Главная | Обратная связь

Основи земельного права України

Загальна характеристика земельного права, його поняття, відносини та предмет правового регулювання; види земель та їх правовий статус; права та форми власності на землю; порядок набуття і реалізації права на землю; система гарантій прав на землю; порядок охорони земель; головні закономірності управління в галузі використання і охорони земель; проблема відповідальності за порушення земельного законодавства

§ 1. Загальна характеристика

земельного права. Поняття, відносини та предмет правового регулювання

Земельне право — це галузь права, що регулює земельні відно­сини з метою забезпечення раціонального використання земель, створення умов для підвищення ефективності цього процесу, охорони прав організацій і громадян як землевласників і земле­користувачів. Звідси земельні відносини — це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб'єк­тами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Об'єкта­ми земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

Земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються Земельним кодексом, нормативно-право­вими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, за умови, якщо вони не суперечать Земель­ному кодексу України.

404

Глава 11

Основи земельного права України

405

 

Отже, предметом правового регулювання земельного права є відносини з володіння, користування та розпорядження зе­мельними ресурсами, а також їх охорони та раціонального ви­користання. Земельне право — комплексна галузь права Украї­ни, оскільки її основу складають норми цивільного права, орга­нічно пов'язані з нормами адміністративного й екологічного права.

Головними джерелами земельного права слід визнати Консти­туцію України, Земельний кодекс України, що був прийнятий 25 жовтня 2001 p., набрав чинності з 1 січня 2002 р.¹ Саме в останньо­му встановлено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, а тому право власності на землю гарантується. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і при­родні якості землі. А завданням земельного законодавства є ре­гулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та дер­жави, раціонального використання та охорони земель.

Земельний кодекс в галузі земельних відносин первинними вважає повноваження Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим та органів місцевого самовряду­вання. Так, до повноважень Верховної Ради України в цій га­лузі відносять:

—прийняття законів у галузі регулювання земельних відно­
син;

—визначення засад державної політики в галузі використан­
ня та охорони земель;

—затвердження загальнодержавних програм щодо викорис­
тання та охорони земель тощо.

До повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим у галузі земельних відносин на території республіки належать:

—розпорядження землями, що перебувають у спільній влас­
ності територіальних громад;

—забезпечення реалізації державної політики в галузі вико­
ристання та охорони земель;

¹ Див.: Хрестоматія з правознавства. — С. 294—309.

— погодження загальнодержавних програм використання та
охорони земель, участь в їх реалізації в межах території Авто­
номної Республіки Крим тощо.

Визначаються відповідні повноваження у цій сфері і для органів виконавчої влади. Так, до повноважень Кабінету Міністрів України належать:

—розпорядження землями державної власності;

—реалізація державної політики у галузі використання та
охорони земель;

—викуп земельних ділянок для суспільних потреб;

—координація проведення земельної реформи тощо.

До повноважень центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів віднесено:

—внесення пропозицій про формування державної політи­
ки у галузі земельних відносин і забезпечення її реалізації;

—координація робіт з проведення земельної реформи;

—участь у розробленні та реалізації загальнодержавних, ре­
гіональних програм використання та охорони земель;

—ведення державного земельного кадастру, в тому числі дер­
жавної реєстрації земельних ділянок тощо.

§ 2. Види земель та їх правовий статус

До земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії:

а) землі сільськогосподарського призначення;

б) землі житлової та громадської забудови;

в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронно­
го призначення;

г) землі оздоровчого призначення;
ґ) землі рекреаційного призначення;

д) землі історико-культурного призначення;
є) землі лісового фонду;

є) землі водного фонду;

ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, обо­рони та іншого призначення.

406

Глава 11

Основи земельного права України

407

 

Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, мо­жуть перебувати у запасі.

Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користуван­ня, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеус­трою або приймають рішення про створення об'єктів природо­охоронного та історико-культурного призначення.

Так, землями сільськогосподарського призначення визна­ються землі, надані для виробництва сільськогосподарської про­дукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей.

До земель житлової та громадської забудови належать зе­мельні ділянки в межах населених пунктів, які використовують­ся для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування.

Землі природно-заповідного фонду — це ділянки суші та вод­ного простору з природними комплексами та об'єктами, що ма­ють особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетич­ну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону на­дано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

До земель оздоровчого призначення належать землі, що ма­ють природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей.

До земель рекреаційного призначення належать землі, що використовуються для організації відпочинку населення, туриз­му та проведення спортивних заходів.

