Главная | Обратная связь

Політичний режим Грузії після «революції троянд»

Становлення державності Грузії відбувалося за умов соціальних та політичних трансформацій. Поштовхом до початку демократизації політичного режиму Грузії стала неочікувана мобілізація громадянського суспільства у листопаді 2003 року, яка дала можливість прийти до влади в країні опозиційній прогресивній реформаторській еліті, котра ставила за мету модернізувати політичну систему. Спробуємо проаналізувати рівень змін політичної системи та визначити, який же тип політичного режиму сформувався у Грузії внаслідок цих подій.

6 лютого 2004 були прийняті зміни до Конституції, за якими Грузія стала президентсько-парламентською республікою. Вводилася посада прем’єр-міністра як глави уряду. Повноваження Президента були розширені. Йому надано право розпуску парламенту, призначення прем’єр-міністра, відміна актів, прийнятих урядом[60]. Такі зміни дозволили главі держави більшою мірою контролювати ситуацію в країні, однак це не вплинуло на розширення прав та свобод громадян держави. Підтвердженням цього є наступний аналіз внутрішньої ситуації країни упродовж 2003-2010 років.

Виборчі процеси у Грузії, після зафіксованих масових порушень і маніпуляцій у 2003 році, проходили і надалі у не зовсім демократичний спосіб. Виборча комісія призначалася Президентом, тому навіть на президентських та повторних парламентських виборах у січні 2004 року міжнародні спостерігачі від ОБСЄ зафіксували значні та різноманітні порушення. Президентські й парламентські вибори у січні і травні 2008 року пройшли із зловживання нормативних, інституційних, адміністративних, фінансових та медіа-ресурсів[61]. На дострокових президентських виборах перемогу одержав М. Саакашвілі, отримавши 53,47% голосів[62]. Спостерігачі від ОБСЄ охарактеризували їх як такі, що пройшли з масовими порушеннями та фальсифікаціями: зміни у виборчому законодавстві відбувалися напередодні виборів, зловживання державними ресурсами, залякування громадських працівників і опозиційних активістів, неточність виборчих списків. Опозиційні кандидати зазначали, що з метою подолання 50-відсоткового порогу аби запобігти проведенню другого туру, Саакашвілі пішов на фальсифікацію виборів[63]. Тому назвати Грузію виборчою демократією важко.

Свобода слова та свобода мирних зібрань не відповідала демократичним тенденціям, що стало причиною організації опозиційних демонстрацій 7 листопада 2007 року. Ці події стали ще одним показовим фактом жорсткої політики влади. Саме тоді були розігнані учасники мирних акцій протесту опозиції із застосуванням силових механізмів (сльозоточивий газ, гумові кулі). В результаті постраждало 500 осіб, в тому числі представники громадського порядку. У Грузії було введено надзвичайний стан. Навесні 2009 року опозиційні акції пройшли під гаслами відставки президента Саакашвілі та проведення нових виборів. Політична атмосфера під дією таких подій нагніталася, незадоволення зростали. Одночасно посилювалися утиски опозиції, зокрема Уповноважені з прав людини зафіксували десятки випадків порушення політичних прав активістів, включаючи образи, безпідставні арешти, жорстоке поводження. Уже 7 листопада 2009 року акції протесту опозиції були проведені у декількох місцях Тбілісі. Таким чином була відзначена друга річниця розгону акцій протесту опозиції[64]. 17 липня 2009 року Парламент прийняв поправки до Закону про збори і демонстрації, відповідно до яких збори або демонстрації можна проводити на відстані більше 20 метрів від офіційних будівель. Це нове положення створювало можливості для довільної інтерпретації, що могло служити перешкодою для свободи зборів. У кінці 2009 року за цим законом заарештували і оштрафували трьох правозахисників. 23 листопада 2009 року поліція заарештувала лідерів руху «7 листопада»: Дачі Цагурія, Джабу Джішкаріані і Іраклія Кордзая, під час страйку перед парламентом на знак протесту проти безкарності в справі по вбивству поліцією Амірана Робакідзе[65]. Утиски громадянського суспільства є проявом авторитарних тенденцій в країні, монополізації влади в одних руках. Однак з іншої сторони – виступи незадоволених мас, які були зумовлені проведенням реформ в країні, є безпосереднім залученням громадян до політичного процесу та управління державними справами і свідчить про високий рівень політичної участі в період між виборами.

