зв’язках АТФ. В процесі дихання кисень зв’язує продукти обміну С і Н2 і перетворює їх в такі сполуки, які легко виводяться з організму (СО2 і Н2О)- видільна функція , крім цих функцій дихання забезпечує терморегуляцію.
А також за допомогою органів дихання відбувається процес голосоутворення. Органи, які беруть участь у зовнішньому диханні утворюють дихальну систему. Органи поділяють на:
- повітроносні шляхи ( носова порожнина – носоглотка – гортань – трахея – бронхи);
- та респіраторний відділ (легені).
Повітроносні шляхи:
1. Носова порожнина поділяється хрящовою кісткою – перегородкою на праву і ліву порожнину в кожній з яких є звивисті носові ходи (верхній, середній та нижній), які зб. її внутрішню поверхню. Слизова оболонка, що вистеляє носову порожнину густо вкрита війками, пронизана кровоносними судинами і залозами. Повітря, що надходить у носову порожнину очищається від пилу і бруду, зігрівається, зволожується і знезаражується. При диханні через ротову порожнину це не відбувається. З носової порожнини повітря потрапляє в носоглотку, а звідти у гортань.
2. Гортань- це сполучнотканинна труба, яка підтримується дев’ятьма хрящами ( три парні : ріжкуваті, клиноподібні, черпакуваті; три непарні: перснеподібні, щитовидний, надгортанник).
Слизова оболонка, яка вистилає гортань утворює складки, які натягнуті поперек гортані – голосові зв’язки. Між ними є голосова щілина. Натягнення голосових зв’язок змінюється, що забезпечує процес голосоутворення. Нижній відділ гортані переходить у трахеї.
3. Трахея. Розташована в грудній клітці справа від стравоходу.
Має довжину 9-11см. діаметр-15-18 см. Підтримується трахея за допомогою пів- кільцевих хрящів. Трахея розгалужується на 2 головних бронхи лівий і правий ( на рівні п’ятого грудного хребця). Стінки бронхів також підтримуються півкільцевими хрящами. Разом з кровоносними судинами і нервовими закінченнями бронхи через ворота легень входять до легень. Правий бронх поділяється на три гілки, а лівий на дві. У кожній легені гілки багаторазово розгалужуються , утворюючи так зване бронхіальне дерево легень. Найтонші бронхі – бронхіоли переходять у альвеорні ходи, які закінчуються 3-4 альвеолярними мішечками. Структурною одиницею будови легень є ацинус ( бронхіола – альвеолярний хід – 3-4 альвеолярних мішечки).
4. Альвеоли. Стінки альвеол складаються з одного епітеліального шару клітин і обплетені густою стінкою кровоносних судин. У дорослої людини приблизна 300-400 млн. альвеол. А їх поверхні 100-150 мм².
Легені – це парний орган, які зовні вкриті сполучнотканинною оболонкою – плеврою. Легенева плевра складається з двох листків: внутрішня зростається з повітроносною тканинною, а зовнішній – біля воріт легень проходить у пристіжкову плевру, яка вистеляє грудну порожнину. Між легенями і пристіжковою плеврою міститься плевральна порожнина, що заповнена плевральною рідиною.
23. Газообмін у легенях і тканинах.
Дихання – це процес постування кисню в організм людини і виведення з нього СО2. Дихання включає: зовнішнє дихання (вентиляція легень) і внутрішнє ( тканинне дихання).
У легенях кисень з альвеолярного повітря (газовий склад якого є постійним) надходить кров, де в еритроцитах зв’язується з атомами Fe гемоглобіну, утворюється оксигемоглобін, а СО2 із крові переходить у легені. Цей процес відбувається за допомогою дифузії. Напрям і швидкість дифузії визначається парціальним тиском. Таким чином, венозна кров в легенях перетворюється в артеріальному.
Тканинне дихання складається з таких етапів:
1) Транспорт кисню до клітин організму з током крові у вигляді оксигемоглобіну (НвО2).
2) Дифузія О2 в міжклітинну і клітинну речовину.
3) Процес окислення в клітині. Під дією кисню в мітохондріях відбувається розщеплення ПВК (повне окислення окислення глюкози) . Енергія, яка виділяється при цьому запасається у вигляді зв’язків АТФ ( окислююче фосфорилювання ). Таким чином відбуваються основна функція дихання – енергетична.
4) Продукти дихання: СО2 і Н2О дифундують у міжклітинний простір, а звідти в кров. СО2 до легень транспортується у вигляді сполуки з гемоглобіном (НвСО2- карбоксигемоглобін) в комплексі з білками крові і дифузно в крові.
5) В альвеолах відбувається процес газообміну СО2 дифондує в альвеолярне повітря, а кисень утворює комплексу сполуку з гемоглобіном.