До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані:

а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, мемо­ріальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні чи меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями;

б) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури
та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки
фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історич­
ного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів;

в) архітектурні ансамблі та комплекси, історичні центри,
квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудо­
ви міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промис­
лової, військової, культової архітектури, народного зодчества,
садово-паркові комплекси, фонова забудова.

До земель лісового фонду належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового гос­подарства.

До земель водного фонду належать землі, зайняті:

а) морями, річками, озерами, водосховищами, іншими вод­
ними об'єктами, болотами, а також островами;

б) прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та
навколо водойм;

в) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами
та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них;

г) береговими смугами водних шляхів.

Землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності.

§ 3. Права та форми власності на землю

Право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Суб'єкти права власності на землю:

а) громадяни та юридичні особи — на землі приватної влас­
ності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосе­
редньо або через органи місцевого самоврядування, — на землі
комунальної власності;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи дер­
жавної влади, на землі державної власності.

408

Глава 11

Основи земельного права України

409

 

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

—придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни,
іншими цивільно-правовими угодами;

—безоплатної передачі із земель державної та комунальної
власності;

—приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм
у користування тощо.

Юридичні особи (засновані громадянами України або юри­дичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни,
іншими цивільно-правовими угодами;

б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутно­
го фонду;

в) прийняття спадщини;

г) виникнення інших підстав, передбачених законом.
Територіальні громади набувають землю у комунальну

власність у разі:

а) передачі їм земель державної власності;

б) примусового відчуження земельних ділянок у власників
із мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

в) прийняття спадщини;

г) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни,
іншими цивільно-правовими угодами;

ґ) виникнення інших підстав, передбачених законом. Держава набуває права власності на землю у разі:

а) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів сус­
пільної необхідності та для суспільних потреб;

б) придбання за договорами купівлі-продажу, дарування,
міни, іншими цивільно-правовими угодами;

в) прийняття спадщини;

г) передачі у власність державі земельних ділянок комуналь­
ної власності територіальними громадами;

ґ) конфіскації земельної ділянки.

Окрім права власності Земельний кодекс передбачає право користування, оренди, сервітуту та інші права відносно землі.

Право постійного користування земельною ділянкою — це право володіння і користування земельною ділянкою, яка пере-

буває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до держав­ної або комунальної власності.

Право оренди земельної ділянки — відповідно до нової редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про оренду землі» від 2 жовтня 2003 р. — це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Об'єктами оренди землі є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності. Земельна ділянка може передаватися в оренду разом із насадженнями, спорудами, во­доймищами, які знаходяться в ній, або без них. Орендована зе­мельна ділянка або її частина може передаватися орендарем у суборенду без зміни цільового призначення, якщо це передба­чено договором оренди або за письмовою згодою орендодавця.

Оренда землі ґрунтується на відповідному договорі. Договір оренди землі — це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний викори­стовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та ви­мок земельного законодавства. Договір оренди землі укладаєть­ся у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Строк дії договору оренди землі виз­начається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років. Він підлягає обов'язковій державній реєстрації.

За оренду землі сплачується орендна плата, під якою розу­міють платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користу­вання земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди. Вона може справлятися у грошовій, нату­ральній та відробітковій (надання послуг орендодавцю) формах.

При цьому орендодавець має право вимагати від орендаря:

—використання земельної ділянки за цільовим призначен-
■н згідно з договором оренди;

—дотримання екологічної безпеки землекористування та
збереження родючості ґрунтів, додержання державних стан-

 

410

Глава 11

Основи земельного права України

411

 

дартів, норм і правил, у тому числі місцевих правил забудови населених пунктів;

— своєчасного внесення орендної плати тощо.
Орендар земельної ділянки має право:

—самостійно господарювати на землі з дотриманням умов
договору оренди землі;

—за письмовою згодою орендодавця зводити в установлено­
му законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові
та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження;

—отримувати продукцію і доходи і т.д.

Зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. Він припиняється у випадках чітко визначених діючим законодавством. Договір оренди землі може бути розір­ваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір орен­ди може бути достроково розірваний за рішенням суду в поряд­ку, встановленому законом.

Спори, пов'язані з орендою землі, вирішуються у судовому порядку.

Право земельного сервітуту — це право власника або земле­користувача земельної ділянки на обмежене платне або безоп­латне користування чужою земельною ділянкою (ділянками), при цьому встановлюються такі земельні сервітути:

—право проходу та проїзду на велосипеді;

—право проїзду на транспортному засобі наявним шляхом;

—право прокладання та експлуатації ліній електропередачі,
зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій тощо.

