Главная | Обратная связь

Суспільно-політична ситуація в Україні та Грузії у період правління Леоніда Кучми та Едуарда Шеварднадзе

З метою визначення типів політичних режимів України та Грузії після «кольорових революцій», дослідимо передумови їх формування, проаналізувавши суспільно-політичну ситуацію у даних країнах до «революційних подій». Для реалізації поставленої мети порівняємо ситуацію в Україні та Грузії за такими параметрами: свобода ЗМІ, взаємодія політичних еліт, становлення політичних інститутів.

Протягом практично усієї історії існування Грузії як незалежної держави благополуччя і стабільність цієї країни знаходятьсь під загрозою: їх підривають конфлікти з сепаратистами, під час яких справа доходила навіть до застосування сили. Постійні конфліктні проблеми Абхазії та Південної Осетії безпосередньо підривають національну безпеку, несучи в собі територіальну загрозу цілісності самої держави. Ситуацію ускладнив і той факт, що перші лідери грузинської держави вели свою країну шляхом переходу від радянського минулого до сучасного економічного і політичного порядку невпевнено, в результаті чого країна виявилася досить ослабленою і погано підготовленою до вирішення безпекових питань, з якими їй довелося зіткнутися. На початкових етапах нагальні проблеми існували і в Україні: виникла потреба захисту національної безпеки в економічній та політичній сферах, не врегульовані територіальні питання щодо демаркації та делімітації кордонів, проблеми етнічного характеру, відсутність інституційної бази та ін.

Визначальний вплив на становлення двох держав, їх внутрішню ситуацію має близькість сусідніх країн, яка часто несе в собі деструктивний характер. Так, напружені відносини між Вірменією та Азербайджаном навколо невирішеної проблеми Нагорного Карабаху, повстання в Чечні, зумовлювали напружені міждержавні відносини Грузії, зокрема у стосунках з Російською Федерацією, що в подальшому вилилося у збройне протистояння. Для України російська близькість відчувається інформаційною присутністю, енергетичною залежністю та впливами проросійських груп, що лобіюють власні інтереси, тобто має латентний, ненасильницький характер.

Грузія пережила декілька років нестабільності і обвал економіки, в період яких відбулася втрата контролю над більшою частиною території самовизнаних Південної Осетії і Абхазії (які охоплюють разом до 15% території[31]). А проведена ротація правлячого керівництва не принесла бажаних змін у політичній системі (викорінення корупції, сприяння економічному росту країни), що призвело до поглиблення кризового стану суспільства і падіння популярності влади, необхідність зміни якої поступово усвідомлювало суспільство. Тому на виборах в 2003 році, які влада намагалися сфальсифікувати, Е. Шеварднадзе був остаточно відсторонений від влади. На хвилях «трояндової революції», що відбувалася під гаслами «Грузія без Шеварднадзе», до влади приходить Міхаїл Саакашвілі, результат діяльності якого – зниження корупції, лібералізація економіки, однак обраний президент не зумів відновити попередній контроль над Абхазією і Південною Осетією[32].

Подібна ситуація відбувається і в Україні. У 1994 році на дострокових президентських виборах перемагає Леонід Кучма, час правління якого окреслюють як період гібридного або змагального напівавторитарного режиму[33]. Правління Л. Кучми спершу мало деякі здобутки: ухвалення Конституції, подолання інфляції, запровадження нової валюти – гривні. Однак концентрація влади переважно в одних руках, обмеження свободи слова, погіршення економічної ситуації і рівня життя населення, нетерпіння до опозиції, недотримання правових норм, криміналізація, корумпованість владних органів, збереження тоталітарної влади через панування номенклатури та ін. призвели до напруженої ситуації у суспільстві. Впродовж 1999-2004 рр. наступила демократична регресія, хоча прояви авторитаризму були й на початку його правління. Вбивство Гонгадзе, плутанина довкола цієї справи, скандали навколо продажу зброї – усе це «темна доба» режиму Кучми, що значно підривало легітимність влади. З 2001 року в Україні стає очевидним внутрішньоелітний розкол, в основі якого лежала боротьба за способи контролю. Цей розкол уже не міг бути подоланий адміністративними чи клієнтилістськими способами. Фактично на початку 2000-х років від «партії влади» відійшла частина впливових олігархічних бізнес-партій. Наростає партійна нестабільність і внутріпартійна боротьба за можливість політично та адміністративно контролювати конкуренцію на економічному ринку, в тому числі приватизацію стратегічно важливих об’єктів державної власності, контролювати лояльність громадян[34]. Як наслідок – у суспільстві зростає незадоволення, організовуються демонстрації «Україна без Кучми», а в 2004 р. відбувається «помаранчева революція», яка стала демонстративним виявом незадоволення мас. Кульмінаційним моментом тих подій став прихід до влади опозиціонера Віктора Ющенка, що дало сподівання на швидку демократизацію і поступальний рух України до консолідованої демократії.

