Главная | Обратная связь

СПОСТЕРІГАЧІ МІСЯЦЯ

Очевидно, Барбікен знайшов єдине можливе пояснення цього відхилення. Хоч яка незначна ця причина, але її було досить, щоб змінити траєкторію снаряда. Це було дуже прикро. Відважна спроба не вдавалася через зовсім випадкову причину, і, виключивши якісь несподіванки, не можна було вже надіятись досягти місячного диска. Чи пройдуть вони досить близько від нього, щоб розв'язати питання фізики і геології, досі ще нерозв'язані?

Це було єдине, що непокоїло хоробрих мандрівників. Про свою дальшу долю вони не хотіли навіть думати. Проте, що станеться з ними серед цих самотніх незмірних просторів, з ними, яким незабаром невистачить повітря? Ще кілька днів, і вони, задихнувшись, впадуть у цьому мандрівному ядрі. Але кілька днів – це були століття для цих сміливців, і вони присвячували кожну свою хвилину спостереженням Місяця, якого вони більше не сподівалися досягти.

Приблизно 2 100 кілометрів відділяли снаряд від супутника Землі. Троє мандрівників у цих умовах були далі від Місяця – вони гірше бачили деталі диска, ніж жителі Землі, озброєні своїми потужними телескопами.

Отже, на цій відстані топографічні деталі Місяця, які спостерігалися без підзорних труб, не були чітко визначені. Можна було побачити оком широкі контури великих ущелин, неправильно званих «морями», але не можна було розпізнати їх характеру. Виступи гір зникали в яскравому світлі відбитого сонячного проміння. Очі засліплювались, немов дивились у чан з розтопленим сріблом, і мимохіть відвертались.

Проте довгаста форма Місяця вже була помітна. Він з'являвся, наче гігантське яйце, гострий кінець якого був обернений до Землі. Справді, Місяць, рідкий або м'який у перші часи свого формування, являв тоді собою закінчену сферу. Але незабаром, притягнений земним тяжінням, він під впливом ваги витягся. Ставши супутником, він втратив первісну чистоту своїх форм, його центр тяжіння посунувся наперед від центра фігури і з цього розташування деякі вчені зробили висновок, що повітря і вода могли пересунутися на протилежний бік Місяця, який ніколи не видно з Землі.

Ця зміна первісних форм супутника була помітна лише протягом кількох хвилин. Віддаль снаряда від Місяця дуже швидко зменшувалася; швидкість теж була менша порівняно до початкової, але ввосьмеро або вдев'ятеро перевищувала швидкість земних поїздів‑експресів. Косий напрям ядра, саме через свою косину, давав Мішелю Арданові змогу надіятися, що воно зачепить якусь точку місячного диска. Він не хотів вірити, що ядро не потрапить туди. Ні! Він не міг вірити і часто повторював це. Але розсудливіший Барбікен не переставав відповідати йому з невблаганною логікою:

– Ні, Мішелю, ні! Ми не можемо інакше досягти Місяця, як через падіння, але ми не падаємо. Доцентрова сила тримає нас під впливом Місяця, але відцентрова невпинно віддаляє нас.

Це було сказано тоном, який відібрав у Мішеля Ардана його останні надії.

Частина Місяця, до якої наближався снаряд, була його північною півкулею, яку селенографічні карти містять унизу: ці карти здебільшого складаються за зображенням, яке можна побачити в телескопи, а відомо, що телескопи перевертають предмети догори ногами. Така була і карта Бера та Медлера, яку розглядав Барбікен. Південна півкуля її показувала широкі рівнини, де вирізнялись окремі гори.

Опівночі Місяць був повний. Саме в цей момент мандрівники мали спуститися туди, якби болід не відхилив їх від їх напряму. Отже, світило опинилось якраз в умовах, визначених Кембриджською обсерваторією. Воно з математичною точністю було в своєму перигеї і зеніті над двадцять восьмою паралеллю. Коли б якийсь спостерігач сидів на дні величезної колумбіади, встановленої перпендикулярно до горизонту, то він побачив би Місяць у рамці жерла гармати. Пряма лінія, уявна вісь гармати, пройшла б через центр нічного світила.