Ще одна поправка, яка загрожувала реалізації громадянських свобод, була введена до Кодексу про адміністративні правопорушення 17 липня 2009 року. Відповідно до цієї поправки термін утримання під вартою за порушення громадського порядку був продовжений з 30 до 90 днів. Це викликало занепокоєння щодо можливості довільної інтерпретації поняття «громадський порядок», завдяки якій можна буде легко звинуватити правозахисників за дії в захист прав людини.

Складна ситуація спостерігалася у сфері ЗМІ, особливо після збройного грузинсько-російського конфлікту у серпні 2008 року. Досить часто ЗМІ використовували маніпуляційні технології, зокрема щодо таких чуттєвих для суспільства питань як конфлікт 2008 року та етнічні меншини. Прикладом також є події 12 грудня 2009 року, коли Асоціацію молодих юристів Грузії звинуватили в перешкоді звільненню грузинських заручників через передачі на телеканалі Rustavi 2. А 10 грудня 2009 року по першому державному каналу транслювали украй критичний відгук про організацію «Пріоритет прав людини». Організацію звинуватили в тому, що, подаючи скарги в Європейський Суд з Прав Людини, вона шкодить державі і використовує «трагедію війни у своїх інтересах»[66]. Маніпуляція населенням посилювалася, враховуючи той факт, що грузинські ЗМІ перебували під контролем або влади, або провладних бізнесових груп, а доступ до Інтернету мало лише 8% населення. Аби зберегти свої робочі місця, журналісти були змушені працювати під жорсткою цензурою. Такі факти суперечать Конституції Грузії, зокрема розділу другому статті 19, яка гарантує кожній людині свободу слова, думки, віросповідання[67]. Таким чином, наявна ситуація у сфері громадського мовлення та ЗМІ підтверджує риси гібридного режиму з авторитарними тенденціями: інтереси, думки громадян не повністю приймалися до уваги або ж ігнорувалися; часті порушення правових норм.

Партійно-політична ситуація визначалася у Грузії строкатою багатопартійною системою, рівень довіри до якої досить низький. В березні 2007 року проводилося опитування серед населення Грузії з метою визначення партій, які мають найбільший рівень довіри з боку громадян. Результати дослідження виявили наступні дані: найбільший рівень популярності (15,8%) отримала партія «Єдиний національний рух» – правляча політична партія, лідером якої є М. Саакашвілі. Решта, наприклад, «Нові праві» (5,4%), Лейбористська партія (2,9%), Республіканська (2%), Консервативна партія (0,7%), «Національний Форум» (0,4%), «Шляхи Грузії» (0,2%), виявилися найменш популярними[68]. Це говорить про те, що жодна з партій не може вести масштабну, ефективну та результативну опозиційну діяльність.

Поступово зростала внутрішньопартійна роз’єднаність провладних сил, внутрішні розбіжності та протиріччя не дозволяли проводити ефективне державне керівництво. Якщо на президентських виборах в 2004 році тодішній спікер парламенту Н. Бурджанадзе підтримувала і була союзником М. Саакашвілі, а партія «Єдиний національний рух» була домінуючою, то уже в 2007 році вона утворила опозиційну партію, відому як «Демократичний рух – Єдина Грузія»[69]. Декілька інших колишніх союзників теж перейшли в опозицію протягом року[70].