§ 4. Набуття і реалізація права на землю

Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель держав­ної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повно­важень. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:

а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у корис­туванні громадян;

б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації дер­
жавних і комунальних сільськогосподарських підприємств, ус­
танов та організацій;

в) одержання земельних ділянок із земель державної і кому­
нальної власності в межах норм безоплатної приватизації.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у дер­жавній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місце­вого самоврядування шляхом укладення договору оренди земель­ної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебува­ють у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за до­говором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.

Право власності та право постійного користування на земель­ну ділянку виникає після одержання її власником або користува­чем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення до­говору оренди і його державної реєстрації. Право власності на зе­мельну ділянку і право постійного користування земельною ділян­кою посвідчується державними актами. Право оренди землі офор­мляється договором, який реєструється відповідно до закону.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядуван­ня відповідно до їх повноважень здійснюють продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності громадянам та юридичним особам, які мають право на набуття земельних діля­нок у власність, а також іноземним державам відповідно до Зе­мельного кодексу. Продаж земельних ділянок державної та ко­мунальної власності громадянам та юридичним особам здійсню­ється на конкурентних засадах (аукціон, конкурс), крім викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що є власністю покупців цих ділянок.

Громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Угоди про перехід права власності на земельні ділянки укладаються в письмовій формі та нотаріаль­но посвідчуються.

Підставами припинення права власності на земельну ді­лянку є:

 

Глава 11

Основи земельного права України

 

а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спад­
коємця;

в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кре­
дитора;

ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необ­хідності та для суспільних потреб;

д) конфіскація за рішенням суду;

є) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у визначених Земельним кодексом випадках.

Підставами припинення права користування земельною ділянкою є:

а) добровільна відмова від права користування земельною
ділянкою;

б) вилучення земельної ділянки у певних випадках;

в) припинення діяльності державних чи комунальних
підприємств, установ та організацій;

г) використання земельної ділянки способами, які супере­
чать екологічним вимогам;

ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призна­ченням;

д) систематична несплата земельного податку або орендної
плати.

Припинення права власності на земельну ділянку у разі доб­ровільної відмови власника землі на користь держави або тери­торіальної громади здійснюється за його заявою до відповідно­го органу. Припинення права постійного користування земель­ною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки.

§ 5. Приватизація землі

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гаран­тується. Це право набувається і реалізується громадянами, юри­дичними особами та державою виключно відповідно до закону

(ст. 14 Конституції України). Одним із способів набуття права приватної власності на землю є її приватизація. Приватизація землі в Україні регулюється нормативно-правовими актами Ук­раїни, до яких належить Земельний кодекс України, який був прийнятий 25 жовтня 2001 р. та введений в дію з 1 січня 2002 p., інші закони, Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. «Про приватизацію земельних ділянок» та деякі інші нор­мативно-правові документи. Відповідно до норм Земельного ко­дексу України громадяни України (статті 25,32—42) мають пра­во на одержання у власність земельних ділянок для:

—ведення селянського (фермерського) господарства;

—ведення особистого підсобного господарства;

—будівництва та обслуговування жилого будинку і госпо­
дарських будівель (присадибна ділянка);

—садівництва;

—дачного і гаражного будівництва.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни,
іншими цивільно-правовими угодами;

б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної
власності;

в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані
їм у користування;

г) прийняття спадщини;

г) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Безоплатна передача земельних ділянок у власність грома­дян провадиться у разі:

а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у корис­
туванні громадян;

б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації дер­
жавних і комунальних сільськогосподарських підприємств,
установ та організацій;

в) одержання земельних ділянок із земель державної і кому­
нальної власності в межах норм безоплатної приватизації.

Приватизація земель державних і комунальних сільськогос­подарських підприємств, установ та організацій здійснюється

 

414

Глава 11

Основи земельного права України

415

 

працівниками цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерами з числа таких працівників. Кожному з суб'єктів, які приватизують названі земельні ділянки, визначаються їх зе­мельні частки (паї). Рішення про це приймають органи вико­навчої влади або органи місцевого самоврядування, відповідно до їх повноважень, за клопотанням працівників цих підпри­ємств, установ та організацій. Землі таким суб'єктам у приват­ну власність передаються безоплатно. Площа земель, що при­ватизується, становить різницю між загальною площею земель, що перебували у постійному користуванні сільськогосподар­ських підприємств, установ та організацій, і площею земель, які залишаються у державній чи комунальній власності (лісовий, водний, резервний фонди). За бажанням особи, що приватизує ділянку, земельна частка (пай) може бути виділена в натурі (на місцевості). При обчисленні розміру земельної частки (паю) вра­ховуються сільськогосподарські угіддя, які перебували у постійному користуванні державних і комунальних сільськогос­подарських підприємств, установ і організацій, за винятком зе­мель, що залишаються у державній і комунальній власності. За­гальний розмір обчисленої для приватизації площі сільськогос­подарських угідь поділяється на кількість працівників цих підприємств і пенсіонерів з їх числа. Вартість і розміри земель­них часток (паїв) працівників і пенсіонерів в умовних кадаст­рових гектарах є рівними.