24. Будова і функції травної системи. Методи дослідження органів травлення.
Травний канал є зовнішнім по відношенню до нашого внутрішнього середовища. Їжа, яку ми споживаємо носить для нас антигенний характер. Тому одною з функцій травного тракту є позбавлення їжі антигенних властивостей, в травному каналі полімери розщеплюються до мономерів, таким чином їжа позбавлюється антигенної властивості, і переводиться в такий дисперсний стан, в якому вона легко дифондує через клітинні мембран.
Кожен відділ травної системи має свої характерні особливості , але в усіх відділах можна виділити загальні риси. Система органів травлення складається з травного каналу і травних залоз.
Травні канали поділяються на такі відділи : ротова порожнина, глотка, стравохід, шлунок, тонкий і товстий кишечник, який закінчується прямою кишкою і анальним отвором.
Стінки травного каналу складається з чотирьох оболонок:
1)Внутрішня залозиста оболонка (утворена залозистим епітелієм). Утворює слиз, що зволожують стінки каналу, а також містить залози, що утворюють ферменти..
2) Підслизова утворює складки, які збільшують поверхню каналу і в яких проходять кровоносні лімфатичні вузли та нервові сплетіння.
3) М’язова, утворена непосмугованими м’язами .
4) Фіброзна - сполучнотканинна, що містить судини та нервові волокна.
Функції травної системи:
1) секреторна - виділення ферментів у складі слини, шлункового, підшлункового, кишкового соку та жовчі;
2) рухова - жування, ковтання, переміщення їжі вздовж травного каналу та виділення калових мас;
3) всмоктування - всмоктування поживних речовин, води мінеральних солей, які в основному здійснюється стінками і частково товстого кишечника.
4) Видільна – виділення з організму неперетравлених решток та залишків продуктів обміну.
Методи дослідження :
Основи сучасної фізіології, травлення були закладені дослідженнями фізіолого І.П. Павлова. Він розробив методи, які дозволили відкрити закономірності слиновиділення, виділення підшлункового соку, жовчі.
1) Метод фістул ( сполучення порожнини будь-якого органу з зовнішнім середовищем).
Сучасні методи дослідження :
1) Метод зондування. Введення в шлунок гумової трубки для взяття шлункового соку.
2) Ендоскопія. Введення в травний канал спеціальний освітлювальних приладів, що дають змогу огранювати порожнину травного каналу.
3) Електрогастрографії – реєстрація електричних струмів шлунка.
25. Будова ротової порожнини. Травлення в ротовій порожнині.
Травна система починається ротовим отвором, що веде в переддвер’я рота , а звідти в ротову порожнину.
З ротової порожнини починається травний канал. В ній відбувається аналіз їжі на смак, механічне подрібнення їжі, зволоження і формування харчової грудки для подальшого просування її глоткою і стравоходом. Аналіз їжі на смак відбувається за допомогою рецепторів, що містяться на язиці. В результаті чого виникає відчуття апетиту, яке стимулює виділення слини, шлункового та підшлункових соків.
Ротова порожнина починаються переддвір’ями рота – простір, який з одного
боку обмежений губами і щоками, з іншого – зубами, і яснами. В деснах на верхній і нижній щелепах містяться зуби.
Зуби у людини гетеродонтні (мають різну жувальну поверхню).
Зубна формула людини: 4/4 різці 2/2 ікла4/4 малі кутові 6/6 великі кутові.
Для людини характерні дві зміни зубів: молочні та постійні.
Будова зуба : частина зуба, яка знаходиться в деснах називається коренем, а частина над деснами – коронкою. Коронка зверху вкрита емаллю, корінь – цементом. Основу зуба складає зубна речовина – дентин. Всередині зуба міститься порожнина, яка заповнена пульпою (сполучнотканинна пухка речовина), в якій міститься закінчення нерва та кровоносні капіляри.
Механічно подрібленна їжа за допомогою зубів змочується слиною.
Слина – це мутна рідина, яка містить воду (90%), лізоцим (має бактерицидні властивості), муцин, що робить харчову грудку слизькою, відлущені клітини епітелію, лейкоцити, а також ферменти, з яких провідну роль відіграють: птіалін, амілаза і мальтаза.
Слина виділяється трьома парами великих слинних залоз: під’язикові, привушні, піднижньощелепні, які виділяють слину під час процесу вживання їжі. За добу виділяєть приблизно 1л. Вологе середовище в роті підтримується за допомогою слини, яка виділяється слинними клітинами епітелію ротової порожнини.
Змочена слиною, пережована їжа називається харчовою грудкою, яка потрапляє на корінь язика подразнює рецептори, що передають нервовий імпульс до центру ковтання в довгастому мозку. Імпульси від цього центри забезпечують скорочення м’язів глотки та м’язів м’якого піднебіння за рахунок чого відбувається ковтання.
