 |
|
Класифікація політичних режимів
Політичний режим є визначальним чинником способу організації вищої влади, форми державного устрою, партійної системи, стану прав і свобод тощо. Типологізувати таку багатопланову категорію, як політичний режим, можна за різними підставами. Найбільш універсальним, що відповідає тенденціям сучасної доби, є його поділ на демократичний, авторитарний та тоталітарний. Зрозуміло, у реальному житті існує безліч їх варіантів зі змішаними у різних пропорціях характеристиками. Запропонована загальна типологія дає можливість наочніше зрозуміти певний набір характеристик, які переважають у кожному із зазначених типів політичних режимів. Розглянемо загальні риси даних політичних режимів.
Демократія – політичний режим, характерною особливістю якого є децентралізація, розосередження влади між громадянами даної держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів. Це форма організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів управління і прийняття рішень відповідно до волі більшості. До спільних рис відомих демократичних режимів відносять:
§ визнання народу джерелом влади, сувереном у державі;
§ рівноправність громадян (як мінімум – рівність виборчих прав);
§ підпорядкування меншості волі більшості при прийнятті рішень і при їх виконанні;
§ виборність законодавчих органів державної політичної влади;
§ пріоритет прав людини над правами держави;
§ обмеження влади більшості над меншістю, теоретичне і практичне унеможливлення фізичної ліквідації меншості;
§ повагу більшості до права меншості мати власну точку зору і відстоювати її цивілізованими методами;
§ верховенство закону у всіх сферах суспільного життя;
§ розподіл влади, її розпорошення у політичному просторі з метою ліквідації передумов її надмірного зосередження в єдиному центрі і подальшого суб’єктивного трактування й використання[12].
Вчені, вивчаючи демократичні режими, розрізняють підтипи демократій, зокрема ліберальна демократія, дефектні демократії (демократія, що виключає, анклавна демократія, неліберальна демократія). Ліберальна демократія характеризується відкритим всезагальним виборчим правом, суверенітетом народу, органи влади легітимовані через вибори та демократичну конституцію, плюралістичною структурою панування, конституційно-правовим способом здійснення панування. Демократія, що виключає, визначається обмеженим виборчим правом на основі раси, статі, етносу, релігії, органи влади легітимовані через вибори, що виключають, та демократичної конституції, мають виключну монополію на владарювання, так же плюралістичною структурою панування та конституційно-правовим способом здійснення панування. Анклавна демократія відрізняється від ліберальної монополією на владарювання виборних конституційних органів влади, яка є неформальною та або обмеженою за допомогою права вето, плюралістична (за виключенням анклавів), спосіб здійснення панування – правова держава досить часто обмежена «групами вето». Неліберальна демократія характеризується суверенітетом народу, відкритим виборчим правом, напівплюралістичною тенденцією монопольної концентрації влади у виконавчої влади за рахунок порушення парламентських прерогатив та/або зневага до судової влади, правова держава частково обмежена через порушення громадянських прав і свобод виконавчою владою та неефективним судовим захистом цих прав і свобод[13].
Тоталітаризм – режим всеохоплюючого репресивного примусу громадян до виконання владної волі, цілковитого державного контролю за діяльністю окремих громадян, їх об’єднань, соціальних груп та інституцій. За цього ладу поширена практика надмірного одержавлення суспільного життя, яка ґрунтується на адмініструванні, примушуванні й заборонах, на бюрократизації суспільного управління. Сутнісними рисами такого режиму є: цілковита відчуженість громадян від власності; надмірний, самодостатній розвиток органів ідеологічного й фізичного пригнічення особи; штучне моделювання і примусове впровадження державними інститутами суспільної свідомості та зразків поведінки людей; відсутність відкритих, легальних механізмів формування та ротації органів влади, що призводить до утворення режиму особистої влади; ліквідація або вихолощення конституційних прав і свобод особи; репресії як засіб державної політики; тотальна політизація всіх сфер суспільного життя. Варіантами прояву тоталітарних політичних режимів можуть бути деспотизм і диктатура.
Диктатура – політичний режим, який характеризується тим, що тимчасово: у діяльності органів політичної влади переважають методи командування, відвертого диктату; з процесу прийняття та реалізації політичних рішень повністю або в основному виключається застосування методів пошуку компромісу; органи політичної влади мають дискредитацій ні повноваження; обмежена або повністю відсутня сфера застосування принципу гласності у діяльності органів політичної влади; обмежені права і свободи а також юридичні гарантії їх забезпечення[14].