У власність громадян сільськогосподарських підприємств, установ і організацій, що створені колишніми працівниками державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ і організацій, можуть бути передані внутрішньогоспо­дарські шляхи, господарські двори, полезахисні лісосмуги та інші захисні насадження, гідротехнічні споруди, водойми та інші землі. Органи виконавчої влади або органи місцевого са­моврядування у процесі приватизації можуть створювати ре­зервний фонд земель за погодженням його місця розташуван­ня з працівниками (пенсіонерами) цих підприємств, установ і організацій у розмірі до 15 відсотків площі всіх сільськогоспо­дарських угідь, які були у постійному користуванні відповід­них підприємств, установ і організацій. Такий фонд перебуває у державній або комунальній власності і призначається для по-

дальшого перерозподілу та використання за цільовим призна­ченням.

Членам фермерських господарств (громадянам України) мо­жуть передаватися безоплатно у приватну власність надані їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. На громадян, які раніше набули права на земельну частку (пай) це правило не поширюється.

Колишнім власникам землі (їх спадкоємцям) або землеко­ристувачам земельні ділянки не повертаються. За їх бажанням їм може бути передано у власність або надано у користування інші земельні ділянки на загальних підставах. Іноземним гро­мадянам (підданим) та особам без громадянства земельні ділян­ки у власність не передаються.

Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної влас­ності в таких розмірах:

а) для ведення фермерського господарства — в розмірі зе­
мельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподар­
ських підприємств, розташованих на території сільської, селищ­
ної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Як­
що на території сільської, селищної, міської ради розташовано
кілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної
частки (паю) визначається як середній у цих підприємствах. У
разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території
відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається
як середній по району;

б) для ведення особистого селянського господарства — не
більше 2,0 га;

в) для ведення садівництва — не більше 0,12 га;

г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господар­
ських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше
0,25 га, в селищах — не більше 0,15 га, в містах — не більше 0,10 га;

ґ) для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 га;

д) для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 га.

Розмір земельних ділянок, що передаються безоплатно гро­мадянину для ведення особистого селянського господарства, мо­же бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) зе­мельної частки (паю).

 

416

Глава 11

На період до 1 січня 2010 р. громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподар­ського призначення загальною площею до 100 га. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.

Забороняється передача у приватну власність земельних ділянок на територіях зон відчуження та безумовного (обов'яз­кового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Передача громадянам України безоплатно у приватну влас­ність земельних ділянок провадиться один раз по кожному ви­ду використання, про що обов'язково робиться відмітка у пас­порті або документі, який його замінює.

Громадяни України мають право продавати або іншими спо­собами відчужувати земельні ділянки без зміни їх цільового при­значення. Земельні ділянки для ведення сільськогосподарсько­го (фермерського) господарства не можуть продаватися грома­дянами (власниками) до 1 січня 2005 р.

Договір купівлі-продажу або інші способи відчужування зе­мельної ділянки посвідчуються у нотаріальному порядку та реєструються у сільській, селищній, міській раді, на території якої розташована земельна ділянка.

Продаж земельної ділянки провадиться за ціною, встанов­леною угодою сторін, але ця ціна не може бути меншою за нор­мативну ціну землі. Ціна земельної ділянки за договором купівлі-продажу є підставою для сплати державного мита, а та­кож для розрахунків при заставі земельної ділянки.

Відповідно до Земельного кодексу України право на землю мають і приватні несільськогосподарські підприємства, устано­ви та організації. Вони можуть набувати у власність землі сільськогосподарського та іншого призначення для ведення підсобного господарства.

Земельні ділянки для будівництва та обслуговування жило­го будинку, господарських будівель і гаражного будівництва мо­жуть передаватися у власність громадянам України за рішен­ням органів виконавчої влади або органів місцевого самовряду­вання в межах визначених норм. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділян­ки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами.