Президент України Л. Кучма використовував державу як інструмент свого персонального правління. Маючи величезні повноваження, він підтримував свій контроль над державою за допомогою двох засобів: зловживання адміністративним становищем та надання посад своїм прибічникам; контролювання розгалуженої системи державного нагляду, очолювану його прибічниками у силових міністерствах, СБУ, Генеральній прокуратурі, Державній податковій адміністрації.

Наслідки такої політики були відчутні і у сфері ЗМІ. Обмеження свободи слова в Україні відчували і журналісти, і суспільство. За даними соціологічних опитувань, які здійснював Фонд «Демократичні ініціативи», неможливість вільно висловлювати свої політичні погляди зазначили у 1994 році 14,7 % населення, тоді як у 2004 році – 21,1 %, а ситуацію в період правління Леоніда Кучми оцінювали як напружену – 50,3 % (1994) та 55,3 % (2004) населення країни[35]. Після розпаду Радянського Союзу тема ЗМІ в Грузії стала однією з головних політичних тем. Перший президент Грузії Звіада Гамсахурдіа відразу взяв ЗМІ під свій жорсткий контроль, а згодом ці ж традиції підтримав і його наступник Е. Шеварднадзе. У 1993 році в країні з’явилося перше незалежне телебачення – «Ібервізія». Воно сильно відрізнялося від Державного телебачення за формою, але не за змістом. До цього треба додати, що власником «Ібервізіі» була компанія «Джорджіан транзойл», яка була філією одного з бандформувань, що контролювали країну, – «Мхедріоні». Ситуація поліпшилася після 1995-1996 років, коли Е. Шеварднадзе вдалося розпустити озброєні бандитські угрупування. До 2003 року, в період, що передував революції, телепростір був повністю поділений великим бізнесом і політиками[36].

Найменш успішним фактором демократизації в Україні стала відсутність об’єднаних опозиційних сил, що особливо було помітним явищем перед президентськими виборами у 2004 році. Подібна ситуація склалася і в Грузії: пропорційна система зумовила конкурентну боротьбу, яка остаточно роз’єднала політичні сили. Важливою була безпосередня участь у політичних процесах суспільства, зокрема утворилися такі студентські об’єднання як «Кмара» («Досить») в Грузії та «Пора» в Україні.

Протягом 1990-х років в Україні спостерігався інтенсивний процес утворення політичних партій. Станом на 5 грудня 2001 р., в країні було зареєстровано 127 політичних партій[37]. Проте така тенденція зумовлена відсутністю нормативного регулювання утворення політичних партій та громадських об’єднань. Стабілізації ситуації сприяло ухвалення в 2001 році Закону України «Про політичні партії» та внесення змін до Закону України «Про об’єднання громадян» від 16.06.1992 р. Частина партій, утворених на початку та в середині 1990-х років, значно знизила свій вплив на політичній арені і зберегла присутність у Верховній Раді переважно завдяки «символічному потенціалу» (наприклад, КПУ та НРУ). Інша частина (наприклад, СДПУ(о), НДП, ВО «Громада») взагалі поступилися місцем серед лідерів іншим політичним силам. Водночас у 2002-2007 роках в партійній системі поступово сформувалася нова група лідерів, до якої нині входять три провідні політичні сили – Партія регіонів, Блок Юлії Тимошенко і блок «Наша Україна – Народна самооборона». Інші політичні сили, представлені у Верховній Раді або здатні змагатися за місце в ній (КПУ, Блок В. Литвина, СПУ, ПСПУ) за рівнем підтримки не можуть конкурувати з трійкою лідерів[38].