26. Будова шлунка. Травлення в шлунку.
З ротової порожнини харчова грудка надходить через глотку до стравоходу і завдяки хвилеподібним скорочення його ця група попадає до шлунка (відбувається дія слини на їжу).
Шлунок– це розширена частина травного каналу. Його ємність у дорослої людини приблизна 2 л. Шлунок складається з таких частин: купола, тіла, пілоричного сфінктера. Зовні шлунок вкритий сполучнотканною оболонкою, яка містить велику кількість еластичних волокон. Середня стінка шлунка – три шари гладеньких м’язів(повздовжні, кільцеві і косі). Із середини шлунок вистелений епітальною (слизовою) оболонкою, яка формує шлункові ямки. На дні шлункових ямок міститься три типи залоз:
- основні ( виробляють ферменти зокрема пепсиноген, шлункову ліпазу(розщеплює жир молока), хімозин (зтворожує молоко), желатиназа (розщеплює сполучнотканинні білки);
- пристіжкові ( виділяють НCl). НCl активізує пепсиноген до пепсину (каталізує розщеплення білків), забезпечує дезінфекцію їжі, забезпечує перестальтину шлунка, та кисле рН;
- слизові (виділяють слиз, що обволікає внутрішню стінку шлунка, захищаючи її від дії соляної кислоти).
За рахунок діяльності усіх залоз формується шлунковий сік – прозора рідина, що має кислу реакцію. За добу виділяється 0,5-2 л. Їжа змішана з шлунковим соком називається хімусом. Хімус по 15-12 мл. через пілоричний сфінктер потрапляє в дванадцятипалу кишку.
27. Будова і функції тонкого і товстого кишечнику.
Тонкий кишечник поділений на три відділи: дванадцятипалу, порожнисту та клубову кишку.
Хімус ( частково перетравлена в шлунку їжа) по 5-12мл. завдяки скороченням шлунка через пілоричний сфінктер надходить до дванадцятипалої кишки.
В дванадцятипалу кишку відкриваються протоки двох найбільших залоз організму: жовчна протока печінка та протока підшлункової залози.
Печінка. Холестерин та жовч утворюються в печінці з продуктів розщеплення жиру та старих еритроцитів. Із амінокислот утворюються нові білки. Печінка накопичує залізо, глікоген і вітаміни. Вона усуває з крові отрути й шкідливі продукти обміну, перетворюючи їх у безпечні для організму речовини. Отже, жовч є продуктом діяльності клітин печінки і містить жовчні пігменти ( білірубін і біліеритрин), жовчні кислоти, продукти детоксикації та інші речовини. Жовч збирається в жовчному міхурі і порційно поступає в дванадцятипалу кишку. Під діє жовчі в дванадцятипалій кишці відбувається емульгування жирів.
Підшлункова залоза виробляє підшлунковий сік ( приблизно 1,5л. на добу). Підшлунковий сік містить протеолітичні ферменти (карбоангідразу А і В, трипипсин), ліполітичні (ліпаза), гліколітичні (амілаза і мальтаза), та містить бікарбонати для нейтралізації соляної кислоти.
Під дією цих ферментів в дванадцятипалій відбуваються розщеплення білків та пептидів до амінокислот, емульгованих жирів – до гліцерину і жирних кислот, вуглеводів - до глюкози.
І така перетравлена їжа попадає в порожнисту кишку тонкого кишечнику.
Слизова оболонка тонкого кишечника має велику кількість складок та вгинань (кишкових ворсинок) всередині яких містяться кровоносні та лімфатичні капіляри. Ворсинки складаються вкриті війками, завдяки такій будові всмоктувальна поверхня тонкої кишки складає приблизно 500м².
В порожнині тонкої кишки відбувається порожнинне травлення під дією кишкового соку. На цих ворсинках може відбуватися остаточне перетравлення речовин-мембранне травлення, які складаються з невеликої кількості мономерів.
Основний процес, який відбувається в тонкій кишці – процес всмоктування. Всмоктування– складний фізіологічний процес, в якому важливе значення мають діяльність клітинних мембран, явища дифузії, фільтрації та осмосу. Активна діяльність мембран полягає в транспорті речовини проти градієнта концентрації( затрачена енергія АТФ).
Амінокислоти і глюкоза всмоктується в кров, а гліцерин і жирні кислоти в клітини залозистого епітелію кишкових ворсинок, де синтезуються у ліпіди характерні для людини. Синтезовані ліпіди всмоктуються в - лімфу.
Завдяки хвилеподібним (перистальтичним) рухам і маятниковоподібним скороченням кишечника неперетравлені рештки харчової маси, позбавлені поживних речовин надходять до товстого кишечника.