 

417

Основи земельного права України

Житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будівельним кооперативам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні ділянки для житлового і га­ражного будівництва передаються безоплатно у власність у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої місто­будівної документації. Вони також можуть набувати земельні ділянки у власність за цивільно-правовими угодами.

У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися без­оплатно у власність об'єднанню власників.

Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розта­шовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі проектів розподілу території кварталу, мікрорайону та відповідної землевпорядної документації.

Земельним кодексом України встановлюється певний поря­док приватизації земельних ділянок. Так, громадянин, зацікав­лений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його ко­ристуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Се­вастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділян­ки. При цьому рішення органів виконавчої влади та органів місце­вого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок прий­мається у місячний строк на підставі технічних матеріалів і доку­ментів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Громадяни — працівники державних і комунальних сільсько­господарських підприємств, установ і організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному ко­ристуванні цих підприємств, установ і організацій, звертаються з клопотанням про приватизацію цих земель відповідно до сіль­ської, селищної, міської ради або районної, Київської чи Севас­топольської міської державної адміністрації. Відповідний орган місцевого самоврядування або орган виконавчої влади в місяч­ний термін розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам і організаціям на розробку проекту приватизації зе­мель. Передача земельних ділянок у власність громадянам — працівникам (пенсіонерам) державних і комунальних сільсько­господарських підприємств, установ та організацій провадить-

 

IJ6

418

Глава 11

Основи земельного права України

419

 

ся після затвердження проекту приватизації земель у порядку, встановленому законом.

Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної влас­ності подають заяву до відповідної районної, Київської чи Се­вастопольської міської державної адміністрації або сільської, се­лищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання. Відповідна місцева державна адміністрація або сільська, селищ­на, міська рада розглядає заяву, а при передачі земельної ділян­ки фермерському господарству — також висновки конкурсної комісії, і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення.

У разі відмови органом виконавчої влади чи органом місце­вого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судо­вому порядку.

Підсумовуючи, слід зробити деякі висновки і дати рекомен­дації. Приватизація в Україні здійснюється у трьох основних напрямах: майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельних ділянок. Порядок проведення приватизації ре­гулюється чинним законодавством.

Існує ряд прогалин у чинному приватизаційному законо­давстві, які слід усувати шляхом здійснення правотворчої діяль­ності держави та її органів. У зв'язку з прийняттям Земельного кодексу України необхідно прийняти низку законів щодо вста новлення механізму реалізації основних положень Кодексу Удосконалення законодавства і практики приватизаційних відносин сприятиме утвердженню права приватної власності та створенню ефективної структури громадянського суспільства і розвинутих ринкових відносин.

§ 6. Гарантії прав на землю

Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення

не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділян­кою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділян­ки здійснюється шляхом:

а) визнання прав;

б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до по­
рушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують пра­
ва або створюють небезпеку порушення прав;

в) визнання угоди недійсною;

г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або
органів місцевого самоврядування;

ґ) відшкодування заподіяних збитків;

д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Власник не може бути позбавлений права власності на зе­мельну ділянку, крім випадків, передбачених Земельним кодек­сом та іншими законами України. Допускається викуп земель­ної ділянки, при цьому власникові земельної ділянки відшко­довується її вартість.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядуван­ня без рішення суду не мають права втручатись у здійснення влас­ником повноважень щодо володіння, користування і розпоряд­ження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов'язки чи об­меження. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок:

а) вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових
земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогос­
подарським і лісогосподарським виробництвом;

б) тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісо­
вих земель та чагарників для інших видів використання;

в) встановлення обмежень щодо використання земельних

ділянок;

г) погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних
властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель і ча­
гарників;

14*

420

Глава 11

Основи земельного права України

421

 

г) приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель і
чагарників у непридатний для використання стан;

д) неодержання доходів за час тимчасового невикористання
земельної ділянки.

Відшкодування збитків власникам землі та землекористува­чам здійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого са­моврядування, громадяни та юридичні особи, які використову­ють земельні ділянки, а також органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами.

Земельні спори вирішуються судами, органами місцевого са­моврядування та органами виконавчої влади з питань земель­них ресурсів. Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельни­ми ділянками, що перебувають у власності громадян і юридич­них осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, се­лищ, міст, районів та областей. Органи місцевого самоврядуван­ня вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користу­ванні громадян, та додержання громадянами правил добросусі-дства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах. Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішу­ють земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні зе­мель і земельних сервітутів. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядуван­ня, органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів спір вирішується судом.