Деспотичний режим (тиранія)відзначається необмеженою владою і свавіллям правителя, який при її здійсненні спирається лише на каральні органи і здійснює свою волю грубими силовими методами. Прикладами деспотичних режимів є східні рабовласницькі деспотії – Вавилон, Ассирія, Єгипет, Мідія та ін. Це історичний тип режиму. У сучасних умовах він практично неможливий, оскільки принципи відносин між владою і суспільством докорінно змінились.
Авторитаризм – політичний режим, який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи або обмеженої групи, звуженням політичних прав і свобод громадян, їх суспільно-політичних організацій, строгою регламентацією їхньої активності, різким скороченням прерогатив та повноважень демократичних інституцій. Це режим жорсткого примушування до дотримання законів, до виконання непопулярних, але формально легальних вимог. На відміну від тоталітаризму такий режим допускає існування обмеженого плюралізму в різних суспільних сферах, погоджується з існуванням деяких фрагментів демократизму (парламентські вибори, багатопартійність). Проте його сутнісними ознаками залишаються щоденна загроза репресій, сваволя, використання армії, каральних органів, посилення патерналістських ознак держави і т. д. Останні дослідження свідчать, що встановлення авторитарного режиму вважається неминучим у процесі модернізації тоталітарного суспільства. Він має відігравати перехідну роль, створювати демократичні інститути, процеси й механізми, актуалізуючи можливості громадянського суспільства і цілеспрямовано деетатизуючи суспільні сфери до політично виправданого рівня. Закономірним є виникнення авторитарних політичних режимів у ситуаціях переходу від традиційних станів суспільства до індустріального його рівня, а також у часи політичних макрореформувань, в період криз та соціально-політичних переорієнтацій[15]. Серед основних типів сучасних авторитарних режимів слід назвати:
а) військові режими, коли армія чи військова хунта монополізує владу і може як відігравати реакційну роль (Пакистан, Бірма), так і сприяти модернізації (Індонезія, Єгипет);
б) «однопартійні» режими чи режими «домінуючої партії», де політичне життя контролюється і спрямовується єдиною організацією, більш чи менш згуртованою та сильною (Конго, Алжир);
в) «патримоніальні тиранії», де держава, по суті, є особистою власністю певного сімейного клану, а, відповідно, і керується необмеженим диктатором (Нікарагуа, Гаїті);
г) «опікунські» режими так званих «неповних» демократій, де певна політична група (партія, хунта), посідаючи пануючі позиції, у визначених рамках дозволяє існування політичного плюралізму, опозиції, опікується розвитком громадянського суспільства тощо (Індія)[16].
Розвиток пострадянських країн відбувається далеко не однаково й імпульси національно-державного самовизначення, здобуті в процесі розпаду Союзу, і геополітичне становище, і національно-цивілізаційна ідентичність, і соціокультурні умови, й якість політичних еліт, і ступінь впливу на політичний процес із боку демократії Заходу тощо виявилися різними. Все це призвело до типологічної розмаїтості політичних режимів цих країн на демократичні, напівавторитарні, авторитарні та неототалітарні. На думку деяких вчених, напівавторитарний режим, поряд з Азербайджаном, Вірменією та Молдовою, склався і в Україні та Грузії.
Напівавторитарні режими, – як стверджує Марина Оттауей (дослідниця, яка запровадила термін «напівавторитарний» режим), – зовсім не результат невдалих спроб демократизації й не демократії, що переживає процес становлення, а альтернативи демократії, які свідомо впроваджуються. Лідери напівавторитарних режимів свідомо обрали шлях обмеженої трансформації, що більше відповідає їхнім інтересам, і в той же час вирішили зберегти видимість демократії, не піддаючи себе політичним ризикам. Певний період дослідники відносили Україну та Грузію до таких напівавторитарних режимів, які можуть зазнавати динамічних змін завдяки наявності передусім демократичної контреліти, котра відкриває можливості для позитивних змін[17]. Дослідниця характеризує такий тип режимів як гібридні, які поєднують у собі атрибути демократії та риси авторитаризму: в них одночасно існують деякі демократичні інститути, громадянські та політичні свободи, але водночас зберігаються неліберальні і навіть авторитарні методи правління.
