 |
|
Практичне заняття 7
МОВНОСТИЛІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ТЕКСТУ В ЗАСОБАХ МАСОВОЇ
ІНФОРМАЦІЇ ТА ЗАВДАННЯ РЕДАКТОРА
План
1. Медіасофія та медіапрагматика. Мова засобів масової інформації. Місце медіалінгвістики в системі наук про ЗМІ.
2. Редакторський аналіз мовностилістичних особливостей тексту в ЗМІ.
3.Практика слововживання в сучасних українських ЗМІ та завдання редактора.
4. Типові орфографічні помилки в журналістських текстах.
5.Типові орфоепічні помилки.
6.Типові пунктуаційні помилки в журналістських текстах.
Розгляд теми полегшує те, що студенти щойно вивчили курс практичної стилістики української мови, який значною мірою відповідає на запитання, котрі виникають під час з'ясування основних положень, пов'язаних з проблемами мовностилістичного вдосконалення тексту.
Тому особливу увагу радимо звернути на вимоги до мови преси, телебачення й радіо, на залежність мовностилістичних особливостей тексту від мовного оточення автора, від жанру твору, від специфіки засобу масової інформації (від типу видання). Важливо з'ясувати типові помилки в мові ЗМІ, їх причини та способи уникнення цих хиб, проаналізувати особливості лексичної та граматико-стилістичної правки в україномовних виданнях, на телебаченні й радіо.
1. Медіасофія та медіапрагматика. Мова засобів масової інформації. Місце медіалінгвістики в системі наук про ЗМІ. Медіазнавство виникло (спершу як пресознавство) порівняно недавно. Тобто не можна вважати його так само, як журналістику, "древньою професією". В Україні впродовж майже всього XX століття медіазнавство перебувало під значним упливом тоталітарної настанови на з'ясування загальних, філософських засад журналістики за класиками марксизму-ленінізму та їх інтерпретаторами з політбюро ЦК КПРС. Решті ж дослідників доводилося переповідати (а найчастіше просто цитувати) основні й неосновні положення теорії марксизму без претензії на внесення чогось нового, свого, адже останнє деякі органи могли сприйняти і як ревізіоністські зазіхання на "святая святих". Така налаштованість теоретиків ЗМІ, ясна річ, не сприяла заглибленню в суть предмета дослідження, з'ясуванню найзагальніших закономірностей функціонування мас-медіа в суспільстві, їх внутрішніх законів розвитку
Зовсім іншою була ситуація на Заході. В країнах тепер уже розвинутої демократії впродовж XX століття відбувалося розмежування майже в усіх сферах життя на елітарний і масовий складники, на елітарну й масову культуру, науку, освіту та ін. Скажімо, герменевтика, що виникла на початку століття, могла дати філософські настанови функціонування мас-медіа. Проте запсихологізована в наукових розвідках "елітарного" спрямування перетворилася на філософську герменевтику, що претендувала на пояснення онтологічних, гносеологічних та ін. Проблем існування людини1. Традиційна ж герменевтика поступово занепала, набула ознак другорядної науки, якою серйозним дослідникам займатися нібито й несолідно. Те саме відбувалося й з іншими напрямами науки. Все, що могло стати основою теорії журналістики, перетворювалося на окрему галузь науки, на окрему наукову дисципліну. Медіазнавство ж розвивалося як теоретичне узагальнення журналістської практики. А це приховувало в собі небезпеку абсолютизації на певному етапі практики як основи науки про мас-медіа, що перетворювало науку про ЗМІ на практичний порадник журналістам, який пропонує рекомендації, як поводитися в тій чи іншій ситуації. Іншими словами, відбувалася своєрідна "карнегізація" журналістської науки. Якщо стати мільйонером дуже просто, варто тільки купити й прочитати посібник "Як стати мільйонером", то стати журналістом дуже просто, варто лише прочитати книгу "Гід журналіста".
Скажімо, там є таке зауваження: "Повертаючись із насиченої новинами прес-конференції або зібравши чимало цікавого, але різнопланового матеріалу за темою, ми часто вагаємось, як саме починати майбутній текст. Досить часто виникає спокуса дотулити все нове докупи, повідомити всі деталі, які видаються важливими, в одному тексті. Не робіть цього, рекомендує "Гід журналіста". А призначений він для "вдосконалення працівників ЗМІ" у Франції. То що ж тоді пишуть для тих, кому ще нема чого вдосконалювати, для тих, кого ще тільки треба починати вчити? Проте можна заперечити: такі самі книги виходять і в нас. Є, мовляв, суто наукові розвідки і є навчальні посібники, методичні розробки тощо. Аби не виникали такі заперечення, порівняймо два конкретні навчальні посібники, актуальні для студентів, які навчаються за спеціалізацією "Редагування та видавнича справа": "Основи техніки творення книги" Василя Сави та "Посібник книговидавця" Дейтуса К. Сміта (молодшого).