§ 7. Охорона земель

Охорона земель — відповідно до Закону України «Про охо­рону земель» від 19 червня 2003 р. — це система правових, орган­ізаційних, економічних, технологічних та інших заходів, спря-

мованих на раціональне використання земель, запобігання не­обгрунтованому вилученню земель сільськогосподарського при­значення для несільськогосподарських потреб, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. Об'єктом особливої охорони держа­ви є всі землі в межах території України.

Завданнями охорони земель є забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природ­них і набутих якостей земель. Охорона земель включає:

а) обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального
землекористування;

б) захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та
чагарників від необгрунтованого їх вилучення для інших по­
треб;

в) захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочуван­
ня, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруд­
нення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними ре­
човинами та від інших несприятливих природних і техноген­
них процесів;

г) збереження природних водно-болотних угідь;

ґ) попередження погіршення естетичного стану та екологіч­ної ролі антропогенних ландшафтів;

д) консервацію деградованих і малопродуктивних сільсько­
господарських угідь.

Органами, які здійснюють регулювання в галузі охорони зе­мель є Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Рес­публіки Крим, Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Ав­тономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядуван­ня, місцеві державні адміністрації, а також спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади, до яких належать:

— центральний орган виконавчої влади з питань земельних

ресурсів;

— центральний орган виконавчої влади з питань екології та
природних ресурсів;

422

Глава 11

— центральний орган виконавчої влади з питань аграрної
політики.

Державний контроль за використанням та охороною земель здійснює центральний орган виконавчої влади з питань земель­них ресурсів, а за додержанням вимог законодавства про охоро­ну земель — центральний орган виконавчої влади з питань еко­логії та природних ресурсів. Центральний орган виконавчої вла­ди з питань аграрної політики проводить моніторинг родючості ґрунтів та агрохімічну паспортизацію земель сільськогоспо­дарського призначення.

Закон України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» від 19 червня 2003 р. встановлює, що ос новними завданнями державного контролю за використанням та охороною земель є:

—забезпечення додержання органами державної влади, орга
нами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними
особами земельного законодавства України;

—забезпечення реалізації державної політики у сфері охо­
рони та раціонального використання земель;

—запобігання порушенням законодавства України у сфері
використання та охорони земель, своєчасне виявлення таких
порушень і вжиття відповідних заходів щодо їх усунення
тощо.

Державний контроль за використанням та охороною земель у системі центрального органу виконавчої влади з питань зе мельних ресурсів здійснює Державна інспекція з контролю за використанням та охороною земель і її територіальні органи. Державний контроль за додержанням вимог законодавства про охорону земель у системі центрального органу виконавчої вла ди з питань екології та природних ресурсів здійснює Державна екологічна інспекція та її територіальні органи. Моніторинг ґрунтів у системі центрального органу виконавчої влади з пи­тань аграрної політики проводить Державна служба охорони родючості ґрунтів та її територіальні органи.

Державний контроль за використанням та охороною земель, дотриманням вимог законодавства України про охорону земель і моніторинг ґрунтів здійснюються шляхом:

— проведення перевірок;

 

423

Основи земельного права України

— розгляду звернень юридичних і фізичних осіб;

—участі у роботі комісій при прийнятті в експлуатацію меліо­
ративних систем і рекультивованих земель, захисних лісонасад­
жень, протиерозійних гідротехнічних споруд та інших об'єктів,
які споруджуються з метою підвищення родючості ґрунтів та
забезпечення охорони земель;

—розгляду документації із землеустрою, пов'язаної з вико­
ристанням та охороною земель;

—проведення моніторингу ґрунтів та агрохімічної паспор­
тизації земель сільськогосподарського призначення.

Закон України «Про охорону земель» від 19 червня 2003 р. також встановлює, що самоврядний контроль за використанням та охороною земель здійснюють сільські, селищні, міські, рай­онні та обласні ради. А громадський контроль - громадські інспектори, які призначаються відповідними органами місцевого самоврядування і діють на підставі положення, затвердженого центральним органом виконавчої влади з питань земельних ре­сурсів.

Система заходів у галузі охорони земель включає:

— державну комплексну систему спостережень;

—розробку загальнодержавних і регіональних (республі­
канських) програм використання та охорони земель, докумен­
тації із землеустрою в галузі охорони земель;

—створення екологічної мережі;

—здійснення природно-сільськогосподарського, екологічно-
економічного, протиерозійного та інших видів районування (зо­
нування) земель;

—економічне стимулювання впровадження заходів щодо охо­
рони та використання земель і підвищення родючості ґрунтів;

—стандартизацію і нормування.