Традиційна транзитологічна парадигма розглядає пострадянські режими в рамках концепції «третьої хвилі» демократизації, тобто в контексті переходів від авторитарних режимів до демократичних. Основою цього підходу може слугувати рангування політичних режимів залежно від рівня демократизації, запропонована міжнародною неурядовою організацією «Дім свободи» (Freedom House). Пострадянські політичні режими були класифіковані таким чином: консолідовані демократії, напівконсолідовані демократії, «гібридні режими», напівконсолідовані авторитарні режими, консолідовані авторитарні режими[18]. Гібридні режими можуть значно відрізнятися між собою залежно від домінування в їх межах демократичних елементів чи авторитарних елементів (різноманітність гібридних режимів вкладається у проміжок між «0» та «10» першої шкали). Тому звернемося до другої шкали – «демократія-авторитаризм», яка формується за результатами підрахунку плюсів («+») та мінусів («-»), встановлених даній країні в контексті визначення належності її політичного режиму від розряду гібридних. Відповідно, демократія дорівнює 10 (+), а авторитаризм – 10 (-). Решта результатів вкладається у такі інтервали значень: від 9 (+) до 5 (+) – гібридний політичний режим, в якому переважають демократичні елементи; від 5 (-) до 9 (-) – режим авторитарної ситуації, риси авторитаризму переважають; в проміжку від 4 (+) до 4 (-) – режими, які наближені до умовно «чистого» гібридного типу політичних режимів[19].
Досить часто режими пострадянських держав науковці характеризують як перехідні або гібридні, тобто такі, що поєднують риси демократії та авторитаризму. Український науковець С. Лінецький визначає перехідним такий режим, який еволюціонує від цілком певної моделі режиму, що виявляється «чистим типом» до іншої, так само чітко визначеної «чистої» моделі. Перехідний характер режиму свідчить про ствердження тимчасовості існуючого режиму і насадження переконання в його швидкому переростанні в якусь більш прийнятну форму. Проте, в разі консервації існуючої перехідної моделі, остання може перетворитися з тимчасової на більш-менш усталену, постійну[20].
Г. Шипунов усі підходи до концептуалізації гібридних режимів умовно поділяє на три основні групи. Вчені, які представляють першу групу, вважають, що ті політичні режими, які, з одного боку відповідають процедурному мінімуму демократії (тобто регулярно проводяться відносно чесні та конкуренційні вибори), а з іншого – в рамках яких відбуваються регулярні порушення (в тій або іншій мірі) прав та свобод людини та нехтується конституційними обмеженнями влади (як за автократичного режиму), слід вважати «неповними» або «обмеженими» демократіями. Для позначення одного із різновидів гібридних режимів подібне означення вжили Г. О’Доннелл та Ф. Шміттер у своїй праці «Переходи від авторитарного правління. Попередні висновки про непевні демократії». За їхніми словами, в тих випадках, коли авторитарні правителі проводять демократизацію без лібералізації (коли відбуваються вибори, але за умови гарантованої перемоги правлячої влади, виключення певних громадсько-політичних груп з участі в них, або при позбавленні обраних громадян справжнього управління) виникає гібридний режим, який можна окреслити як режим «обмеженої демократії» або демократура. У тих випадках, коли вони проводять лібералізацію без демократизації (тобто коли допускаються деякі індивідуальні права без згоди на підзвітність громадянам), виникаючий гібридний режим американський дослідник назвав діктабландою (dictablanda) – «лібералізований авторитаризм». І діктабланди, і демократури стали досить поширеним явищем, оскільки авторитарні правителі прагнуть ввести демократичні механізми в своїх державах для створення видимості прогресивних перетворень у міжнародних сил, що вимагають демократизації[21].
Серед багатьох інших окреслень гібридних режимів в стилі «неповних демократій» слід згадати концепції «делегативної демократії» Г. О’Доннелла[22], «дефектної демократії» В. Меркеля[23], «авторитарної демократії» Р. Сакви[24]. В. Меркель та А. Круассан виділили шість параметрів, на основі яких можна виділити політичні режими різних типів. До них відносяться: 1) легітимація панування; 2) доступ до влади; 3) монополія на панування; 4) боротьба за владу; 5) структура влади; 6) спосіб здійснення панування. Про «дефектну демократію» можна говорити тоді, коли один із шести критеріїв демократії, виділених не діє, зокрема загальне виборче право (критерій 1 і 2), ефективна монополія на державу зі сторони демократичного легітимного керівництва (критерій 3 і 4), ліберальна правова і конституційна демократія (критерій 5 і 6)[25].
Л. Вей та С. Левіцкі визначають гібридний тип режиму як змагальний авторитаризм, якому притаманні регулярні конкуренційні вибори, але які проходять несправедливо. Існування демократичних інститутів лише формальне, адже є основним засобом отримання та реалізації влади. Демократичні правила та норми настільки часто порушуються можновладцями, що такий режим важко назвати демократичним. Зокрема, опозиційні лідери регулярно потерпають від утисків влади, яка впроваджує цензуру в ЗМІ та намагається фальсифікувати результати виборів. Водночас вибори регулярно відбуваються та лишаються конкуренційними – опозиційні кандидати мають можливість для перемоги й іноді перемагають[26].