Він має чотири відділи: сліпу кишку з червоподібним відростком (апендикс), ободову, сигмоподібну і пряму кишку. Загальна довжина 1,5-2 м. Залози товстої кишки виділяють сік, в якому є незначна кількість ферментів.
Велике значення відіграє симбіотичне травлення, яке здійснюють кишкові бактерії, оскільки мають фермент целюлазу, що розщеплює целюлозу, яку людина втратила в процесі еволюції. Кишкові бактерії: синтезують вітаміни групи В та вітамін К, деякі незамінні амінокислоти, а також запобігають розвитку хвороботворних бактерій та грибків.
В товстому кишечнику всмоктується вода, натрій, хлор та формуються калові маси, які надходять до прямої кишки.
Випорожнення прямої кишки відбувається рефлекторно зо участі м’язів діафрагми та м’язів живота. Центр знаходиться в спинному мозку, його діяльність регулюється діяльністю головного мозку.
28. Вітаміни, їх значення в обміні речовин.
Відкрив вітаміни в 1880 році російський лікар М.І. Лунін, а термін «вітамін» запропонував в 1912році польський вчений К.Функ.
Вітаміни – це органічні, біологічно активні речовини(нині відомо близько20), що необхідні для оранізму в певних кількостях. В тваринних організмах вони не синтезуються і тому повинні потрапляти до організму разом із їжею.
Всі вітаміни поділяють на: водорозчинні (вітамін С, вітаміни групи В:В1 -В16, вітамін Н) та жиророзчинні (К, Е, D,А).
Нестачу в організмі того чи іншого вітаміну називають гіповітамінозом. Надлишок – гіпервітамінозом. А відсутність – авітамінозом. Гіпо- та авітаміноз можуть спостерігатися при порушенні процесів обміну речовин, при захворюванні травного тракту, при вживанні певної групи антибіотиків, що знищують мікрофлору. Добова потреба більшості вітамінів від 0,001-0,003 до 1-3 мг., вітаміну С-50-100мг.
Вітаміни містяться в їжі, як рослинного так і тваринного походження. Полівітамінами є шипшина, цитрусові, земні овочіЮ яйця, печінка; вітаміни групи В – у злаках, синтезуються мікрофлорою кишечнику, насінні бобових; вітамін D – в риб’ячому жирі та печінці.
Функції.
Жиророзчинні:
Вітамін К(філохінон): бере участь в синтезі протромбіну; незамінний при згортанні крові. Авітаміноз: порушення згортання крові (філохінон).
Вітамін Е(токоферол): регулює діяльність м’язової та репродуктивної системи, попереджає руйнування еритроцитів. Авітаміноз – анемія.
Вітамін D(кальцеферол): бере участь в процесі всмоктування і метаболізму Са, регулює обмін Р. Авітаміноз : рахіт у дітей.
Вітамін А(ретинол): забезпечує формування епітеліальної тканини та її ріст, входить до складу зорового пігменту – родопсину. Авітаміноз : пошкодження епітелію шкіри та легень, нічна сліпота.
Водорозчинні:
В1(тіамін): функціонує як кофермент в процесі дихання (цикл Кребса). Авітаміноз: хвороба бері-бері (захворювання нервової системи).
В2 (рибофлавін): забезпечує транспорт електронів в ланцюзі дихання. При авітамінозі спостерігається виразки на язиці та в куточках роту.
В6(піридоксин): кофермент, який бере участь в метаболізмі амінокислот і жирних клітин. При авітамінозі: депресія, анемія, діарея, дерматити.
В5( пантотенова кислота): входить до складу коА, що бере участь в клітинному метаболізмі. При авітамінозі: слабка нерво-м’язева координація.
В3 (РР, нікотинова кислота): входить до складу коферментів НАД і НАДHР, коА. Авітаміноз: пелагра (ураження шкіри).
В12 (цианокобаламін) : бере участь в синтезі РНК, попереджує анемію.
Н ( біотин): бере участь в синтезі білка і реакціях карбоксилювання. При авітамінозі спостерігається дерматит, м’язові болі.
С ( аскорбінова кислота): необхідна для синтезу колагенових волокон, бере участь у формування клітинного імунітету. Авітаміноз - кровоточиві ясна.
29. Будова і функції сечовидільної системи.
У виділенні з організму продуктів життєдіяльності беруть участь:
1) Органи дихання: виділення СО2, інші гази та воду.
2) Печінка разом із жовчю виводить продукти детоксикації, а також продукти розпаду лейкоцитів, еритроцитів, тощо.
3) Кишечник забезпечує виділення неперетравлених решток з організму;
4) Шкіра виділяє піт.
Та більша частина продуктів виділяється через сечовидільну систему.