Юридичні і фізичні особи, винні в порушенні законодавства України про охорону земель, несуть відповідальність згідно із законом. Застосування заходів дисциплінарної, цивільно-пра­вової, адміністративної або кримінальної відповідальності не звільняє винних від відшкодування шкоди, заподіяної земель­ним ресурсам.

 

424

Глава 11

Основи земельного права України

425

 

§ 8. Управління в галузі використання і охорони земель

Межа району, села, селища, міста, району у місті — це умов­на замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій. Межі району, села, селища, міста, району у місті встановлюються і змінюються за проектами землеустрою, які розробляються відповідно до техніко-економічного обгрунтування їх розвит­ку, генеральних планів населених пунктів. Рішення про вста­новлення і зміну меж районів і міст приймається Верховною Радою України за поданням Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим, обласних, Київської чи Севастопольської міських рад. Рішення про встановлення і зміну меж сіл, селищ прийма­ються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, облас­ними, Київською чи Севастопольською міськими радами за по данням районних та відповідних сільських, селищних рад. Рішення про встановлення і зміну меж районів у містах прий мається міською радою за поданням відповідних районних у містах рад. Межі адміністративно-територіальних утворень по-свідчуються державним актом України.

З метою раціонального використання та охорони земель ство­рюються відповідні загальнодержавні програми. Вони розроб­ляються відповідно до програм економічного, науково-техніч­ного і соціального розвитку України.

Окрім цього здійснюється природно-сільськогосподарське районування земель, під яким розуміють поділ території з ура­хуванням природних умов та агробіологічних вимог сільсько­господарських культур. Воно є основою для оцінки земель і роз­роблення землевпорядної документації щодо використання та охорони земель. Адже використання та охорона сільськогоспо­дарських угідь здійснюються відповідно до природно-сільсько­господарського районування.

У межах населених пунктів здійснюється зонування земель. При зонуванні земель встановлюються вимоги щодо допусти­мих видів забудови та іншого використання земельних діля­нок у межах окремих зон відповідно до місцевих правил забу­дови.

У сфері управління землями надзвичайно важливе місце по­сідає землеустрій. Землеустрій, відповідно до Закону України «Про землеустрій» від 22 травня 2003 р. — це сукупність соці­ально-економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулювання земельних відносин та раціональну організацію території адміністративно-територіальних утворень, суб'єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно-ви­робничих відносин і розвитку продуктивних сил. Мета земле­устрою полягає в забезпеченні раціонального використання та охорони земель, створенні сприятливого екологічного середо­вища та поліпшенні природних ландшафтів. Землеустрій пе­редбачає:

а) встановлення (відновлення) на місцевості меж адміністра­
тивно-територіальних утворень, землеволодінь і землекористувань;

б) розробку загальнодержавної і регіональних програм ви­
користання та охорони земель;

в) складання схем землеустрою, розроблення техніко-еконо-
мічних обґрунтувань використання та охорони земель відповід­
них адміністративно-територіальних утворень;

г) обґрунтування встановлення меж територій з особливими
природоохоронними, рекреаційними і заповідними режимами;

ґ) складання проектів упорядкування існуючих землево­лодінь і землекористувань та створення нових;

д) складання проектів відведення земельних ділянок;

є) встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок;

є) підготовку документів, що посвідчують право власності або право користування землею;

ж) складання проектів землеустрою, що забезпечують еко-
лого-економічне обґрунтування сівозмін, упорядкування угідь,
а також розроблення заходів щодо охорони земель;

з) розроблення іншої землевпорядної документації, пов'яза­
ної з використанням та охороною земель;

и) здійснення авторського нагляду за виконанням проектів з використання та охорони земель;

і) проведення топографо-геодезичних, картографічних, ґрун­тових, геоботанічних та інших обстежень і розвідувань земель.

Землеустрій забезпечує:

426

Глава 11

Основи земельного права України

427

 

а) реалізацію державної політики щодо використання та охо­
рони земель, здійснення земельної реформи, вдосконалення зе­
мельних відносин, наукове обґрунтування розподілу земель за
цільовим призначенням з урахуванням державних, громадських
та приватних інтересів, формування раціональної системи зем­
леволодіння і землекористування, створення екологічно сталих
агроландшафтів;

б) надання інформації для правового, економічного, еколо­
гічного і містобудівного механізмів регулювання земельних
відносин на національному, регіональному, локальному і гос­
подарському рівнях шляхом встановлення особливого режиму
та умов використання й охорони земель;

в) встановлення і закріплення на місцевості меж адміністра­
тивно-територіальних утворень, територій природно-заповідно­
го фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоров­
чого, рекреаційного та історико-культурного призначення, меж
земельних ділянок власників і землекористувачів;

г) прогнозування, планування і організацію раціонального
використання та охорони земель на національному, регіональ­
ному, локальному і господарському рівнях тощо.