Однак вагомим вдалим досягненням правління Саакашвілі є здійснення «антикорупційного прориву». Головною передумовою стало радикальне скорочення державного апарату: з 18 міністерств залишилося 13 (відбулося скорочення персоналу на 35%), із 52 державних служб лишилося 34 (50% скорочення персоналу). Прикладом реформи інституції влади стала ліквідація влітку 2004 року дорожньої поліції. Всіх працівників (14 тис.) було скорочено[71]. У 2009 році за даними Міжнародної неурядової організації Transparency International індекс сприйняття корупції становив 4,1, тобто Грузія посіла 66 місце із 180 країн[72], тоді як в 2003 році Грузія мала показник 1,8, посідаючи 124 місце[73].

Та все-таки судова влада була не в змозі встановити себе як незалежну установу, і продовжувала страждати від великої корупції і тиску від виконавчого органу. Загальним явищем була оплата хабарів для суддів, а судові реформи були повільні в просуванні вперед. Поліція поліпшила своє функціонування відколи уряд звільнив половину її персоналу в 2004 році в результаті антикорупційної діяльності. Уповноважений з прав людини Созар Субарі повторно звинуватив поліцію у зловживаннях, зокрема зробив особливий наголос на жорстоке поводження із затриманими, і тюремні умови в Грузії залишалися суворими[74].

Вагомим фактором у розвитку держави стали соціальні, економічні, політичні реформи, проведені президентом Саакашвілі після «революції троянд». Зокрема, податкові зміни, створення сприятливого інвестиційного та бізнес-клімату, реформа громадського сектора (більшість лікарень приватизували, запровадження спрощених процедур отримання паспортів, ідентифікаційних кодів, запрацювали спеціальні цільові програми для допомоги безробітним та групам соціально уразливого населення, пенсійна система наблизилася до приватного страхування), спрощення візового режиму для громадян Грузії, Кодекс праці 2006 року встановив прогресивні відносини між роботодавцем та працівником[75]. Основними передумовами стали: наявність політичної волі у керівництва до проведення реформ; відсутність внутрішньої боротьби, концентрація влади у руках однієї політичної сили, що дала змогу стабілізувати політичну систему та провести радикальні зміни.

Отже, демократичні процедури та інститути в Грузії перетворилися на інструмент, які правляча еліта використовувала для утримання влади та реалізації власних інтересів. Це означає, що ці інститути не діяли, а створювали лише демократичний фасад, який еліта використовує для власної легітимації як в середині країни, так і за її межами. Політичний режим Грузії протягом 2004-2009 рр. можна охарактеризувати згідно класифікації Freedom House як гібридний напівавторитарної ситуації або «фасадна демократія». В країні фактично було проведено лібералізацію, що покращила соціально-економічний стан розвитку суспільства. Оскільки багато з показників не відповідали демократичним стандартам: неформальні інститути зберігалися, розвиток громадянського суспільства характеризувався масовим порушенням конституційних прав, виборчий процес проходив із використанням маніпуляційних технологій та адмінресурсів, а ЗМІ були контрольовані представниками влади та зазнавали утисків і цензури. Значний поступ до демократії Грузія зробила лише у боротьбі з корупцією та бюрократизацією, скоротивши значну кількість державних службовців.

Отже, суспільно-політична ситуація, що склалася за часів правління Леоніда Кучми в Україні та Едуарда Шеварднадзе у Грузії, мала визначальний вплив на формування політичних режимів після «кольорових революцій». Як наслідок, наявність недемократичних політичних режимів за часів їх правління зумовило подальше існування ряду недоліків у функціонуванні політичних інститутів, розвитку громадянського суспільства, проведенні виборчих кампаній, реалізації та захисту прав людей. Відтак, сформовані типи політичних режимів України та Грузії у постреволюційний період, поєднавши риси демократії та авторитаризму, характеризуються як гібридні. Проявами цього, як у Грузії, так і Україні, є застосування виборчих маніпуляційних технологій, використання адмінресурсів, порушення конституційних прав, внутрішньополітична нестабільність, слабкість політичних інститутів, зокрема неефективна діяльність політичної опозиції. Однак відмінність режимів досліджуваних країн зумовлена різним рівнем демократичності наявних інститутів та процедур.

РОЗДІЛ III.