До сечовидільної системи належать: тазові нирки, сечоводи, сечовий міхур і сечовипускний канал (сечівник).
Нирки – це парний орган бобоподібної форми, який розташований в поперековій частині черевної порожнини і прилягають до її задньої стінки. Маса кожної нирки приблизно 120г. На передньої кінці нирки (внутрішній стороні) розміщені ворота нирки, через які проходить сечовід, ниркові артерії і вени, нерви, лімфатичні судини.
Анатомічна будова нирок зумовлена їхніми функціями: видільною, регуляція об’єму крові та лімфи, забезпечення постійності осмотичного тиску рідини та іонного складу рідин внутрішнього середовища, регуляція артеріального тиску і кровотворення.
Нирки утворені зовнішнім корковим шаром і внутрішнім - мозковим.
В корковому шарі містяться нефрони.
В мозковому шарі міститься 15-20 ниркових пірамід, всередині яких проходять збиральні трубочки, що відкриваються на вершині пірамідного сосочка. Пірамідні сосочки виступають у невелику порожнину – ниркову миску.
Структурно-функціональною одиницею будови ниркиє нефрон. В нефронах відбувається процес утворення сечі.
І етап утворення сечі – фільтрація відбувається в капсулах. Приносна артерія більша діаметром, ніж виносна, і тому тиск в капілярах клубочка (мальпігієвий клубочок) досить значний (70- 80 мм.рт.ст.). Завдяки такому високому тискові плазма крові разом із розчиненими в ній неорганічними та органічними речовинами видавлюється крізь тонку стінку капіляра у порожнину капсули Шумлянського (капсула Боумена).
При цьому відфільтровуються речовини з відносно вузьким діаметром молекул. Великі молекули(білків, жирів), а також формені елементи крові залишаються в крові.
Таким чином, в порожнині ниркової капсули Шумлянського (капсула Боумена) утворюється рідина, що називається первинна сеча, що за своїм складом нагадує плазму крові. За добу утворюється 150-170літрів первинної сечі. Первинна сеча з капсули Шумлянського (капсула Боумена) надходить до канальців нефрону.
ІІ етап– реабсорбція відбувається в канальцях нефрону.
З капсули Шумлянського (капсула Боумена) первинна сеча надходить до канальців. У міру її проходження по канальцях епітеальні клітини її стінок вбирають у кров значну кількість води і потрібні організму речовини. Деякі речовини (глюкоза, амінокислоти) реабсорбуються цілком, інші (мінеральні солі) всмоктуються з канальців у кров у потрібних організмові кількостях. Так формується вторинна сеча (за добу приблизно 1,5л ).
Процес сечоутворення – це безперевний процес, який потребує великих затрат енергії. Утворена сеча по збиральних трубочках збирається в ниркову миску,що переходить у сечовід тонку м’язову трубку, яка з’єднує нирку із сечовим міхуром. Сечовий міхур –це м’язовий мішок, який є тимчасовим резервуаром сечі. Його об’єм у дорослої людини досягає 750мл.
Сечовипускання – складний рефлекторний процес, подразником якого є зростання тиску в сечовому міхурі. Центр цього процесу міститься у нижній частині спинного мозку і регулюються корою великих півкуль. Процес сечовипускання відбувається через сечівник. Сечовиділення у людини відбувається довільно.
Роль нирок у підтриманні водно- сольового гомеостазу.
Залежно від концентрації мінеральних солей в крові нирки иділяють більш або менш концентровану сечу. Цей процес відбувається під впливом нейрогуморальної регуляції. Коли концентрація солей в крові підвищується, подразнюються рецептори, розташовані в кровоносних судинах. Збудження від них надходить до центру сечовиділення в гіпоталамусі і спричинює виділення гіпофізом антидіуретичного гормону (АДГ), який підсилює реабсорбцію води в канальцях. У результаті цього сеча стає концентрованішою і з нею із організму виходить надлишок солей. Коли в організмі забагато води, гіпофіз виділяє менше гормону, реабсорбція зменшується і зайва вода виходить із сечею.
. та гормонів коркового шару піднирників. Процес сечовипускання відбувається через сечівник.
30. Будова і функції шкіри. Гігієна шкіри.
Шкіра – це зовнішній покрив тіла, своєрідний бар’єр між зовнішнім і внутрішнім середовищем організму. Шкіра виконує такі функції:
1. Захищає організм від шкідливих впливів різних факторів довкілля, механічних пошкоджень.
2. Перешкоджає проникненню в організм хвороботворних мікроорганізмів, токсичних речовин, води та інших речовин.
3. Бере участь в терморегуляції та диханні.
4. Є органом чуття.
Площа поверхні шкіри дорослої людини 1,5-2 м.