Система землеустрою включає:

а) законодавчо визначену діяльність у сфері землеустрою;

б) органи, що здійснюють державне регулювання у сфері зем­
леустрою;

в) організацію, регулювання та управління у сфері землеус­
трою;

г) здійснення землеустрою на національному, регіонально­
му, локальному і господарському рівнях;

ґ) наукове, кадрове та фінансове забезпечення землеустрою;

д) суб'єкти та об'єкти землеустрою.
Суб'єктами землеустрою є:

—органи державної влади та органи місцевого самовряду­
вання;

—юридичні та фізичні особи, які здійснюють землеустрій;

— землевласники та землекористувачі.
Об'єктами землеустрою є:

територія України;

— територія адміністративно-територіальних утворень або їх
частин;

— території землеволодінь та землекористувань чи окремі земельні ділянки.

Регулювання у сфері землеустрою здійснюють Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, місцеві державні адмініст­рації, а також центральний орган виконавчої влади з питань зе­мельних ресурсів.

Спори, що виникають при здійсненні землеустрою, вирішу­ються судом.

Надзвичайно важливе місце у цьому процесі відводиться мо­ніторингу земель. Моніторинг земель — це система спостережен­ня за станом земель з метою своєчасного виявлення змін, їх оц­інки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів. У системі моніторингу земель проводиться збирання, оброблен­ня, передавання, збереження та аналіз інформації про стан зе­мель, прогнозування їх змін і розроблення науково обґрунтова­них рекомендацій для прийняття рішень щодо запобігання не­гативним змінам стану земель і дотримання вимог екологічної безпеки.

Важливе значення має ведення державного земельного ка­дастру. Державний земельний кадастр — це єдина державна си­стема земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності і права користування земельними ділянками та містить су­купність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів. Призначенням державного земель­ного кадастру є забезпечення необхідною інформацією органів державної влади та органів місцевого самоврядування, заінте­ресованих підприємств, установ і організацій, а також громадян з метою регулювання земельних відносин, раціонального вико­ристання та охорони земель, визначення розміру плати за зем­лю і цінності земель у складі природних ресурсів, контролю за використанням і охороною земель, економічного та екологічного обґрунтування бізнес-планів і проектів землеустрою. Держав­ний земельний кадастр включає:

428

Глава 11

Основи земельного права України

429

 

а) кадастрове зонування;

б) кадастрові зйомки;

в) бонітування ґрунтів;

г) економічну оцінку земель;

г) грошову оцінку земельних ділянок;

д) державну реєстрацію земельних ділянок;
є) облік кількості та якості земель.

§ 9. Відповідальність за порушення земельного законодавства

Угоди, укладені з порушенням встановленого законом поряд­ку купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних діля­нок, визнаються недійсними за рішенням суду.

Громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адміністра­тивну або кримінальну відповідальність відповідно до законо­давства за такі порушення:

а) укладення угод з порушенням земельного законодавства;

б) самовільне зайняття земельних ділянок;

в) псування сільськогосподарських угідь та інших земель, їх
забруднення хімічними та радіоактивними речовинами і стічни
ми водами, засмічення промисловими, побутовими та іншими
відходами;

г) розміщення, проектування, будівництво, введення в дію
об'єктів, що негативно впливають на стан земель;

ґ) невиконання вимог щодо використання земель за цільо­вим призначенням;

д) порушення строків повернення тимчасово займаних зе­
мель або невиконання обов'язків щодо приведення їх у стан,
придатний для використання за призначенням;

є) знищення межових знаків;

є) приховування від обліку і реєстрації та перекручення да­них про стан земель, розміри й кількість земельних ділянок;

ж) непроведения рекультивації порушених земель;

з) знищення або пошкодження протиерозійних і гідротехні­
чних споруд, захисних насаджень;

и) невиконання умов знімання, збереження і нанесення ро­дючого шару ґрунту;

і) самовільне відхилення від проектів землеустрою;

ї) ухилення від державної реєстрації земельних ділянок та подання недостовірної інформації щодо них;

й) порушення строків розгляду заяв щодо відведення земель­них ділянок.

Самовільно зайняті земельні ділянки підлягають повернен­ню власникам землі або землекористувачам без відшкодування витрат, понесених за час незаконного користування ними. По­вернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Запитання та завдання