Зайва річ казати, що протягом цієї ночі проти 6 грудня мандрівники не відпочивали ані хвилини. Хіба вони могли заплющити очі так близько від цього нового світу? Ні. Всі їх почуття зосередилися в єдиній думці: бачити! Вони були представниками Землі, людства колишнього і теперішнього, це їх очима людство дивилося на місячні краї і заглядало в таємниці свого супутника. Хвилювання охопило їх серця, і вони мовчки ходили від одного ілюмінатора до другого.

Їх спостереження, записані Барбікеном, були точні. Для того, щоб робити їх, вони мали підзорні труби, щоб вивіряти їх, мали карти.

Першим спостерігачем Місяця був Галілей. Його недосконала підзорна труба збільшувала лише в тридцять разів. Проте в цих плямах, які вкривають місячний диск, «як очка вкривають хвіст павича», він перший визнав горн і виміряв їх висоти, що за його перебільшеними обрахунками дорівнювали двадцятій частині діаметра Місяця, тобто 8 800 метрам. Галілей не зробив ніякої карти на підставі своїх спостережень.

Через кілька років після того німецький астроном з Данпіга, Гевеліус, зменшив висоти, визначені Галілеєм, до 1/25 частини місячного діаметра. Протилежне перебільшення. Але цей самий вчений склав перші карти Місяця. Ясні і круглі плями утворювали там круглі гори, а темні плями означали широкі моря, які насправді є рівнинами. Цим горам і гаданим водяним просторам він дав земні назви.

Там були в нього, наприклад, гора Сінай, гора Етна, пасмо Альп, пасмо Апеннін, Карпат, а також і моря: Середземне, Мармурове, Чорне і Каспійське.

Назви, до речі, непридатні, бо ні тамтешні гори, ні моря зовсім не нагадують ті земні гори і моря, від яких були запозичені назви. Тому ці назви не збереглися. Інший картограф запропонував нову систему назв, яка була прийнята.

Цей спостерігач був Річчолі, сучасник Гевеліуса. Він накреслив грубу карту, повну помилок. Але місячним горам він дав імена великих людей старих часів та вчених своєї епохи, і ці назви за ними здебільшого й залишились.

У XVII столітті французький астроном Касіні накреслив ще одну карту Місяця. Хоч вона була виконана ретельніше, ніж карта Річчолі, але й вона виявилася неточною. Було кілька видань цієї карти, але згодом ту мідну дошку, на якій вона була вигравірована, продали на злам.

Філіп Лаїр, свого часу відомий французький астроном, створив велику місячну карту розміром у 4 метри, але її не було надруковано.

Після нього німецький астроном Тобіас Мейєр у середині XVIII століття почав креслити дуже точну, за його власними вимірами підготовану карту, але він помер 1762 року, не закінчивши своєї праці.

Було ще чимало складено всяких карт після того, але найбільш відома з них це «Mappa selenjgraphica», складена Бером та Медлером 1830 року. Ця карта точно змальовує місячний диск таким, як ми його бачимо. Але обриси гір і долин вірні тільки в центральній частині, а в північній і південній, східній і західній фігури подані в ракурсі[76]і не можуть бути порівняні з фігурами центра. Ця топографічна карта, розміром 95 сантиметрів, поділена на чотири частини, є найкращий витвір місячної картографії.

Побіжно можна згадати ще про карту німецького астронома Юліуса Шмідта і про спробу англійського астронома‑аматора Делярю. Нарешті, через тридцять років після Бера і Медлера, 1860 року, ще Лекутюр'є і Шапюї склали дуже добру і тонко накреслену карту.

У Барбікена були саме ці дві карти – Бера і Медлера та Шапюї й Лекутюр'є. Вони мали полегшити йому спостереження.

З оптичних інструментів у нього були чудові морські підзорні труби, спеціально пристосовані для цієї подорожі. Вони збільшували в сто разів, тобто ніби наближали Місяць до Землі на відстань, меншу від 4 000 кілометрів. Але тут, на віддалі, яка близько третьої години ранку не перевищувала 120 кілометрів, і в просторі, де атмосфера не заважала спостереженням, ці інструменти повинні були наблизити Місяць до 1 500 метрів.

Розділ XI