Шкіра складається з трьох шарів: зовнішній-епідерміс, середній-власне шкіра(дерма), внутрішній-підшкірна жирова клітковина.
1. Епідерміс – це багатошаровий плоский епітелій. Складається з рогового та росткового шару клітин. Клітини зроговілого шару постійно злущуються і замінюються новим; повністю оновлюється цей шар за 7-11 діб.
Ростковий шар складається з циліндричних клітин, які постійно діляться, завдяки чому відновлюються верхні шари шкіри. В епідермісі розташовані пігментні клітини, в цитоплазмі, яких міститься пігмент меланін, що захищає організм від ультра фіолетових променів. Від меланілу залежить колір шкіри.
В епідермісі містяться чутливі нервові закінчення. Похідними рогового шару шкіри є нігті.
2. Власне шкіра (дерма) – має товщину від 0,5 до 5 мм.
В дермі розрізняють два шари: сосочковий і сітчастий. Сосочковий складається з пухкої сполучної тканини і утворює випини в епідермісі. В сосочковому шарі містяться білкові волокна, що надають шкірні міцності та пружності, а також кровоносні та лімфатичні судини, нервові сплетіння, та закінчення нервових волокон. Під цим шаром розміщений сітчастий (щільна сполучна тканина). В цьому містяться потові та сальні залози, волосяні сумки.
Потова залоза являє собою звивистий канал з вивідною протокою, яки виділяє на поверхню шкіри піт. Виділення поту забезпечує терморегуляцію. У людини є два-три млн. потових залоз.
Сальні залози відкриваються в волосяну сумку і виділяють шкірне сало-жир, що захищає шкіру і волосся від зношення.
Волосся є зроговілим похідним дерми. Волосина складається з волосної цибулини, кореня і стержня. Волосна цибулина і корінь оточені волосяною сумкою. До неї підходять кровоносні судини, що живлять волосину та нерви, і відкривається сальна залоза. До волосяної сумки прикріплений м’яз (підшкірні м’язи), що підіймає волосину.
3. Підшкірна жирова клітковина - шар, який складається з пухкої сполучної тканини, що містить багато жирових клітин. Вона є своєрідним запасом поживних речовин і її товщина залежить від обміну речовин, харчування, способу життя. Підшкірна жирова клітковина захищає організм від охолодження, пом’якшує удари та інші механічні впливи.
Гігієна. Чистота шкіри – одна з важливих умов здоров’я. Злущені клітини епідермісу склеюються потом і шкірним салом і закупорюють протоки сальних залоз, що порушує їх діяльність. Хвороботворні мікроорганізму, які проникають до організму з брудної шкіри спричинюють утворення наривів та таких захворювань бешихове запилення, лишай, правець. Якщо не доглядати за волоссям може розвинутись перлиульоз. Внаслідок проникнення в шкіру коростяних кліщів – короста. Тому щоранку треба умиватися, митися до пояса. Руки мити милом щоразу після вулиці, перед їжею. Не рідше як раз на тиждень мити голову і все тіло.
Гігієна одягу. Одяг – це додатковий регулятор теплообміну тіла. Не рідше як раз на тиждень одягати свіжу білизну, легший літній одяг слід прати часто.
Косметичні засоби слід застосовувати з гігієнічною або лікувальною метою, а декоративні відповідно до типу шкіри і віку людини.
31. Зоровий аналізатор. Будова і функції органів зору. Гігієна зору. Запобігання його порушення.
Зір – це здатність сприймати предмети( форма, розмір, колір); відстані до них; взаємо розташування їх у просторі; сприйняття і розрізнення графічних сигналів, букв, цифр; орієнтація в просторі.
Зорове сприйняття можливе завдяки функціонуванню зорового аналізатора, периферичною частиною якого є орган зору - око. З усіх органів чуття зір, є найінформаційним, оскільки завдяки зору людина отримує понад 90% інформації про навколишній світ.
Око- це парний орган, міститься в очній ямці черепа, складається з очного яблука і допоміжного апарата ока.
Допоміжний апарат ока утворюють: брови, повіки, вії, слізні залози ти м’язи ока. Брови, вії та повіки захищають око від потрапляння сторонніх тіл, подразнення яскравим світлом. Слізна рідина очищає і зволожує рогівку. Рух очних яблук забезпечує скорочення трьох пар очних м’язів.
Очне яблуко має кулясту форму і складається з трьох оболонок ( зовнішньої-білкової склери, середньої - судинної, та внутрішньої - сітківки), кришталика та склистого тіла.
Зовнішня оболонка – склера- це міцна сполучнотканинна оболонка, яка вкриває все очне яблуко і захищає від механічних та хімічних впливів. Це, так звана білкова оболонка ока ,що надає оку відповідної форми. Передня частина її є прозора і називається рогівка. Рогівка входить до складу оптичної системи ока : пропускає і заломлює промені світла. До склери прикріплюються окорухові м’язи.