Ось зауваження про типи книжкових оправ з цих двох навчальних посібників:
"Книжкові оправи діляться на типи (номери) за конструкцією (цільна чи складена, тверда чи м'яка, обрізна чи з кантом) і за зовнішнім матеріалом (картон, папір з покривним шаром, технічна чи натуральна тканина, шкіра, пластмаса). Тепер застосовують такі типи (номери) оправ:
№5-складена, з кантами, тверді сторінки покриті папером, спинка -тканиною...
"Так звана оправа без шиття на Заході дала міцний поштовх розвиткові цілої індустрії, що спеціалізується на виробництві книжок у паперових обкладинках. У країнах, що розвиваються, запровадження двобічної оправи також іде швидкими темпами. При цьому способі аркуші, обрізані з усіх чотирьох боків, прикріплюються до обкладинки спеціальним клеєм.
Коли цей спосіб щойно з'явився, обладнання для нього було лише одного виду - дуже велике і дуже дороге, а результати іноді жахливі: сторінки злипалися, оправа тріскалася на холоді, а в тропіках швидко розпливалася та з'їдалася паразитами.
Ми можемо зауважити, що "А Guid to Book Publishing" ("Посібник книговидавця") дає навіть ширше уявлення про застосування різних типів оправ, ніж навчальний посібник "Основи техніки творення книги".
Останній має суто прагматичну мету- налаштувати студентів (майбутніх видавців) на практичне застосування відомостей. Про все інше вони можуть довідатися, вивчаючи інші наукові й навчальні дисципліни. Книга ж Дейтуса Сміта претендує на універсальність. Напевно, тому, що є єдиним посібником, який навчає основ фаху. Тобто в Україні вищі заклади освіти навчають студентів не тільки техніки творення книги, але й редагування, теорії та історії видавничої справи тощо. Все це в стислому вигляді подано в "Посібнику книговидавця" ("редакційну підготовку, друк, створення сприятливих умов для продажу та розповсюдження продукції..., книжкові клуби..., бухгалтерський обліку видавництві, правові аспекти при укладанні контрактів).
Отже, маємо, напевно, типову книгу західного зразка та типову українську книгу. З одного погляду, західна книга написана простіше, популярніше, з іншого ж, можна сказати, примітивніше. З одного погляду, українська книга є більш науковою, з іншого ж, можна сказати, що для навчання за нею треба докладати більших розумових зусиль.
А ще можна дійти висновку, що в українському посібнику розмежовано медіасофський і медіапрагматичний аспекти, медіасофські проблеми залишено для інших курсів та для інших посібників. Західний же посібник медіапрагматичного спрямування порушує й суто медіасофські проблеми. Скажімо, таку: "творча уява і відчуття часу.
Проте вже й частина дослідників "нашої" колись спільної школи вважає за доцільне перейти на західний тип викладу навчального матеріалу для студентів вищих шкіл. Наприклад, російська дослідниця Г.В.Лазутіна в навчальному посібнику "Основи творчої діяльності журналіста будує виклад за принципом "запитання - відповідь", спрощуючи відповіді на західний кшталт. Того ж 2000 року вийшов і посібник українського вченого В.Й.Здоровеги "Теорія і методика журналістської творчості (друге видання - 2004 року), написаний на сучасному рівні досягнень журналістської науки без будь-якого спрощення складних проблем, наприклад питань, пов'язаних із психологією творчості.
Можна також згадати тут книгу О.А.Сербенської та М.Й.Волощак "Актуальне інтерв'ю з мовознавцем: 140 запитань і відповідей, розраховану на широке коло читачів і побудовану в тій самій формі запитань і відповідей. Ні перше, ні друге не вплинуло на високий науковий рівень книги. Справді, пересічному читачеві треба докласти певних зусиль, аби збагнути, про що йдеться в книзі, проте ці зусилля не перевищують припустимого рівня розумового напруження людини в сприйнятті тексту такого типу.
Не можемо критикувати той чи інший підхід, зазначмо тільки, що їхній підхід різниться від того, який застосовується в нас. Бо навіть коли в суто медіапрагматичному дослідженні ми порушуємо медіасофські проблеми, то це здебільшого є просто елементом практичного застосування раніше набутих знань з основ тієї чи іншої наукової дисципліни. Наприклад, у нашому суто медіапрагматичному посібнику "Девіатологія мас-медіа" знаходимо такі зауваження про помилки в ЗМІ: "Нехтування інтересами глядачів, слухачів... Розуміння розважальності як потурання найнижчим потребам публіки, як пропаганду масової культури.. " тощо. Такі зауваження можна навести як приклад того, що й ми обрали у згаданій книзі шлях перетворення медіасофського дослідження на медіапрагматичне. Єдине, що, сподіваємося, зупинить наших критиків, це підзаголовок книги - "Практикум". Тобто ми з самого початку не прагнули до застосування медіасофського підходу в дослідженні, а окремі медіасофські спостереження мають характер інкрустацій, не є тут визначальними.