Багатопартійна система України перебуває і досі на етапі становлення: в країні існує велика кількість переважно не чисельних, нерозвинутих, не здатних до об’єднання партій; очевидною є пряма або опосередкована залежність більшості з них від влади та фінансово-промислових груп. Соціальне середовище посткомуністичної України виявилося малопридатним для формування сучасної багатопартійної системи. Відтак партії не виконують свого основного завдання: не акумулюють суспільні інтереси та не сприяють їх організованому й цілеспрямованому просуванню у процесі прийняття політичних рішень. Впродовж 1990-1998 рр. становлення партійної системи в Україні йшло уповільненими темпами, що, очевидно, було пов’язано з тривалими пошуками моделі виборчої системи; чинна на тоді виборча система сприяла успіху на виборах тих партій та політичних структур і кандидатів, які володіли значним адміністративним і фінансовим ресурсом. Головна вада полягає в тому, що в умовах домінування і контролю олігархічних груп над політичними партіями, фактично встановлюється контроль над Парламентом. За правління Л. Кучми і Л. Кравчука в умовах напівпрезидентської республіки політичні партії не мали суттєвого впливу як на формування державного апарату, так і на зміст державної політики.

Партійно-політична ситуація в Грузії розпочала розбудову у 1992 році, тоді утворилися перша грузинська партія – Комуністична партія Грузії, яка була трансформована з Комуністичної партії Радянського Союзу. Уже в 1994 році утворилася Аграрна партія Грузії та Єдина комуністична партія. Націоналістичні партії на зразок «Об’єднаний національний рух (ОНР)» (голова М. Саакашвілі) утворилася у 2004 році, а «Демократичний рух – Єдина Грузія» (голова Н. Бурджанадзе) у 2008 р[39]. Загальна чисельність політичних партій, зареєстрованих Міністерством юстиції Грузії більше 200. Перешкодою появи значного числа політичних партій не став навіть прохідний бар’єр, який у Грузії в 1995 році було піднято із 4% до 5%, а 1999 року – до 7%. Зниження з 4 % до 3% відбулося тільки в Україні, що сприяло, зокрема, збереженню парламентського статусу Компартії (на виборах 2006 року одержала тільки 3,6% голосів виборців) – найбільш консервативної сили українського політикуму[40].

Отже, аналіз свободи слова і партійної системи показали, що суспільно-політичну ситуацію в Україні та Грузії в дореволюційний період можна охарактеризувати як нестабільну і жорстко контрольовану з боку влади. Цей початковий етап зародження демократичних принципів дослідники називають квазідемократичним. Політичні еліти держави намагалися контролювати доступ до ресурсів, громадянське суспільство, ЗМІ, хоча в кінцевому результаті спроби були не досить вдалими, а часто приводили до зворотного результату. Державне керівництво не використовувало ресурсів для застосування більш жорстких методів, а сам президент не наважився остаточно перейти до політики репресій. В Україні Л. Кучма прийшов до влади у 1994 році після перемоги на конкурентних виборах, в ході яких основною ціллю було розбудова демократії. Президент Грузії Е. Шеварднадзе був обраний парламентом країни у 1992 році. В результаті їх діяльності була встановлена «керована демократія», коли бізнесові та провладні елітні групи об’єднавшись, переросли в олігархічні клани, а формальні демократичні процедури поєднувалися з неформальними зв’язками, що дозволяло ефективно контролювати над усіма політичними інституціями. Це призвело до поширення у суспільстві корупції, яка стала основною причиною падіння рейтингу обох президентів. Політичні зміни в Україні та Грузії проходили повільними темпами. Так, прийняття Конституції Грузії[41] відбулося лише 24 серпня 1995 року, а України – 28 червня 1996 року[42]. Відсутність нормативного регулювання розвитку партійної системи, зумовило появу масу формально діючих політичних партій. Лише внаслідок конституційних змін у 2004 році у Грузії було запроваджено пост прем’єр-міністра та створено кабінет міністрів. Визначальний наслідок мало й те, що в обох державах не було проведено люстрації еліт. Це зумовило залишення при владі старої номенклатури. Відсутність впливових опозиційних сил дозволяло президентам та їх оточенню зловживати своїм посадовим становищем, використовуючи адмінресурси. Існування такої системи політичного управління в країнах призвело до «ерозії влади».