Середня оболонка - судинна оболонка складається з трьох частин:
- Передня частина – райдужна оболонка із зіницею;
- Середня частина потовщена - війкове тіло;
- Задня частина - найбільша, власне судинна оболонка.
Судинна оболонка забезпечує живлення тканин ока, а також запобігає розсіюванню світла всередині очного яблука.
Райдужна оболонка містить округлений отвір – зіницю, що виконує функцію діафрагми. Вона рефлекторно регулює ширину пучка променів, що надходить всередину очного яблука: при яскравому освітлені зіниця звужується; при слабкому – розширюється. М’яз, що звужує зіницю інервується парасимпатичними нервами, а м’яз, що розширює – симпатичними.
Внутрішня оболонка – сітківка - світло сприймальна оболонка. Вона найтонша, містить фоторецептори (колбочки – приблизно 7 млн. і палички приблизно 130 млн.). Колбочки - рецептори денного світла, сприймають яскраве світло і кольори. Містять білок- йодопсин, який забезпечує проходження фотохімічних реакцій, в результаті, яких світлове подразнення перетворюється на нервовий імпульс. Палички – рецептори присмеркового зору - збуджуються при дії слабого світла. Палички містять білкову речовину- родопсин. Йодопсин і родопсин забезпечує проходження фотохімічних реакцій. Тобто сітківка перетворює енергію світлових променів, що попали всередину очного яблука у нервовий імпульс та здійснює первинну оболонку зорового сигналу. Зображення, що виникає на сітківці є зменшеним, оберненим, дійсним.
Кришталик - прозоре еластичне тіло, що міститься позаду зіниці. Він має форму двоопуклої лінзи і заломлює світлові промені. Опуклість кришталика регулює війковий м’яз. Заломлення кришталика (зміна сили заломлення) фокусує на сітківці зображення віддалених та близьких предметів. Ця властивість кришталика називається акомодацією.
Простір всередині очного яблука позаду кришталика заповнений прозорою драглистою речовиною – склистим тілом, яке входить до оптичної частини ока.
Така будова периферичної частини зорового аналізатора.
Нервові імпульси від фоторецепторів по парі зорових нервів передаються в передні горби середнього мозку (первинний зоровий центр), звідти в зорові горби проміжного мозку, звідти зображення проектується (перевертається і збільшується ) впотиличну ділянку кори великих півкуль.
Гігієна зору. Однією з причин розвитку короткозорості (промені від предметів сходяться перед сітківкою) є перенапруження війкових м’язів. Це відбувається при роботі з дуже дрібними предметами, тривалому читанні при поганому освітлення, під час читання в транспорті. З часом здатність війкових м’язів до скорочення зменшується і кристалик весь час залишається сплющеним.
В процесі читання-писання предмет треба розміщувати на відстані 30-35 см. від ока, освітлення має бути м’яким, не сліпити очі. Під час читання, малювання, тощо, джерело освітлення розташовують ліворуч. При тривалому зоровому напружені необхідно робити 10 хв. Перерви. Слід берегти очі від травм, запилення.
32. Аналізатор слуху. Будова і функції органів слуху.
Звуки передаються у природі за допомогою звукової хвилі, що являє собою гармонійне коливання часточок і повітря. Відчуття звуку в слуховій сенсорній системі перетворившись на нервовий імпульс, які несуть інформаціюпро зміни в довкіллі, формують гамми почуттів. Амплітуду коливання звукової хвилі називається звуковим тиском, величину якого вимірюють в децибелах. Наше вухо здатне сприймати звукові коливання в діапазоні 16-20 тис. Герц.
Слухова сенсорна система складається з периферичного відділу ( органи слуху), провідникового відділу (слухові нерви) і центрального відділу (задні горби середнього мозку-зорові горби проміжного мозку-скроневі ділянки кори великих півкуль).
Вухо – орган слуху та рівноваги, периферична частина слухового аналізатора. Вухо складається з трьох відділів: зовнішнє, середнє, внутрішнє.
1. Зовнішнє вухо включає вушну раковину, яка утворена еластичним хрящем і зовнішнім слуховим проходом - дещо зігнутий канал, що закінчується барабанною перетинкою ( тонка сполучнотканинна пластинка).
Барабанна перетинка відділяє зовнішнє вухо від середнього.
Звукові коливання вловлюються вушною раковиною, потрапляють у зовнішній слуховий прохід ( в ньому відкривається залоза, що виділяє вушну сірку - захисна функція) , спричинюються коливання барабанної перетинки.