Загалом же ми не пропонуємо максимально розмежовувати медіасофські та медіапрагматичні дослідження. Ми лише зауважуємо тенденцію до стирання межі між цими дослідженнями (це позитивний чинник) через поглинання медіасофських досліджень, перетворення їх на спрощені, примітивізовані, пристосовані до проблем медіапрагматики (це, ясна річ, чинник негативний). Можливо, на Заході (особливо в США) ця тенденція не зашкодить у цілому розвиткові науки про журналістику, адже там завжди є меценати, готові вкладати свої гроші у фундаментальні дослідження (за кількістю лауреатів Нобелівської премії США в декілька разів перегнали всі інші країни, разом узяті1).
Проте для України ця тенденція дуже небезпечна: вона може призвести до повного припинення фундаментальних досліджень як зайвих в умовах ринкової економіки, як таких, що не окуповують себе. Насамперед, звісно, це стосується так званих гуманітарних наук, серед яких передовсім науки про журналістику, що в умовах навчальних закладів завжди трансформувалася в навчальну дисципліну "Теорія і практика журналістики". Останнім часом серед недосвідчених і мало обізнаних зі специфікою мас-медіа людей і також серед невігласів, які вдають із себе ветеранів ЗМІ, дедалі частіше лунають заклики припинити "начиняти" студентів теорією, а інтенсивніше в них формувати на факультеті журналістики практичні навики. Перевагою журналістської освіти в нас і в дуже багатьох західно- і східноєвропейських країнах, а також у США є те, що факультети (інститути) журналістики є структурними ланками університетів, тобто журналістська освіта - це майже скрізь університетська освіта, яка завжди відзначалася переважанням фундаментальних знань, котрі є основою наступного самовдосконалення й самонавчання людини після закінчення навчального закладу.
Прикладні відомості швидко застаріють, фундаментальні знання залишаться. Скажімо, навряд чи випускники факультету журналістики 20-річної давності вважають за корисні знання з "Техніки ЗМІ", пов'язані з особливостями набору тексту в газетній практиці, оскільки тепер набір став комп'ютерним, а ось загальні принципи оформлення газети, які сформували добрий смак у працівників мас-медіа, залишилися незмінними.
Так само дедалі частіше лунають голоси на захист того, щоб мовну підготовку журналістів звести до набуття навичок правильного написання слів і розстановки розділових знаків. Тобто те, чого навчають ще в середній школі, мовляв, треба повторити й удосконалити. Мовна ж підготовка журналістів в університеті має, на нашу думку, полягати в тому, щоб навчити студентів правильно оцінювати тенденції, які відбуваються в українській мові, зробити так, щоб вони (студенти), засвоївши все її багатство, вільно орієнтувалися в ньому, добирали саме ті засоби у своїх творах, які найбільш адекватно передають їхню думку, найефективніше впливають на читача, слухача, глядача. А цього не досягнеш тільки правильним написанням слів, тільки знанням норм.
Навчити журналіста мови - це навчити його мислення. Ніхто з критиків фундаментальної підготовки на факультеті журналістики не говорить про неправильне мислення випускників, усі наголошують тільки на неправильному мовленні. Це тому, що згадані критики також здебільшого мали б докластися до формування в студентів правильного мислення і не зробили цього.
Перетворення медіалінгвістики на суто прикладну наукову й навчальну дисципліну вважаємо першим кроком до перетворення всієї науки про журналістику на суцільну сферу медіапрагматики. Водночас не можемо не зауважити, що наш захист медіасофського й частково лінгвософського спрямування медіалінгвістики не ґрунтується на захисті власних наукових інтересів. Автор упродовж багатьох років досліджує медіапрагматичні аспекти науки й читає курси медіапрагматичного спрямування1. Проте, скажімо, курс "Практичної стилістики української мови", який має переважно медіапрагматичну спрямованість, не може не спиратися на курс "Української мови в засобах масової інформації", значною мірою медіасофського, такого, що дає широкі знання про функціонування української мови в сучасних мас-медіа. Це значить принаймні те, що медіалінгвістика, незважаючи на намагання спрагматизувати її, має виконувати, крім ужиткових завдань, ще одну важливу й неперехідну функцію - бути базовою наукою для вивчення низки медіапрагматичних (і медіасофских) дисциплін, скажімо, того самого
"Редагування в ЗМІ".
Медіалінгвістика, отже, посідає чільне місце серед медіазнавчих наук. І, хоча в структурі медіалінгвістики важливими є медіапрагматичні елементи, провідним аспектом у медіалінгвістиці можна все-таки вважати медіасофський.