В. Полохало започаткував дискусію про неототалітарний характер політичних режимів в пострадянських країнах, виділивши сім рис посткомуністичного неототалітаризму:
1. Відчуження більшості суспільства від влади за одночасної багатовимірної залежності від неї.
2. Однобічне підкорення громадян правилам, нормам і безконтрольне здійснення державою своїх повноважень.
3. Відсутність реальних гарантій декларованих прав людини, безпорадність індивіда перед чиновниками.
4. Тіньові присвоєння, розподіл загальнонародної власності за панування клієнтельських зв’язків.
5. Поєднання корумпованої політичної влади, тіньової економіки і кримінального світу.
6. Домінування ролі номенклатурно-корпоративних кланів, симбіоз олігархії та авторитаризму.
7. Утилітарне використання олігархами демократичних норм і процедур.
Посткомуністичний неототалітаризм В. Полохало визначив як «гібридний тип суспільного устрою й політичного режиму, такий новітній різновид тоталітаризму, за якого всеохопний контроль, систематичні примус і насильство (або загроза їхнього застосування) з боку посткомуністичної олігархічної влади щодо більшості населення здійснюється легітимно, з використанням демократичних технологій, причому не в жорстких (на відміну від тоталітаризму «класичного»), а у відносно м’яких формах, через безліч багатовимірних і стійких залежностей (і очевидних, і латентних – соціокультурних, правових, економічних тощо)»[27].
Для гібридної держави характерним є поєднання залишків старої радянської системи з новими економічними та політичними інститутами. Політичний процес у гібридній державі визначається застоєм, корупцією і домінуванням еліт, які приносять мало користі для країни і мають малу підтримку населення[28].
Т. Карозерс виділяє шість ознак, характерних для гібридних режимів:
• інтереси громадян недостатньо враховуються або ігноруються;
• низький рівень політичної участі в період між виборами як у «делегованій демократії»;
• часте порушення правових норм;
• вибори дають непевні результати і тому мають низьку легітимність;
• низький рівень довіри до державних інститутів;
• в цілому недосконале функціонування держави[29].
О. Фісун використовує поняття «неопатримоніальний режим» та виділяє три основні принципи функціонування неопатримоніальних систем: політичний центр відділений від периферії, який концентрує економічні, політичні й символічні ресурси влади, одночасно закриваючи доступ для інших груп і верст суспільства до тих ресурсів і позиції контролю за ними; держава являється приватною власністю правлячих груп; етнічні, родинні, класові, регіональні зв’язки не зникають, а виникають у сучасних економічних, політичних відносинах, визначаючи способи та принципи їх функціонування[30].
Отже, наявність різноманітних підходів до розуміння політичного режиму зумовлює часті випадки співвідношення цього поняття з категоріями «політична система», «державний лад», «форма правління». Та розглянувши деякі способи розуміння цього поняття, можна визначити політичний режим як спосіб функціонування політичної системи та політичного життя суспільства, який включає в себе інституційні, ідеологічні та соціальні елементи. Політичний режим виступає динамічною характеристикою політичної системи. Досить різноманітною є класифікація політичних режимів, зокрема класичним є поділ на тоталітарні, авторитарні та демократичні політичні режими. Специфічні особливості переходів посттоталітарних країн зумовили появу нових видів режимів, таких як «делегативна демократія» Г. О’Доннелла, «дефектна демократія» В. Меркеля, «авторитарна демократія» Р. Сакви. Українські дослідники називають гібридні режими неопатримоніальним (О. Фісун) чи посткомуністичним неототалітаризмом (В. Полохало). Особливістю гібридних режимів є поєднання рис демократії та авторитаризму: інтереси громадян недостатньо враховуються або ігноруються; низький рівень політичної участі в період між виборами; часте порушення правових норм; вибори дають непевні результати і тому мають низьку легітимність; низький рівень довіри до державних інститутів. Для гібридної держави характерним є поєднання залишків старої радянської системи з новими економічними та політичними інститутами. Політичний процес у гібридній державі визначається застоєм, корупцією і домінуванням еліт, які приносять мало користі для країни і мають малу підтримку населення.
Дослідивши класифікації політичних режимів та їх характерні особливості, визначимо який же тип політичного режиму сформувався у пострадянських країнах – Україні та Грузії.
РОЗДІЛ II.