2. Середнє вухо складається з порожнини, яка заповнена повітрям і трьох слухових кісточок: коваделко, молоток і стремінце. Порожнина середнього вуха зв’язана із носоглоткою вузьким каналом слуховою (євстахієвою) трубою. За допомогою цієї труби врівноважується тиск у барабанній порожнині (під час ковтання) з атмосферним.
Три маленькі послідовно зв’язані між собою кісточки: молоточок з’єднаний з барабанною перетинкою, і передає коливання барабанної перетинки на коваделко(наковальня),яке в свою чергу передає коливання на стремінце, що зв’язане з овальним вікном внутрішнього вуха. Ці кісточки також забезпечують підсилення звукових коливань (приблизно в 90 раз).
Звукові хвилі передаються зі стремінця на рідину, яка заповнює внутрішнє вухо, повертається в порожнину середнього вуха на мембрану круглого вікна.
3. Внутрішнє вухо представляє собою кістковий лабіринт (система каналів), що розташовані в глибині скроневої кістки черепа.
Лабіринт містить зразу два органи: орган слуху – завитка і орган рівноваги – вестибулярний апарат.
Завитка - це спіралезакруглий (приблизно 2,5 оберти ) кістковий канал. Всередині завитка вистелена перетинчастою мембраною, яка поділяє порожнину внутрішнього вуха на три канали: нижній, верхній та середній.
Верхній та нижній канали на верхівці завитки з’єднанні через отвір – глікотерм. Порожнини нижнього та верхнього каналів заповнені рідиною – перелімфою. Середній канал, ( що відокремлений від нижнього і верхнього каналу відповідно основною і покривною мембраною) заповнений рідиною- ендолімфою. Всередині цього каналу на основній мембрані розташований звукосприймальний апарат – спіральний ( Кортіїв орган).
Кортіїв орган: На основній (бацилярній) мембрані містяться слухові рецептори – волоскові клітини. При коливанні перелімфи верхнього і нижнього каналів відбувається коливання ендолімфи і взаємо коливання основної і покривної мембрани. При цьому покривна мембрана подразнює волоскові рецептори, які сприймають це подразнення і перетворюють подразнення на нервовий імпульс.
Нервовий імпульс по слуховому нерву передаєть в задні горби середнього мозку (первинний слуховий центр), далі в зорові горби проміжного мозку (де інтегрується інформація отримана від всіх органів чуття) і звідти нервовий імпульс передається у ліву та праву скроневі ділянки кори великих півкуль (відповідно від правого і лівого вуха).
Гігієна слуху:
4. Не можна прочитувати вуха гострими предметами, аби не пошкоджувати барабанну перетинку.
5. Не можна самостійно виймати предмети із вушного проходу.
6. Не можна слухати дуже гучну музику особливо, використовуючи при цьому навушники.
7. При сильних гучних звуках слід відкрити рот.
8. При сильному вітрі та мінусовій температурі потрібно одягати головний убір.
9. При накопиченні у вухах сірки потрібно звернутись до лікаря.
33. Вища нервова діяльність людини, як основа поведінки людини.
Вчення про вищу нервову діяльність розробив І.П.Павлов, видатний російський фізіолог, академік, лауреат Нобелівської премії.
Впродовж життя в кожної особини формується багато нових рефлекторних реакцій (набутих), характерних тільки для неї. Набуті реакції організму І.П.Павлов визначив як умовно рефлекторну діяльність. Безумовно- та умовнорефлекторна діяльність людини і тварин взаємопов’язані і разом становлять ВНД. ВНД є функцією кори великого мозку та підкіркових ядер. І.П.Павлов ВНД визначив як психічну діяльність, що зумовлює рефлекторну регуляцію взаємозв’язків організму з навколишнім середовищем, тобто поведінку людини і тварини.
Відповідно до сучасних досягнень науки ВНД можна охарактеризувати як сукупність взаємопов’язаних нервових процесів, що відбуваються в головному мозку і забезпечують перебіг поведінкових реакцій тварин і людини. Ці реакції зумовлюють пристосування поведінки вищих тварин і людини до умов середовища, що постійно змінюється.
ВНД людини є фізіологічною основою психічних процесів. Зміна психічного стану людини позначається на діяльності фізіологічних систем . Отже, фізіологія ВНД та психологія мають один об’єкт дослідження – головний мозок. Але між нервовою діяльністю і психічною діяльністю є суттєві відмінності.
Завданням ВНД є пізнання фізіологічних процесів, що відбуваються в головному мозку під час сприйняття, переробки і відтворення інформації, навчання, емоційних і різноманітних поведінкових реакцій.
Психологія вивчає як робота мозку проявляється у вигляді уявлень,
образів, емоцій, мотивів, соціальної поведінки.
Значення закономірностей ВНД має велике значення для навчання, виховання, трудової діяльності та збереження здоров’я людини.